Адміністративно-територіальний устрій українських земель у складі Російської імперії.

Лівобережжя «Учреждение для управления губернией Всерос.империей» - статут для губерній 1775, в Укр. – з 1779. 1781 – 3 намісництва: Київське, Чернігівське, Новогород-Сіверське, повіти. Павло І: вплив укр., «напівреформи», Малоросійська губернія, Чернігів. Олександр І: 1802 – Малоросійське генерал-губернаторство. Микола І: скас. Магдебурію. 1834 – полтавська і чернігівська губернії, скасовано підкоморський суд, 1843 – скасовано дії Литовських статутів. Пд. 1764 – перша новоросійська губернія і Запорозькі вольності. 1774 – новорос. І Азовська губ. – 1782 – вони утворили Катеринославське намісництво – Потьомкін. 1795 – вознесенське намісництво(Зубов). Павло І Новорос. Губернія. Олександр І: Миколаївська, Таврійська, Катеринославська губернії. 1812 – новоросійське і бессарабське генерал-губернаторство.

У 60—80-х роках XVIII ст. царський уряд ліквідував залишки Української козацької держави. Було ліквідовано гетьманство, скасовано поділ на козацькі полки й взагалі козацько-старшинський та впроваджено новий адміністративний устрій за російським зразком, козацькі полки перетворені на регулярні полки російської армії. 1796 р. замість намісництв були створені губернії із звичайною для інших губерній Росії системою адміністрації: Малоросійська (Лівобережжя), Слобідсько-Українська (Слобожанщина), Новоросійська (Південь і Крим), Київська, Подільська і Волинська (Правобережжя). У першій половині XIX ст. утвердився такий адміністративний поділ Східної України: Чернігівська, Полтавська, Харківська, Київська, Подільська, Волинська, Катеринославська, Херсонська і Таврійська губернії. Для посилення своєї влади й проведення реакційної політики, боротьби проти прогресивних сил царський уряд систему управління будував за військовим зразком. Були утворені генерал-губернаторства: Малоросійське (1802 p.), з 1835 р. — Харківське й Чернігівське з губерніями Харківською, Полтавською і Чернігівською, Новоросійсько-Бессарабське з губерніями Херсонською, Катеринославською, Таврійською і Бессарабською областю, Київське з губерніями Київською, Волинською й Подільською. На чолі генерал-губернаторств стояли військові генерал-губернатори, які користувалися майже необмеженою владою і з усіх сил проводили в життя гнобительську політику царизму.

Протягом першої половини XIX ст., внаслідок природного приросту й швидкої колонізації малозаселених районів Півдня, зростало населення України. У 1795 р. у Східній Україні налічувалося 8,2 млн. чол. (по Росії в цілому 36 млн. чол.), а в 1858 р. стало 13,5 млн. чол. (із 67 млн.). Міське населення зросло з 5 до 11 %. У складі всього населення України частка окремих станів, за даними десятої ревізії (1857—1859 pp.), була такою: дворянство складало 2,01 %, духівництво — 0,97 %, міські стани (купці, міщани, цехові) —10,5%, сільський стан (кріпосні і державні селяни, колоністи, військові поселенці) — 80,99%, військовий стан — 4,19%, різночинці та ін. — 1,34%.

Особливо швидко зростало населення Степової України. Якщо на початку XIX ст. ця територія була малолюдною, то напередодні реформи лише в двох південних губерніях — Херсонській і Катеринославській — налічувалося понад 2 млн. чол. Усього ж за 75 років, з 1787 р. по 1862 p., населення трьох степових губерній — Катеринославської, Херсонської й Таврійської — збільшилося, за рахунок природного приросту і припливу переселенців з інших українських і великоруських губерній, в чотири рази.

9. Становище поляків уПравобережній Україні та реформи російського уряду першої половини 19 ст.

На відміну від Лівобережної України, Правобережжя не підлягало довший час реформам, які б ставили собі за мету тіснішу інтеграцію цього краю у склад Російської імперії. Петербург мовчазно визнавав “польський” характер Правобережної України і залишив практично незмінними права і привілеї місцевої польської шляхти. Значна частина правобережних шляхтичів були потомками українських родів, сполячених після прийняття католицької віри у XVII-XVIII cт.Але їхній патріотизм не мав локального характеру, як серед дворянства Лівобережної України. Вони мріяли про відновлення Речі Посполитої з-перед 1772 р. Тому у першій третині XIX cт. Правобережна Україна була тереном активного польського руху.Польська панівна верства перш за все скористалася зі своєї гегемонії у галузі освіти. Віленський університет став найбільшим освітнім осередком не тільки на колишніх польських землях, але й у всій Російській імперії. У 1809 р. у гімназіях і школах Віленського освітнього округу вчилося більше школярів, аніж у 4 разом взятих російських шкільких реґіонах. Правобережні землі входили у склад Віленської шкільної округи. Однак місцева шляхта не дуже охоче відправляла своїх дітей на навчання до Віленського університету. Вона воліла розвивати свої власні елітарні навчальні заклади. Завдяки старанням куратора віленської округи князя Адама Чарторийського та його помічника, поміщика з Київщини Тадеуша Чацького, весь край покрився сіткою середніх шкіл, які виховували учнів у польському національному дусі. Вінцем їхніх заходів було заснування у 1805 р. ліцею в Кременці на Волині.Російська адміністрація нічого не робила для того, щоб з допомогою українських селян поборювати польські національні аспірації. Натомість польські змовники були свідомі, що без підтримки народних мас їхня боротьба з самодержавством приречена на поразку. Ці настрої якнайточніше передав поет Зигмунт Красіцкий, який у своїх “Псалмах майбутнього” (1845) писав, що спасти Польщу може “єдине тільки, єдине чудо: з польською шляхтою – польський люд”. Їх не зупиняла та перешкода, що місцеве населення розмовляє не польською, а українською мовою. Мовні відмінності вони вважали лише різницею у діалектах, які не мали самостійного політичного значення. Нереальність розрахунків польської шляхти на підтримку українських мас проявилася сповна під час польського повстання 1830-1931 рр. Командуючий російської армії на Правобережній Україні фельдмаршал Сахен у травні 1831 р. закликав місцевих селян вступати у новосформовані козацькі загони, обіцяючи відновлення козацтва. Малоросійський генерал-губенатор Микола Репнін сформував вісім загонів по 1000 чол. у кожному. Російський уряд заохочував селян з Правобережної України арештовувати своїх поміщиків і передавати їх владі, назаміну за це селянству було обіцяно звільнення від поміщиків.

Селянство з ентузіазмом відгукувалося на заклики російської влади, видаючи їй польських повстанців. Але російський уряд не виконав всіх обіцянок. Після розгрому повстання шість козацьких полків було перетворено на регулярні військові полки, два інші переведено на Кавказ. Козаків, які протестували проти цього, було суворо покарано. Князь Репнін, що настоював на відновленні козацтва, був звинувачений в українському сепаратизмі і 1834 р. звільнений зі свого посту. Царський уряд закрив Віленський університет та Кременецький ліцей, створивши на їхній базі 1834 р. Київський університет. У 1839 р. на Правобережжі було скасовано церковну унію, а всіх греко-католицьких віруючих насильно перевели у православ’я.

Основним об’єктом репресій стала польська шляхта. Спочатку російська адміністрація думала про депортацію цієї чисельної верстви у Сибір чи на Кавказ, але це виявилося неможливим. Тоді Петербург вдався до іншої тактики – декласації, тобто позбавлення шляхтичів їхніх станових прав і привілеїв. Протягом 1832-1850 рр. бл. 340 тис. безземельних шляхтичів було виключено з родословних книг й або перетворено в селян, або вислано у місто. Ті, що залишилися у селах, майже повністю розчинилася у місцевому селянському середовищі і зукраїнізувалася.Відповіддю російської влади було дальше посилення репресій. Щоб послабити позиції польської шляхти, у 1847-1848 рр. київський генерал-губернатор Бібіков провів т.зв. інвентарну реформу. Нові інвентарі правила обмежували панщину до трьох днів; поміщики не мали права самовільно здавати селян у рекрути або засилати на Сибір, втручатися в особисте життя своїх підданих і карати їх без суду. Реформи полегшили становище українського селянства, але польським поміщикам завдяки своїм впливам вдалося у припинити дію цих нововведень. Ніколи утиски над селянами Правобережжя не були такими сильними, як у ті часи. У результаті, між 1845 і 1848 рр. на Правобережній Україні було зафіксовано 55 селянських повстань.

Правобережна Україна протягом 1830-1840-х рр. була полем битви між російськими і польськими впливами. Обидві сторони сходилися між собою у запереченні прав українського народу на вільний самостійний розвиток. Але сам факт, що Правобережжя стало тереном взаємного поборювання польських і російських впливів, не дозволив перетворити українське питання у внутрішню проблему Російської імперії. Ця обставина мала винятково важливе значення для дальшого формування українського національного руху.