Виборче законодавство встановлювало нерівномірне та непропорційне співвідношення депутатських мандатів від різних верств населення. Нижня палата – палата послів складалася з депутатів, яких обирали за куріальною (становою) виборчою системою. Селянство було найбільш чисельною частиною польського і українського населення Галичини і зазнавало постійних утисків з боку польської шляхти. Українське населення у своєму соціальному складі не мало представників великої земельної аристократії, на яку міг би опертися Відень. Селяни ж були позбавлені можливості впливати на політичне життя в країні. Куріальна система, високий виборчий ценз обмежували їх участь у виборах. Представництво послів у австрійському парламенті від різних народів теж було непропорційним. Для обговорення завдань загальнодержавного значення були створені так звані Делегації, до яких входили представники австрійського та угорського парламентів. Від окремих коронних країв в Делегації направлялася точно визначена кількість представників: від Чехії – 10; Галичини – 7; Буковини – 1; з інших країв від 1 до 4 представників. Від Галичини до Делегації обиралося 6 поляків і лише один українець. Однак принцип національної рівноправності в австрійській конституції зберігався, що давало українському народові можливість боротися за свій національний розвиток.
При виборах у Галицький сейм представники великої земельної власності та платники високих податків (0,4% загального числа населення) мали забезпечено 29,3% мандатів. Перші три курії давали лише польських послів, українці могли пройти лише в четвертій в 48 повітах Східної Галичини. Внаслідок двоступеневих виборів у селянській курії та виборчих зловживань галицької адміністрації, українських послів в сеймі ніколи не було більше як 10-15 осіб, у тому числі урядових кандидатів. В усіх інших українських повітах обиралися польські посли. За національною ознакою сейм носив польський характер, а за соціальною був польсько-шляхетським. У результаті поляки ідентифікували інтереси краю зі своїми, хоча перепис 1910 р. засвідчив 7,32 млн. жителів краю, з них польською мовою розмовляли – близько 4 млн., українською – понад 3 млн. осіб. Мета: зміцнення австрійського впливу, переважання шляхти(близька 30 % складу при 0,4 % від аг. населення), право представництва тільки Львова(з 1787 – буковинці), 1775-1848, укр. Враховувалися лише в 4 курії, польсько-шлях. Х-р, не більше 10-15 укр у складі представників. Др пол. 19 ст – рух укр. За збільшення своїх прав. Курії І Великі землевласники ІІ купці і фабриканти ІІІ Міщани 4 Селяни. Самостійні господарі, що платили значні податки 5 Загальна курія: 72 депутати (засн. В 1896). 1897 Укр становлять 13,2 % нас імперії – 3 представники в парламенті з 353 послів. Лише до І держ сейму Австрії (1848) було обрано з 393 осіб 35 українців. Перші вибори до австрійського парламенту 1907: зміна нац. Складу: з 516 осіб було 32 укр – Русько-укр.парламентський клуб. 1907 – визнання австр існування укр. Питання. 1873 – введено прямі вибори від курій, крім сільської. 1882 – зниження майнового цензу з 10 до 5 гульденів – збільшення кількості виборців. 1907 – введено загальне виборче право, ліквідація курій.
Величезна більшість українців в Австрійській імперії проживала в Галичині — південно-східній частині колишньої Речі Посполитої, захопленої Габсбургами після першого поділу Польщі у 1772 р. Двома роками пізніше до Галичини була приєднана Буковина — невеликий український край, що його відібрав Відень у занепадаючої Оттоманської імперії. Нарешті, у 1795 р., після третього й останнього поділу Польщі, до імперії були також включені землі, заселені поляками (включаючи Краків). Якщо Східну Галичину заселяли переважно українці, то Західна Га- личина була головним чином польською. Поєднання в одній адміністративній провінції цих двох народів стане в майбутньому причиною напружених стосунків між ними.
Під посереднім контролем Габсбургів перебував ще один заселений українцями регіон. Розташоване на західних схилах Карпатських гір Закарпаття з часів середньовіччя входило до складу Угорського королівства. У XIX ст. воно лишалося в угорській частині імперії Габсбургів і було ізольованим від інших українських земель.
12.Політичне становище українських земель у складі Російської і Австрійської імперії (перш. пол. XIX ст.)
У складі Російської імперії.
Лівобережна Україна. Кінець XVIII-початок ХІХ ст. – це період "тихої революції", що відбувався в усіх сферах соціально-економічного і політичного життя українського суспільства. Сутність цієї "тихої революції" полягає у цілеспрямованій політиці центрального уряду щодо нехтування специфікою громадського устрою колишньої Гетьманщини і поглинення його молохом російської імперської машини. Але політика уряду в цьому напрямі була досить обережною і поступливою. Процес політичної асиміляції України-Малоросії тривав протягом трьох поколінь і зрештою досяг свого остаточного результату. Слід зазначити, що Лівобережна Україна – Малоросія наприкінці XVIII-початку ХІХ ст. виступає як найбільш розвинена в соціально-економічному і політико-адміністративному вимірах з усіх українських територій.
Саме тут, завдяки існуванню досить стратифікованої і самобутньої соціальної структури (наявність козацького стану), певної активності суспільної еліти найдовше зберігалися історичні традиції та усталені форми традиційного українського суспільства. З огляду на ці передумови на теренах Лівобережної України і почалася "тиха революція" кінця XVIII-початку ХІХ ст., пов'язана зі зміною традиційного соціально-економічного устрою з новим укладом: елементами індустріального суспільства. Цей процес в українських землях Лівобережжя мав свою специфіку. Він проходив в умовах бездержавного статусу українського суспільства, заходами політики централізації та уніфікації з боку російського уряду.
"Тиха революція", пов'язана зі зміною засад існування традиційного українського суспільства, мала свої особливості. Реформи, спрямовані на уніфікацію суспільного, економічного, судового устрою в загальноімперському форматі, були ініційовані центральним урядом, але здійснювалися вони здебільшого руками української соціальної еліти – шляхти, згодом – дворянства. Етапи "тихої соціальної революції" збігалися з правлінням російських самодержців від Катерини ІІ до Миколи І і відображали їхні особисті переконання.
Правобережна Україна. За царювання Олександра І відбувається процес "реполонізації" краю, насамперед, у культурній сфері. Усі заходи здійснювалися руками натхненника "української політики" Олександра І, князя А.Чарторийського. Виходець з роду правобережних польських магнатів, він був товаришем Олександра ще у юнацтві, а згодом його сподвижником, міністром зовнішніх справ Росії. Сутність "української політики" А.Чарторийського полягала в укоріненні польського духу, польської культури, шляхом утворення розвиненої системи шкільництва та освіти в правобережних губерніях. У 1803 р. був утворений Віленський учбовий округ, попечителем якого став А.Чарторийський.
Активно допомагав йому Тадеуш Чацький, польський поміщик з Київщини, прибічник польської національної ідеї. У 1805 р. відкрився ліцей у м.Кременці на Волині, який перетворився на потужний освітньо-культурний центр усього Правобережжя.
Після польського повстання репресивна машина Російської імперії насамперед була спрямована на злам опору дрібної шляхти. Більшість дрібних шляхтичів служили як управителі, орендарі, підлеглі великих дідичів і виступали основним рушієм польського визвольного руху. 4 червня 1831 р. указом Сенату проголошувався акт "всемилостивого прощення обивателів", які добровільно засвідчать своє покаяння підпискою про "непоколебимую впредь верность". Водночас були розроблені положення секвестру1 та конфіскації маєтків учасників повстання. У 1834 р. були утворені губернські спеціальні комісії для перевірки дворянського походження середньої та дрібної шляхти на підставі розгляду актових і метричних книг. Учасники повстання підлягали переселенню на Кавказ.
За часів генерал-губернаторства Д.Бібікова (1837-1852) була розроблена стратегія русифікації "Південно-Західного краю". Після повстання посилився процес наступу з боку російського уряду на залишки автономії в галузі економіки, судочинства, церковного життя. У краї вводилося російське землеволодіння.
У складі Австрійської імперії.
Реформи австрійського уряду кінця XVIII-поч. ХІХ ст. сприяли налагодженню соціально-економічного життя Галичини, і саме тоді були посіяні перші зернини розуміння того, що русини – це самодостатній народ, відмінний від поляків. Львівський єпископ Л.Шептицький намагався довести це до австрійського уряду через греко-католицького священика І.Гудзя, який вчителював у Відні, і в 1775 р. зустрічався з Марією-Терезою, яка обіцяла підтримку русинам.
Разом з тим запроваджені австрійською бюрократією реформи в Галичині були непослідовні, мали обмежений характер. Задекларовані імператорськими патентами на практиці вони гальмувалися і не всюди впроваджувалися у життя. Леопольд ІІ, наступник Йосифа ІІ, скасував патент, який заміняв панщину грошовим еквівалентом. За часів Франца ІІ почався відхід від усіх суспільних надбань попередніх правлінь. Просвітницький характер реформ означав курс на бюрократично-адміністративну централізацію, впровадження в адміністративних установах і діловодних документах німецької мови. Об'єктивно просвітницька ідеологія і практика зі своїми космополітичними, централізаторськими настановами була спрямована проти національних звичаїв, культурних традицій і мов.
