Навчальний елемент 1.3. Європейська журналістика XVIІ

Виходу російської журналістики із застою сприяли важливі політичні події: поразка Росії в Кримській війні та смерть Миколи I. У країні почався суспільний підйом, який передував селянській реформі 1861 р.

Журналістика 1855—1870-х рр. Новий імператор Олександр II був налаштований на швидке вирішення селянського питання. До цього спонукали заворушення селян, непродуктивність підневільної праці, яка уповільнювала темпи економічного розвитку. Не останню роль відіграв і етичний бік проблеми: рабство одностайно засуджували освічені європейці й росіяни. У перші роки нового царювання були повернені із заслання декабристи і петрашівці, приватним журналам дозволили мати політичний відділ і обговорювати селянське питання. У передреформене п'ятиліття з’явилося понад півтораста нових газет і журналів. Посилила свої позиції демократична преса. Взірцем такої журналістики став некрасовський «Сучасник». У заявці про передплату на 1858 р. М. Некрасов зазначав: «Якщо визначити одним словом, який журнал редакція хоче мати, – це слово «суспільний». Через рік «Сучасникові» дозволили відкрити відділ «Політики», і він став літературно-політичним. Провідними авторами часопису були М. Чернишевський і М. Добролюбов, а ліберально налаштовані письменники і публіцисти Дружинін, Толстой, Григорович, Тургенєв покинули журнал.

Звернення «Сучасника» до актуальних проблем суспільного життя було позитивно зустрінуте читачами, про що засвідчує зростання накладу з 3 до 4,5 тис. примірників. Постійною темою «Сучасника» стала критика лібералів. Чернишевський у статті «Г. Чичерін як публіцист», Добролюбов у «Літературних дрібницях минулого року» та ін. засуджували дрібне викривання, властиве ліберальним виданням, указували на нездатність дворянської інтелігенції активно боротися за звільнення народу.

Критика лібералів велася й на сторінках сатиричного додатку до «Сучасника» під назвою «Свисток» (1859-1863), засновником якого став Добролюбов.Він використовував низку сатиричних образів-масок – Аполлона Капелькіна, Якова Хама, Конрада Лілієншвагера – для пародіювання віршів сучасних поетів, що прославляли казенний патріотизм або вводили читача в царство ідеальної краси. У «Свистку» розкрилося сатиричне обдаровання О. Толстого і братів Жемчужникових, які створили журнальну маску Козьми Пруткова. Від його імені друкувалися афоризми, «Проект про введення однодумності в Росії» та інші твори.

Демократичні процеси розвитку обговорювалися й у російській закордонній пресі. Так, Герцен, який заснував видання в Лондоні, виступав проти «кривавих методів боротьби». У журналі «Полярна зірка» (1855–1862) та газеті «Дзвін» (1857—1867) він закликав Олександра II вступити на шлях реформ, звільнити селян із землею, викупленою державою, здійснити демократичні свободи. Він критикував некрасовський «Сучасник» за непримиренне ставлення до лібералів, що пропонували шлях мирного вирішення селянського питання і брали активну участь у журналі періоду «похмурого семиріччя».

Останнє слово з селянського питання залишилося за урядом. Згідно із підписаним 19 лютого 1861 р. Олександром II маніфестом про скасування кріпосного права, колишні кріпаки ставали «вільними сільськими обивателями». За землю вони мали сплатити поміщикові і державі, платежі останній розтягувалися на 49 років. Отримавши ділянки землі, малопридатні для сільськогосподарських робіт, позбавлені знарядь праці, селяни бунтували. На придушення цих бунтів висилалися війська.

Услід за маніфестом затверджено закон про земське самоврядування, проведено судову реформу, реформовано армію, скасовано рекрутчину. Реформи 1860-1870-х рр. сприяли розвитку Росії шляхом європейського становлення цивілізованих форм державності.

В епоху «великих реформ» з'явилися нові сатиричні, бібліографічні, педагогічні журнали, спеціальні видання з фотографії та видавничої справи, ілюстровані тижневики. На «свого» читача орієнтувалися нові дитячі, жіночі, військові журнали; виникли «народні» видання для селян і солдат. Зростання чисельності періодичних видань відбувалося переважно за рахунок газет: суспільно-політичних, енциклопедичних, політичних і літературних, театральних, музичних, галузевих. Виходили вечірні й недільні газети. З'явилася «народна» газета, змістом, мовою, ціною зорієнтована на малоосвічених читачів з міщан.

Серед різних типів видань провідним був політичний і літературний «товстий» журнал, структуру і завдання якого обґрунтували демократичні публіцисти і реалізували в «Сучаснику», «Російському слові», реорганізованих «Вітчизняних записках», що перейшли в руки Некрасова за договором з Краєвським у 1868 р. після заборони в 1866 р. «Сучасника» і «Російського слова». В офіційному міністерському звіті про стан книгодрукування в 1864 р. наголошувалося на зростанні кількості творів «у дусі матеріалізму, соціалізму». У 1860-1870 рр. демократичні журнали зі співчуттям поставилися до повсталих за незалежність поляків у 1863 р., визвольної боротьби болгарського народу у війні 1877-1878 рр.

У середовищі журналістів-різночинців визрівала ідея про докорінне перетворення видавничої справи. Вони не тільки публічно засуджували безпринциповість, продажність капіталістичної преси, але і намагалися на практиці протиставити їй друк, організований на колективних засадах, упровадити артільні принципи при виданні газети «Народний літопис». Щоб припинити капіталізацію преси і позбутися економічної залежності журналістів від видавців, вони пропонували відокремити редакційну частину журналу від видавничої, встановити плату за оголошення, відповідно до друкарських витрат на їх друкування, публікувати рекламу в особливій газеті.

Та все ж гонитва за надприбутками спонукала видавців збільшувати обсяг комерційної реклами, удосконалювати форми її подачі і способи залучення рекламодавців. Складаються передумови для появи посередника між періодичним виданням і рекламодавцем – професіонала рекламної справи. У 1870-ті рр. Московська центральна контора оголошень торгового дому «Метцель і К°» почала приймати оголошення для публікації в столичних і провінційних виданнях.

У 1875 р. у столичному демократичному журналі «Справа»з'явилася стаття Д. Мордовцева «Друк у провінції», яка викликала бурхливу реакцію місцевої періодики. На думку автора, пріоритет у розвитку преси повинен надаватися центральним газетам, які зосереджувалися у великих містах, а обласний і регіональний друк має відігравати скромну роль і займатися виключно місцевими питаннями. Автор зробив висновок про безперспективність провінційної преси. До того ж, згідно з «тимчасовим» законом про друк від 6 квітня 1865 р., столична преса звільнялася від попередньої цензури, судова відповідальність за порушення закону покладалася в них на автора і редактора. Проте ця поступка не стосувалася провінційної преси.

З ідеями селянської революції і соціалістичної утопії виступили в 1860–1870-і рр. народники, що засновували свої видання за кордоном: бакуністи або анархісти – «Народну справу», лавристи або пропагандисти – «Вперед!», група Ткачова – «Набат». Нелегально в Росії видавалися газети «Початок», «Земля і воля», «Чорний переділ», «Народна воля» та ін. Тактика індивідуального терору, яку намагалися реалізувати народники, сподіваючись на подальші революційні зміни в країні, завершилася вбивством Олександра II в березні 1881 р.

Преса 1880–1890-х рр. Олександр III, прийшовши до влади, прийняв заходи зі зміцнення порядку в країні. Частково реставрувалися дореформені структури. Були введені інститут земських начальників і урядовий контроль над земством, нове земське положення, що зміцнило владу помісного дворянства на селі. Щоб припинити розпад общини, приймалися обмежувальні закони про сімейні розділи і переселення, про умови найму сільськогосподарських працівників і вихід селян з общини.

Нові «Тимчасові правила про друк» від 27 серпня 1882 р. ліквідовували ті послаблення, які мали місце при Олександрі II. Відтепер чотири міністри, серед них міністр внутрішніх справ і оберпрокурор Синоду, вирішували питання про закриття неугодного видання, не переймаючись посиланнями на параграф і букву закону. А раз закрите видання міг знову піддати тій же санкції сам цензор одноосібно. На додаток до цих нововведень тимчасові правила змушували редакторів не тільки знати авторів публікованих матеріалів, але й надавати у разі потреби відомості про них карним органам. Переслідувалися перш за все столичні приватні демократичні журнали - «Вітчизняні записки», «Справа». У 1884 р. комітет чотирьох міністрів заборонив «Вітчизняні записки» за «шкідливе спрямування».

Розвиток промислового виробництва, збільшення кількості робітників свідчили про перегрупування суспільних сил у країні, зростання ролі пролетаріату. На нього покладають надії колишні народники Г. Плеханов та ін., що об'єдналися в 1883 р. у Женеві в групу «Звільнення праці». Соціалістичний рух у Росії, як і на Заході, набував марксистського спрямування. Помітну роль у російській періодиці почали відігравати журнали ліберально-народницької орієнтації «Російське багатство», «Російська думка», ліберально-буржуазний «Вісник Європи». Збільшуються тиражі газет, серед найбільш масових – «Новий час» Суворіна, «Голос» Краєвського, «Московські відомості»М. Каткова. Так, тираж «Нового часу»в 1889 р. складав 35 тис. прим., а у 1897 р. – вже 50 тис. Газета друкувалася у власній друкарні О. Суворіна, оснащеній сучасним імпортним устаткуванням.

Із ліберально-демократичних видань, що виходили за кордоном і орієнтувалися на російську читацьку аудиторію, примітна періодична збірка «Вільне слово» (1898–1899), організаторами якого стали В. Чертков і П. Відлюдков.

У № 10-11 журналу «Російська думка» за 1893 р. і № 2, 3, 5–7 за 1894 р. з'явилися нариси Чехова, присвячені російській каторзі, в 1895 р. вони вийшли окремою книгою – «Острів Сахалін». Щоб зібрати достовірний матеріал на цю тему, Чехов зробив подорож на каторжний острів, поговорив майже з десятьма тисячами сахалінців і заповнив на кожного статистичну картку з відповідями на запитання складеної ним анкети.

У «Газеті Самари»у 1895–1896 рр. почав друкуватися письменник М. Горький. Героями його фейлетонів були продажні журналісти, банкіри-хижаки, аристократи, фабриканти-грабіжники. Автор пише про «рабське становище» жінки, яку б'ють, «розбещують і морально, і фізично», про непосильну працю, що калічить малолітніх дітей на фабриках.

У газетах 1880-1890 рр. – «Московський листок», «Російські відомості», «Росія» – розкривається репортерський талант В. Гиляровського. Такі якості його репортажів, як оперативність, поєднання розповідей очевидців з реальними описами подій, включеність журналіста в дію, розслідувальний характер, принесли йому широку популярність. Репортажі про політ Д. Менделєєва на повітряній кулі, катастрофу на Ходинському полі під час коронації Миколи II, пожежу на фабриці Хлудова в Єгор’ївську ставали сенсаціями.

Характерні риси рекламної журналістики західноєвропейських країн притаманні і російській періодиці кінця ХІХ ст. У 1896 р. доходи від оголошень у столичній газеті «Новий час» складали мало не півмільйона карбованців. Заголовки рекламних матеріалів тяжіли до сенсаційності, в тексті присутня різного роду мотивація (вигода, заздрість, страх), використовувалися різні оформлювальні прийоми (винахідлива верстка, ілюстрація), застосовувалися виразні засоби для ефективного емоційного та логічного впливу на читача. Реклама розташовувалася на всіх сторінках газетного номера.

Наприкінці XIX ст. еволюційний період розвитку капіталізму завершувався і поступово поступався місцем гострим політичним баталіям, соціальним катастрофам, які назрівали в російському суспільстві. Легальний і нелегальний друк Росії став широким спектром політичних поглядів і відображав складну й суперечливу картину суспільного життя на рубежі сторіч.

Список рекомендованої літератури

1. Акопов А. И. Отечественные специальные журналы. 1765-1917. – Ростов-на-Дону, 1986.

2. Бережной А. Ф. История отечественной журналистики (конец ХІХ - начало XX вв.). Материалы и документы. – СПб, 1997.

3. Берков П. Н. История русской журналистики XVIII века. – М.-Л, 1952.

4. Есин Б. И. Русская дореволюционная газета. – М., 1971.

5. ЗападовА. В. Русская журналистика XVIII века. – М., 1964.

6. История мировой журналистики. – М. - Ростов-на-Дону, 2003. – 432 с.

7. История русской журналистики 18-19 вв. // Под ред. Л. П. Громовой. – СПб., 2003.

8. Станько А. И. Становление теоретических знаний о периодической печати в России (XVIII в. - 60-е годы XIX в.). – Ростов-на-Дону, 1986.

Питання для поточного самоконтролю та контролю знань

1. Становлення журналістики Росії у XVIII.

2. Російська академічна журналістика 1728-1759 рр.

3. Сатирична преса 1759-1774 рр.

4. Журналістика останньої чверті XVIII ст.

5. Преса першої половини ХІХ ст.

6. Тематика російських періодичних видань першої половини ХІХ ст.

7. Журналістика другої половини ХІХ ст.

8. Представники демократичної російської журналістики.

Лекція 5. Становлення журналістики в інших європейських країнах

Розвиток журналістики в інших європейських країнах проходив під впливом німецької, англійської та французької періодики. Незважаючи на те, що в таких країнах як Італія і Голландія перші спроби періодичного видання новин робилися раніше, ніж в Англії і Франції, регулярні друковані газети з'явилися тут пізніше і журналістика розвивалася повільніше. Це пов'язано з економічним розвитком цих країн, а також з тривалою політичною залежністю від іноземних держав. Наприклад, Італія була слаборозвиненою роздробленою країною з високим рівнем неписьменності населення. Часи розквіту Венеції пройшли. Італійські королівства і князівства знаходилися під п'ятою могутньої Австрії, що пригнічувала не тільки економіку, але й культуру народів Італії. Проте деякі спроби видання газет у XVII-XVIII ст. тут робилися. Так, Ф. Фаторелло називає найстарішою італійською друкованою газетою видання, що виходило у Флоренції в 1636 р. Серед перших періодичних видань Італії Л. Саламон називає також тижневик «Greoas», що виходив у Римі в 1716 р., і генуезьку газету Ассаріно «Ti Sincero». Поява ж перших політичних газет в Італії припадає на кінець XVIII - початок ХІХ ст.

Розповсюдження революційних і визвольних ідей в 30-ті-40-ві рр. ХІХ ст. в Європі та розвиток журналістики в Італії тісно пов'язані з діяльністю групи «Молода Італія». Це були газети, що видавалися за кордоном і розповсюджувалися нелегально: «Da giovana Italia» (Марсель), «Tribuno» (Лугано), «Italieno» (Париж), «Apostolato popofer» (Лондон). В Італії вони заборонялися і підлягали знищенню. Справжнього активного розвитку журналістика набула тільки із завоюванням незалежності і створенням єдиної республіки зі столицею в Римі. До 1870 р. в цьому місті видавалася тільки одна газета, орган Ватикану «Osservatore Romano». Після 1871 р. кількість газет в Римі і по всій Італії різко зросла.

Становище журналістики в Угорщині, що була, як і Італія, частиною Австро-угорської імперії, було не ліпшим. Перші газети на цій території виходили латинською і німецькою мовами ще на початку XVIII ст. Це, зокрема, «Mercurius Hungarius». Перша газета угорською мовою з'явилася в 1780 р., вона називалася «Magiar Hirmondo». У 1788 р. в Будапешті став виходити «Magiar Mercurius». Друк у цій країні розвивався дуже повільно і також відчув на собі вплив революційних ідей 30-40 рр. ХІХ ст. Засновником національної журналістики вважається відомий угорський поет і революціонер Лайош Кошут, що почав займатися журналістикою з 1832 р.

Розвиток журналістики в країнах південно-східної Європи (Греція, Югославія, Болгарія) стримувався турецьким пануванням. У самій Туреччині перша газета з'явилася в 30-ті рр. ХІХ ст. Це був усього лише реєстр декретів і розпоряджень султана, а також опис придворних свят. Справжні турецькі газети з'явилися в 60-ті рр. у Лондоні, їх видавали емігранти (наприклад, Алі Суаві, Кемалн). Вони мали успіх у Туреччині і вплинули позитивно на деякі зміни в країні, особливо у сфері обміну думками. З'являються сатиричні друковані листки «Переконання», «Час», «Правда»; літературні і дитячі журнали «Літературний архів», «Дитяче читання», «Школа». У 70-і рр. ХІХ ст., за даними Саламона, в Константинополі виходила 81 газета, 16 з них – турецькою мовою, 1 – арабською, 1 – перською, 1 – німецькою, 1 – англійською, 12 – грецькою, 13 – вірменською, 4 – болгарською, 29 – французькою, 2 – єврейською та іспанською, 1 – італійською. Поразка в російсько-турецькій війні стала початком репресій преси як носія європейської культури. У Туреччині в цей період була запроваджена строга цензура.

На півночі Європи, в скандинавських країнах, журналістика отримала розвиток в основному в XVIII ст., хоча перша шведська газета «Ordinari Post-Zijdender» з'явилася ще в 1645 р. Згодом вона стала офіційним органом королівства. Назва її кілька разів мінялася. Її редакторами були відомі літератори, наприклад, А.Ю. Стріндберг. Дуже поширеною була дитяча періодика. Вже в 1770 р. король Крістіаном-VII проголосив свободу друку, межі якої були дещо звужені після Великої французької революції.

Перша газета в Данії почала виходити в Копенгагені в 1663 р. німецькою мовою. З 1666 р. стали друкуватися газети данською мовою. Це «Danske Mercurius» (1666 р.), «Extraordinair Relationes» (1672 р.) та деякі інші. Досить рано з’явилися в Данії і журнали. Перший їх них «Der Fremde» («Чужоземець») теж виходив німецькою мовою. У 50-ті рр. XVIII ст. засновуються журнали національною мовою. Найпопулярнішим був журнал «Мінерва», що виходив в 80-ті-90-ті рр.

Перша норвезька газета заснована в 1763 р., але надалі норвезька журналістика розвивалася вельми слабо. Тільки підйом визвольних ідей супроти культурного впливу Швеції стимулював в 20-ті-30-ті рр. ХІХ ст. її розвиток.

Список рекомендованої літератури

1. Ворошилов В. В. История журналистики зарубежных стран. – СПб., 2000.

2. Журналистика западноевропейских стран. – Л., 1990.

3. Золотуха Л. Н. Возникновение и развитие журналистики в эпоху становления капитализма.– М., 1987. – 58 с.

4. История зарубежной литературы. Средние века и Возрождение: Учеб. для филол. спец. вузов. – М., 1987. – 415с.

5. История мировой журналистики. – М.- Ростов-на-Дону, 2003. – 432 с.

6. Саламон Л. Всеобщая история прессы. – СПб., 1909.

7. Соколов В. С., Виноградова С. М. Периодическая печать Италии: Учеб. пособие. – СПб., 1997

Питання для поточного самоконтролю та контролю знань

1. Становлення італійської журналістики.

2. Журналістика країн південно-східної Європи.

3. Розвиток преси скандинавських країн.

Навчальний елемент 1.3. Європейська журналістика XVIІ – XIX ст. 4 страница