Людина є свідомим творцем історії, а тому цивілізаційний підхід до історії характеризує й антропоцентризм.

«Центр» цивілізації – регіон-носій усіх головних рис певної цивілізації.

Периферія» цивілізації – це віддалений від «центру» регіон з послабленими або нечіткими цивілізаційними ознаками. Суспільство вважається цивілізаційно розколотим, якщо в життєдіяльності етнічних, або соціальних, або територіальних груп тощо присутні ознаки належності до різних цивілізацій.

Основне відкриття німецького філософа ХХ ст. Карла Ясперса (1883-1969) – це відкриття «осьового часу», пов’язане саме з тим, що він зіставив принципові зрушення в усіх сферах життєдіяльності давніх цивілізацій І тисячоліття до н.е., й у першу чергу, у духовній культурі. Карл Ясперс констатує, що у 5-ти світових культурах – грецькій, іудейській, іранській, індійській та китайській – у середини І тисячоліття до нашої ери, у так званий «осьовий час» (ширше – у хронологічних межах VІІІ – ІІ століттях до н.е.), «відбулося відкриття того, що пізніше набуло назви розуму й особистості». «Осьовий час» Карлом Ясперсом, який подолав євроцентризм, усвідомлюється як такий, коли майже одночасно у 5-ти відносно мало пов’язаних між собою цивілізацій, було здійснено стрибок, який заклав «основи духовної сутності людства та його справжньої історії. Подальша історія давніх та середньовічних цивілізацій проходила під знаком залучення інших народів до цих фундаментальних завоювань духовної культури». Раціональних пояснень цьому феномену Карл Ясперс не дає. На думку вчених, «таємниця такої одночасності існує, крім «осьового часу», лише в одному випадку – при виникненні перших цивілізацій, коли із спільного «доісторичного стану народів» майже разом виникають такі великі культури давнини, як єгипетська, месопотамська, індійська та китайська». Адже, Карл Ясперс акцентує увагу на двох ключових та переламних моментах історії людства – виникненні перших цивілізацій та «осьовому часі».

Осьовий час» як найважливіша віха в історії до індустріальних цивілізацій

Виділений Карлом Ясперсом «осьовий час» не лише відповідає принциповим зрушенням у сфері духовної культури, цей «час» органічно пов’язаний ще й із системною трансформацією всієї життєдіяльності людності у сферах техніко-технологічній, соціально-економічній, політичній, етнічній. «Осьовий час» - це епоха становлення духовної основи людського буття, а також стрибок у розвитку світової урбанізації, зростання рівня грамотності населення.

Духовна сфера (за німецьким філософом Карлом Ясперсом, українським сучасним вченим Юрієм Павленком):

:

1. У період між VІІІ – ІІІ століттями до нашої ери в різних регіонах Старого Світу «одночасно діяли релігійно-філософські «вчителі людства» (у Китаї – Конфуцій, Лао-цзи, Мо-цзи, Чжуан-цзи, Ле-цзи» в Індії – Будда; в Ірані – віщав Заратустра; в Палестині (Ізраїлі) – пророки Ілля, Ісайя, Єремія, створено Книги Буття і Старий Завіт; у Греції – Гомер, Платон, Парменіда, Геракліт, Есхіл, Архімед та інші), які внесли у свідомість своїх народів персоналістичні цінності, орієнтацію на духовні проблеми буття особи у світі при постулюванні її кінцевої причетності до його трансцендентно-сакральної першооснови – Дао, Брахми, Бога.

2. У Південній та Східній Азії в середині І тисячоліття до н.е. виникають такі могутні ідейні течії, як джайнізм, буддизм і рання світоглядна версія індуїзму…, з одного боку, та конфуціанство і даосизм – з іншого. Приблизно до останніх століть І тис. до н.е. вони виступають здебільшого у вигляді морально-філософських, хоча й зорієнтованих на релігійну проблематику, вчень, але не пізніше межі ер всі вони остаточно перетворюються у віровчення як таке».

3. Серед різноманітних версій синтезу духовних надбань людства можна назвати гностицизм, мітраїзм, релігію Ізіди, маніхейство тощо, «але серед них основна роль належала християнству, спадкоємно пов’язаному передусім із вченням старозавітних пророків «осьового часу». На іудаїстсько-християнському грунті кількома століттями пізніше виникає й іслам».

4.  «Від людини, від її здібностей, спритності та рішучості, як не меншою мірою і від конкретних життєвих колізій, залежать її становище й можливості самореалізації у суспільстві. А це, з одного боку, сприяє утвердженню в суспільній свідомості ідеї самоцінності окремої людини, а з іншого – вкоріненню уявлення про особистісний, не опосередкований формами суспільного культу характер зносин індивіда та сакральних сил, що визначають хід світових подій».

5. «Ієрархійно співупорядковані раніше компоненти системи «світ богів – сакралізована державність – окрема особа» перегруповуються і взаємопокладаються вже не по вертикалі (за якою зносини окремих індивідів і богів обов’язково опосередковуються державним чи принаймні публічним культом), а у взаємозв’язку і взаємопозиції відносно одне одного, на зразок вершин та боків трикутника. Персональний дух набуває, таким чином, безпосереднього укорінення у трансцендентно-сакральній сфері буття, що своєю чергою робить державне, соціальне, етнічне чимось несамодостатнім, відносним порівняно з метафізичною реальністю індивідуального духу та його кінцевої основи – Бога, Брахми, Дао».

6. «Розвиток особистісних форм релігійного світовідчуття, тобто пряме звернення людини як приватної особи до богів … або навіть до єдиного Бога… прямо відповідає усвідомленню культурним прошарком опозиції «особа-влада», будь то всесильна східна деспотія чи полісна громада».

 

Глобальні техніко-технологічні господарські зміни давніх цивілізацій Старого Світу (за німецьким філософом Карлом Ясперсом, українським сучасним вченим Юрієм Павленком):

1. Технічний прогрес не зводився лише до поширення чорної металургії і принципової модернізації основних знарядь сільськогосподарської праці, ремісничого технологічного обладнання, верстатів тощо. Цікавим є те, що цей «технологічний переворот в усіх давніх цивілізаціях Старого Світу – від архаїчної Греції та її колоній до чжоуського Китаю – в цілому завершується на середину І тис. до н.е., тобто на момент «осьового часу»».

 

Глобальні суспільно-економічні зміни давніх цивілізацій Старого Світу (за німецьким філософом Карлом Ясперсом, українським сучасним вченим Юрієм Павленком та іншими):

1. До останньої третини І тисячоліття до н.е. «в загальних рисах завершився процес трансформації архаїчних ранньоексплуататорських суспільств, які найчастіше звуть ранньокласовими, у ті, які В.П. Ілюшечкін називає станово-класовими, а Л.С. Васильєв – традиційними цивілізаціями, що стадійно відповідають античності та середньовічній Європі».

2. Формуються суспільства, держави імперського типу, де «поряд із державною владою-власністю та редистрибуцією» (перерозподілом), «дедалівиразніше заявляють про себе приватні власність та підприємництво, де соціальна мобільність посилюється і окремі здібні люди можуть пробитися нагору завдяки власним зусиллям та сприятливій долі».

3.  Розвиток приватновласницьких відносин (у вигляді рухомості, торговельного та фінансового капіталу).

4. Поява приватновласницьких структур. Поширення набувають приватні форми орендаторства й кріпацтва, рабовласництва та найманої праці, кабальництва. Редистрибутивна система поступово трансформується у податковий апарат.

5. На станово-класовій стадії завдяки певному звуженню економічних функцій держави, розвиткові приватновласницьких відносин і подальшому ускладненню економічного, суспільно-політичного й культурного життя індивідуальна творча основа людини дістає можливість реалізуватися глибше й повніше.