Боротьба за лідерство у комуністичній партії й участь у ній КП(б)У

Одночасно з усуненням і ліквідацією політичних конкурентів у боротьбі за вплив на маси, що їх проводила комуністична партія, у середовищі її вищого керівництва розгорталася боротьба за лідерство, передусім між Сталіним і Троцьким. У жовтні 1923 р. Троцький, член Політбюро ЦК, Наркомвоєнмор і голова Реввійськради СРСР, і 46 його прихильників підписали “Заяву 46-ти”, де протестували проти диктатури, яка зароджувалася в партії і вимагали розширення внутріпартійної демократії. Каменєв, Зінов’єв, Сталін, відстоюючи свою владу в партії, відкинули звинувачення опозиції і негайно, 25-27 жовтня 1923 р., провели Пленум ЦК і ЦКК, на який викликали представників від десяти найбільших партійних парторганізацій, у тому числі Харківської і Катеринославської. З України на Пленумі були Фрунзе, Мануїльський, Петровський, Чубар, Квірінг та ін. Пленум засудив виступ Троцького й “платформу 46-ти” як “крок фракційно-розкольницької політики”. Нове загострення протистояння Сталіна, Каменєва, Зінов’єва і Троцького почалося восени 1924 р. після опублікування статті Троцького “Уроки Жовтня”, в якій він підкреслював свою роль у Жовтневому повстанні 1917 р. у Петрограді і негативно характеризував дії Каменєва та Зінов’єва. Сталін, Каменєв і Зінов’єв розгорнули кампанію проти Троцького, яка закінчилася тим, що Пленум ЦК і ЦКК РКП(б) 17 січня 1925 р. визнав, що сукупність виступів Троцького – це не більшовизм, це – ревізія більшовизму і “спроба підмінити ленінізм троцькізмом”. Пленум визнав неможливим подальшу роботу Троцького у Реввійськраді СРСР, і він був звільнений з поста голови Реввійськради. Отже, Троцький був політично скомпрометований як автор начебто ворожої ленінізмові ідеології, яка трактувалася як буцімто різновидність меншовизму і фальсифікація комунізму. Але Каменєв і Зінов’єв дуже швидко запідозрили, що Сталін прямує до єдиновладдя в партії, і в 1925 р. на XIV з’їзді РКП(б) виступили проти Сталіна, зажадали зміщення Сталіна з поста генсека. Каменєв прямо сказав на з’їзді, що “тов. Сталін не може виконати ролі об’єднувача більшовицького штабу”. Але з’їзд не підтримав “нову” опозицію. У 1926-1927 рр. Каменєв і Зінов’єв зблокувалися з Троцьким, створивши єдиний опозиційний блок проти Сталіна. Цей блок був оцінений як антипартійний, “соціал-демократичний ухил” у партії і розгромлений. У внутрішньопартійній боротьбі і дискусіях активу участь брали члени КП(б)У. Сталін надавав великого значення забезпеченню підтримки КП(б)У, яка була однією з найбільших організацій партії. Насамперед, він піклувався про те, щоб на чолі КП(б)У стояли його вірні соратники. З грудня 1921 р. до квітня 1923 р. першим секретарем ЦК КП(б)У був Мануїльський, який у час створення Союзу РСР беззаперечно підтримував сталінську ідею автономізації союзних республік. З квітня 1923 р. по березень 1925 р. першим, а з березня по квітень 1925 р. – генеральним секретарем ЦК КП(б)У працював Квірінг. Він теж виступав проти Троцького і опозиції (але Сталіну здавалося, що недостатньо рішуче) і до того ж він у приватній розмові підтримав висловлену Каменєвим на січневому Пленумі ЦК у січні 1925 р. пропозицію Сталіну перейти з поста генсека на посаду голови Реввійськради СРСР. За цих умов замість Квірінга у квітні 1925 р. на посаду генерального секретаря ЦК КП(б)У Сталін направив відданого йому посланця Кагановича, який обіймав цю посаду до липня 1928 р. і ретельно виконував сталінську волю. У боротьбі Сталіна за лідерство в партії в 1923-1927 рр. більшість керівних працівників України підтримували його проти Троцького, а потім Каменєва й Зінов’єва та інших опозиціонерів, зокрема Затонський, Петровський, Постишев, Скрипник, Чубар, Шліхтер, Якір та ін. Однак були й окремі керівні партійні та державні працівники України, які негативно оцінювали політику Сталіна й підтримували ідеї опозиціонерів. Найбільш відомим серед них був Раковський – голова Раднаркому України. Уперше найбільш рішуче проти сталінської політики Раковський виступив на ХІІ з’їзді РКП(б) 1923 р. при обговоренні питання про національні моменти в партійному і державному будівництві. Сталін не стерпів такого опонування, і в 1923 р. Раковський був звільнений з поста голови Раднаркому УСРР і призначеним повноважним представником в Англії. Повернувшись на початку 1927 р. у СРСР, Раковський підключився до боротьби проти сталінського режиму. У листопаді 1927 р. за “фракційну діяльність” Раковський був виключений з партії, а потім висланий до Астрахані, далі в Саратов, Барнаул і страчений енкеведистами восени 1941 р. в Орловській в’язниці. Проти сталінської авторитарної політики, на підтримку ідеї опозиції виступили й інші відомі державні, партійні й військові діячі України: Я. Гамарник – тоді голова Київського губвиконкому, І. Дашковський – ректор Комуністичного університету ім. Артема, М. Логинов – секретар Київського губкому КП(б)У, В. Аусем, М. Голубенко, М. Лобанов та ін. Усі вони в 30-х роках були репресовані сталінським режимом. Дедалі більше в партії і суспільстві посилювалась практика колективного цькування опозиціонерів, виключення їх з партії, а то й усунення з роботи, висилки в інші місцевості або за кордон. За станом на 1 жовтня 1927 р. в Україні до партійної відповідальності було притягнуто 320 опозиціонерів, після XV з’їзду ВКП(б) – ще 564. Більшість з них було виключено з партії. Одночасно з внутрішньопартійними незгодами в цілому в СРСР та Україні з приходом на пост генерального секретаря ЦК КП(б)У Кагановича дедалі більше почала роздмухуватися боротьба проти українського буржуазного націоналізму, а у КП(б)У – проти націонал-ухильництва. У 1926 р., після того, як тодішній нарком освіти УСРР Шумський у розмові зі Сталіним поставив питання про увільнення Кагановича з посади генерального секретаря ЦК КП(б)У, його стали обвинувачувати в ухилі від ленінської національної політики та начебто насильницькому проведенні українізації. У націоналістичних збоченнях обвинувачували також письменника Хвильового. До них приєднали економіста, викладача Харківського технікуму народного господарства М. Волобуєва. М. Волобуєв надрукував у № 2 та 3 за 1928 р. теоретичного органу ЦК КП(б)У журналі “Більшовик України” статтю “До проблеми української економіки”. У цій статті автор поставив ряд важливих проблем і висловив ряд принципових положень, зокрема, те що народне господарство України є економічною цілістю, що економіка України після революції перестала бути “додатком” до російської, що “ця економіка тепер є рівноправна” і, у зв’язку з цим, необхідно усунути наслідки штучних перепон, що їх чинив царат на шляху розвитку продуктивних сил України. “Нашим завданням, - писав Волобуєв, - повинна стати ліквідація того відхилення розвитку продуктивних сил України від об’єктивно найраціональнішого, яке було наслідком певної колоніальної політики”. Одразу після появи статті Волобуєва почалася її нищівна критика. Автора обвинувачували в тому, що він дає економічне обґрунтування хвильовизму-шумськізму, необхідності виходу України з СРСР, протиставлення Радянської України іншим республікам, у першу чергу РСФРР, що його стаття є “платформою українського націоналізму” тощо. У одній з промов Каганович сказав, що “останніми днями у пресі з’явилася ганебна стаття Волобуєва, не тільки антипартійна, але, я сказав би, антирадянська стаття”. Об’єднавши воєдино обвинувачення проти Шумського і Хвильового, а потім і проти Волобуєва, прихильники і підспівувачі Кагановича розгорнули в КП(б)У шумну кампанію проти націонал-ухильництва – “шумськізму”, “хвильовизму” і “волобуєвщини”. І хоча були лише виступи окремих осіб та ніякого організованого “ухилу” не було, уже резолюції Х з’їзду КП(б)У в листопаді 1927 р. було записано, що в партії виявився націоналістичний ухил в особі Шумського та ін.