Швидкість і тривалість звучання окремих слів, складів, а також пауз у поєднанні із ритмічною організованістю, розміреністю мовлення складають його темпоритм. Це надзвичайно важливий елемент мовлення, тому що “інтонація і паузи самі собою, окрім слів, мають силу емоційного впливу на слухача” (К.С.Станіславський).
Швидкість мовлення залежить від індивідуальних якостей вчителя, змісту його мовлення і ситуації спілкування. Оптимальний для сприйняття на слух темп мовлення українців – близько 120 слів за хвилину (англійців, наприклад, 120-150 слів за хвилину). Однак, як засвідчують експериментальні дані, в 5-6 класах вчителеві краще говорити не більше 60, а в старших – 75 слів за хвилину (Зязюн, 1989, С.91). Тривалість звучання окремих слів залежить не тільки від їх довжини, але й від значимості їх у даному контексті. “Порожнє слово сиплеться, як горох із решета, - насичене слово повертається повільно, ніби куля, наповнена ртуттю” (К.С.Станіславський). Тобто важливість слова, тексту зумовлюють уповільнення темпу мовлення.
Важку частину матеріалу вчитель повинен викладати у сповільненому темпі, потім можна говорити швидше. Мовлення обов’язково повинне уповільнюватися під час формулювання певного висновку – визначення, правила, принципу, закону. Слід також брати до уваги і ступінь збудженості учнів. Чим більше збуджений учень, тим повільніше і тихіше повинен говорити вчитель.
Окрім того, досягнути більшої виразності мовлення можна, вміло використовуючи паузи, - логічні та психологічні. Без логічних пауз мовлення безграмотне, без психологічних – неживе. Паузи, темп і мелодика мовлення в поєднанні складають інтонацію (Зязюн, с. 91). Монотонне мовлення викликає нудьгу, зниження уважності та цікавості. Академік І.П.Павлов називав нудьгу “сном з відкритими очима”. Мовлення вчителя повинне захоплювати своєю природністю, мелодійним розмовним малюнком і бути контрастнішим, виразнішим, аніж мовлення за звичайної бесіди. Щоб розвинути виразність мовлення, його інтонаційне багатство, вчитель може скористатися спеціальними вправами.
Таким чином, самовдосконалення вчителя в його техніці мовлення, розвиток навичок у мовленнєвому диханні, голосоутворенні та робота над вдосконаленням дикції дасть змогу йому донести до учня все багатство змісту його слова.
Словник теми
Типи дихання – розрізняють в залежності від області, де відбувається основний м’язовий рух, що стискує і розтискує легені.
Розрізняють три типи дихання: ключичне (плечове), грудне (реберне), діафрагмальне (черевне).У мовленнєвому процесі найкорисніше застосовувати реберно-діафрагмальний тип дихання.
Відділи голосового апарату – генераторний (гортань з голосовими зв’язками), де утворюється звукова хвиля певної частоти; енергетичний (система м’язів грудної клітки, глотки, носоглотки, ротової порожнини), який забезпечує швидкість струменю повітря та його кількість для утворення кожного конкретного звуку.
Сила голосу(дзвінкість) –це таке звучання, яке залежить від сили видиху та досягається завдяки резонансу звукової хвилі в передній частині ротової порожнини (тверде піднебіння, верхні зуби).
Зібраність звучання концентрація звука біля губів, що не дозволяє звукові розповзатися. Це спрямування звука “в маску”.
Політність звука –здатність його виділятись на фоні інших звуків та тонів, не зливаючись із ними, не гублячись серед них.
Тембр голосу – його забарвлення, індивідуальність, характерні для кожної людини.
Діапазон –це обсяг голосу, межі якого визначаються найнижчим і найвищим тоном звучання, притаманним даній людині. Д. людського голосу – 1,5-2 октави. Звуження Д. призводить до монотонності.
Гнучкість голосу – можливість передавати думку у всій її повноті і різноманітності відтінків з використанням різних за висотою звуків.
Витривалість –здатність голосу не втрачати основних якостей звучання протягом тривалого часу. Досягається завдяки систематичним тренуванням.
1. Василенко Ю.С. О голосе педагога// Сов. педагогика. – 1972. - №7.
2. Вербовая Н. П. И др. Искусство речи. –М., 1977. –с. 122-180.
3. Зязюн.И.А. Основы педагогического мастерства – М, 1989. с. 10-125, 123-
4. 126, 127-129.
5. Кузнецов И. Н. Риторика. –Минск, 2000. 0с. 88-104.
6. Мурашов А. А. Педагогическая риторика. –М., 2001. –с. 232-256.
7. Найдёнов Б. С. Выразительность речи и чтения. –Москва, 1963, -с. 5-11, 11-23.
8. Поль Л. Сопер. Основы искусства речи. – М., 1992. –с. 159-192.
9. Рувинский.Л.И.– М.: Педагогика, 1987. – 160 с.
10. Сагач Г. М. Риторика. –К., 1993, -с. 78-84.
11. Станіславський К.С. Робота актора над собою. Ч. 1-2. – К.: Мистецтво, 1953. – 670 с.
12. Томан І. Мистецтво говорити: Пер. з чес. – 2-е вид. – К.: Політвидав України, 1989. – 293 с.
