1. Поняття про світові релігії.
2. Буддизм: виникнення, віровчення і культ.
3. Дзен-буддизм і ламаїзм як основні напрямки буддизму.
Ключові поняття: буддизм, дзен-буддизм, ламаїзм, сансара, нірвана, карма, дхарма.
1. Світові релігії – буддизм, християнство й іслам - мають загальні риси. Їхнє виникнення здійснювалося в контексті значних зрушень у соціокультурній системі (економіці, соціальній, політичній і духовній сферах). У їхніх віровченнях центральне місце займає вчення про єдину духовну сутність світу, єдиного бога і духовно-етичні мотиви – обґрунтування шляху возз'єднання людини з божественною сутністю, способів порятунку людини від страждань, смерті, тому вони називаються монотеїстичними і "моральними" релігіями. Вони висувають ідею рівності всіх людей перед Богом незалежно від їхньої соціальної й етнічної приналежності, акцент на загальнолюдських моральних цінностях. Це звільняє їх від національної обмеженості і надає їм космополітичний, світовий характер. Більш половини населення планети є їх прихильниками, вони мають міжнародні організації віруючих, впливають на світові соціокультурні процеси.
2. Буддизм, найдавніша світова релігія, виник у VІ в. до н.е. в Індії і поширився в країнах Південної, Південно-Східної, Центральної Азії і Далекого Сходу; має близько 700 мільйонів послідовників. Його засновник – Сідхартха Гаутама назвав себе Буддою (освіченим, осіненим істиною). В Індії того часу кшатрії почали тіснити брахманів, зазіхаючи на роль політичних лідерів, загострювалися соціальні конфлікти, ширилося невдоволення знедолених соціальних низів кастовим ладом, соціальною нерівністю, що виявлялося й у сфері релігії (нижча каста, шудри, залишалися неохопленими обрядами брахманізму). Поширилися єретичні вчення, секти, аскетизм, бродяче чернецтво. Вчення Будди виявилося найбільш відповідним запитам широких шарів населення, тому воно згодом відтіснило брахманізм і зайняло місце спочатку державної релігії Індії, а потім і першої світової релігії.
Канонічна література буддизму представлена Трипітакой (три кошики закону, мудрості). Важливою ідеєю буддизму є вчення про тотожність буття і страждання: вчення брахманізму про сансару він перетворив так, що будь-яке перевтілення почало розумітися як страждання, і метою буддиста стало досягнення виходу з кола втілень, перехід у нірвану (небуття, угасання), у якій угасають усі прихильності, зникають усі реалії: світ, "я"; тому звільняє від усяких страждань, розцінюється як абсолютний спокій, блаженство, воля. Ядро вчення буддизму сфокусоване в "чотирьох шляхетних істинах":
1) всяке існування є страждання;
2) причина страждання – це бажання, спрага життя, насолод, влади, багатства, прихильність до життя в будь-якій формі, тобто вона закладена в самій людині;
3) припинити страждання можливо: для цього необхідно звільнитися від спраги життя, придушити всі бажання, угасити всі сильні почуття;
4) існує "шляхетний серединний восьмеричний шлях" рятування від страждань: 1) правильні погляди, 2) правильна релігійність, готовність до подвигу, 3) правильна мова, доброзичлива, правдива, 4) правильне поводження, неспричинення зла, 5) правильний спосіб життя, мирний, чесний, чистий, 6) правильне зусилля, самовиховання і самовладання, 7) правильна увага, активна пильність свідомості, 8) правильне зосередження, вірні методи споглядання, медитації.
Буддизм сприйняв вчення про карму брахманізму, але дав йому нове тлумачення: хоча усе в житті людини визначено його кармою, вона має певну свободу вибору у своїх учинках, у цій частковій свободі волі і закладений шлях до порятунку, а обряди відіграють другорядну роль. Буддизм розвив і своєрідне, відмінне від брахманізму вчення про дхарми, що розуміються як дрібні духовні частки, елементи світу, що складаються під чинністю закону карми у визначені комплекси індивідуальних свідомостей і навколишній світ як їхню функцію.
У первісному буддизмі, хінаяні (малій колісниці, вузькому шляху порятунку) знаходження нірвани вважалося можливим тільки для ченців, що цілком відмовилися від мирських прихильностей і дотримувалися численних суворих заборон, хоча і не впадали в крайній аскетизм. Культ обмежувався шануванням Будди як великого вчителя, а не бога, проповідями, поклонінням святим місцям, зв'язаним з життям Будди, і ступам – культовим спорудженням, де знаходяться буддійські реліквії. Правда, згодом у хінаяні розвився пишний культ.
Махаяна (велика колісниця, широкий шлях порятунку) допускає можливість знаходження нірвани і мирянами, завдяки дотриманню простих п'яти заповідей ("панча-шила") помірності: 1) від убивства живих істот, 2) від злодійства, 3) від перелюбства, 4) від неправди, 5) від збудливих напоїв. Будді тут поклоняються як богу. Значне місце займає інститут численних Будд і бодхісатв (тих, чия сутність – знання), святих подвижників, що одержали можливість стати Буддою і зануритися в нірвану, але подовжують земну діяльність для порятунку людей; вони можуть змінювати карму людей на більш сприятливу. Виникла практика поклоніння кам'яним зображенням, скульптурам бодхісатв, будівництва величезних храмів, ускладнення культу, створення пишного ритуалу.
3. Засновником дзен-буддизму вважають індійського ченця Бодхідхарму, що у VІ в. н.е. прибув у Китай і заснував школу буддизму. Так з'явився чань-буддизм: "чань" (японське "дзен") аналогічно індійському "дх’яна" – споглядання. У XІІ-XІІІ вв. дзен-буддизм поширюється в Японії і Кореї. Згідно дзен, істина може бути досягнута шляхом споглядання, що приводить до раптового просвітління (саторі), тому велика увага приділяється практиці самодисципліни і психічному тренінгу, а кращим шляхом вважається чернецтво, хоча б тимчасове. Основою функціонування дзен є монастирі, сеанси споглядання – стрижень регламентованого розпорядку життя. Саме саторі є головною метою дзен-буддизму, тоді як для раннього буддизму це було лише підготовкою до нірвани. У нечернечій формі дзен-буддизму саторі сприймається як засіб позбутися стресів, депресії, гармонізувати внутрішній світ, активізувати внутрішню творчу енергію.
Ламаїзм (тибетське лама – вищий, небесний – назва ченців, жерців) сформувався в VІІ-І вв. у Тибеті, у XVІ в. проникнув у Монголію, у XVІІІ в. – у Росію (буряти, тувинці, калмики), він є синтезом махаяни, тибетського буддизму (ваджраяни) і добуддійських архаїчних вірувань народів у регіонах поширення, зберігаючи основні догмати буддизму, але головну роль у порятунку віруючих відводить ламам, без їхньої допомоги мирянин не може досягти кращого переродження і нірвани, лама трактується як прямий представник Будди на землі. У центрі ламаїзму вчення про бурханів, богів і їхніх зображеннях, їх величезна безліч, вони розділяються на категорії. Вищий розряд складають Бурхани-Будди, які по черзі з’являються людям для порятунку; їх тисяча, п'ять уже були, самий шанований – Будда, Будда майбутнього – Майтрея (Майдарі), що створить царство справедливості, і властитель раю Будда Амітабха. Наступний розряд – бурхани-дакшити, захисники віри і бурхани-бодхісатви: Авалокітешвара, Ваджрапані, Манжушрі. Далі йдуть бурхани-сабдики (хазяї місцевостей) і бурхани-лами. Нововведення ламаїзму – вчення про рай і пекло, якого немає в буддизмі. Етика ламаїзму містить вчення про десять чорних гріхів і десять білих чеснот, що розділяються на три категорії: 1) тілесні. 2) мовні, 3) зв'язані зі свідомістю. Центром релігійного життя виступають монастирі, дацани, у яких зосереджені ікони, реліквії, музичні інструменти, зображення божеств і лам; у них здійснюються богослужіння перед скульптурами й іконами богів, віруючі залишають милостині і в дворі обертають барабан з молитвами (хурде). У житлі ламаїстів є сімейний вівтар. Лама при народженні дитини робить обряди наречення імені, поховання, який супроводжується обрядом напуття.
Тема 4. ХРИСТИЯНСТВО
1. Виникнення християнства.
2.Основи віровчення, культу й організації раннього християнства.
Ключові поняття: християнство, трійця, символ віри, догмат, таїнство.
1. Християнство – друга за часом виникнення світова релігія: воно виникло на рубежі старої і нової ери. Воно є найбільш масовою релігією, нараховується більш 1,5 мільярда послідовників. Для численних конфесій, що групуються в три основні напрямки (православ'я, католицизм і протестантизм), загальними є історичні корені, основи віросповідної і культової системи, образ Ісуса Христа, засновника цієї релігії. Відповідно до теології, християнство дане людям від Бога, провіщене боголюдиною Ісусом, посланим Богом у світ, щоб мученицькою смертю відпокутувати гріхи людства, примирити його з Богом. Священним писанням християн є Біблія, що складається зі Старого і Нового завітів. У філолофсько-науковому напрямку релігієзнавства аналізуються соціокультурні фактори виникнення християнства. Економічний спад, криза господарського укладу, заснованого на рабській праці; соціальна нестабільність, повстання рабів, сепаратистські тенденції в слабко інтегрованій Римській імперії, війни; політична нестабільність, що збільшується погрозою навали варварів; духовна криза, домінування настроїв тривоги, розпачу в соціальних низах і моральне розкладання в правлячій еліті, релігійна криза давньоримської релігії з її раціоналізмом у часи, коли поширювалися всякого роду містичні східні культи, процвітала магія, окультизм – усе це ознаки глибокої системної кризи духовно – матеріальних підвалин старого суспільства і необхідності істотних соціальних трансформацій як у матеріальній, так і в духовній сфері. Стрижнем зміни останньої і з'явилося християнство.
Головним релігійним джерелом християнства виступив іудаїзм. Ідеї месіанізму (пришестя рятівника), монотеїзму (єдинобожжя), створення світу і людини єдиним Богом склали основний зміст, запозичень християнством з іудаїзму в модифікованій формі.
Філософськими джерелами християнства стали вчення античної філософії, насамперед пізнього стоїцизму і платонізму в трактуванні єврейського мислителя Філона з Олександрії.
Відповідно до стоїцизму, єдиний загальний божественний Логос, тотожній світові й долі, діє у світі і керує ним. Особливий вплив на християнство зробила етика Сенеки: проповідь байдужності до природних і соціальних реалій, свободи від пристрастей, мудрість, безтурботності, непротивлення, покірності долі, релігійного космополітизму, обманливості почуттєвих задоволень, необхідності аскетизму.
За Філоном, що дав на основі ідей Платона, алегоричне тлумачення старозавітної картини світу, Бог як є поза часом і простором співвідноситься зі світом через посередника; Бог трактувалася як особистість, а не безособова духовна сутність. Бог створює світ у злагоді з Логосом, створеним їм духом, царством вічних довершених ідей.
Залишався один крок до ототожнення Логосу (Слова) із Христом, і він був зроблений у Євангелії від Іоанна.
Християнство синтезувало багато духовних досягнень, але в центр свого вчення висунуло образ Ісуса Христа, спасителя - боголюдину, що відкрило людям шлях до возз'єднання з Богом і безсмертя.
2. Християнство – принципово нова релігія, сутністю якої став моральний початок. Уявлення про світ подібно з тим, що є в іудаїзмі, але на місце єдиного Бога воно (як правило) ставить Святу трійцю, єдиносущого Бога в трьох іпостасях (обличчях): Бога-Отця, Бога-Сина і Бога-Духа Святого, триєдність Бога символізує духовну гармонію, божественну любов і всемогутність. Головне – переконання, що Бог дав свого сина, Ісуса Христа, аби возвістити про швидке встановлення царства божого, про порятунок людей від духовної смерті, про прилучення до божественного життя за допомогою воцаріння Бога в душах людей.
Шлях у царство боже відкриває віра в Ісуса Христа як сина Бога, прийняття морального ідеалу, вираженого в нагорній проповіді:
Блаженні злиденні духом, тому що їх є царство небесне.
Блаженні плачучі, тому що вони утішаться.
Блаженні лагідні, тому що вони успадковують землю.
Блаженні прагнучі і прагнучі правди, тому що вони наситяться.
Блаженні милостиві, тому що вони помилувані будуть.
Блаженні миротворці, тому що вони будуть наречені синами божими.
Блаженні вигнані за правду, тому що їх є царство небесне.
Зміст "заповідей блаженства" у звеличуванні значення духовних цінностей над всіма іншими. Основний напрямок у переосмислюванні християнством іудаїзму складається в поглибленні і збагаченні морального аспекту релігії: принцип любові, милосердя стає домінуючим, а моральне вчення – провідним, заповідь любові до Бога, до ближнього (навіть до ворога) – основою моральності.
Християнство наполягало на тому, що перед обличчям Бога всі народи, усі суспільні стани рівні, це сприяло перетворенню його у світову релігію. Однак зміст заповіді "віддай Богу – боже, а кесарю – кесареве" у превалюванні моральної справедливості над соціальною.
Ісус Христос стверджує не тільки свою особисту божественність, але і спільну для усіх людей здатність до обоження (теозису): кожна людина може досягти божественної висоти, волі в Бозі разом з безсмертям. Це була окриляюча обіцянка, що пробуджує найсміливіші мрії, що піднімає особистість над буденністю життя.
Основу християнства складає "Символ віри" – короткий звід догматів, прийнятий на перших двох всесвітніх соборах (Нікейському – у 325 р. І Константинопольському – у 381 р.). Він повинний бути прийнятий християнином на віру, без доказів, не розумом, а серцем. Символ віри містить у собі 12 положень, що містять формулювання про Бога як творця, про його утвір світу і людини, про триєдність Бога, про боговтілення, спокуту, воскресіння з мертвих, про роль церкви, що рятує.
Разом з розвитком догматики розвивався і християнський культ. З набуттям християнством статусу державної релігії почалося будівництво храмів, на них з'являються куполи і дзвіниці, на яких установлюються хрести, поступово виникають зображення Христа, Бога-Отця, Бога-Духа Святого, Богородиці, різних святих, біблійних сцен. Раннє християнство не знало поклоніння святим, поклонялися лише Ісусу Христу, згодом виникає культ святих: спочатку починають почитати богородицю, слідом за цим – апостолів, далі – мучеників, пізніше – святителів, сповідників, юродивих. Разом із шануванням святих виникає і культ їхніх мощів.
Розширюється коло християнських свят: святкування воскресіння доповнюється спочатку святом Великодня, потім – святами Різдва, Водохрещення, п'ятидесятниці, іншими, зв'язаними з епізодами з життя Ісуса Христа. Пізніше з'являються свята на честь Богородиці, ще пізніше – на честь святих. Серед обрядів раннього християнства найважливішими були молитва, водохрещення і причащання. Потім значну роль починають грати постування, періоди посилених молитов, покаяння і помірності в усьому з метою очищення від гріхів. За допомогою культу церква прагне охопити своїм впливом усе життя віруючого від народження до смерті.
Еволюціонувала й організація християнства: від нечисленних еклесій (зібрань віруючих) до церкви (ієрархічної організації). Спочатку нормотворча діяльність здійснюється на помісних (провінційних), а потім і на Всесвітніх соборах.
У громадах спочатку стали виділятися пророки, наділені благодаттю божою, потім – старійшини – пресвітери, називані також єпископами, і служителі нижчого рангу – диякони, помічники єпископів у господарських справах, далі – митрополити, з яких згодом виділилося п'ять головних: римський, константинопольський, олександрійський, антиохійський і єрусалимський. Римський одержує титул папи, інші - патріархів. Рим і Константинополь були столицями імперії, тому керівники організацій цих міст відігравали провідну роль.
Поступово з'являються розколи в християнській організації, найбільш значними стали поділ церкви на східну і західну (у 1054 р.), східне християнство називає себе православ'ям, а західне - католицизмом, а в XVІ в. у ході Реформації від католицизму відокремлюється протестантизм.
