Тоталітарна система в Україні

Тоталітарна система, яка утвердилася в усій країні, охопила й Україну. Специфічною особливістю тут, як і в інших національних республіках, було те, що Сталін і його оточення після створення СРСР вели послідовну лінію на обмеження прав УСРР, на фактичне втілення у життя ідеї “автономізації”. Обмеження прав союзних республік, підпорядкування їх диктату загальносоюзних відомств відбувалося як унаслідок розширення прав цих відомств у законодавчому порядку, так і здебільшого шляхом явочної, фактичної узурпації ними функцій, що мали належати республіканським та місцевим органам влади. За Конституцією СРСР 1924 р. і, відповідно, за зміненою Конституцією УСРР 1929 р. в повному підпорядкуванні республіки були наркомати внутрішніх справ, юстиції, земельних справ, освіти, охорони здоров’я, соціального забезпечення, а за “сталінською” Конституцією СРСР 1936 р. залишилися тільки наркомати освіти, місцевої промисловості, комунального господарства і соціального забезпечення. Права республіканських органів влади різко зменшувалися. Так, якщо за Конституцією СРСР 1924 р., до відання Союзу РСР в особі його верховних органів належало лише встановлення основ судоустрою і судочинства, цивільного і кримінального законодавства, то за Конституцією 1936 р. законодавство про судоустрій і судочинство повністю було передано до відання Союзу РСР. З утвердженням тоталітарної системи з її ненаситним прагненням до повсюдної централізації й уніфікації життя всіх націй і народностей потрапило під прес всевладної бюрократії. Вона не зважала на місцеві умови, на особливості економіки, культури і звичаїв народів національних районів, не враховувала їх специфічних інтересів. Для практичного здійснення диктату тоталітарної системи як у національних республіках, так і в цілому по країні відбувалося безмежне збільшення різних адміністративних структур і кількості керівників, службових осіб у них, тобто зростання бюрократичного апарату, влада якого поширювалася на всі сфери економіки, суспільного і культурного життя. Якщо у 1922 р. у народному господарстві України було 314 тис. службовців (26,4% від загальної чисельності працюючих за наймом), то в 1940 р. – 2 млн. чол. (30,4%). Одночасно з чисельним збільшенням партійно-державного і господарського апарату розширювалися його функції, він охоплював своєю владою всі ланки суспільного життя. Диктуючи свою волю громадянам, чиновники дедалі більше відгороджувались від народу. Паралельно зі зростанням партійно-державного апарату і монополізацією ним влади в усіх сферах життя країни, тобто з утвердженням тоталітарної системи, складався режим особистої влади Сталіна, який стояв на верхівці адміністративної піраміди, витворювався культ його особи як “великого й любимого вождя” партії, держави і всього народу. Уперше широко й неправомірно високо підносилася роль Сталіна у час відзначення його 50-річчя в 1929 р. у статтях членів Політбюро ЦК Ворошилова, Калініна, Молотова та ін. Так, Ворошилов у статті “Сталін і Червона Армія” змалював Сталіна як “видатного організатора перемог громадянської війни”, як “пролетарського стратега і тактика”. Але не тільки найближче оточення Сталіна, не тільки підібраний ним апарат стали виділяти його серед інших лідерів партії. Виступаючи проти опозиціонерів, керівні й рядові партійні та радянські працівники захищали від їхньої критики Сталіна, об’єктивно возвеличували його й сприяли створенню навколо нього ореолу непогрішності, культу його особи й утвердженню режиму його особистої влади. Так, ще на ІІ конференції КП(б)У у квітні 1929 р. секретар ЦК КП(б)У П.Постишев, захищаючи Сталіна від “травлі” його противників, запитував: “Чому вони проти Сталіна?” і відповідав: “Та тому, що тов. Сталін міцно й неухильно проводить у життя всі рішення своєї партії і ні разу від партії і ленінізму ні до кого не бігав не радився, ні скаржився”. ХІ з’їзд КП(б)У у червні 1930 р. у схваленій під бурхливі оплески вітальній телеграмі на ім’я Сталіна називав його “кращим учнем Леніна, вождем ВКП і Комінтерну”. А у телеграмі, прийнятій ХІІ з’їздом КП(б)У у січні 1934 р., Сталін іменувався “найвірнішим соратником Леніна”, “великим, любимим, рідним”, “найвидатнішою людиною нашого часу, любимим вождем і вчителем пролетарів усього світу”. На цьому з’їзді у доповіді про роботу ЦК ВКП(б) перший секретар ЦК КП(б)У С.Косіор 67 разів посилався на Сталіна, а другий секретар ЦК КП(б)У П.Постишев у політичному звіті ЦК КП(б)У – 47 разів. Складання культу особи Сталіна в Україні було віддзеркаленням і складовою частиною цього процесу, який відбувався в центрі і в усій країні. Значні кроки в утвердженні культової ідеології були зроблені на XVI і XVII з’їздах ВКП(б) (1930 і 1934 рр.). На XVII з’їзді майже всі виступаючі і, передусім, керівні діячі – С.Кіров, С.Орджонікідзе, П.Постишев, К.Ворошилов, С.Косіор та інші непомірно звеличували Сталіна як “найбільшого революційного мислителя”, “великого стратега соціалістичного будівництва”, “вождя і стратега нашої партії. Саме С.Кіров запропонував “прийняти до виконання, як партійний закон, всі положення і висновки звітної доповіді товариша Сталіна”. І вперше в історії більшовицької партії з’їзд не прийняв резолюції на звіт ЦК ВКП(б), а запропонував “усім парторганізаціям керуватися у своїй роботі положеннями і завданнями, висунутими в доповіді товариша Сталіна”.