Особливість українців та «відмітні риси» за А.Дж. Тойнбі. Тойнбіанська невизначеність українців й причини цього явища. Проблема відносин середньовічного Заходу і Київської Русі

«Відмітною рисою» західної цивілізації Тойнбі називав «свіященність громадянських прав особи». В українців здавна було розвинуто почуття особистої гідності, повага до невід’ємних прав особи, ініціативності та заповзятливості. Прикладів цього з історії українського народу можна навести багато. Саме це й не лише зближує нас – українців із «західною цивілізацією»! (Так, українці здавна, як стверджує М. Грушевський, хотіли волі для України і українського народу, рівності для всіх людей, демократичного устрою – демократичної республіки, а тому майбутнє України й українців лише у союзі із Західною Європою – «наша західна орієнтація». Істориками доведено, що у ІІІ ст. прагерманські племена вестготів (або тервінгів), просуваючись через Польщу, завоювали територію між Бугом і Дунаєм, а візіготи (або тервінги) – землі між Бугом і Дунаєм. Вважається, що Змієві вали створені, найімовірніше, саме остготами. Наприкінці ІІІ ст. готський вождь Германаріх створив Готське королівство, яке охоплювало територію від Балтики аж до Чорного і Азовського морів, від Тиси до Дону разом із Кримом та Чорноморським узбережжям Північного Кавказу. Столиця королівства Данапроштадт знаходилась у нижній течії Дніпра. На цей час припадає й формування черняхівської археологічної культури, створення воєнно-політичних союзів, серед яких і потужного антського, який утворив протодержавне об’єднання й започаткував появу праслов’янських племен. Історики припускають, що Германаріх одружився з дочкою антського князя Либіддю, яка мала на нього великий вплив. Можливо анти не дозволили готам цілком заволодіти південно-західної частиною Східної Європи. Не є таємницею тісні культурні зв’язки наших пращурів з германською й кельтською культурами ще в давні часи, як і факт існування скандинавського елементу в добу формування Київської держави, широкі династичні зв’язки із Західною Європою у Х-ХІІ ст., активні культурні й торговельні - у ХІІ - ХІV cт. На думку М.Грушевського, культуру й мистецтво ХVІІ – ХVІІІ ст. до самого кінця гетьманщини можна назвати німецькими, італійськими, французькими, що «проходили і безпосередньо і посередньо – через польську верству», й разом з тим, українці не запозичали «невільничо» кращі взірці європейської культури, українці брали участь «в переробленні нових західних здобутків», привносили до них свої національні й оригінальні нюанси. Під тиском примусового «російщення» ці зв’язки слабнули і занепадали. Україна ХІХ ст. вже була відірвана від Західної Європи – «історично і географічно сформованої колії» й зорієнтована лише на великоруське життя й культуру – «на великоруський грунт, на поток і розграблення»).

Інтерес до українців, української проблематики, як вже згадувалось, розвинувся у Тойнбі під впливом подій І світової війни, коли воюючі держави звернули особливу увагу на недержавні народи, у тому числі, й на українців, з метою їх залучення до боротьби на своєму боці.

У статті «Слов’янські народи» (грудень 1914 р.) тоді Тойнбі - ще молодий співробітник Міністерства закордонних справ Великобританії, згадує про «малоросіян» як другий за чисельністю (26 млн) слов’янський народ. Тойнбі звертає увагу й на те, що територія Правобережної Україна була найімовірнішою прабатьківщиною слов’ян.

Розгорнуте визначення терміну «Україна» ми знаходимо у книзі А.Дж. Тойнбі «Нова Європа. Кілька нарисів про відбудову» (1915 р.): «… Україна означає просто прикордонна земля …, це – знаменита країна «чорнозему …». Отже, Тойнбі розглядає Україну не як окраїну Росії, а як територію на межі величезних природно-географічних регіонів, натякаючи на природно-географічну детермінованість посередницької ролі України в історії. Дослідник також вказує на давню історію української землі, ототожнює її із відомою ще в античні часи «країною чорнозему».

У своїх пізніших згадках про українців й про Україну Тойнбі змінює погляди й, на думку відомої української дослідниці В.П. Скоблик, «схильний розглядати українців вже не стільки як самодостатній соціокультурний феномен, скільки як невід’ємну частину руського відгалуження православної цивілізації. У 12-му, останньому томі «Дослідження історії», у якому Тойнбі переглядає та уточнює свої попередні погляди й міркування, він називає українців «однією з трьох підгруп у межах самої «руської» спільноти». Така точка зору донедавна була загальноприйнятою на Заході. Серед відомих західних вчених лише Ганс Кон – визначний спеціаліст з проблем націоналізму, звернув увагу на те, що Арнольд Джозеф Тойнбі недооцінював у своїх працях українців. Сам Ганс Кон, як виділяє сучасна українська дослідниця В.П. Скоблик (Ужгород), «недвозначно включив українців до числа «неросійських національностей», на противагу тойнбіанській невизначеності з цього питання». Недооцінка в «Дослідженні історії» українців, як окремого культурно-політичного чинника, пояснюється наступними причинами: 1. За життя Тойнбі українці так і не ввійшли в коло державних народів, а тому часто сприймалися на Заході як похідний і несамостійний соціокультурний (етнографічний) феномен. 2. У тойнбіанській схемі цивілізацій, де підосновою між цивілізаційного поділу був релігійно-конфесійний підхід, дуже спокусливо було включити українців до так званої «руської спільноти», чи навіть до «російського народу», враховуючи той факт, що крім релігійної близькості, ще була й мовна спорідненість.

Взаємозв’язкам між давньою Україною та середньовічним Заходом А.Дж. Тойнбі присвячує окремий розділ 8-го тому «Дослідження історії» під заголовком «Середньовічний Захід і Київська Русь». Основою для написання цього розділу стала візантійська історія, «Хронографія» Михаїла Пселла(на грецькій мові візантійського періоду), монографії французької та англійською мовами дослідників російського й польського походження: С. Платонова, Г. Вернадського, Д. Оболенського, О. Галецького, Ф. Дворніка. Тойнбі наводить факти, які свідчать про тенденції зближення між Київською Руссю і Західною Європою в ХІ – ХІІ століттях. Цьому сприяло православне християнство. За Тойнбі, старий водний шлях між руськими й шведськими провінціями перетворився у «канал комунікацій між двома християнськими світами». Хоча Тойнбі розглядав прийняття християнства різних традицій «як початок досить чіткого культурно-політичного й цивілізаційного поділу Центрально-Східної Європи». Разом з тим, на його думку, ці відмінності «не перешкоджали» ні Київській Русі, ні Західній Європі налагодити політичні, економічні, культурні й навіть релігійні зв’язки. Київська Русь приймала монахів західнохристиянського віросповідання, читала перекладені з латині житія святих, переймала деякі культи святих (святого Миколая).

А. Дж. Тойнбі розглядає «західну агресивність» як чи не єдину причину погіршення відносин між руськими (східнослов’янськими) та західним світами. Таким чином, із самої сутності між цивілізаційних відносин, на думку В.П. Скоблик, «органічно випливає те, що саме абсолютизація специфіки кожного з культурних світів, доктринерство, дух нетолерантності й похідне звідси бажання нав’язати своє домінування іншому суспільству, призвели до виникнення атмосфери відчуження між західними й православними християнами»..

Західноєвропейські історики про відмінності між південно-західною (територія сучасної України) та північно-східною (східноєвропейська частина Російської Федерації) частинами колишньої Київської Русі. «Надломи» (занепад) Київської Русі. Відносини українців з росіянами посткиївського періоду

Відмінності між південно-західною та північно-східною частинами Київської Русі не залишилися поза увагою Арнольда Джозефа Тойнбі.

У процесі експансії на Північний Схід Київська Русь, з одного боку, розширювалася, а з другого – «надломилася духовно». Безпосереднім виявом надлому київськоруського суспільства А.Дж. Тойнбі вважав «мілітаризм, який місцеві руські князі навчилися використовувати у міжусобній боротьбі». Коли саме, за Тойнбі, стався, або розпочався процес занепаду «православної цивілізації» Київської Русі? Відповідь його наступна: занепад розпочався наприкінці ХІ – в середині ХІІ ст., коли в 1157 році було перенесено столицю великого князя з Києва до Володимира. Так званий «тривожний час» Русі, за Тойнбі, мав місце принаймні за ціле століття до самої монгольської навали, а тому початок всіх «нещасть» Київської Русі був справою не «монгольських, а руських рук».

Скоблик В.П. Історія Русі - України ХІ - ХVІІІ ст. у контексті міжцивілізаційних відносин // Український історичний журнал. - 1998. - № 5. – С. 23: «Розширюючи територію Київської держави у північно-східному напрямку, київськоруські князі створили передумови для виникнення в районі Волго-Окського межиріччя суспільно-державного утворення, яке стало серйозним суперником серединної Русі_України в боротьбі за першість у східнослов’янському світі. Крім того, якщо «надлом» «православної християнської цивілізації» Русі, тобто втрата нею духовної сили, необхідної для розвитку, відбувався з кінця ХІ до середини ХІІ ст., то в такому випадку вся пізніша історія східнослов’янського світу, в якому стала домінувати Москва, має не дуже привабливий вигляд занепаду і розкладу «надломленої» цивілізації». Отже, Москва стала домінувати, а вся пізніша історія східнослов’янського світу, за Тойнбі – це тільки історія занепаду і розкладу «надломленої» цивілізації

Ще один аспект у дослідженні Тойнбі, що стосується Східної Європи, заслуговує на увагу – це його оцінки, роздуми, висновки щодо соціального явища-феномену як козацтво. Слід звернути увагу на те, що Тойнбі не розглядав козацтво як український феномен, разом з тим визнавав, що «козацькі общини», розкидані «від берегів Дону до берегів Уссурі», «походили від однієї материнської общини, козацької армії Дніпра» (Скоблик В.П. Історія Русі - України ХІ - ХVІІІ ст. у контексті міжцивілізаційних відносин // Український історичний журнал. - 1998. - № 5. – С. 24). Високі оцінки, оригінальні висновки та судження Тойнбі щодо козацтва:

1. «Козаки не стільки відтворювали минуле, скільки випереджали майбутнє».

2. Козаки не лише витісняли номадів (кочівників) за допомогою своїх поселень (зимівників), а й оволоділи від кочівників мистецтвом верхової їзди, пересування по ріках за допомогою військових човнів (чайок): «саме за допомогою човна, а не на спині коня..ю. козаки остаточно проклали собі шлях до панування в Євразії».

3. «… до кінця шістнадцятого століття батьківська козацька община, розміщена вздовж лінії Дніпра, породила дві дочірні общини: донських козаків та яїцьких козаків», з часом всі ці козаки потрапили у сіті «нерівноправного союзу з Московщиною, який хоча й прискорив їхню експансію, але зрештою коштував їм власної незалежності».

4. Тойнбі відмічав демократичність «козацьких общин» і автократію Московської держави.

5. Україну і Білорусь Тойнбі називає «кращою частиною» споконвічних східнослов’янських земель, які в ХІV ст. приєдналися до західноправославного світу.

 «Українська козацька держава, якби їй вдалося зберегти своє існування в боротьбі проти московської деспотії, могла б стати не лише надійним тилом тривалої експансії козаків углиб євразійських степів, а й відігравати провідну роль у створенні конфедерації козацьких спільнот від Причорномор’я» (Скоблик В.П. Історія Русі - України ХІ - ХVІІІ ст. у контексті міжцивілізаційних відносин // Український історичний журнал. - 1998. - № 5. – С. 24-28).

Боротьба між Річчю Посполитою («Польщою-Литвою») та Московщиною-Росією «за панування над Україною сприймається … не стільки як міжрелігійний, міжетнічний чи міждержавний конфлікт, скільки як конфлікт передусім міжцивілізаційний». Два форпости цивілізацій: протистояння західної православної цивілізації і московсько-російського відгалуження православної цивілізації. Українці, за Тойнбі, відігравали роль «троянського коня» західної цивілізації всередині московсько-російського відгалуження православної цивілізації.

 

Матеріали до лекції: Україна в період Другої світової війни (1939-1945 рр.) ( Актуальні проблеми української історії періоду Другої світової війни)

 

Питання:

1. Сучасне бачення актуальних проблем української історії Другої світової війни

2. Проблема правового підґрунтя, кваліфікації та перекваліфікації злочинів колаборантів в СРСР в роки Другої світової війни.

3. Проблема толерантності у сучасному українському соціумі або наслідки міжнаціонального протистояння в роки минулої світової війни 1939-1945 рр.

 

 

1. Що відрізняє сучасну українську історію від радянської історіографії про минулу війну? Сьогодні українські історики майже одностайно стверджують про те, що тематика Другої світової війни суттєво актуалізувалася й разом з тим політизувалася.

  Справедливості заради слід згадати про досягнення у дослідженні проблеми 1939-1945 років: по-перше, воєнна доба вже вивчається та висвітлюється як цілісний процес, при цьому використовуються як євроцентричні, так і глобальні підходи, по-друге, відбувається процес освоєння нових методологічних концепцій, за допомогою яких здійснюється глибоке історіософське осмислення історії Другої світової та Великої Вітчизняної воєн.

  Погоджуємося з думкою професора Петра Петровича Брицького (м. Чернівці), який дискутує з тими, хто стверджує, що «історію не можна переписувати» й закидає таким історикам: «… а з чого її переписувати, якщо у США 120 фундаментальних томів написано про Другу війну, й це лише без тисяч й тисяч інших наукових праць, а в нас всього 6 фундаментальних праць, адже потрібно писати!» (з виступу професора П.П. Брицького на міжнародній науковій конференції «1939 рік: світ на порозі війни (до 70-річчя початку Другої світової війни)», м. Київ, 7 жовтня 2009 р.). Сьогодні йдеться вже про новий алгоритм написання, дослідження, збереження історичної пам’яті про війну, про вихід на нові знання, узагальнення та висновки. Ці завдання стоять перед істориками ХХІ століття й потребують розв’язання, адже історія – це сфера пам’яті, а пам’ять – це наріжний камінь пізнання та самопізнання. Збереження минулого надає можливість відбутися, як відомо, актові осмислення подій, фіксації минулого та сьогодення, передбачення майбутнього. Разом з тим не слід забувати, що історію пишуть люди й вона позначена суб’єктивністю, хочемо ми цього чи ні. Є влучним вислів, який приписують Вінстону Черчиллю: «Історію пишуть переможці». На думку сучасних американських вчених Д. Натана та Т. Пилипів Шиппі, «історія – це не те саме, що минуле. Навпаки – історія є розповіддю про минуле. І, як будь-які розповіді, історію передають з точки зору її оповідача». Відомий антрополог Дж. Фрідман також стверджує, що всі оповіді історії створюють ідентичність – оповідаючи історію про особу чи націю, що дає можливість взнати про їхній характер. В цьому розумінні, оповідь історії є важливою для формування національної ідентичності в бажаному ключі.

   Які глобальні проблеми у дослідженні подій 1939-1945 рр. ще існують та без розв’язання яких неможливе повноцінне вивчення всієї тематики Другої світової? На переконливу думку відомого українського дослідника О.Є. Лисенка, сьогодні ще існує проблема відповідальності за розв’язання Другої світової війни, адже існують лише версії про причини початку цієї світової трагедії. Суспільства продовжують скидати з себе відповідальність за розв’язання цієї війни, хоча вже минуло понад 70 років! Франція, як відомо, відкрила архівні воєнні документи лише наприкінці ХХ ст., у США й на початку ХХІ ст. засекречені документи з Другої світової війни. «Нажаль, почуття провини для більшості держав – річ зайва! (з виступу д.і.н., професора, завідувача відділу історії Другої світової війни Інституту історії України НАН України О.Є. Лисенка на міжнародній конференції 7 жовтня 2009 р., м. Київ)». Поки ще існують «загальні проекції» політичної, воєнної стратегії провідних держав світу напередодні Другої світової війни та переважає «національний егоїзм», у першу чергу, таких держав як США, Англії, Франції …. Історія, нажаль, залишається бути не історичною проблемою, а скоріше історико-політичною. З ХХ століття у ХХІ як спадок перекочували всі конфліктогенні чинники (ускладнення у розв’язанні різних проблем з сусідніми державами, серйозні розбіжності у поглядах на учасників Другої світової війни, міфологізація, гіпергероїзація, фальсифікація подій й навіть романтизація історії війни і т. ін.), які продовжують збурювати наше суспільство. Так, наслідки Другої світової війни негативно впливають й сьогодні на етнополітичну ситуацію в Україні: існує проблема видання подвійного громадянства для українців з боку Румунії (на 2009 рік - більше 50 тис.) та з боку Росії (на 2009 рік – більше 10 тис.), що дійсно є прямим порушенням та втручанням у внутрішні справи України (з виступу д.і.н., професора П.П. Брицького на міжнародній конференції 7 жовтня 2009 р., м. Київ).

    Існує проблема вивчення витоків морально-психологічної стійкості радянського народу та проблема осмислення теоретико-методологічного аспекту Другої світової війни, адже важливим залишається синтез макро-, мікро-, усної історії, воєнної антропології. Як відомо, до сьогодні продовжують існувати статистичні похибки у мільйони людських жертв! І навряд чи вже вдасться встановити точні цифри людських втрат, адже минуло понад 70 років, багато втрачено документальних матеріалів, живих свідків війни.

    Для науковців вже не таємниця, що Польща, наприклад, відмовила СРСР пропустити радянські війська на допомогу Чехословаччини, що негативно вплинуло в цілому на ситуацію 1938-1939 рр. На думку сучасних німецьких істориків, важливо дослідити й «американський внесок» у початок Другої світової війни, адже цей аспект може теж пролити світло на причини розв’язання війни. «Війни у той час можна було не допустити… Важливо дистанціюватися історії від політики, адже маніпуляція людською свідомістю – це міна уповільненої дії! (вислів професора О.Є. Лисенка на міжнародній конференції 7 жовтня 2009 р., м. Київ)». Зрозуміло, що й сьогодні не всі історики розподіляють такі думки, як, наприклад, дотримується протилежної думки російський професор М.Ю. М’ягков, який на міжнародній конференції 7 листопада 2009 р. стверджував так: «Не можна політизувати історію! Але без політизації немає куди дітися!». В Росії вже створено Комісію з протидії фальсифікації історії. Близько 2 млн. документів ФСБ Росії вже розсекретила, але ще у Подільському воєнному архіві Російської Федерації зберігаються й не є розсекреченими 6 млн. документів. На думку професора М.Ю. М’ягкова, існує й проблема причини відступу Червоної армії на початку війни, ще не всі документи відкриті для дослідників.

  У спадок від радянської історіографії перейшла до сучасного українського історіописання про Другу світову низка стереотипів стосовно ОУН і УПА. Нажаль, в українському суспільстві ще відсутня єдина історична пам’ять. Особливо гострими є дискусії навколо суперечливих явищ 30-50-х років ХХ ст.: національно-визвольного українського руху. На думку професора, члена-кореспондента НАН України О.П. Реєнта, щоб зрозуміти причини виникнення цього руху, еволюцію, особливості, стратегію, тактику у ХХ столітті, його слід досліджувати з другої половини ХІХ століття. Не слід ігнорувати й той факт, що 15 % складу УПА в роки війни становили «східняки» (з виступу члена-кореспондента НАН України, заступника директора Інституту історії України НАН України О.П. Реєнта на семінарі завідувачів кафедрами історії України історичних факультетів ВНЗ України «Актуальні проблеми історії України та методика її викладання у ВНЗ», 1-2 листопада 2007 р., м. Тернопіль). Отже, важливо нейтралізувати стереотипи радянського часу стосовно ОУН і УПА. Такої саме думки дотримувалися історики Львівського національного університету імені І. Франка, адже під час дискусії на цьому семінарі стверджували, що «дивно викладають історію українського національно-визвольного руху»: Євгена Петрушевича й досі називають Президентом ЗУНР (хоча він був віце-президентом, потім президентом лише Головної Національної Ради, з червня 1919 р. одержав диктаторські повноваження, але диктатор – це не президент; М.С. Грушевський теж не був Президентом, з березня 1917 р. його обрано Головою Української Центральної Ради; ніякого «змовництва», «заколоту», «перевороту» 1 листопада 1918 р. не було, «це суцільні фальсифікації польської антиукраїнської історіографії, адже відбулася справжня українська революція»; дату заснування УПА відносять до 1942 р., хоча відомо, що дата створення УПА - 14 жовтня 1942 р. під егідою ОУН-Б – це умовно й символічно (14 жовтня 1942 р. – день Покрови, свято Богородиці, покровительки Війська Запорозького). «Українська повстанська армія як система партизанських загонів з чіткою структурою, централізованим командуванням не може з’явитись протягом одного дня. Процес формування УПА під проводом ОУН (Б) тривав декілька місяців і завершився тільки навесні 1943 р.».

   Не вщухають дискусії й навколо оцінки діяльності ОУН і УПА в роки Другої світової війни. Сучасні українські дослідники О.Є. Лисенко та Д.В. Вєдєнєєв у концептуальній статті «Проблема оцінки діяльності ОУН та УПА: поле конфронтації або сфера порозуміння?» розкривають особливості суспільних рефлексій та пошук шляхів консолідованої оцінки цієї діяльності, причини непримиренності у поглядах вчених, політиків, самих учасників воєнних дій 1939-1945 рр. на проблему ОУН і УПА. Висновки істориків базуються на фундаментальному доробку, розумінні історичних причин, виваженого підходу до оцінки політичної історії України та складності такого явища-феномену як національно-визвольний рух. На думку О.Є. Лисенка та Д.В. Вєдєнєєва, основними причинами протистояння у сучасному українському суспільстві є «живучість стереотипів, що з’явилися у гострому протистоянні двох суспільних систем часів «холодної війни», «ідейно-політичне розшарування українського народу, що перешкоджає формуванню громадянського суспільства», «протистояння навколо визначення шляхів майбутнього розвитку України, її міжнародної орієнтації, що, до того ж, ускладнюється цілеспрямованими зовнішніми впливами», «наявність регіональної історичної пам’яті та суттєвих соціокультурних відмінностей між різними історичними землями України, які закладалися задовго до 1917 року», «ерозія духовно-культурного поля, раціональності самого мислення народу внаслідок ураження свідомості маніпулятивними інформаційними технологіями, яке відбувається з часу «перебудови», а також «відсутність зрозумілої та прийнятною для більшості народу державної ідеології консолідації, незавершеність процесу формування української політичної нації». Тобто, головні причини протистояння, непорозуміння у сучасному українському соціумі – це, перш за все, наслідки політики радянської тоталітарної системи як такої, що заважала формуванню та втановленню у державі принципів органічного конституціоналізму, «реального суверенітету суб’єктам федерації”. Автори цього доробку підкрєслють, що сучасний науковий та духовний простір в Україні інфіковано низкою суттєвих недоліків, які теж заважають формуванню громадянського суспільства: це й деформації історичної свідомості, й порушення спадковості історичного часу, й етатизм, й політизація, й монополія права на істину тощо.

   Найбільш гострими проблемами розвитку історичної свідомості сучасного українського суспільства, на думку експертів Національного інституту стратегічних досліджень, є такі: прояви шовінізму та національної ворожнечі, національної та релігійної нетерпимості з боку окремих політичних сил, засобів масової інформації, громадських організацій; відсутність у значної частини населення України єдиної національної і державної ідентичності; консервація в історичній свідомості елементів тоталітаризму; наявність у суспільній свідомості політично заангажованих й навіть полярних оцінок подій вітчизняної історії; практика поширення ЗМІ з різних причин фальсифікованого інформаційного продукту на історичну тематику; недостатній рівень розвитку фахової історичної дослідницької діяльності та історичної освіти та занедбаний стан пам’яток історії та культури в сучасній Україні. Й сьогодні ще, продовжує домінувати партійне, а не цивілізаційне уявлення війни (з виступу д. і. н., професора Інституту історії України О.І. Гуржія на семінарі завідувачів кафедрами історії України історичних факультетів ВНЗ України «Актуальні проблеми історії України та методика її викладання у ВНЗ», 1-2 листопада 2007 р., м. Тернопіль). Можливо саме тому аж до 90-х років ХХ ст. замовчувалися такі листи вояків Великої Вітчизняної війни, в яких вони зверталися до споконвічних духовних цінностей та згадували про Бога, як, наприклад, молодий хлопець, який у листі до матері писав: «Мамо, я вступив в партію. Мамо, помолися за мене Богові!» (з виступу д. і. н., професора, завідувача кафедри оперативного мистецтва та історії спецслужб Національної Академії СБУ Д.В. Вєдєнєєва на міжн. конф. «Україна у Другій світовій війні: джерела та інтерпретації (до 65-річчя Великої Перемоги)», 27 квітня 2010 р., м. Київ). В цих словах – вся конфліктність радянської епохи, протистояння радянської тоталітарної системи і людини. Як бачимо, за радянської доби було порушено принцип пріоритетності, адже у центрі дослідження війни повинна була стояти, перш за все, людина. Саме про це йшлося під час виступу на цій конференції українського академіка, директора Інституту історії України НАН України В.А. Смолія, який звернув увагу дослідників на важливість вивчення будь-якої тематики Другої світової війни у площині взаємодії суспільства, держави і людини. На його думку, мемуарів написано вже багато, але «переможцем був звичайний солдат», а тому потрібна системна й важлива праця істориків-дослідників в архівах, щоб ввести до наукового обігу невідомий матеріал.

   Якими є оцінки минулої війни та реакції на воєнні події сучасних німецьких істориків? Спільна з німецькими істориками міжнародна наукова конференція «Україна і Німеччина у Другій світовій війні: бачення минулого і сучасні дискусії» (Інститут історії України НАН України, Фонд Фрідріха Еберта, Регіональне бюро в Україні, Білорусі та Молдові, 10 червня 2005 р., м. Київ) дозволяє нам зробити деякі висновки. Так, сучасні німецькі історики, які досліджують проблеми Другої світової війни, в цілому позитивно оцінюють спільні дискусії з українськими науковцями щодо бачення минулого, адже, як на їхню думку, відкриті та конструктивні зустрічі сприяють не лише зближенню України і Німеччини, а також й Західної та Східної України. Німецькі історики припускають, що в деяких наукових виданнях про масові вбивства на території України чимало «фото-фальшивок». Знищення здебільшого, на їхнє ствердження, чинилися як каральні акції проти партизанів й лише недавно почалися дослідження частки румунських розстрілів єврейського населення, участі в цих акціях угорських частин. Головна ідея доповідей сучасних німецьких істориків Вільфріда Їльге і Дітера Поля полягала в тому, що «не тільки німці винуваті у знищенні євреїв», частково знищували й румуни, угорці, частково – націоналісти, допоміжні сили поліції. Українські комунальні установи, на думку цих істориків, які були під контролем німців, також знищували євреїв. Дітер Поль вважає, що «західні українці здебільшого підтримували анти єврейські акції, бо мали зиск». Його виступ викликав жваву дискусію, адже не всі історики вважають, що це вже остаточно доведено та правомірно. Співпраця з Німеччиною забезпечувала українським націоналістам союзництво у боротьбі за українську державність й проти Росії, й проти Польщі. Німці підтримували українців, але тільки у боротьбі проти інших, а коли мова йшла про державність, німці відмовлялись співпрацювати; ще в період І світової війни націоналістичний рух використовувався, але не знищувався, щоб його можна було використати у майбутньому. «Німці вважали, що ОУН – єдина організація, яку треба підтримувати (з виступу німецького історика Франка Гольчевські на міжн. конф. 10 червня 2010 р., м. Київ). Німеччина визнає, що вивіз людей на роботу до райху було масовим явищем. Близько 12 млн. людей різних національностей, з яких 2 млн. 700 тис. було залучено на підприємствах Німеччини з СРСР. З загальної кількості робітників з території СРСР, стверджують німецькі історики, 45 % становили саме українці. Відомо також, що радянська влада ставилася до них як до зрадників: багато хто потрапив до таборів. Тепер німці повинні нести за це відповідальність. Жодне підприємство не могло обійтися без праці остарбайтерів. Разом з тим, німецький історик Андрес Хойслер на цій конференції констатує про те, що «ця категорія людей сьогодні вже зникла з історичної пам’яті німців”. На думку іншого німецького історика Франка Грелки (м. Берлін), дуже важко сьогодні знайти примирення між німцями й українцями, білорусами, росіянами, адже «радянська пропаганда понад 50 років говорила про німців як про фашистів». Разом з тим, на переконання німецького історика Гельмута Курта, «особливий баласт повинні нести ми, німці, саме через наше минуле» (з виступу Г. Курта на міжн. конф. 10 червня 2010 р., м. Київ).

  Сьогодні більшість дослідників визнають, що у роки минулої світової війни український народ став заручником зіткнення гітлерівської і сталінської тоталітарних диктатур, ОУН і УПА намагалися чинити опір й сталінському, й гітлерівському режимам і так вибороти самостійність Українській державі. Разом з тим, в Україні відбувається поширення контраверсійних поглядів про Другу світову, що призводить до морально-психологічних суперечностей між різними політично орієнтованими верствами українського суспільства. Вимогою часу є подолання усталених штампів, стереотипів й щодо радянських військовополонених, й остарбайтерів, й ОУН, УПА, й щодо стратегії виживання населення окупованих гітлерівцями території України, характеру міжнаціональних стосунків, специфіки соціально-економічного, релігійного та культурного життя місцевого населення тощо.  

Отже, сучасне бачення актуальних проблем Другої світової війни очима українських та зарубіжних істориків-дослідників свідчить про те, що науковці спільно намагаються дати відповіді на гострі та дискусійні питання з метою створення більш цілісної та об’єктивної картини подій Другої світової війни.

 

2. Проблема правового підґрунтя, кваліфікації діяльності та злочинів колаборантів в роки минулої Другої світової війни, особливо, з огляду на події сьогодення в Україні, воєнних дій на Сході України, агресії та окупаційної політики Російської Федерації на українській території Луганщини, Донеччини, Криму. Історія, на жаль, за своїми жахливими сценаріями, якщо своєчасно не усвідомити гіркий досвід минулого й не запобігти їх здійсненню, повторюється. Як на нашу думку, сьогодні важливо не повторити тих помилок, яких припустилася радянська правосудна система в цілому й в роки Другої світової, й в повоєнний час. Те, що здійснила радянська карально-репресивна система, за висловом відомого українського історика Михайла Коваля, інакше, як остаточна втрата «нагоди самокритично проаналізувати суперечливий, болісний і вельми повчальний історичний досвід», назвати не можна. Ще задовго до Другої світової радянський уряд порушував принцип презумпції невинності як один з основоположних принципів демократичного правого судочинства. Сьогодні не таємниця, що репресіям було піддано радянських військовополонених, їх родини, що є грубим порушенням норм міжнародного права. У Кримінальному кодексі СРСР й до, й протягом війни не існувало взагалі понять «колаборант», «колабораціонізм», «пособник». Всі злочини, здійснені колаборантами, кваліфікувалися як «зрада Батьківщині». Радянська правосудна система сформулювала жорсткі принципи відповідальності й покарання воєнних злочинців й так само жорстко втілювала їх на практиці.

Наведемо лише декілька наказів на підтвердження цього. За Наказом від 16 серпня 1941 р. за підписами Й. Сталіна, В. Молотова, С. Будьонного, К. Ворошилова, С. Тимошенка, Б. Шапошникова, Г. Жукова командирам і комісарам надавалося право розстрілювати на місці дезертирів, а їхні родини – заарештовувати, а родичів червоноармійців, що здалися у полон, залишали без державної допомоги. Тобто, як бачимо, радянська система в роки війни, як і до цього часу, продовжувала використовувати злочинний принцип кругової поруки, який активно використовувався нею для боротьби проти «ворогів народу» у міжвоєнну добу.

Не можна вважати, що радянське правосуддя не бачило зловживань, правопорушень у боротьбі проти зрадників. За Наказом Прокурора СРСР від 15 травня 1942 р. за № 46 сс «Про кваліфікацію злочинів осіб, які перейшли на службу до німецько-фашистських окупантів у районах, тимчасово захоплених ворогом» вказувалося про неприпустимість «огульного притягнення радянських громадян за підозрілістю у пособництві ворогові», а також названі категорії населення – зрадників Батьківщни, до яких застосовувалося суворе покарання за ст. 58¹ «а» - розстріл. Вже влітку 1942 р. радянські репресивні органи посилили й відповідальність родин «дезертирів», «зрадників», «пособників гітлерівських окупантів», «шпигунів». Постановою ДКО за № ГОКО-1926 сс від 24 червня 1942 р. визначено, хто саме вважається членами родини «зрадника». За цією постановою підлягали арешту і засланню до віддалених районів СРСР терміном на 5-ть років не лише повнолітні члени родин військовослужбовців і громадян, яких було засуджено до вищої міри покарання, а й родини осіб, яких було заочно засуджено до вищої міри покарання за добровільний відхід з окупаційними військами під час визволення загарбаної ворогом території.

З початком визволення окупованої гітлерівськими військами радянської території, здійснено спробу класифікувати злочини «зрадників Батьківщини» й внести зміни у законодавство з причин збільшення кількості злочинів гітлерівських окупантів не без допомоги осіб з числа місцевого населення. Згідно Наказу Президії Верховної Ради СРСР від 19 квітня 1943 р. «Про міри покарання для німецько-фашистських лиходіїв, винних у вбивствах і катуваннях радянського цивільного населення і полонених червоноармійців, для шпигунів, зрадників Батьківщини з числа радянських громадян і їх підсобників» встановлено, що смертне покарання віднині для зрадників, шпигунів, військових злочинців – повішання. Пособники за цим Наказом засуджувались до заслання на каторжні роботи на термін від 15 до 20 років.

Сьогодні суспільство вже, завдяки концептуально новим історико-публіцистичним, фундаментальним працям науковців Інституту історії України НАН України й не лише, яких чимало вже видано за останні, принаймні, 20-25 років, ознайомлено з приголомшеними матеріалами, документами, фактами карально-репресивної діяльності радянських установ. Справедливості заради, слід визнати, що війна дійсно була тією обставиною, яка змушувала, приміром, військові трибунали й не тільки підвищити рівень репресивних заходів щодо злочинів, які визнавалися радянським кримінальним законодавством як контрреволюційні. Невипадково й те, що, як наслідок, в роки війни в радянському законодавстві з’явилися жорсткі формулювання щодо відповідальності й покарання воєнних злочинців та пособників. Разом з тим, не можна заперечувати й майже суцільний звинувачувальний ухил у діяльності радянських репресивних інституцій, що, дійсно, є незаперечним фактом. Помилки, перекручення, порушення законності, застосування часто-густо несправедливих репресивних заходів щодо громадян, яких було необґрунтовано засуджено за співпрацю з ворогом, родин репресованих, яких притягнуто було лише за родинні зв’язки, дорого обійшлися радянському суспільству, в тому числі й населенню України. Масштаби заарештованих за обвинуваченнями у «зраді Батьківщини» та «пособництві гітлерівським окупантам» вражаючи, адже за опублікованими архівними даними СБУ, протягом 1946-1957 рр. таких було 35 тис. 561 особа (це 30,7 % від загальної кількості репресованих осіб в масштабах України за цей час).

Щодо перекваліфікації злочинів, здійснених зрадниками й пособниками, то тут спостерігався процес корегування прав всіх репресивних органів, й, у першу чергу, військових трибуналів, які з часом отримали ще більше повноважень й мали право самі, в кожному конкретному випадку, вирішувати питання про кваліфікацію і перекваліфікацію злочинів за судовими справами цієї категорії репресованих. Як наслідок – зловживання, помилки, несправедливі вироки. Справи засуджених свідчать й про те, що

 судові органи часто виходили за межі висунутих обвинувачень, не вказували ознаки, які кваліфікували б злочин як «зрада Батьківщини», «пособництво окупантам» чи інший.

 

3. Як на нашу думку, сучасні морально-психологічні суперечності між різними політично орієнтованими верствами українського суспільства, надзвичайна гострота і заідеологізованість дискусій, які ведуться тривалий час в сучасному українському суспільстві довкола проблем Другої світової війни й не тільки, існування усталених штампів, стереотипів щодо особливостей українського менталітету, здатності чи навпаки українців до державності, збройних формувань українських самостійницьких сил тощо, можна пояснити тим, що радянська тоталітарна система за тривалий час свого існування морально скалічила покоління людей (звідси й сьогодні ми спостерігаємо ще соціальну аморфність, політичну невизначеність, ідейну розгубленість, іноді – навіть байдужість), й глибоко інфікувала (й навіть зомбувала) певну частину соціуму фанатичною відданістю комуністичному режимові, яка не бажає визнавати, наприклад, злочинних наслідків тоталітарної радянської карально-репресивної діяльності. Разом з тим, продовжує вірити й поширювати міфологеми про «людяність» сталінського командно-адміністративного режиму або «досягнення» й «успіхи» сучасного пропутінського в Російській Федерації. 

Отже, стан, у якому продовжує перебувати наше суспільство, можна, як на нашу думку, вилікувати або принаймні спробувати зняти надзвичайну гостроту й заідеологізованість дискусій, підготувати політикум і суспільство України в цілому до сприйняття дражливих тем шляхом подолання цих штампів, стереотипів, внутрішніх бар’єрів за допомогою толерантного висвітлення та обговорення незручних тем, проблем вітчизняної історії через ЗМІ, телебачення, радіо, науково-популярну й наукову продукцію тощо.

Сучасні наукові публікації українських істориків надають можливість глибоко поглянути на соціально-психологічні причини виникнення міжнаціональних протистоянь в історії українського населення в різні історичні періоди. Так, на думку дослідниці Оксани Каліщук, причини протистояння між українським і польським населенням слід шукати «у площині важкозмінюваної емоційно-чуттєвої сфері». Століттями формувалися національні стереотипи і суспільств, і націй, і народностей у цих суспільствах, державах. Так, з часом було сформовано й такий стереотип щодо українців: «меншовартісна нація», «українець-різун», «українець-зрадник» тощо. Й полякам вдалося демонізувати ці стереотипи. Ця дослідниця дійшла наступних висновків: «…в історіографії наголошують, що вагомий «внесок» в утвердження у масовій свідомості негативного стереотипу українця робила переважно польська преса. Як ілюстрацію дослідники наводять уривок зі статті, вміщеної на шпальтах газети «Велика Польща» від 19 червня 1943 р., у якій стверджувалося, поміж іншого, що український народ вигадали для своїх потреб німці та кілька десятків українських активістів. У часопису «Плацдарм» за січень 1943 р. у статті «Українці» знову подибуємо твердження, що Україна – то вигадка німців, а Львів є одвічно польським містом … поляки вбачали у прагненні місцевих українських селян скористатися з ситуації і відібрати у своїх польських сусідів разом з їхнім життям майно та землю. Як наголошують сучасні історики, поширення таких інсинуацій мало на меті міцно пов’язувати українців з німецькими загарбниками як головними винуватцями знищення Другої Речі Посполитої та скерувати на них усю ненависть».

У роки Другої світової війни за допомогою потужної ідеологічної обробки місцевого польського населення вдалося сформувати уявлення про те, що

 «своє – квінтесенція добра, чуже - концентрація зла». Разом з тим, серед українців на цей момент вже існувала ненависть до польського населення, а тому, на думку дослідників, «антипольська акція на Волині потрапила на «сприятливий» грунт», адже в очах українців поляки виступали лише як гнобителі, окупанти, колонізатори й навіть як колаборанти. Дослідниця намагається довести, що війна завжди викликає до життя негативні інстинкти у тих, хто є її учасником. Загострення міжнаціонального протистояння за умов війни теж дало вихід найгіршим людським інстинктам, коли «мордування людей відбувалося у найжахливіший спосіб з використанням сокир, кіс і тому подібного, а поруч з чоловіками гинули жінки та діти. При цьому криваве шаленство, вивільнене значною мірою воєнною деморалізацією, стосувався обох сторін конфлікту [3, с.47]». Деструктивними механізмами ескалації етнополітичних конфліктів, що призвели до міжнаціонального протистояння між українським і польським населенням на території західноукраїнських земель, на думку Оксани Каліщук стали «мілітаризація способу життя, зростання внутрішньо групової згуртованості, етноцентризму, психологічне дистанціювання, дегуманізація, формування «образу ворога»», сатисфакція {задоволення - авт.}, а також демонізація, «формування атмосфери фаталізму та відчуження».

Львівський історик Василь Гулай у фундаментальній праці «Міжетнічна комунікація в Західній Україні у роки Другої світової війни» дослідив

 історичного досвід комунікативних зв’язків української, польської, єврейської, німецької, чеської та інших етнічних спільнот Східної Галичини та Західної України у кризовий період їхньої історії напередодні та в роки Другої світової війни. Автор пояснює, для чого потрібно досліджувати цю ситуацію: «Наукова оцінка наслідків міжетнічної конфліктної взаємодії у Західній Україні в часи Другої світової війни особливо потрібна для адекватного взаєморозуміння нащадків її учасників на сучасному етапі».

  В. Гулай аналізує міжетнічний комунікативний дискурс в умовах початку Другої світової війни й наголошує на тому, що «ще задовго до початку агресії гітлерівської Німеччини проти Польщі нацисти прагнули використати українців як «п’яту колону” – спочатку проти Другої Речі Посполитої, а потім – СРСР. Вони охоче користувалися послугами Оунівської резидентури на західноукраїнських землях». Напередодні війни існування у складі Вермахту українського підрозділу «Військовий відділ націоналістів» (ВВН) під командуванням полковника Р. Сушка не було таємницею. Львівські історики М. Литвин і К. Науменко небезпідставно наголошують про те, що Пакт Молотова - Ріббентропа був не засобом врегулювання відносин з Німеччиною, а прямою змовою Сталіна й Гітлера, спрямованою на переділ Східної Європи, а отже, на нову світову війну. І першим кроком на цьому шляху стала спільна агресія Німеччини та СРСР проти Польщі, закамуфльована Москвою під «визволення українців та білорусів».

Заслуговує на увагу концептуальна стаття Івана Рябчого про наукові досягнення Віталія Чернецького – нашого з вами сучасника, відомого вченого, професора славістики й гендерних студій у Маямському університеті – (Оксфорд, Огайо, США; остання його книга (монографія) - «Картографуючи посткомуністичні культури: Росія та Україна в контексті глобалізації» (К.: Критика, 2013); він – президент Американської асоціації україністів). Віталій Чернецький, як відомо, є автором ключових культурних парадигм: «постмодерности «другого світу», щойно посталої «постколоніальности «другого світу», що окреслюють глобальний культурний розвиток, притаманний посткомуністичному світові, «однак відчутний далеко за його кордонами, адже постмодернізм, постколоніялізм і посткомунізм не були притаманні котромусь одному з трьох світів, а взаємонакладалися і змішувалися один із одним на багатьох рівнях». Віталій Чернецький - також популяризатор української літератури в англомовному світі. Він переклав англійською книги Юрія Андруховича («Московіада» - про атмосферу кризи імперії 90-х років ХХ ст., місто Москва), твори Павла Вольвача, Сергія Жадана, Павла Коробчука, Василя Махна, Ірини Шувалової та інших сучасних українських письменників. ( Довідка: «Постмодернізм» - це новий соціокультурний стан людства, що повстав приблизно півстоліття тому;«Постколоніалізм» - це наслідки кризи і падіння великих колоніальних імперій модерності (психологічні, економічні, політичні);

 http: // litakcent.com/2013 / 05/13/ vitalij-cherneckyj-kolonialnyj-dosvid-velyka-psyholohichna-travma/ Літ. Акцент /а; провідні теоретики постмодернізму сьогодні: Ів Кософські Седгвік «Epistemology of the Closet» («Епістемологія комори»), 1990; Фредрик Джеймсон та інші).

   Доробок В. Чернецького базується на стику історії і психології й присвячений падінню «колоніальних імперій модерності». Автор розкриває механізми самозбереження тривалий час таких імперій та стверджує, що для тоталітарних режимів пануючою та домінуючою формою тотального контролю над суспільством завжди була «моральна цензура» (або так звані «моральні паніки») – явище, яке виникає як наслідок існування закритих, авторитарних чи напівавторитарних суспільств, де треба постійно доводити, що суспільство чи держава перебувають під загрозою від певного внутрішнього чи зовнішнього ворога: ключовий чинник у цьому – перебільшена реакція на різні явища, які несуть загрозу державі, суспільству. На його думку, у сучасних суспільствах політика моральної цензури та створення моральних паник – це засіб відволікти увагу широких верств населення від, наприклад, економічних проблем. Опиратися цьому явищу може лише незалежна та критично думаюча людина. Саме через поступове утворення нової спільноти незалежних, критично мислячих людей «ми маємо шанс розв’язати цю проблему». Тоталітарна система породила чимало хибних уявлень про складові демократичного життя, явища суспільно-політичного, економічного, психологічного життя у суспільствах, для яких процес здорової соціалізації індивіда є нормою. Так, «на жаль, у багатьох людей на постсовєтських теренах дуже хибне уявлення про толерантність; дехто її ототожнює мало не з роспустою чи змальовують у відверто карикатурних формах. Насправді проблема в тому, що люди часто реагують із пересторогою на те, що для них незвичне. Проте нетолерантність до інших (а ця іншість може проявлятися по-різному, від відмінного кольору шкіри чи волосся, одягу, до мови, форм поведінки тощо) – вроджена характеристика; її люди засвоюють під час соціалізації (починаючи вже з дитсадка). Часто шукають на цапа – відбувайла, щоб пояснити власні проблеми чи негаразди, або цапи – відбувайли створюються, щоб відволікти увагу населення від інших проблем чи від коріння цих проблем». Примусовий колективізм, примусова «дружба народів» за совєтських часів породили глибоку відразу до солідарності, колективних акцій …».

   Заслуговує на увагу цікавий підхід дослідниці В.І. Абакумової при дослідженні людини транзитивного (мінливого) суспільства. Базуючись на змінах системи цінностей у критичні періоди того чи іншого суспільства, авторка доводить, що певна частина соціуму у кризові часи пасивно спостерігає, інша – активно бореться, а тому важливо історику під час досліджень «зважати на різний ступінь свідомості і вираженості громадських, групових і особистих інтересів». Разом з тим, важливо враховувати й такі особливості, підкреслює авторка, про які у свій час згадував відомий англійський дослідник Арнольд Джозеф Тойнбі: «навіть у періоди найбільш жвавого зростання цивілізації «величезні маси народу так і не виходять зі стану стагнації». Виникає питання, чому у соціумі, який переживає кризу, стагнацію, неоднаково реагують на кардинальні зміни, події? Дослідниця В.І. Абакумова пояснює цю ситуацію тим, що «розпад офіційної системи цінностей, як правило, випереджає процес формування нових. Як наслідок, деструкція застарілих та утворення нових символів, що відображають ставлення людей до трансформації реальності, породжує неоднакову людську реакцію». Ось чому певна частина населення будь-якої національності пасивно спостерігає, адже відчуває загрозу своєму життю й не тільки, страх перед майбутнім, ностальгію за минулим, а інша – навпаки, бореться за нове життя й високі ідеали. В екзистенційні періоди розвитку суспільства і психосоціальних криз людини відбувається процес гострої боротьби між позитивною і негативною ідентичностями, що, за певних умов, може спричинити аномальну лінію розвитку особистості і навіть призвести до будь-якої (і навіть злочинної) співпраці з ворогом (окупантом).

Така поведінка серед українського, польського, російського населення характерна була й в роки гітлерівської окупації, коли ідейна розгубленість, дезорієнтація, деполітизація, деморалізація, соціальна аморфність, терор, важке матеріальне становище змусили громадян пристосуватися до «нового» режиму шляхом відмови від певних моральних цінностей заради безпеки і своїх фізіологічних потреб. Майже така сама ситуація повторюється сьогодні й серед росіян, і серед українців на окупованому Російською Федерацією Донбасі і Луганщині. Зрозуміло й те, що частина населення сьогодні свідомо йде на співпрацю з «новою» владою з ідейних міркувань (так звана «п’ята колона», яка співпрацює з ідеологічних причин, поділяючи головні засади політики путінських окупантів), частина маргіналів, серед яких нерідко – жорстокі, схильні до конформізму особи, швидко пристосовується й прислуговується тому, хто при владі.

Отже, причини міжнаціонального протистояння в роки Другої світової війни, кризового стану в українському суспільстві вже в роки незалежності України й боротьби за єдність нашої держави сьогодні мають давню історію й пояснюються, у першу чергу, багатовіковим зазіханням сусідніх держав (у першу чергу – Московії – Російської імперії, СРСР – Російської Федерації) на наші землі, українську державність і державу Україна, штучним створенням бази для поширення і роздмухування міжнаціональної ворожнечі, політичної, соціально-економічної і культурної нестабільності.

 

Використана література:

1. Гулай В.В. Міжетнічна комунікація в Західній Україні у роки Другої світової війни: монографія. / Василь Васильович Гулай. – Львів: Видавництво Львівської політехніки, 2011. – 460 с.

2.  Каліщук О. «Українсько-польське протистояння у роки Другої світової війни: психоментальні складники» / Оксана Каліщук // Мандрівець.- Травень-Червень.- 2013.- С.45-47.

3.  Рябчій І. «Віталій Чернецький: «Колоніальний досвід – це психологічна травма …» / Іван Рябчій // Мандрівець. – Травень-Червень.-2013.-С.4-8.

4. Коваль М.В. Історія не вчить, хоча й карає за незнання історичних уроків /Михайло Васильович Коваль // Віче.-1999.-№ 9.

5. Реабілітація репресованих: законодавство та судова практика /За ред. В.Т. Маляренка.- К.: Юрінком, 1997.

6. Шайкан В.О. Колабораціонізм на території рейхскомісаріату «Україна» та військової зони в період Другої світової війни. Монографія / Валентина Олексіївна Шайкан. За ред. д.і.н., проф. О.Є Лисенка. НАН України Інститут історії України. – Кривий Ріг: «Мінерал» АГН України, 2005.

7. Натан Д., Т. Пилипів Шиппі (США). Націоналізм і мінливість проблеми ОУН-УПА / Д. Натан, Т. Пилипів Шиппі // Сторінки воєнної історії України: Зб. наук. статей /НАН України. Ін-т історії України.- К., 2009.- Вип. 12.

8. Петровський В.В., Радченко Л.О., Семененко В.І. Історія України: Неупереджений погляд: Факти. Міфи. Коментарі / В.В. Петровський, Л.О. Радченко, В.І. Семененко. – Х.: ВД «Школа», 2007.

9. Коріненко П.С., Терещенко В.Д., Бармак М.В. Новітня історія України (1939-2007 рр.). – Ч. ІV. / П.С. Корі ненко, В.Д. Терещенко, М.В. Бармак. – Тернопіль: Вид-во «АСТОН, 2007.

10. Вєдєнєєв Д., Лисенко О. Проблема оцінки діяльності ОУН та УПА: поле конфронтації або сфера порозуміння? / Дмитро Вєдєнєєв, Олександр Лисенко // Сторінки воєнної історії України: Зб. наук. статей / Відп. ред.. О.Є. Лисенко.- К.: Інститут історії України НАН України, 2011.- Вип. 14.