Другим важливим компонентом техніки мовлення є мовленнєвий голос.
Голос учителя – його професійне знаряддя. Саме за допомогою голосу педагог може передавати найменші смислові відтінки, допомагає аудиторії сприймати думку, наповнену змістом, емоціями, що полегшує сприйняття. І навпаки, нерозвинений, тьмяний, монотонний голос вчителя зводить нанівець ефективність навчально-виховного процесу.
Голосоутворення – це складний багатофункціональний процес. Він здійснюється в організмі людини автоматично, відповідно до роботи особливих центрів кори головного мозку.
Утворення звуку відбувається в органі, який розміщений вище, ніж легені, – в гортані. Головною частиною гортані є голосові зв’язки. Під час беззвучного дихання зв’язки розімкнені, повітря під час вдиху і видиху вільно проходить через голосову щілину. Якщо ж повітря, що виходить із легень, зустрічає на своєму шляху зімкнені зв’язки, воно тисне на них, коливає і проникає через звужену щілину, яку, вібруючи, утворюють зв’язки. У цій складній системі виникає звук, який підсилюється резонаторами. Окрім того, резонатори надають звукові тембру (забарвлення). Якщо нижніми резонаторами (вони лежать нижче гортані) ми не можемо управляти, то використання верхніх залежить від нас (до них належить так звана надставна труба, яка складається із порожнин, що розташовані над зв’язками: порожнини носоглотки, рота і носа).
Відділи голосового апарату: генераторний (гортань із голосовими зв’язками), де утворюється звукова хвиля певної частоти; резонаторний (резонаторні порожнини нижче та вище гортані), який підсилює звукову хвилю та надає голосові тембру; енергетичний (система м’язів грудної клітки, глотки, носоглотки, ротової порожнини), який забезпечує швидкість струменю повітря та його кількість для утворення кожного конкретного звуку.
З метою розвитку мовленнєвого голосу слід знати його властивості:
1) Сила голосу(дзвінкість) –це таке звучання, яке залежить від сили видиху та досягається завдяки резонансу звукової хвилі в передній частині ротової порожнини (тверде піднебіння, верхні зуби).
2) Зібраність звучання концентрація звука біля губів, що не дозволяє звукові розповзатися. Це спрямування звука “в маску”.
3) Політність звука –здатність його виділятись на фоні інших звуків та тонів, не зливаючись із ними, не гублячись серед них. Політність забезпечує якісне, повноцінне сприймання голосу слухачем у будь-якому кінці приміщення.
4) Тембр голосу – його забарвлення, індивідуальність, характерні для кожної людини. Він залежить від анатомічної будови мовленнєвого апарату, завдяки якій голоси людей відрізняються за звучанням.
5) Діапазон –це обсяг голосу, межі якого визначаються найнижчим і найвищим тоном звучання, притаманним даній людині. Діапазон людського голосу – 1,5-2 октави. Він змінюється як з віком, так і в процесі тренування. Звуження діапазону призводить до монотонності мовлення. Чим ширший діапазон голосу, тим цікавіші інтонаційні варіанти читання та мовлення вчителя. Є голоси, багаті від природи. Ними потрібно вміти користуватися, берегти їх. Якщо голос звучить не гнучко, на одному висотному рівні, не виражає ні думок, ні емоцій, тоді його потрібно тренувати.
6) Гнучкість голосу – можливість передавати думку у всій її повноті і різноманітності відтінків з використанням різних за висотою звуків.
7) Витривалість –здатність голосу не втрачати основних якостей звучання протягом тривалого часу. Досягається завдяки систематичним тренуванням. Майбутньому вчителеві слід пам’ятати і про те, що підвищене щоденне голосове навантаження і невміння користування голосовим апаратом може призвести до виникнень різноманітних професійних захворювань.
Роботу над вдосконаленням та розвитком властивостей голосу слід розпочинати із виявлення його недоліків (“вистрілювання” звуків чи слів, форсування голосу, монотонність, крикливість, відкриті високі звуки, приглушене звучання тощо).
Підготовчий етап роботи над розвитком мовленнєвого голосу складається із таких дій: звільнення фонаційних шляхів, знаходження природного тону звучання, установка передньої позиції звуку.
Робота над голосом розпочинається із звільнення фонаційних шляхів, тобто із створення найкращих умов для вільного звучання голосу. Для цього потрібно навчитися знімати м’язову напругу в гортані (шия та плечовий пояс), після чого можна переходити до пошуку вільного природнього звучання, яке, зазвичай, у дорослих відсутнє через вироблені звички неправильного мовлення.
Наступним етапом роботи над мовленнєвим голосом є робота над розвитком звуковисотного діапазону голосу, адже саме він забезпечує розвиток інтонаційно-мелодичної виразності голосу. “Хороші голоси у розмовному мовленні зустрічаються рідко, – писав К.С.Станіславський. – Якщо ж вони і трапляються, то виявляються недостатніми за силою та діапазоном. А з таким голосом не виразиш сили людського духу” (Соч. Т.3. М., 1955. С.63).
Бідність звуковисотного діапазону мовлення вчителя призводить до звукової монотонності, а отже – до невиразності звукової палітри, до послаблення педагогічного впливу мовлення. А.С.Макаренко недарма пов’язував високий рівень педагогічної майстерності із досконалим володінням голосовими засобами. Він вважав, що справжнім майстром можна стати лише тоді, коли навчишся вимовляти фразу “Іди сюди” з 15-20 звуковими відтінками.
Діапазон голосу – це якість, яку розвивають спеціальними вправами. Виконувати їх потрібно дуже обережно, слідкуючи за добором дихання, за правильною позицією звука, сфокусованого на кінчиках губ. Не слід намагатися досягнути граничної висоти звуку, зупиняючись ще до того, як виникне голосове напруження.
Розвиток звуковисотного діапазону мовленнєвого голосу після відпрацювання перших навичок можна поєднувати із вихованням політності звука. Для розвитку політності звука як вправи використовують тексти, які читають, маючи на меті привернути увагу.
Під час вправляння у розвитку мовленнєвого голосу слід засвоїти певні методичні прийоми, які дають змогу проводити тренування самостійно, без допомоги керівника (тренера). Серед них найважливішими є такі: контроль за активним змішаним діафрагмально-реберним диханням, що забезпечує нормальний процес голосоведення; контроль за свободою фонаційних шляхів, зняття напруження із м’язів гортані та плечового поясу; вміння “ фокусувати” звук на кінчиках губ, не допускаючи “відкритості голосних”; навички звуковисотного діапазону, що виключає звукову монотонність; рівне, злите звучання, поєднане із активним посилом звуку.
Дикція
У науково-фантастичному романі відомого англійського письменника А.Конан Дойла є опис одного із засідань Лондонського зоологічного інституту. Автор зауважує: “Чому люди, яким є про що сказати, не бажають навчитися говорити розбірливо? Це так само безглуздо, як переливати дорогоцінну вологу через трубу із закритим краном, відкрити який до кінця можна без усяких зусиль”. (Учителю о педагогической технике / Под ред. Л.И.Рувинского. – М.: Педагогика, 1987. – 160 с. – С.84).
Дійсно, чому ж люди, що витрачають стільки зусиль на вивчення фонетики іноземної мови, навіть не намагаються прикласти мінімум старань для оволодінням правильною та чіткою вимовою у рідній мові? Основною причиною цього є те, що більшість людей не мають елементарних знань з техніки мовлення, до якої, зокрема, відносять і дикцію – чітку вимову звуків мовлення, що відповідає фонетичним нормам даної мови.
Дикція – одна із складових частин культури усного мовлення. Це вміння правильно вимовляти всі голосні та приголосні звуки, кожному з яких притаманне певне звучання, що залежить від точної роботи мовленнєвого апарату. Наявність якихось відхилень у його будові, чи недбале відношення до свого мовлення призводять до порушення у вимові певних звуків.
Одним із поширених дефектів дикції є шепелявість, тобто неправильне вимовляння шиплячих звуків. Часто трапляються люди, які гаркавлять – не вимовляють звук “р”. До дефектів мовлення можна віднести і гугнявість, яка виникає внаслідок порушення резонансу в носоглотці й порожнині носа. Ці дефекти можна усунути шляхом вправлянь, тренувань, не перенапружуючи органів мовлення. Здебільшого робота над вадами дикції потребує консультації спеціаліста-логопеда чи фенолога.
Ще одним поширеним мовним дефектом є заїкування, яке, окрім фізичних, має ще й психічні причини. Приблизно одна третина випадків заїкування невиліковна. У решті – його можна вилікувати повністю або частково.
Недбале відношення до свого мовлення призводить до того, що навіть при абсолютно правильній будові мовленнєвого апарату дикція мовця заважає сприйняттю його мовлення: звуки зливаються там, де потрібна чітка вимова, “ковтаються” кінцеві звуки чи навіть цілі закінчення, слова зливаються в суцільний звуковий ланцюг.
Чітке артикулювання звуків мовлення залежить від того, наскільки тренованими є активні мовленнєві органи – губи, язик. Тому відпрацювання чіткої дикції завжди починається із тренування м’язів – артикуляційної гімнастики, що дозволяє свідомо управляти потрібними групами м’язів. Для вправляння можна використовувати читання напам’ять прислів’їв та приказок, лічилок, скоромовок та чистомовок.
Вимовляння звуків під час мовлення зумовлює якість його сприйняття. У своїй публікації “Наука про голос і мову” чеський науковець З.Кочка пише: “Для кращого розуміння виступу велике значення має спостереження слухача за рухом губ, утвореннями губного отвору, руху нижньої щелепи та міміки мовця. Якщо у слухача немає такої зорової опори на додаток до слухового сприймання, то промовець повинен особливо пильно стежити за тим, щоб компенсувати брак оптичних засобів засобами акустичними, а саме: ретельною артикуляцією звуків, правильною інтонацією і мелодикою мови, в міру необхідності посиленням голосу і відповідним уповільненням темпу мовлення” (І.Томан – С.45).
Для вчителя чіткість вимови – професійна необхідність, оскільки саме вона сприяє точному сприйняттю учнями мовлення педагога. Дикція забезпечує ясність і чіткість у вимовлянні слів, складів та звуків. Вдосконалення дикції пов’язане перш за все із відпрацюванням артикулювання – рухів органів вимовляння (губ, язика, нижньої щелепи, твердого та м’якого піднебіння, язичка, зубів. Це забезпечується виконанням спеціальної артикуляційної гімнастики, до якої входять, по-перше, вправи для розминки мовленнєвого апарату і, по-друге, вправи для відпрацювання правильної артикуляції кожного голосного і приголосного звука.
