Основи конституційного права України. ментах та діяльність міжнародних організацій, спрямована на здійснення контролю за їх дотриманням та сприяння їх реалізації і захисту.

 

ментах та діяльність міжнародних організацій, спрямована на здійснення контролю за їх дотриманням та сприяння їх реалізації і захисту.

Щодо конкретних способів та механізмів захисту прав і свобод, то згідно з Конституцією України кожен має право будь-якими не забо­роненими законом засобами захищати свої права і свободи від пору­шень та протиправних посягань, що передбачає як право особи зверта­тися за захистом своїх прав до будь-яких уповноважених органів і посадових осіб, так і право на самозахист.

Насамперед права і свободи захищаються судом. Так, згідно зі ст. 55 Конституції України «кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самовря­дування, посадових і службових осіб». А оскільки норми Конституції є норма­ми прямої дії, то звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередню на підставі Основного Закону гаран­тується.

Згідно зі ст. 102 Конституції гарантом додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина є Президент України.

Крім того, кожен має право звертатися за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.

Захист прав і свобод здійснюють прокуратура, органи виконавчої влади та місцевого самоврядування.

Захисту прав і свобод сприяють і такі громадські організації, як ад­вокатура, політичні партії, профспілки тощо.

А після використання всіх національних засобів захисту кожен має право звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнарод­них судових установ чи органів міжнародних організацій, членом або учас­ником яких є Україна. Зокрема, міжнародно-правовий механізм захисту прав і свобод передбачає: всесвітні і регіональні міжурядові структури; неурядові організації; принципи політики у сфері прав людини, сформуль­овані на всесвітніх і регіональних форумах; контроль за дотриманням за­гальновизнаних принципів і норм у сфері прав людини; застосування при­мусових, передусім правовідновлюючих заходів за порушення прав; можливість громадян звертатися у міжнародні органи у випадку порушен­ня їх прав і свобод, якщо національні засоби їх захисту вичерпані; процеду­ри і правила розгляду таких звернень і скарг; процедури заходів впливу до держав-порушників тощо.

Центральне місце серед всесвітніх міжурядових організацій з захис-

Головними органами ООН, що займаються проблемами захисту прав людини, є: Генеральна Асамблея, Рада Безпеки, Економічна і соціальна ра­да, Міжнародний суд (м. Гаага), Секретаріат, Центр з прав людини. Існу­ють і спеціалізовані установи ООН, які, крім іншого, виконують і пра-возахисні функції, зокрема: Організація Об'єднаних Націй з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО); Всесвітня організація охорони здоров'я (ВООЗ); Міжнародна організація праці (МОП); Дитячий фонд (ЮНІСЕФ).

Серед європейських міжурядових організацій з захисту прав лю­дини провідне місце посідає Рада Європи,яка включає Європейський суд з прав людини (м. Страсбург) і Комітет Міністрів, який складається з міністрів закордонних справ держав — членів Ради Європи та Орга­нізація з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ).

У ОБСЄ, окрім керівних органів (зустрічей держав на міжурядово­му рівні, Парламентської асамблеї, Постійної ради, Секретаріату, Гене­рального секретаря тощо), діють і органи, що безпосередньо займаються правами людини, зокрема: Верховний уповноважений (комісар) з пи­тань національних меншин та Відомство (Бюро) з демократичних інсти­тутів і прав людини тощо.

У кожному з таких органів застосовується своя процедура подання та розгляду скарг, які умовно поділяють на петиційні та інформаційні. Петиційні скарги містять вимогу захистити порушене право. Такі скарги можуть розглядати міжнародні судові або квазісудові органи. Наприклад, звернення до Комітету з прав людини на підставі Факульта­тивного протоколу до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права¹, звернення до Міжнародної організації праці на підставі її Ста­туту або до Європейського суду з прав людини за процедурою Європей­ської Конвенції про захист прав людини і основних свобод². У разі по­дання індивідуальної петиції особа або її представник можуть бути присутніми при розгляді справи, який завершується задоволенням чи відмовою в її задоволенні або досягненням дружнього врегулювання. Рі­шення міжнародного органу про задоволення скарги має для держави-відповідача обов'язковий характер, якщо вона визнала для себе обо­в'язковою юрисдикцію такого органу. Рішення Європейського суду з прав людини про визнання порушення Європейської Конвенції про за­хист прав людини і основних свобод може супроводжуватися покладан­ням на державу-відповідача всіх витрат і збитків, яких зазнала постраж­дала особа.

Глава 4

Основи конституційного права України ________________ 219

 

Інформаційні петиції є не скаргами, а повідомленнями. Така пети­ція, хоча й може бути пов'язана з вимогою про захист порушеного права, але орган, до якого її направлено, як правило, не має повноважень роз­глядати такі повідомлення як скарги і виносити за ними обов'язкові для держав рішення. Органами, які розглядають такі повідомлення, є ко­мітети та комісії з моніторингу за дотриманням міжнародних договорів про права людини. Наприклад, Комітет з прав дитини згідно з Конвен­цією ООН про права дитини, Комітет з ліквідації дискримінації щодо жінок згідно з Конвенцією про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок. Метою такого повідомлення є інформування міжнародного орга­ну про стан дотримання прав людини, наявність порушень прав людини, про невідповідність національного законодавства міжнародним догово­рам, що може створювати умови для порушення прав людини тощо. За підсумками розгляду таких петицій можуть прийматися рекомендації державам щодо запобігання порушенням прав людини в подальшому.

Крім зазначених форм звернень до міжнародних органів із захисту прав людини, можливі й інші способи їх інформування про дотримання прав людини в державі. Це, наприклад, доповіді неурядових організацій, які подаються в міжнародні органи незалежно від офіційних доповідей своєї країни з цих питань. Ці способи спрямовані на моніторинг націо­нального законодавства, підготовку експертно-аналітичних довідок про його відповідність міжнародним договорам тощо.

§ 12. Право на освіту

Право на освіту є одним із конституційних прав. Згідно зі ст. 53 Кон­ституції України -«кожен має право на освіту»'. Порядок реалізації цього права визначений Законами «Про освіту» від 23 березня 1996 р., «Про загальну середню освіту» від 13 травня 1999 р., «Про вишу освіту» від 17 січня 2002 р., «Про дошкільну освіту» від 11 липня 2001 р., «Про позашкільну освіту» від 22 червня 2000 р. та іншими актами, прийнятими на їх основі. Зокрема, Указом Президента «Про заходи щодо поліпшення функціонування та розвитку загальної середньої освіти» від 2 червня 1998 р., Положенням про професійно-технічний навчальний заклад від 5 серпня 1998 р. тощо.

Згідно із Законом «Про освіту» громадяни України мають право на без­оплатну освіту в усіх державних навчальних закладах незалежно від статі,

Положення ст. 53 Конституції України, згідно з яким «держава за­безпечує доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної серед­ньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних на­вчальних закладах», стало об'єктом розгляду Конституційного Суду, який дійшов висновку, що доступність і безоплатність освіти є консти­туційною гарантією реалізації права на освіту на принципах рівності. Ці принципи потрібно розуміти так: доступність освіти означає, що нікому не може бути відмовлено у праві на освіту, а держава має створити мож­ливості для реалізації цього права; а безоплатність освіти означає мож­ливість здобуття освіти на конкурсній основі в межах обсягу підготовки фахівців для загальносуспільних потреб (державного замовлення) у державних і комунальних навчальних закладах без внесення плати у будь-якій формі за освітні послуги в межах тих видів освіти, безоплат­ність яких передбачена Конституцією.

Метою освіти є всебічний розвиток людини як особистості, збагачення на цій основі інтелектуального потенціалу народу і забезпечення народного господарства кваліфікованими працівниками.

Право на освіту забезпечується: розгалуженою мережею закладів освіти, заснованих на різних формах власності, наукових установ, закла­дів післядипломної освіти; відкритим характером закладів освіти, ство­ренням умов для вибору профілю навчання і виховання відповідно до здібностей, інтересів громадянина; різними формами навчання — оч­ною, вечірньою, заочною, екстернатом тощо.

Держава забезпечує доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах; розвиток дошкільної, повної загаль­ної середньої, позашкільної, професійно-технічної, вищої і післядип­ломної освіти, різних форм навчання; надання державних стипендій та пільг учням і студентам.

Принципами освіти в Україні є: доступність для кожного громадя­нина усіх форм і типів освітніх послуг, що надаються державою; рівність умов кожної людини для повної реалізації її здібностей, таланту, всебіч­ного розвитку; гуманізм, демократизм, пріоритетність загальнолюд­ських духовних цінностей; науковий, світський характер освіти; інтегра­ція з наукою і виробництвом; взаємозв'язок з освітою інших країн; гнуч­кість і прогностичність системи освіти; єдність і наступність системи ос­віти; безперервність і різноманітність освіти; поєднання державного

220 ________________________________________________________ Глава 4 Основи конституційного права України__________________ 221

Органами управління освітою в Україні є: Міністерство освіти і на­уки України; міністерства і відомства, яким підпорядковані заклади освіти; Вища атестаційна комісія України (ВАК); Міністерство освіти АРК; місцеві органи державної виконавчої влади та місцевого самовря­дування і підпорядковані їм органи управління освітою.

До системи освіти належать: заклади освіти, наукові, науково-мето­дичні і методичні установи, науково-виробничі підприємства, державні органи управління та органи самоврядування у сфері освіти.

Структура системи освіти включає: дошкільну освіту; загальну се­редню освіту; позашкільну освіту; професійно-технічну освіту; вищу освіту; післядипломну освіту; аспірантуру; докторантуру; самоосвіту.

В Україні встановлюються такі освітні рівні: початкова загальна освіта, базова загальна середня освіта, повна загальна середня освіта, професійно-технічна освіта, базова вища освіта, повна вища освіта та освітньо-кваліфікаційні рівні: кваліфікований робітник, молодший спе­ціаліст, бакалавр, спеціаліст, магістр.

Основним видом середніх закладів освіти є середня загальноосвіт­ня школа трьох ступенів: перший — початкова школа, що забезпечує початкову загальну освіту; другий — основна школа, що забезпечує ба­зову загальну середню освіту; третій — старша школа, що забезпечує по­вну загальну середню світу.

Держава гарантує молоді право на отримання повної загальної се­редньої освіти і оплачує її здобуття.

Повна загальна середня освіта в Україні є обов'язковою і може бути отримана у різних типах закладів освіти. Навчання у середній загаль­ноосвітній школі починається з шести-семирічного віку.

Вищими закладами освіти закон визнає: технікум (училище), ко­ледж, інститут, консерваторію, академію, університет тощо. Відповід­но до статусу вищих закладів освіти встановлено чотири рівні їх акре­дитації: перший — технікум, училище; другий — коледж; третій і четвертий (залежно від акредитації) — інститут, консерваторія, акаде­мія, університет.

Вищі заклади освіти здійснюють підготовку фахівців за такими освітньо-кваліфікаційними рівнями: молодший спеціаліст — забез­печують технікуми, училища, інші вищі заклади освіти першого рівня акредитації; бакалавр — забезпечують коледжі та інші вищі заклади освіти другого рівня акредитації; спеціаліст, магістр — забезпечу-

§ 13. Право на соціальний захист

Згідно зі ст. 46 Конституції громадяни мають право на соціальний за­хист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника чи безробіття з не залежних від них обставин, а також у старості та в інших, передбаче­них законом випадках.

У літературі поняття «соціальний захист» часто тлумачиться в ши­рокому і вузькому розуміннях. Так, у широкому розумінні під ним ма­ється на увазі діяльність держави, спрямована на створення умов для формування та функціонування особистості, її самовизначення і утвер­дження в житті. А у вузькому розумінні — це сукупність економічних та правових заходів, які спрямовані на забезпечення кожній особистості загальновизнаних соціальних прав та гідного людини рівня життя.

Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків фізичних і юридичних осіб, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення, створення мережі закладів для догляду за непрацездатними тощо.

Соціальне забезпечення — це державна система матеріального забез­печення та соціального обслуговування сімей з дітьми, а також людей похилого віку, хворих, таких, що втратили працездатність, та сімей, які не мають годувальника. Одним із видів соціального забезпечення є соціальне страхування.

Згідно з Конституцією пенсії та інші види соціальних виплат і допо­моги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, визначеного законом.

Законом «Про затвердження прожиткового мінімуму» при визна­ченні права на соціальний захист беруться до уваги і такі поняття, як «межа малозабезпеченості» та «мінімальна заробітна плата». Зокрема, Законом «Про Державний бюджет України» розмір мінімальної заро­бітної плати щороку змінюється залежно від соціально-економічних можливостей держави.

Крім того, джерелами права на соціальний захист є закони: «Про пенсійне забезпечення»; «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування»; «Про прожитковий мінімум»; «Про державну допомогу сім'ям з дітьми»; «Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим

Глава 4

Основи конституційного права України

 

та інвалідам» тощо, які й передбачають практичні механізми такого за­хисту.

Цікаво згадати, що в термін «соціальний захист» радянською держа­вою вкладався дещо інший зміст. Наприклад, за Кримінальним кодек­сом РРФСР 1924 р. він ототожнювався з поняттям «покарання», а тому замість поняття «покарання» тут використовувалось поняття «заходи соціального захисту». Таке ж визначення давалось і в довідковій літера­турі, наприклад: «заходи соціального захисту — державний примус, що застосовується до осіб, визнаних винними у скоєнні злочинів».

Одним із основних механізмів соціального захисту є право на пен­сійне забезпечення. Порядок його реалізації визначений Законом «Про пенсійне забезпечення» в редакції від 14 листопада 1995 р.

Цей закон гарантує всім непрацездатним особам право на матеріаль­не забезпечення за рахунок суспільних фондів споживання шляхом на­дання трудових і соціальних пенсій. Це право визнається як за громадя­нами України, так і за іноземцями і особами без громадянства. Пенсійне забезпечення окремих категорій осіб (державних службовців, осіб, які мають особливі заслуги перед Україною тощо) регулюється спеціальни­ми законами.

Встановлено два види державних пенсій — трудові і соціальні.

Право на трудову пенсію мають особи, що заслужили її своєю су­спільно корисною працею, а соціальні пенсії надаються непрацездатним особам, які не мають права на трудову пенсію.

Серед трудових розрізняють пенсії: за віком (по старості); по інва­лідності; у разі втрати годувальника; за вислугу років.

Право на пенсію за віком мають: чоловіки — по досягненні 60 ро­ків і за стажу роботи не менше 25 років; жінки — по досягненні 55 років і за стажу роботи не менше 20 років; особи, які працювали в особливих умовах і мають право на пільгові пенсії.

Право на пенсію по інвалідності мають особи, які стали інвалідами внаслідок трудового каліцтва, професійного, а у випадках, передбачених законом, і загального захворювання.

Право на пенсію у зв'язку з втратою годувальника мають непрацез­датні члени сім'ї померлого годувальника, які були на його утриманні. При цьому дітям такі пенсії призначаються незалежно від того, чи були вони на утриманні годувальника, чи ні.

§ 14. Право на свободу об'єднання в політичні партії та громадські організації

Згідно із Загальною декларацією прав людини право на свободу об'єднання є невід'ємним правом людини. Саме тому згідно зі ст. 36 Конституції громадяни України мають право на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культур­них та інших інтересів, за винятком обмежень, встановлених законом в інтересах національної безпеки та громадського порядку, охорони здо­ров'я населення або захисту прав і свобод інших людей.

Порядок реалізації цього права регламентується законами «Про об'єднання громадян» від 16 червня 1992 р., «Про політичні партії в Україні» від 5 квітня 2001 р., «Про молодіжні та дитячі громадські орга­нізації» від 1 грудня 1998 р., іншими нормативними актами та міжнарод­но-правовими актами, визнаними Україною.

Ці закони не поширюються на релігійні, кооперативні організації та об'єднання громадян, створені з метою одержання прибутків, комерцій­ні фонди, органи місцевого самоврядування і т. п., порядок створення і діяльності яких визначається спеціальними нормативними актами.

Об'єднання громадян —це добровільне громадське формування, створене на основі єдності інтересів для спільної реалізації громадянами своїх прав і свобод.

Назва об'єднання визначається рішенням установчого з'їзду (кон­ференції) або загальними зборами об'єднання. Вона повинна складати­ся з двох частин — загальної та індивідуальної. Загальна назва — партія, рух, конгрес, союз, спілка, фонд, фундація, асоціація, товариство тощо може бути однаковою у різних об'єднань. А індивідуальна назва має від­різнятись від індивідуальних назв уже зареєстрованих об'єднань з та­кою ж загальною назвою. Поряд з повною назвою об'єднання може мати й скорочену, яка фіксується в його установчих та статутних документах (рішенні установчого органу, статуті, положенні).

Незалежно від назви об'єднання громадян визнається політичною партією або громадською організацією.

Політична партія — це зареєстроване згідно з законом добро­вільне об'єднання громадян — прихильників певної загальнонаціональної

/ бОй^к/еС/ -/"

Глава 4

Громадська організація — це об'єднання громадян для задово­лення і захисту своїх законних спільних інтересів (соціальних, економіч­них, творчих, вікових, національно-культурних тощо).

Забороняється створення і діяльність об'єднань громадян, коли їх метою є: ліквідація незалежності України; зміна шляхом насильства конституційного ладу; порушення суверенітету і територіальної ціліс­ності України; підрив безпеки держави; незаконне захоплення держав­ної влади; пропаганда війни, насильства, розпалювання міжетнічної, ра­сової чи релігійної ворожнечі; посягання на права і свободи людини, здоров'я населення тощо.

Об'єднання громадян не можуть мати воєнізованих формувань.

Забороняється створення і діяльність політичних партій, керівні орга­ни чи структурні осередки яких знаходяться за межами України, а також будь-яких структурних осередків політичних партій в органах виконавчої та судової влади, у Збройних Силах та Прикордонних військах, на держав­них підприємствах, в установах і організаціях, державних навчальних за­кладах.

Об'єднання громадян створюються і діють на основі добровільності, рівноправності їх членів (учасників), самоврядування, законності та глас­ності. Ніхто не може бути примушений до вступу в будь-яке об'єднання. Належність чи неналежність до об'єднання громадян не може бути підста­вою для обмеження прав і свобод або для надання державою будь-яких пільг і переваг.

Об'єднання громадян можуть мати місцевий, всеукраїнський або міжнародний статус. До місцевих належать об'єднання, діяльність яких поширюється на території відповідної адміністративної одиниці або регіону. До всеукраїнських належать об'єднання, діяльність яких поширюється на територію всієї України і які мають місцеві осе­редки у більшості її областей. Громадська організація є міжнародною, якщо її діяльність поширюється на територію України і хоча б однієї ін­шої держави.

Політичні партії можуть мати тільки всеукраїнський статус.

Об'єднання громадян мають право засновувати або вступати між со­бою в спілки (союзи, асоціації тощо), утворювати блоки та коаліції, укладати між собою угоди про співпрацю і взаємодопомогу.

Об'єднання громадян діють на основі статутного документа (ста­туту або положення), який має містити: назву об'єднання — загальну та