Присвятивши значну увагу предмету регулювання та переходячи до методу правового регулювання, ми вимушені погодитись з фахівцями, що жодна з галузей законодавства не має свого власного тільки їй властивого і неповторного методу правового регулювання. У цьому й полягає основна проблема цього питання.
Нагадаємо, методом правового регулювання визначається сукупність способів, засобів, форм впливу права на суспільні відносини. При цьому право знає чотири способи (прийому) впливу правової норми на суспільні відносини: заборони певних дій, зобов’язання (іноді формулюється як «позитивний припис») певних дій, дозволу певних дій та уповноваження на здійснення певних дій (останній спосіб виокремлюється не усіма дослідниками, проте його не слід ототожнювати з дозволом, оскільки уповноваження адресовано лише суб’єктам влади та поєднують в собі не лише право, а й обов’язок вчинити певні дії). З цих чотирьох способів явно диспозитивний характер має лише спосіб дозволу, а три інші мають імперативний характер.
Усі ці прийоми (один диспозитивний та три імперативні) притаманні будь-якій галузі права та галузі законодавства (у т.ч. освітнього), тому у чистому вигляді метод жодної галузі не можна назвати імперативним чи диспозитивним. Проте з урахуванням розповсюдженості, питомої ваги імперативних або диспозитивних норм можна визнати метод відповідної галузі диспозитивним (така оцінка висловлюється щодо цивільного права) чи імперативним (зокрема, метод галузей конституційного, адміністративного, кримінального, кримінально-процесуального права).
Важливу роль у характеристиці правового регулювання відіграє встановлений правовий режим, який у загальному вигляді визначає статус різних суб’єктів, обсяг дозволених та заборонених для них дій. Право знає два типи правових режимів: загально-дозвільний та спеціально-дозвільний. Сутність обох режимів виражаються у формулах: загально-дозвільний – «Я можу все, що не заборонено», а спеціально-дозвільний – «Я можу все, що дозволено». Обидві режими встановлені Конституцією України у ст. 19: загально-дозвільний – для фізичних та юридичних осіб, а спеціально-дозвільний – для органів публічної влади та їх посадових осіб. Фактично, загально-дозвільний режим передбачає обсяг дозволів, а спеціально-дозвільний режим передбачає обсяг повноважень.
Відповідно, суб’єкти правовідносин у галузі освіти, які мають владні повноваження, повинні «діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, а інші суб’єкти правовідносин у галузі освіти можуть вчиняти будь-які дії, прямо не заборонені законодавством України.
Основними учасниками освітніх правовідносин слід визнати здобувачів освіти, педагогів та навчальні заклади. Статус останніх має специфічні ознаки, що відрізняють його від статусу державних (комунальних, муніципальних) підприємств, установ, органів, громадських організацій, приватних юридичних осіб. Статус навчального закладу зазнає вплив адміністративного права, оскільки передбачає складний ліцензійний та акредитаційний порядок набуття статусу навчального закладу, наявність владних повноважень щодо інших учасників освітніх правовідносин. Також він зазнає впливу цивільного та господарського права, оскільки передбачає можливість участі у цивільному та господарському обороті.
Статус освітян, зокрема, педагогічних працівників, лише певною мірою схожий зі статусом державного службовця та посадової особи. Порядок набуття статусу відрізняється від передбаченого трудовим правом порядку набуття статусу найманого працівника. Він передбачає наявність освітнього цензу, репутаційного цензу, обов’язкові періодичні процедури професійної атестації, підвищення кваліфікації, додаткові підстави дисциплінарної відповідальності тощо. Статус освітянина відрізняється також і від статусу особи, що надає цивільно-правові освітні послуги, оскільки сам освітянин не пов'язаний договірними зобов'язаннями зі здобувачами освіти.
Статус здобувача освіти відрізняється від статусу будь-якої фізичної особи – замовника інших послуг, оскільки: досягнення кінцевого результату прямо залежить від його цілеспрямованої діяльності (а також від непідконтрольних йому його власних здібностей!); якість освітніх послуг (а певною мірою – і здібності здобувача освіти) не можуть бути об’єктивно оцінені до споживання цих послуг. Інститут правосуб’єктності здобувачів освіти та його елементи не співпадають за змістом та обсягом з інститутами правосуб’єктності конституційного, цивільного, трудового, адміністративного права тощо.
Важливим елементом режиму галузі є правові принципи – вихідні, основоположні ідеї, які визначають весь інший механізм правового регулювання, правозастосування, тлумачення права, правоохоронної та правозахисної діяльності, розв’язання правових спорів тощо. Нагадаємо, що на конституційному рівні (ст.ст. 53, 21, 23, 24, 34, 35) встановлено: принципи рівності, вільності, соціального захисту здобувачів освіти, доступності освіти, безоплатності деяких видів та рівнів освіти, принцип навчання рідною мовою (вивчення рідної мови), принцип обов’язковості повної загальної середньої освіти (доповнений на законодавчому рівні принципом обов’язковості дошкільної освіти дітей старшого шкільного віку), принцип розвитку освіти. Крім останнього принципу, який стосується освіти в об’єктивному сенсі (змісту, системи та процесу), усі інші принципи визначають обсяг суб’єктивного права на освіту.
