З урахуванням підходів різних фахівців, спробуємо узагальнити перелік типів суспільних відносин з приводу освіти.
1) конституційно-правові відносини – щодо визначення та здійснення державної освітньої політики – ті, що «визначають компетенцію вищих державних органів у галузі освіти»;
2) адміністративні відносини, які виникають між суб’єктами управління та підпорядкування у галузі освіти;
3) відносини соціального забезпечення учасників освітніх правовідносин;
4) трудові відносини, у які вступають освітяни;
5) цивільно-правові відносини щодо надання освітніх послуг;
6) відносини з приводу авторських та суміжних прав;
7) відносини, врегульовані сімейним правом, у тому числі в частині надання освіти у сім’ї;
8) фінансові відносини, у які вступають навчальні заклади, їх структурні підрозділи, органи управління освітою, їх працівники;
9) господарські відносини, у які вступають навчальні заклади, їх структурні підрозділи, органи управління освітою тощо;
10) податкові відносини, у які вступають навчальні заклади, їх структурні підрозділи, органи управління освітою тощо;
11) бюджетні правовідносини, у які вступають навчальні заклади, їх структурні підрозділи, органи управління освітою тощо;
12) земельні відносини, у які вступають навчальні заклади, їх структурні підрозділи, органи управління освітою тощо;
13) безпосередньо освітні правовідносини (педагогічні відносини як їх складову частину або тотожній феномен).
Неоднорідність відносин з приводу освіти з одного боку дозволяє сказати, що освітнє право (як комплексний міжгалузевий правовий інститут) не має власного предмету, а з іншого боку можна оцінити, що освітнє право «інтернує» власний предмет у різні галузі права, «тим самим отримуючи ще один атрибут галузі права».
Серед усього обсягу відносин з приводу освіти можна виокремити чотири сегменти (різновиду) правових відносин, які можуть претендувати на статус предмета освітнього права, або принаймні безпосередньо межують з ним – це відносини у сфері освіти, у системі освіти, освітні відносини, педагогічні відносини.
Дослідники освітніх правовідносин, як правило, диференціюють їх типи за об’єктом (благом, з приводу якого відбуваються правовідносини) або за юридичним змістом (характером діяльності суб’єктів, сукупністю їх прав та обов’язків). Беззаперечним предметом освітнього законодавства, його ядром, стрижнем постають відносини з приводу реалізації змісту освіти. Але при цьому можливі два варіанти – виокремлення цих відносин у широкому та вузькому значенні. Більшість дослідників наполягають на більш широкому розумінні освітніх правовідносин, але можна навести й інший варіант, використовуючи термін «педагогічні відносини».
Педагогічні правовідносини – врегульовані джерелами освітнього законодавства відносини між суб’єктами діяльності викладання (наукового керівництва, наукового консультування) та суб’єктами діяльності учіння (наукового дослідження), безпосередньо спрямовані на реалізацію, трансляцію, засвоєння, здобуття останніми змісту загальної чи професійної освіти, яка отримує державне визнання та підтверджується спеціальним документом.
Потрібно відокремлювати педагогічні правовідносини від педагогічної діяльності, яка не є об’єктом освітнього права та юридичного впливу взагалі. До такої діяльності педагога слід віднести діяльність щодо прогнозування, проектування, конструювання педагогічного процесу. До такої діяльності можна віднести «безпосередній педагогічний процес, пов'язаний з вибором і застосуванням педагогом власних специфічних форм, методів і методичних прийомів навчання, пов'язаний з використанням і різних психологічних прийомів, встановленням педагогічно-психологічних і моральних відносин з учнями». В даному випадку педагог лише орієнтується на найбільш загальні принципи, цілі, положення та норми.
Юристи, які перед аналізом юридичних педагогічних відносин здійснюють аналіз фактичних педагогічних суспільних відносин найчастіше трактують останні як передачу якихось нематеріальних об’єктів – знань, умінь, досвіду, компетенцій тощо. Така інтерпретація виглядає некоректною з точки зору психолого-педагогічної науки, оскільки суттєві прорахунки радянської освіти як раз пов’язують з таким формальним розумінням освітнього процесу, при якому особі, що навчається, надавалась пасивна роль одержувача готового змісту освіти.
Водночас, ті ж самі фахівці, здійснюючи юридичний аналіз освітніх правовідносин слушно роблять висновок про обов’язковість активної діяльності суб’єктів учіння. Така особливість освітніх правовідносин: «положення, при якому здійснення можливості є необхідністю, породжує з точки зору теорії протиріччя, оскільки фактично означає, що право перетворюється на обов'язок.
Хоча педагогічні відносини слід визнати центром освітніх правовідносин, проте вони самі по собі раптом не виникають і не реалізуються. Адже педагогічні відносини виникають, змінюються та припиняються в процесі педагогічної діяльності, яка:
а) завжди має момент свого початку (педагог отримує офіційний, тобто юридично оформлений, доступ до освітньої діяльності);
б) протікає в певних часових і просторових межах, встановлених вже не власне педагогічними відносинами, але нормами та нормативами інших галузей права;
в) підлягає оцінці за певними критеріями (якості змісту та методики, трудомісткості, інтенсивності тощо). Тобто педагогічні відносини у нашому розумінні постають обов’язковим центральним етапом визначених нижче освітніх відносин.
Освітні правовідносини – врегульовані переважно джерелами освітнього законодавства багатосторонні (з обов’язковою участю навчального закладу) відносини щодо реалізації/засвоєння/здобуття змісту загальної чи професійної освіти, яка отримує державне визнання та підтверджується спеціальним документом. Сторонами цих відносин є не лише суб’єкти викладання та суб’єкти учіння, а також навчальні заклади, що обумовлено наступними аргументами:
1) договір з надання освітніх послуг укладається майбутнім суб’єктом учіння (його законним представником) саме з навчальним закладом;
2) саме навчальний заклад здійснює керуючий вплив на діяльність викладання, визначаючи, затверджуючи навчальні програми з навчальних дисциплін, індивідуальні плани студентів тощо;
3) саме навчальний заклад здійснює контроль за якістю діяльності викладання та здійснює атестацію педагогічних (науково-педагогічних) працівників;
4) саме навчальний заклад приймає рішення про відрахування студента у разі незадовільної якості діяльності учіння.
Тому більшість фахівців погоджуються з тим, що у випадку, коли сторонами освітніх (за суттю) відносин постають лише суб’єкт викладання та суб’єкт учіння, без попередньої/паралельної/подальшої участі у цих відносинах навчального закладу, у цьому випадку ми маємо справу з цивільно-правовими відносинами (зокрема – репетиторства, надання фізичними особами – підприємцями послуг у сфері дошкільної освіти тощо).
Крім того, освітня діяльність не обмежується діяльністю викладання. Вона включає навчальну, виховну, наукову, культурну, методичну діяльність. Також важливою функцією педагогічного та адміністративного складу навчального закладу постає «створення таких умов, які б сприяли здійсненню учнями їх функцій. Це передбачає не лише проведення занять, але й підтримання дисципліни під час освітнього процесу. Нарешті, суб’єктами освітньої діяльності є не лише педагогічний (науково-педагогічний) склад.
1. Здобувач освіти, правомочна сторона покладає на себе обов’язок здійснювати діяльність учіння (об’єктивна складність діяльності учіння поступово підвищується відповідно до рівнів освіти, що здобувається).
1.1. Діяльність учіння має особистісний, невідчужуваний характер, тобто право та обов’язок учіння неможливо делегувати іншому суб’єктові, в учінні неможливий інститут представництва, довіреності. Законний представник може представляти суб’єкта лише у коміторних (додаткових, суміжних) відносинах, зокрема, освітня правоздатність недієздатного (частково дієздатного) учня, який не досяг повноліття, реалізується діями інших осіб (батьків, законних представників). Скажімо, батьки або інші законні представники неповнолітніх дітей до отримання останніми основної загальної освіти мають право обирати форми навчання, освітню установу, в якій буде вчитися дитина, захищати його права й інтереси, брати участь в управлінні освітньою установою тощо. 15-літня особа має право відмовитися від продовження навчання тільки за наявності згоди батьків (законних представників) і місцевого органу управління освітою. Поки така згода не буде отримана у встановленій формі, правовідносини повинні тривати, навіть, якщо мета їх виникнення явно не буде досягнута.
Ці приклади ставлять під сумнів висновок інших фахівців, що освітнє право не містить інститут обмеження освітньої дієздатності. Скоріше слід сказати, що освітня дієздатність не співпадає з дієздатністю, встановленою будь-якою іншою галуззю права. Освітня недієздатність не передбачена навіть для осіб з цивільною недієздатністю. Зокрема, визнані судом недієздатними психічно хворі люди мають право засвоювати спеціальні освітні програми, а також отримувати доступну для них систему загальних та професійних знань, навичок та умінь у системі корекційної освіти. Схожа ситуація має місце з особами, засудженими за скоєння злочину, які відбувають покарання в місцях позбавлення волі.
1.2. Діяльність учіння має вольовий, інтелектуальний характер, для досягнення освітнього результату вона не може бути формальною, повинна (за допомогою діяльності викладання, педагогічних методик, технологій, засобів) залучати волю та інтелект здобувачів освіти.
1.3. Діяльність учіння постає водночас правом та обов’язком здобувачів освіти. У цивільному та адміністративному праві не відомі правовідносини, один з учасників якого володіє і правомочністю, і дозволом, а можливість досягнення об’єкта ставиться у пряму залежність від активності та добросовісності реалізації дозволу правомочною стороною. Особливо це стосується таких форм здобуття освіти, як екстернатура та сімейна освіта.
2. Освітні правовідносини слід віднести до типу інтерактивних. О світні правовідносини не можна віднести ані до типу пасивних правовідносин, у яких зобов’язана сторона повинна лише утриматись від активної поведінки на користь уповноваженої сторони, ані до типу активних правовідносин, у яких зобов’язана сторона повинна вчинити активні дії. Хоча надання якісної освіти є головним функціональним завданням зобов’язаної сторони, вона не є власником цього нематеріального блага та не може створити його самостійно, без участі уповноваженої сторони, без здійснення нею активних позитивних дій щодо навчання. Саме тому освітні правовідносини до відносять до інтерактивного типу, який характеризується зобов’язанням активної поведінки обох сторін правовідносин. При цьому обов’язковість активних дій учня обмежується необхідністю досягнення мінімального освітнього результату, потрібного для підтвердження засвоєння освітньої програми.
3. На здобувача освіти навчальним закладом покладаються інші обов’язки, які не обов’язково мають невідчужуваний або інтелектуальний характер, зокрема: обов’язки оплати освітніх послуг, а також обов’язки дотримуватись внутрішньої дисципліни. Перелік таких обов’язків передбачається договором, статутом, правилами внутрішнього розпорядку конкретного навчального закладу.
4. Навчальний заклад – зобов’язана сторона володіє повноваженнями щодо встановлення в односторонньому порядку обов’язкових для правомочної сторони рішень та притягнення її до юридичної (зокрема, дисциплінарної) відповідальності, що також є несумісним з принципами адміністративного чи цивільного права. У разі неналежного здійснення замовником освітніх послуг свого права/обов’язку учіння, навчальний заклад має право в односторонньому порядку розірвати відносини. Отже, в освітніх правовідносинах право-вимога належить не лише правомочній стороні, але й зобов’язаній стороні. Це також пов’язано з тим, що зобов’язана сторона освітніх правовідносин може виконати власні обов’язки лише у разі добросовісної поведінки правомочної сторони. Остання не лише володіє комплексом прав щодо здобуття освіти, але й зобов’язана ними скористатись належним чином.
5. Освітні правовідносини є багатоетапними та різноманітними за складом. Для замовника освітніх послуг освітні відносини включають стадію вступу до навчального закладу, центральну стадію освітньої діяльності, стадію атестації здобутого освітнього рівня. Факультативними стадіями для замовника освітніх послуг можна назвати стадію підписання остаточного договору, стадію сплати за освітні послуги, стадію отримання додаткових освітніх послуг, стадію участі у роботі самоуправління навчального закладу, стадії переведення, поновлення, відрахування тощо.
Інші суб’єкти освітніх правовідносин вступають в інші стадії з іншим складом правовідносин. Зокрема, педагогічний працівник вступає у трудові правовідносини з навчальним закладом, навчальний заклад – у адміністративні правовідносини з приводу ліцензування освітньої діяльності тощо.
6. Освітні правовідносини є багатосторонніми. Навіть для особи, що здобуває освіту, контрагентами у правовідносинах виступають навчальний заклад (в особі керівника), різні педагогічні (науково-педагогічні) працівники, а також інший персонал навчального закладу, батьки (законні представники), інші фізичні або юридичні особи, які оплачують освітні послуги, органи самоуправління тощо. Через об'єктивну необхідність активної, усвідомленої та цілеспрямованої участі в освітньому процесі осіб, що здобувають освіту, батьки малолітніх учнів також є його учасниками і, отже, учасниками освітніх відносин.
Освітні відносини виникають тільки за участю освітньої установи. Якщо вони оформляються безпосередньо, обминаючи освітню установу, то стають предметом іншої галузі права. Прикладом можуть служити послуги репетиторства, що підпадають під регулювання цивільно-правових норм.
У цивільно-правових відносинах замовник освітніх послуг також покладає на себе обов’язок здійснювати діяльність учіння (яка також має особистісний, невідчужуваний, вольовий та інтелектуальний характер).
Замовник цивільно-правових освітніх послуг відповідно до договору погоджується на інші обов’язки, які не обов’язково мають невідчужуваний та/або інтелектуальний характер, зокрема: обов’язки своєчасної оплати освітніх послуг, процедури узгодження графіку занять та його дотримання тощо.
Для цивільно-правових відносин з надання освітніх послуг не притаманна четверта вищезазначена ознака освітніх правовідносин: виконавець освітніх послуг, зобов’язана сторона не має повноважень щодо встановлення в односторонньому порядку обов’язкових для замовника рішень.
Також ним не притаманна інша ознака: цивільно-правові відносини з надання освітніх послуг не передбачають таких етапів, як вступ до навчального закладу (конкурс на отримання послуг) та атестацію здобутого освітнього рівня, обов’язкові для освітніх правовідносин.
Завершення освітніх правовідносин повинне ознаменуватися засвоєнням освітніх програм, що виявляється шляхом проведення підсумкової атестації випускників. Надання ж послуги з навчання у рамках цивільних правовідносин не підпорядковане таким жорстким вимогам, від учнів не вимагається витримувати строгі іспити, адже вони – замовники, і мають презумпцію правоти споживача послуг.
Нарешті, цивільно-правові відносини з надання освітніх послуг є, як правило, двосторонніми. Участь третьої сторони, яка оплачує послуги, або перевіряє якість послуг, може передбачатись угодою, але є факультативною, не обов’язковою. Правовідносини з надання освітніх послуг, постаючи за своєю сутністю цивільно-правовими, мають і властивості публічних правовідносин. Визнання освітніх правовідносин цивільно-правовими призводить до можливості оспорювати якість освіти та стягувати завдані збитки.
На відносини з навчальних послуг розповсюджуються не лише цивільно-правові механізми стягування збитків, але й положення законодавства про захист прав споживачів.
Крім того, визнання освітніх правовідносин цивільно-правовими обумовлює їх оскарження до судів загальної юрисдикції, а визнання їх публічно-правового характеру дозволяє оскарження до адміністративних судів. На цей час судова практика України свідчить, що спори про видачу дипломів навіть особам, які навчались за рахунок контракту, тобто вступали нібито у цивільно-правові відносини, вирішуються адміністративними судами в порядку адміністративного судочинства.
