Лекція № 1.
Журналістика як явище духовної культури виникає на історичному етапі, коли самодостатньою стає потреба суспільства у масовій інформації. Цьому передують передумови:
1. Економічні. Потреба в інформації стає носієм економічного прогресу. Знання новинок науково-технічного прогресу забезпечує успішний розвиток суспільства.
2. Політичні. Усе більша кількість людей втягується у політичне життя, не лише монархи та наближені до них, а й середній клас. Виникають перші європейські парламенти. Розширюється коло споживачів політичної інформації.
3. Технічні. Винайдення друкарського верстата німцем Йоганом Гутенбергом. У 1438 р. він засновує першу у світі друкарню у Страсбурзі, у 1447 р. – у Майнці. Видає Біблію. Книгодрукування поширюється всією Європою. На 1500 р. – друкарні у 250 містах. Протягом ХVІ ст. видано 500 тисяч назв книг, протягом ХVІІ ст. – уже 3 млн. Удосконалення книгодрукарського верстата дало можливість забезпечувати періодичність видань. Подібний верстат у Львові винайшов Стефан Дропан у ХV ст.
4. Культурні передумови. З'являється досить багато освічених людей, виникають перші європейські університети, потреба читання, інформативності стає запорукою духовного зростання суспільства. Зароджується інтелігенція, зайнята розумовою діяльністю, яка й стає гарантом виникнення журналістики.
Отже, сукупність усіх цих чинників сприяла формуванню націй, розвитку нових суспільних відносин, зародженню преси. Перші її зразки виникли у Римі та Венеції – рукописні листки з найсвіжішими інформаційними повідомленнями, що продавалися за дрібну монету «газетту». З часом це слово перейшло у назву. Рукописну газету змінили друкованою, і в Парижі 30 травня 1631 року вийшов її перший примірник, названий «Ля газетт», що мав 4, а невдовзі 8 сторінок. Журнал виник як додаток до газет. Вперше у 1665 р. у Франції було видано «Журналь деСаван» (журнал науковців). Надалі преса стає звичним для Європи явищем.
На Україні склалися свої передумови появи журналістики. На момент її зародження української держави географічно не існувало, вона частинами входила до інших держав – Російської імперії, Речі Посполитої, а згодом до Австрії. Це наклало суттєвий відбиток на зародження журналістики. Вона започатковувалася значно пізніше, ніж преса народів з традиціями державного будівництва, де видання відігравали державотворчу та об’єднуючу націю роль. По-перше, журналістика в Україні зароджувалась не українською мовою, а мовами тих держав, до складу яких Україна входила – російською, німецькою чи іншими. На момент її зародження рештки державності були фактично зліквідовані: знищена Запорозька Січ, закріпачено народ, проведено адміністративно-територіальну реформу на зразок російської, національна еліта, як могла, пристосовувалась до нових умов, багатолітня неволя виснажила духовні сили нації. За таких умов національна журналістика не могла появитися, лише іноді українська стихія проривалася назовні. Культурні діячі друкували матеріали українською мовою в російській пресі, подекуди пробували видавати книги українською, обстоювали потребу власної періодики, незважаючи на величезний опір режиму, не зацікавленого в тому, щоб українська національна свідомість вільно доходила до читача та формувала ідею незалежної України. Цього боявся як С.-Петербург, так і Відень. Попри існування таких несприятливих умов українська журналістика все ж виникла як наслідок важкої праці не одного покоління діячів культури.
Ще в дожурналістський період були закладені писемні та усні традиції публіцистичної творчості (давньоруські літописи, фольклор кобзарів, полемічна література, козацькі літописи, творчість мандрівних дяків, творчість Г.Сковороди). Таким чином, українська журналістика виникла на основі загальноєвропейських чинників та національних традицій. Оскільки вона зароджувалась не українською мовою, то на її формування вплинули вже відомі пресові європейські традиції. Попри все простежувалась важлива тенденція: журналістика в Україні перетворювалась на українську журналістику.
Однією з найважливішим проблем дисципліни є її періодизація. За радянських часів ця проблема науково не обговорювалася, адже історію журналістики штучно ділили на дожовтневу й радянську, причому серед останньої не розглядали періодику діаспори, національно-визвольних змагань, дисидентського руху, що збіднювало українську журналістику, применшувало її досягнення. Лише в 1990-му році склалися умови для вироблення нової наукової концепції історії розвитку української журналістики. Проблема викликала багато наукових дискусій.
Першу періодизацію запропонував О.Маковей у статті «П’ятдесяти-літній ювілей руської публіцистики» («ЛНВ», 1898), виділивши 3 періоди розвитку преси. Значний вклад в осмислення історії української преси вніс своїми статтями І.Франко, який все життя працював журналістом і редактором багатьох видань. У 1940 році АркадійЖивотко в «Історії української преси» запропонував 7 періодів, проаналізувавши її розвиток до 1939 року. У зв’язку з розвитком періодики і сучасними методологічними поглядами ці періодизації потребують перегляду.
М.Ф.Нечиталюк (Львів) у 1993 році висловився за побудову періодизації на підставах хронологічно-проблемного принципу, відповідно доповненого принципом регіональним. Він поділив історію української журналістики ХІХ ст. на 3 періоди, а в історії журналістики ХХ століття виділив 7 періодів.
Свій варіант періодизації запропонував і Мирослав Романюк (Львів), виділивши загалом 14 періодів. З погляду академічної науки це дуже ґрунтовна розробка, точна і повна. Для академічної науки важлива така багатотомна праця, у якій кожному періоду присвячувався б окремий том. Такі праці створюються колективом авторів певної академічної установи. Для навчальної ж мети потрібен підручник, у якому історію української журналістики було б викладено стисло, компактно і точно. У такому підручнику кожному періоду можна приділити небагато аркушів, а це призведе до зібрання енциклопедичних довідок про видання. Уникнути цього можна лише шляхом укрупнення періодів, скорочення їх загальної кількості. Таку періодизацію, не академічну, а навчальну, запропонував І.Михайлин – автор підручника «Історія української журналістики ХІХ століття». Він виділив чотири періоди:
1. Від зародження української журналістики до заборони її Валуєвським циркуляром 1863 року. Сутність періоду полягає у нагромадженні творчих сил, у численних спробах започаткувати українську періодичну пресу.
2. Другий період охоплює історико-журналістські явища, що розгортались переважно в підавстрійській Україні. Розпочинається цей період від революції 1848 року в Австрії і закінчується на рубежі століть, коли у 1905 році була скасована заборона на публічне українське слово в Росії.
3. Третій період охоплює перші три десятиліття ХХ століття. Це час розгортання національно-визвольних змагань, боротьби за незалежну Україну. Завершується період 1933 роком, що дав початок добі тоталітаризму.
4. Четвертий період охоплює час з 1933 по 80-ті роки. Це час нищення вільної думки в материковій Україні, уніфікації духовного життя, перенесення духовної діяльності в нелегальні форми та умови, під якими можна розуміти дисидентство та еміграцію. Цей період тривав до кінця 80-х, коли на хвилі перебудови преса набула нової якості, коли події привели до проголошення української незалежності.
Цілком можливо, вважає І.Михайлин, що з проголошенням української незалежності в 1991 році преса вступила в п’ятий період розвитку.
Обсяг предмета. Об’єктом історії журналістики є факти бібліографії, факти критики і факти історії. Академічна наука вивчає все, навчальна – вибірково.
Фактами бібліографії вважають малозначимі історико-журналістські явища, які мають регіональне значення і локальні за часом виходу. Вони лише згадуються в історії журналістики, осмислюються у статтях. У підручнику їм приділяється незначна увага.
Фактами критики вважають більш поважні й істотні історико-журналістські явища. Вони мали всеукраїнське значення, на їх сторінках виступали більш-менш відомі діячі, публікувалися в чомусь прикметні твори. Вони докладно розглядаються в історії української журналістики, а їхня відсутність робить її незавершеною.
Факти історії – це газети і журнали, без яких історія української журналістики виглядатиме неповною, відсутність їх спотворює історію розвитку преси, вони обов’язкові для висвітлення. Це видання, де виступали провідні письменники і культурні діячі, політики, які формували громадську думку. Вони мали всеукраїнський розголос, довго виходили. Їх аналіз і створює справжній зміст історії журналістики.
Сьогодні історія української журналістики мала б враховувати й аналіз електронних ЗМІ, радіожурналістику та тележурналістику. Вона має включати дослідження історії окремих журналів і газет, персоналій значних журналістів усіх епох.
Історія української журналістики покликана, на думку О.Мукомели, «збагнути й усвідомити вагомість і велич зробленого талановитими й небайдужими до долі Української держави майстрами пера», оцінити їхній внесок у розвиток українського друкованого слова. Особливої уваги потребують так звані «білі плями» в історії журналістики. У радянські часи з ідеологічних причин багатьох талановитих публіцистів не допускали до друку, тож їхня творчість є маловідомою. В минулому „найбільші публіцистичні пристрасті вирували довкола ідеї відродження національної самобутності та торування шляхів для будівництва самостійної, соборної Української держави”. Творчий злет корифеїв публіцистики (Є.Сверстюк, І.Дзюба, І.Світличний, Є.Гуцало, Л.Костенко, Д.Павличко, В.Чорновіл) відбувся у кінці 80-х – 90-ті роки ХХ ст. Їхнє слово пробуджувало національну свідомість, гуртувало інтелігенцію у НРУ, Товариство ім. Т.Шевченка. Вони виявляли суперечності, які не сприяли вільному розвитку нації: мовна проблема, постколоніальні стереотипи... Проблема політичної самостійності розвинулась в українській публіцистиці у постчорнобильські рр. Публіцисти окреслили коло конкретних завдань для їх послідовної реалізації. У 90-ті підкреслювався новий рівень національної свідомості.
На початку 90-х рр. заснований Науково-дослідний центр періодики при Львівській бібліотеці ім. В.Стефаника НАН України, де виходять наукові збірники, виданий енциклопедичний словник „Українська журналістика в іменах”, ряд монографії переважно про західноукраїнську журналістику. В Інституті журналістики КНУ імені Тараса Шевченка виходить щорічний науковий збірник „Українська журналістика: вчора, сьогодні, завтра”.
