Перша згадка в галузі етичних основ соціальної роботи одночасно є і першим нагадуванням про соціальну роботу як таку й відноситься до 1750 р. до н.е.; це свідчить про те, що вже давні люди не уявляли сутності соціальної роботи відірвано від її етичних норм і традицій. У той час у Вавилоні створювалися коди справедливості – громадські акти, що закликали людей любити ближнього, піклуватися про бідних. У Давній Греції соціальна робота була відома як «філантропія» (що в перекладі з грецької позначає «вияв любові стосовно людства»), у Римі – як «народна традиція». Давні інки процес допомоги визначали як «минка», язичницькі слов'янські племена як «сліпня» [13, 17-19].
З утворенням материнського роду людина отримала «перший урок особистості, що навчав її, наскільки вона виграє в боротьбі за існування, вступаючи в асоціацію, якій особистість приносить у жертву виключний егоїзм, але від якої отримує величезне збільшення сил, результати загальної досвідченості, загальної роботи думки всіх членів асоціації і традицію довгого роду поколінь» [7, 78]. До цього періоду можна віднести появу перших форм взаємодопомоги людей, прообразів майбутньої благодійності. Саме в цей період починається поступове формування власне моральних відносин, що регулюють взаємодію людей і форм їхнього існування на основі певних моральних законів.
Моральні відносини, що формуються, групуються навколо етики альтруїзму й колективізму. Для того, щоб перемогти або, як мінімум, відстояти себе, необхідно, щоб усередині етносу виникла альтруїстична етика, відповідно до якої інтереси колективу ставляться вище за особисті. Така етика спостерігається й серед стадних тварин, але тільки в людини вона набуває значення єдиного водоохоронного чинника, при цьому мається на увазі, що альтруїзм і колективізм передбачають обов'язкову взаємодопомогу членів товариства [5, 162].
Особливо яскраво альтруїзм виявляється в етиці слов'янських ' племен, у яких розподіл на «своїх» і «чужих» був менш чітким, й етика відносин, зокрема етика взаємної допомоги, поширювалася на тих і інших більш-менш однаково, звичайно, за умови, що «чужі» є миролюбними й не несуть загрози добробуту слов'янського роду або племені Навіть іновірці отримували однакові зі слов'янами права, якщо, залишаючись серед них, не ображали світорозуміння слов'ян, заснованого на давній язичницькій релігії. Так, візантійський історик VI ст. Прокопій Кесарійський писав: «Ці племена, слов'яни й анти... здавна живуть у народоправстві, і тому в них щастя й нещастя в житті вважається спільною справою». «Чесність же і товариськість серед них такі, що вони, абсолютно не знаючи ні крадіжки, ні обману, не замикають своїх скринь і шухляд», – говориться в «Життєписі Оттона Банберського». Маврикій Стратег, Адам Бреженський, Ібн-Русте, Ібн-Фадман та інші мандрівники, що залишили замітки про своє відвідування слов'янських земель, одностайні в думці, що людей більш гостинних, привітних, доброзичливих, милосердних і справедливих, ніж слов'яни, знайти важко.
Перші, найбільш загальні й об'єктивні з погляду потреб спільного проживання й діяльності людей моральні принципи, що зазначаються істориками й етнографами у всіх народів землі, одержали в подальшому закріплення в релігійних нормах і заповідях, а згодом – у світських законах.
Православ 'я, поступово поширюючись серед русичів, не суперечило їхнім етичним уявленням про необхідність допомагати тим, хто має в цьому потребу, і дотримуватись вікових традицій милосердя. Православ'я як гілка християнства є наднаціональною релігією (на відміну, наприклад, від релігії іудеїв) і не розділяє людей за ознакою національності, раси, кольору шкіри, рівня матеріального достатку або іншими; єдиний критерій розподілу— віра, унаслідок чого всі люди, що сповідають християнство, — «брати по Христу». Найголовніший етичний принцип («Золоте правило етики») викладений у Нагірній проповіді Ісуса Христа і звучить так: «І так у всьому, як хочете, щоб з вами поступали люди, так поступайте й ви з ними; бо в цьому закон і пророки» (Мф. 7:12).
У Давній Русі етика допомоги людині не оформлювалася в окрему галузь знань, а існувала в контексті норм людського співжиття, що доводить щоденність самого чинника надання допомоги. Вводячи наприкінці X ст. на Русі православ'я, великий київський князь Володимир піклувався про те, щоб не тільки буква, але й, головне, дух православ'я на руських землях восторжествував. З цією метою князь Володимир у 996 р. доручив православній церкві піклування про тих, хто має в цьому потребу, і визначив засоби на їхнє утримання й підтримку («церковна десятина»).
Найбільш цілісну систему етичних поглядів у давньоруський період, що торкається в числі інших і проблеми допомоги тим, хто цього потребує, становить собою «Повчання Володимира Мономаха». Князь Володимир Мономах у «Повчанні» своїм нащадкам (1099) писав про необхідність виявляти постійну турботу про злиденних, убогих, сиріт, удів, підтримувати їх матеріально й відновлювати соціальну справедливість, захищати слабких від утиску сильних. Таким чином, Мономах вважав важливим дотримання загальних моральних правил, серед яких можна виділити й етичні правила благодійності: повага до людей, уміння бути корисним, вірним даному слову, піклуватися про бідних і захищати їх, робити людям добро й уникати зла, творити милість.
Продовженням і розвитком сформованих у давнину слов'янських етичних звичаїв і традицій стосовно допомоги і взаємодопомоги, узагальнених пізніше в межах Нового Завіту, «Повчання Володимира Мономаха», збірників «Бджола» і «Златоуст» і інших, став поширений у XVI ст. «Домострой». У ньому піднімаються питання моралі особистості й містяться певні вимоги, у тому числі й вимога брати участь у благодійності: людина повинна не тільки дотримуватися основних заповідей християнської релігії, тобто не красти, не обмовляти, не брехати, «але й бути... до бідних привітним і милостивим...».
В епоху великого реформатора Петра І і пізніше виходить у світ велика кількість світських кодексів поведінки, що містять норми як етики, так і етикету, які не розділяються за змістом. Більшість викладених у них правил стосується всіх людей незалежно від їхнього стану й має загальний характер. Дуже важливим у стосунках з людьми вважається «надання пошани кожній людині взагалі, якого б хто імені, віри й закону не був... він є найближчий до тебе». Світські етичні кодекси підкреслюють необхідність вияву співчуття до людини, яка опинилась у біді. Так, наприклад, у моральній енциклопедії, що містить опис обов'язків людини в спільному житті (початок XIV ст.) говориться: «Хто бере участь у біді ближніх своїх, той змушує себе любити, а хто безжалісний, той не може насолоджуватись ім'ям друга людства...» Більшість світських осіб, утому числі й канонізовані після смерті, славилися за життя своїм милосердям і співчуттям до незаможних. Такими були Юліанія Лазаревська (Муромська), У. Осор'їна, Ф.П.Гааз, Ф.М.Ртищев, В.Ф.Сологуб, В.Ф.Одоєвський і багато інших; вони не тільки самі надавали допомоги тим, хто цього потребував, але і своїм прикладом спонукали до благодійності.
Особливий шар етичної культури у зв'язку з ідеями соціальної допомоги закладений у роботах вітчизняних філософів: І.Брянчанінова, П.Чаадаєва, М.Чернишевського, П.Леврова, Н.Михайловського, В.Соловйова й інших.
Усі вони, при всій відмінності підходів, головним чином підтримують і розвивають ту саму думку: добро необхідно робити в першу чергу для власної душі, для її вдосконалювання; жити для інших – це значить жити для себе, жити у злагоді зі своєю душею й совістю, і тому робити добро, допомагати людям – необхідно, корисно й раціонально. У поглядах світських філософів також чітко простежується й думка про цінність людини: людина цінна як самостійна особистість, що має право на особисте щастя, удосконалення й свободу вчинків і виконує обов'язок насамперед перед собою.
Етичні погляди суспільства на соціальну роботу (точніше, на соціальне забезпечення) зазнають істотних змін у радянський період: по-перше, тоді вважалося, що в умовах соціалізму всі громадяни достатньою мірою соціально захищені, унаслідок чого додаткових заходів, таких, наприклад, як система благодійності, не потрібно. По-друге, держава вважала своїм найпершим обов'язком повністю взяти на себе турботу про громадян, не спроможних самостійно себе утримувати, у зв'язку з чим благодійна діяльність приватних осіб, з погляду офіційних органів влади, була зайвою й принижуючою гідність особистості: кожна людина в радянській державі мала право на турботу й увагу до себе з боку держави. По-третє, не можна вважати, що благодійність зникла цілком: широко поширилася шефська допомога; існувала й приватна благодійність (вважалося нормальним допомагати старим сусідам, інвалідам, хворим людям); мала місце й подача милостині, хоча вона не була широко поширена й не схвалювалася.
У наш час етика професійної соціальної роботи як невід'ємна частина життєдіяльності держави й суспільства ринкової економіки в Україні переживає період становлення: Проте в її основі вже тепер закладено конституційні вимоги визнати вищою цінністю суспільства людину поза залежністю від її матеріального стану,спроможності до праці, стану здоров'я, освіти, інтелектуальних спроможностей, сімейного стану, статі й віку, раси й національності, поглядів і переконань тощо. Етичні норми спільного існування й діяльності людей у нашому суспільстві потребують надання адекватної допомоги й підтримки кожній людині, що їх потребує. Ця допомога повинна бути заснована на любові до людини, повазі її прав, принципах гуманізму й соціальної справедливості.
Таким чином, витоки етики професійної соціальної роботи в Україні — у доброзичливості, співчутті, милосерді давніх слов'ян, у християнській благодійності, у традиціях допомоги світських філантропів бідним. Базуючись на моральних законах допомоги людині, що становлять сутність культури українського народу, вона призначена зберегти й розвинути все краще, що властиве нам у турботі про благо людини.
Завдання для самостійної роботи:
1. Зробити аналіз відповідності етичних відносин у первісному суспільстві моральним цінностям християнства, а останніх – сучасним законам. Подати у письмовому вигляді.
2. Підготувати реферат за вибором на теми: «Історичні корені й традиції запровадження благодійництва в Київській Русі», «Етичні погляди та благодійництво Г.Сковороди», «Становлення етики соціальної роботи у Великобританії», «Етика соціальної роботи в США», «Філантропія і соціальна робота».
Питання для перевірки засвоєного матеріалу:
1. Місце навчального предмету в системі загальної етики.
2. Проблема необхідності законодавчого оформлення й закріплення етичних норм в соціальній роботі.
3. Історичні корені й традиції благодійництва в Київській Русі.
4. Історичне становлення етики соціальної роботи в європейських країнах (Великобританія, Німеччина, Італія, Швеція, Бельгія). Вплив європейських етичних вчень на ціннісні орієнтації та етику соціальної роботи в США.
