Навчальний елемент 1.3. Європейська журналістика XVIІ

Лекція 1. Німецька журналістика

Середньовічна Німеччина багато в чому була спадкоємицею традицій Римської імперії, запозичивши, наприклад, структуру первісної преси. Цим зумовлене й тривале панування рукописних видань, які паралельно з друкованими існуватимуть до XVIII ст.

Листки-новини і листки-газети – попередники періодичних видань – іменувалися по-різному («aviso», «novo», «Zeddell»), але найбільш поширеною була назва «цайтунг» (Zeitung), від «байт» – час. Хоча, як вважають дослідники, слово «газета» у значенні «повідомлення» вживалося в кельнському регіоні ще в 1300 р., але вперше з’явилося в заголовку видання лише в 1502 р. «Newe Zeуtung von orient und affgange».

Щоб отримувати оперативну інформацію, заможні люди утримували платних кореспондентів у великих торговельних містах. Вирішальним для розвитку такої «індивідуальної» інформаційної комунікації було геополітичне становище Німеччини. Роззосередженість малих самостійних міст, не зацікавлених в економічній, а тим паче політичній централізації, сприяли збереженню національної роздробленості з ХІV ст. (у 1356 р. «Золота булла» Карла ІV надала необмежені права князям) майже до кінця ХІХ ст., разом з тим сформувала регіональність як загальний принцип розвитку. Його основою стала міська культура.

На ХІV-ХV ст. припадає розквіт окремих німецьких міст з особливо розвиненим ремісництвом, торгівлею і пов’язаних промислово-культурними стосунками зі столицею ренесансної Європи – Італією. Аугсбург, Страсбург, Нюрнберг стають не тільки осередками німецького гуманізму, а й інформаційними і видавничими центрами. Листи-газети стають помітними ознаками цього часу. Листування купців Міхаеля Бехайма (1443), Штефана Раблера, поява наукових листів-газет, різних додатків – свідчать про систематичний характер таких форм комунікації.

Реформація продовжує традицію писемної публіцистики різноманітними листівками, зверненнями, промовами, летючими листками. Великі тиражі та неодноразові перевидання творів Мартіна Лютера значно розширюють межі індивідуального спілкування, втягують у вир релігійних дискусій численних представників різних прошарків населення. Проповіді Мюнцера і Меланхтона, «Листи темних людей» Гуттена започатковують традиції політичної журналістики.

Масовість і періодичність стають невід’ємними рисами і рукописних газет ХVІ ст., з появою яких дослідники і пов’язують зародження німецької преси. Причому, підготовка, переписування та розповсюдження цього виду газети тісно пов’язані з діяльністю поштових станцій, осередків інформаційного обміну. Це справді був час, «коли пошта робила газету», і будь-який бажаючий міг замовити і передплатити ці видання.

Менш розповсюдженими були так звані «фуггер-газети». Локальний характер їх повідомлень, наявність приватного листування, секретної інформації, цензурний контроль не дали можливості поширитися цьому різновиду рукописної преси. Але їх засновник – банкір і лихвар Якоб Фуггер увійшов в історію і як перший монополіст у торгівлі індульгенціями. Відомий монах Тецель, який викликав гнів і обурення Мартіна Лютера, був одним з агентів банкірського дому Фуггерів. Торговельний дім Фуггерів у Лейпцигу мав численні комерційні зв’язки практично з усіма європейськими державами, королівськими дворами і навіть з римською курією. Інформація стала для них звичайним товаром, як і все інше. Торговельні агенти служили кореспондентами, збираючи інформацію ділового, політичного та загального характерів. Ці повідомлення, погруповані і переписані, ставали «газетами» банкірського дому Фуггерів («Fuggerzeitungen») і розповсюджувалися в Європі протягом 1568 і 1605 рр.

Поступовий розвиток засобів масової інформації відбувався паралельно зі становленням інституту цензури. Причому світська влада проявила себе значно пізніше, ніж духовна. Книгодрукування з’явилося в Кельні у 1469 р., а у 1475 р. книги стали виходити з цензурними позначками місцевого університету. Знаходячись під владою католицького духовенства, університети виконували цензорні функції, але з початку ХVІ ст. створюються окремі цензурні комісії в окремих округах. Проти «зловживання божественним мистецтвом книгодрукування» виступили і архієпископ Бертольд (Майнц), і папа Олександр VІ, який зробив спробу поширити регіональні цензурні закони на всю територію країни. Лев Х Медичі, проти якого виступив Лютер зі своїми 95 тезами, впровадив цензуру в усіх католицьких державах і підпорядкував друкарське мистецтво інквізиції та духовній цензурі. Пізніше контроль над пресою стане ознакою влади і перейде до місцевих рад.

Складаються переліки заборонених книг, чіткіше формулюються вимоги до видань, установлюються заходи покарання для порушників («Вормський вердикт» 1521 р., поліцейський устав 1548 р., покажчик недозволених книжок 1540, 1550, 1579 рр.). Мабуть, уперше в історії преси репресіям (цензурний устав 1570 р.) піддають покупців і читачів нецензурованої продукції. До речі, досить жорсткі заборони змінили хід розвитку преси: франкфуртський книжковий ярмарок закрився і переїхав до Лейпцига; друкарі не в змозі знайти роботу, цілими друкарнями мігрували в сусідні країни: Італію, Францію.

Незважаючи на це, Німеччина стала однією з перших країн, де з’явилася друкована газета. Зазначимо, що німецька побутова культура вже була знайома з періодичністю як інформаційною ознакою. Історіографічні збірки «мессреляції» («ярмаркові звіти») досить регулярно восени і навесні виходили в ХVІ ст. і були пов’язані з видавничою діяльністю австрійця Михаїла фон Айнцінга, який зібрав і оприлюднив історію сенсаційного Кельнського собору (1588), за рішенням якого архієпископа Гебгарда оголосили поза законом. Успіх цього видання заохотив Айнцінга, і він почав регулярно складати звіти (реляції) про громадські події «Relatio Historica» («Історичний вісник»), додаючи власні спостереження. Оскільки їх вихід збігався з часом Франкфуртського ярмарку, то їх і назвали «ярмарковими звітами». Поступово час між виданням зменшувався, доки, за логікою такого зразка видань, вони не перетворилися на тижневики.

У 1594 р. у Кельні з’явилося ще одне видання, яке також висвітлювало події за пройдене півріччя. «Mercuricus Gallo Belgicus» («Галло-бельгійський Меркурій») виходив латинською мовою і був відомий далеко за межами Німеччини.

Паралельно з’являються офіційні тижневі газети. Поява першої багатосторінкової газети, що містила суспільно важливу інформацію з усього світу, датується в Німеччині 1605 роком. Йоганн Каролюс, книготорговець, засновує у Страсбурзі тижневик «Relation: Aller Furnemmen». У ній містилися новини про всі видатні і визначні події, що відбувалися у Верхній і Нижній Німеччині, Франції, Італії, Шотландії, Англії, Іспанії, Угорщині, Польщі, Молдавії, Туреччині. З 1609 відомі тижневики-«реляції», що виходили в Аусбургу («Avisa Relation oder Zeitung», видавець – Лука Шульте), Вольфенбюттелі. За своїм змістом це були різні рукописні (потім друковані) видання, де на 4 сторінках на всю площину шпальти містилася суха інформація та повідомлення. Розташування матеріалу залежало не від його важливості, а від дня отримання даного матеріалу. Самі новини практично не коментувались і на окремі рубрики не ділились. Політичні матеріали могли бути поряд з неперевіреними сенсаціями. Незважаючи на обмежений тираж, ці видання поширювалися і за межі Німеччини.

Щотижневі періодичні видання ставали дуже популярними і засновувалися в інших містах: 1616 р. – Гамбург, 1617 р. – Берлін, 1620 р. – Магдебург, Нюрнберг, Росток, Брауншвейг, Кельн.

Зокрема у Гамбурзі 1616 р. Йоганн Мейер приступив до видання «Щотижневих відомостей». У 1630 р. у нього з'явився конкурент, поштмейстер Клейнгауз, господар гамбурзьких «Поштових вістей». 1640 р. до них долучилася «Нова щотижнева Гамбурзька газета». І, нарешті, в 1673 р. появилася найвдаліша і популярніша гамбурзька газета «Кур'єр», засновник якої Хома фон Вірінген зумів використати досвід не тільки німецької журналістики, але і французьких, і англійських «інтелігентських листків».

До кінця XVII ст. газета завоювала Німеччину. У період з 1609 по 1700 рр. було зафіксовано біля 200 різних періодичних видань. Найактивніше розвивалася преса в саксонських феодальних князівствах, де книги звільнялися від акцизів і пресингу цензури. Як і в інших країнах, тут поширюється практика надання друкарських привілеів. Так, перша щоденна газета – «Einkommende Zeitung» («Газета, що надходить») – почала виходити з 1650 р. у Лейпцигу. Там же у 1660 р. Тимотейс Ріцше, отримавши привілеї, починає видавати щоденну газету «Neulaufende nachricht von Kriegs – und Weltthaendeln» («Отримані новини про військові та світові справи»). Тиражі перших газет були невеликими – 350-400 примірників.

З 1660 рр. матеріал у німецьких газетах став ділитися на дві колонки. З середини ХVІІ ст. почала подаватися реклама, а в 1673 р. в Гамбурзі вийшла перша газета, яка складалася лише з оголошень («Гамбурзький відомчий кур’єр»)

Початки німецької журнальної періодики припадають на 1682 р. Тоді професор Отто Менке починає видавати в Лейпцигу латинськомовний журнал «Acta Eruditoritum» («Наукові записки»), який проіснував до 1731 р.

Мало місце в німецькій журналістиці того часу і таке явище, як просвітницька преса. Вона представлена такими повчальними виданнями: «Der Vernunfter» («Розумник», 1713-1714), «Die lustige Fama» («Весела звістка», 1718), «Der Freigeist» («Вільнодумець», 1745), «Der Hipochondrist» («Іпохондрик», 1762) тощо.

Особливе місце серед них посідав журнал «Hamburgishe Dramaturgie» («Гамбурзька драматургія»), який видавав Г. Лессинг. Він виступав за створення національного театру, і хоча проіснував усього два роки (1767-1768), став вагомою пам’яткою естетичної думки німецького Просвітництва.

Німецькі журналісти цього часу піддавалися судовим переслідуванням за свої погляди. Найбільш показовий приклад - доля німецького редактора Христіана Фрідріха Даніеля Шубарта, який був одним з кращих публіцистів Німеччини кінця XVIII ст. З 1773 р. він видавав у Аугсбурзі популярну політичну газету «Deutshe Chronik» («Німецька хроніка»). У 1777 р. вюртенберзький принц Карл Євгеній, розгніваний іронічною статтею, відправив його в замок Асперг. У тюрмі Шубарту довелося перебувати аж 10 років. Однак під тиском громадської думки його таки звільнили. Продовжив свою творчу діяльність у Штудгарті, де заснував газету «Vaterlandschronik» («Вітчизняна хроніка»).

Водночас, розпад Священної римської імперії для Німеччини був особливо болісний. Тридцятирічна війна, жорстке протистояння Євангельської унії та Католицької ліги, розгул Контрреформації, феодальна реакція, селянські повстання 1620-1670 років, морова чума, війна з Наполеоном зменшують населення майже втричі, гальмують розвиток не тільки преси, а й культури і господарства в цілому.

Після падіння режиму Наполеона в 1815 р. утворився Німецький (Германський) союз, що об’єднував 35 князівств і 4 вільних міста. Була прийнята конституція союзу, яка проголосила, що перше союзне зібрання повинно зайнятися виробленням гарантій свободи друку. Тим більше, що цензура була уже скасована в Баварії, Вюртемберзі та на деяких інших територіях. Замість неї у 1819 р. появився закон про друк, який знову вводив цензуру, і німецькій періодиці довелося чекати свободи слова аж до 1848 р.

Та ці перешкоди не могли зупинити розвитку журналістики. У 1843 р. зусиллями Йогана Вебера в Лейпцигу з’явилася перша німецька ілюстрована газета «Leipziger Illustrirte Zeitung» («Лейпцизька ілюстрована газета»). Виходила вона раз на тиждень і до 1873 р. тираж газети досяг 18 000 примірників.

А на 1848 р. припадає поява першого німецького інформаційного агентства. Воно називалося «Тelegrafisches korrespondenzbuero (B. Wolff)» («Телеграфне кореспондентське бюро (Б. Вольф)». Його засновник – Бернхард Вольф. На початках новини були тільки біржевими, а потім стали доповнюватися і новинами політичними.

Тоді ж на інформаційному ринку з’явився і Пітер Юліус Ройтер. З 1849 р. у Парижі він видавав свій інформаційний листок. Потім перебрався в німецьке місто Аахен, де організував своє перше інформаційне агентство. Для отримання оперативної інформації використовував голубину пошту. Поступово хотів розширити свій вплив і на Великобританію, але газета «Таймс» сама мала своїх кореспондентів у багатьох країнах, а тому тривалий час не допускала його на англійський ринок. У 1851 р. Ройтер переїхав у Лондон, змінив прізвище на Рейтер і заснував компанію «Підводний телеграф». Після тривалої боротьби з «Таймсом» таки завоював англійський, а відтак європейський ринок.

У 1864 р. відкрив філіал у Ганновері. Під його тиском і тиском Вільгельма І в 1865 р. його конкурент Б. Вольф змушений був продати своє бюро континентальній телеграфній агенції, яка зберегла його назву «Wolf’sches Telegrafenbuero (W.T.B.)». Врешті у 1870 р. три впливові інформагентства підписали Картельний договір про зони впливу: Рейтер отримав Великобританію і Східну Азію, Гавас – франкомовні країни, Вольф – Північну та Східну Європу, Німеччину та її колонії.

Але надалі розвиток журналістики в Німеччині призупинився через економічні та соціально-політичні причини. Натомість перші позиції в Європі завойовує англійський і французький періодичний друк, що виник хоча й дещо пізніше від німецького, але у XVIII ст. обігнав його як за темпами розвитку, так і за рівнем змісту та якістю підготовки представників цієї професії.

Список рекомендованої літератури

1. Беспалова А. Г., Корнилов Е. А., Короченский А. П., Лучинский Ю. В.,
Станько А. И. История мировой журналистики. – М., 2003.

2. Биск И. Я. Пресса Веймарской Германии (1919-1933 гг.). – Иваново: Изд-во Ивановск. ун-та, 1995. – 232 с.

3. Вороненкова Г. Ф. Бисмарк и печать // Вестник МГУ. Сер.10. Журналистика. – 1998. - №3. – С.79-92.

4. Вороненкова Г. Ф. Путь длиной в пять столетий: от рукописного листка до информационного общества. Национальное своеобразие средств массовой информации Германии (исторические предпосылки, особенности становления и эволюция, типологические характеристики, структура, состояние на рубеже тысячелетий). – М.: Языки русской культуры, 1999. – 640 с.

5. Вороненкова Г. Ф. Этапы зарождения периодической печати в Германии и ее становление (до конца XVIII века) // Вестник МГУ. – Сер.10. «Журна-листика». – 1998. –№1. – С.73-92.

6. Ворошилов В. В. История журналистики зарубежных стран. – СПб., 2000.

7. Журналистика западноевропейских стран. – Л., 1990.

8. Золотуха Л. Н. Возникновение и развитие журналистики в эпоху становления капитализма.– М., 1987. – 58 с.

9. История зарубежной литературы. Средние века и Возрождение: Учеб. для филол. спец. вузов. – М., 1987. – 415с.

10. История мировой журналистики. – М.- Ростов-на-Дону, 2003. – 432 с.

11. Новомбергский Н. Освобождение печати во Франции, Германии, Англии и России. – СПб, 1906.

Питання для поточного самоконтролю та контролю знань

1. Початки німецької журналістики.

2. Перші друковані періодичні видання.

3. Особливості перших газет.

4. Тенденції розвитку німецької журналістики.

5. Поява перших інформагентств.

6. Німецькі видавці та їх здобутки.

7. Перші прояви цензури в Німеччині.

Лекція 2. Преса Франції

Французька журналістика з перших своїх кроків якісно відрізнялася як від німецької, так і від англійської періодики своєю змістовністю. Один з істориків друку ХІХ – початку ХХ століття Людвіг Саламон порівнює французький друк з поверхнею, що «вічно гойдається», відзначаючи її «рухливість». Він пише, що французький друк значно перевершує англійський витонченістю, дотепністю, темпераментом і неповторним мистецтвом щодня показувати строкату, хоч і не завжди достовірну, картину світського життя.

Періодичні видання з'явилися у Франції дещо пізніше, ніж у Німеччині та Італії, але щоденне життя цікавило ще перших французьких хронікерів. Елементи журналістики були присутні і в «Газеті паризького буржуа» (1409 – 1444 рр.), і в «Скандальній хроніці» Жана де Труайе (1461 – 1483 рр.), і в «Газеті паризького буржуа» часів Франциска І (1515 – 1536 рр.).

Винахід друкарського верстата Гутенбергом не залишився непоміченим у Франції. З 1470 року ректор Сорбонни Гійом Фіше і пріор Жан Ейніен були захоплені ідеєю створення друкарні при університеті. ЇЇ перша продукція з'явилася в 1475 році. Друкувалися спочатку, як і скрізь, книги. І хоча до кінця століття в цій країні вже налічувалося близько 50 друкарень, імена перших друкарів і видавців невідомі, оскільки на перших порах їх діяльність не контролювалася властями. У XVI ст. видавничий бізнес повністю потрапив під контроль монархів. Імена всіх власників друкарень стали відомими, оскільки займатися цим ремеслом можна було тільки з королівського дозволу. Французькі історики друку повідомляють, що в 1547 році в Парижі налічувалося 116 друкарів, в Руані – 70, в Ліоні – 42, в Тулузі – 7. Із паризьких видавців найвідоміші Карон, Андре, Корозе, Нівер, з ліонських – Рімар, Бренузе, Ломм.

Що ж друкувалося в цих друкарнях? Найчастіше це різні хроніки:

1 – хроніки придворного життя. Вони присвячені опису військових походів, укладенню шлюбних союзів, похоронам і хрестинам і т. д. Великою популярністю в кінці XV ст. користувалися хроніки щодо британської війни і смерті короля Карла VІІІ. У цих бюлетенях повідомлялися факти не тільки з життя французького двору, але і всіх європейських королівських родин;

2 – бюлетені дипломатичних місій. Це, перш за все, послання і тексти договорів, наприклад, договір між Людовиком ХІ і Максиміліаном Австрійським;

3 – хроніки релігійного змісту. Це численні звернення, проповіді, що наповнювали Європу в часи релігійних воєн. Наприклад, послання французького короля німецьким протестантам 1541 року.

Неповторним національним явищем французької журналістики були canard. Canard можна назвати французьким журналістським фольклором. Спочатку вони не були самостійною формою публікації. У період з 1488 по 1529 рр. французькі історики виділяють близько 200 курйозних розповідей. З 1515 по 1529 рр. величезна їх кількість з'являлася в «Газеті паризького буржуа». 1560 року П’єр Боесто зібрав їх у збірку під назвою «Незвичайні історії». Також вони надруковані у «Французькому Меркурії» 1605 року. Canard як самостійна форма публікацій, що набула значного поширення в XVІ-XVІІ ст., були брошурами форматом 80 на 125 мм. і обсягом 8-16 сторінок. Вони друкувалися на дуже поганому папері з величезною кількістю помилок і, проте, залишалися дуже популярними. Їх продавали біля стін королівського палацу, голосно викрикуючи неймовірні назви, що привертали покупців своєю сенсаційністю. Їх лаяли, звинувачували в брехливості, поганому стилі і плебействі, але всі хотіли прочитати чергову небилицю, яка до того ж відповідно ілюструвалася, наприклад, зображенням жахливої змії, знайденої на Кубі, або дракона, що летить, якого бачили в небі Парижа в 1579 році.

Кількість canard зростала величезними темпами. У період між 1520 і 1550 роками їх вийшло 18, в наступній чверті XVІ ст. – 39, з 1576 по 1600 рр. – 110, з 1600 по 1631 рр. – 323, а 1618 р. став рекордним за кількістю випущених canard – 37. Існували друкарі, які спеціалізувалися на випуску цих небилиць. У Парижі це робили Абрам Согрен, Флері Буріко, Антуан дю Голи, в Ліоні – Бенуа Ріго.

Діапазон змісту canard дуже широкий. У жанровому відношенні це розповіді. З 500 відомих розповідей 180 оповідають про незвичайні факти, 116 – про нещасні випадки, 109 – про кримінальні історії, 95 – про небесні явища (дуже великого поширення набула розповідь про комету 1618 року).

Крім canard, існували й інші форми ранньої періодики. Це перш за все релігійні видання. Вони набули поширення у XVІ-XVІІ ст. Тільки з 1589 по 1594 рр. віддруковано 280 книжок на теми релігії, обсягом по 8-16-32 сторінки і тиражем від 200 до 500 примірників. Деякі з них, такі як «Щит зборів дійсних католиків», сягали обсягом до 47 сторінок і друкувалася тиражем близько тисячі примірників.

Окрім них, виходили ще альманахи і календарі, які вже мали чітку періодичність. Істотний вплив на розвиток французької періодики зробили бельгійські і голландські видавці, особливо Абрам Верховен, що видавав з 1605 року «Nieuwe Zydinghen» («Останні новини»). Газета Верховена, а також «Галло-бельгійський Меркурій», що видавався у Франкфурті, послужили прообразами для видання в 1611 році «Французького Меркурія» (1611-1644). У першому номері цього щорічника розповідалося про події у Франції та за її межами, починаючи з 1605 року. Видавали «Французький Меркурій» («Mercure franscais») спочатку Жан Рішар, а потім Етьєн Рішар. Ставши першим міністром Франції в 1624 р., кардинал Ришельє підпорядкував собі видання, призначивши головним у ньому людину, яку сучасники називали «сірим преосвященством». Падре Жозеф (по-світському – Франсуа Леклерк дю Трамбле) був найближчою довіреною особою кардинала, його alter ego. Однак малотиражний «Mercure franscais», що виходив раз на рік, не відповідав політичним запитам Ришельє. Кардинал шукав можливості систематичного впливу на громадську думку, а для цього було необхідне періодичне видання іншого типу.

У 1631 р. Марія Медичі, мати Людовика ХІІІ, розпочала широку кампанію щодо дискредитації політики кардинала у вигляді лайливих листів, спрямованих особисто проти Ришельє. Більшість з них склав памфлетист Матьє де Морг, який свого часу належав до прибічників кардинала, а потім перейшов на бік його ворогів.

Анонімні памфлети змусили Ришельє шукати вихід, тому він звернув свою увагу на Теофраста Ренодо, який добре себе зарекомендував у «Mercure franscais». Саме Теофрасту Ренодо судилося створити першу національну французьку газету. Будучи королівським медиком, він отримав цю посаду в 1612 р. завдяки протекції все того ж падре Жозефа, який задіяв свого протеже і до журналістської діяльності в «Mercure franscais» у 1624 р. Там талановитого журналіста помітив Ришельє, який запропонував йому випускати нове періодичне видання. Організація подібного видання без підтримки всемогутнього кардинала була неможлива. У 1630 р. Ренодо оформив офіційний дозвіл на володіння Адресним бюро і отримав монополію на збір інформації по всій території Франції. А в 1631 р. почав видавати «La Gazette» – першу національну французьку газету.

Ренодо, людина неабияких здібностей у різних сферах знань, належить до перших французьких просвітителів. Ще в 1606 р. він отримав диплом лікаря. У віці всього 19 років, закінчивши медичний факультет в Монпельє, він відправився подорожувати по Франції і Європі. Ці мандри й допомогли йому побачити і зрозуміти тогочасну європейську журналістику.

Повернувшись до Парижа в 1612 р., Ренодо взявся за вивчення хірургії. Заняття медициною стають частиною його просвітницької та гуманістичної діяльності. У 1624 р. Ренодо призначено на пост начальника державних добродійних установ. Навіть створене ним Адресне бюро, що поширювало інформацію про продаж, купівлю, найм робочої сили та інше, обслуговувало бідняків безкоштовно. Одним із головних своїх завдань Ренодо вбачав у тому, щоб багаті допомагали бідним. Сам він займався цим вельми активно. Але, окрім Адресного бюро і медичної практики, Ренодо цікавився численними друкарськими листками, що наповнювали Париж і користувалися великою популярністю. Ідея створення газети, подібної тим, які він бачив у Європі, давно заволоділа ним, але нестача коштів і релігійні війни не сприяли її здійсненню. Тут на допомогу прийшов Ришельє. Кардиналові необхідний був друкарський листок за зразком німецьких або голландських. Краще Ренодо, на його думку, у Франції ніхто з цим справитися не міг. Досвід і зв'язки Адресного бюро, а також заслуги лікаря перед королем і самим кардиналом були найвищою гарантією.

Так Теофраст Ренодо отримав реальну можливість приступити до видання першої регулярної французької газети. Той факт, що задумана вона була відразу ж як знаряддя ідейної боротьби проповідника абсолютизму Ришельє з його численними ворогами (ця боротьба велася давно, але полем бою слугували в основному памфлети і згадуваний уже щорічник «Французький Меркурій»), підкреслює її специфічний, цілеспрямований характер. Це було якісно нове явище. Безумовно, не можна заперечувати роль Ришельє. Але якщо він вбачав у ній лише засіб знищення своїх ворогів і розповсюдження духу абсолютизму, то Ренодо підняв її на рівень вищий: він уклав у газету ідейний зміст у найширшому сенсі цього слова.

Газета дістала назву «La Gazette» – данини назві дрібної срібної монети (gazetta), якою венеціанці оплачували свої рукописні «avvіsi». З легкої руки Теофраста Ренодо слово «газета» увійшло в лексикон багатьох європейських мов. На думку видавця, така назва була найбільш зрозумілою для широких мас, це підкреслювало загальнодоступність або, як би сказали тепер, масовість видання. Перший номер «Газетт» вийшов 30 травня 1631 року і містив новини (в основному двотижневої давності) з Риму, Праги, Константинополя. Тематика – торгівля, війна, політична хроніка, дипломатичні новини. Датуються номери тільки з 4 липня, коли вийшов уже 6-й номер газети. Але оскільки це тижневик, то легко встановити день виходу першого номера. «Газетт» виходила по п'ятницях на чотирьох сторінках форматом 23 на 15 см. Пізніше число сторінок збільшилося до 12, а також з'явилися малюнки. Тираж «La Gazette» перших років видання не перевищував 1200 примірників. Зберігалася єдина нумерація випусків, а наприкінці року видавався «Recueil des Gazettes» («Річний збірник «La Gazette»).

Протягом 1631 року випущено 31 номер «Газетт», які зібрані в річну збірку, присвячену Людовикові VІІІ. У передмові до цієї збірки Ренодо писав про новизну, корисність і трудність здійснення цього видання, особливо підкреслюючи, що в його газеті «кожен знайде те, що йому необхідне».

Спочатку в «Газетт» друкувалися в основному новини з-за кордону, при цьому велика частина їх бралася з німецьких, італійських і голландських газет, що давало підставу для конкурентів і супротивників Ренодо звинуватити його в плагіаті. Але поступово з розвитком газети в ній усе більше уваги приділяється внутрішній інформації, а новини з-за кордону вже виходять «з перших рук». Публікації Ренодо відзначалися майже літературним стилем. Певна частина інформації надходила до газети «зверху» – від кардинала Ришельє і навіть від самого короля (існує версія, що Людовик VІІІ написав кілька статей для «Газетт», опублікованих у ній під псевдонімом). Ренодо відкрито заявляв про те, що його газету редагує «на свій розсуд Його Преосвященство». За допомогою «La Gazette» Ришельє намагався встановити державну монополію на інформацію. Він був переконаний, що країні потрібна лише та інформація і лише в такому висвітленні, які вигідні уряду і відповідають інтересам його політики. Тому як внутрішня хроніка, так і повідомлення з інших країн піддавалися детальній обробці. Цікавий і той факт, що, обожнюючи кішок, одну зі своїх улюблениць кардинал назвав «La Gazette».

Тай сам Ренодо навряд чи зміг би організувати своє видання без допомоги кардинала. Йому, як медику, важко було б увійти в замкнутий світ паризьких друкарів. У ті часи книговидавці згідно зі статутом, затвердженим їхньою корпорацією, повинні були мати добру освіту – знати латину, вміти читати по-грецьки – і отримати сертифікат Паризького університету на право займатися цією справою. Щоби відкрити книжкову крамницю в Парижі, потрібно було спочатку прожити тут від 4 до 6 років. До того ж займатися виданням газети з просвітницькою, некомерційною метою було нелегко. Від Ренодо вимагалася відома гнучкість і одночасна мужність. Вороги часто звинувачували його в найрізноманітніших гріхах, називаючи шпигуном кардинала, шарлатаном. Це були конкуренти на терені друку, супротивники Ришельє, а потім Мазаріні, а також представники медичного факультету Сорбонни. Один з них писав: «Я признаюся Вам, що Ваші газети примушують мене вважати Вас газетярем, тобто письменником помилкових творів».

У 1635 р. до рук Ренодо перейшов і «Mercure franscais». Свої принципи журналіста Ренодо сформулював так: «Я повинен вам сказати, що історія є розповіддю про реальні події. Газета ж послуговується і плітками. Історія завжди говорить правду. Газета ж виконує вже достатньо, якщо заважає обманювати».

Хоча кар’єра Ренодо була успішною, значних прибутків видавнича діяльність йому не приносила. Більше того, він витрачав на видання «Газетт» свою пенсію у 800 ліврів, якої його могли позбавити у будь-який момент, як тільки запідозрять у нелояльності. Особливо важко довелося видавцеві «Газетт» після смерті його покровителів Ришельє і Людовика VІІІ. Стосунки з кардиналом Мазаріні були вельми складними. За розпорядженням останнього, друкарню «Газетт» перенесено в Сен-Жермен, куди довелося перебратися і Ренодо. Сини його видавали вже в Парижі опозиційну газету «Кур'єр Франсе».

У 1653 році, змучений постійними матеріальними труднощами, пов'язаними з виданням газети, але не залишаючи улюбленої справи, Ренодо помер. Помер убогим, але не зломленим. У некролозі, поміщеному в «Газетт», зазначалося: «Його безкорисливість дозволяла йому задовольнятися своєю славою». Справу Ренодо продовжили його сини. «Газетт» залишалася одним з провідних французьких періодичних видань аж до Великої Французької революції. 1 травня 1792 року вона припинила своє існування.

«Газетт» залишалася лідером французької преси ще на довгі роки. Навіть першій французькій щоденній газеті «Журналь де Парі», що виникла в 1777 році, важко було з нею конкурувати. І хоч час для незалежної періодики у Франції ще не прийшов, газета як вид друкованої продукції стала дуже популярною в повсякденному житті французів. Жан де Лабрюйєр у «Характерах», де згадував усі варті уваги події в житті французького народу ХVІІ ст., писав про завдання та функції преси: «Газетяр повинен повідомляти публіці, що вийшла у світ така-то книга, <…> видрукувана таким-то шрифтом на хорошому папері, гарно переплетена і коштує стільки-то. Він повинен вивчити все – аж до вивіски на книжковій лавці, де ця книга продається; але боже борони опускатися до критики. Високий стиль газетяра – це пуста балаканина про політику. Отримавши якусь новину, газетяр спокійно лягає спати; за ніч вона встигає протухнути, і вранці, коли він прокидається, її доводиться викидати».

Навчальний елемент 1.3. Європейська журналістика XVIІ – XIX ст. 1 страница