Актів, їло суперечили соціально-економічним і політичним засадам Української держави.

Липня 1918 р. було скасовано закон про національно-персональну автономію, ухвалений Центральною Радою, а відтак і передбачені ним три міністерства у справах росіян, поляків та євреїв.

Дія деяких інших актів припинялася по мірі того, як приймалися відповідні закони Української держави. Так, 1 липня 1918 р. гетьман затвердив закон про українське громадянство, остання стаття якого скасовувала закон про громадянство, ухвалений Центральною Радою 2—4 березня того ж року. Новий закон визначав, що всі російські піддані, що перебували на Україні під час видання цього закону, визнаються громадянами України.

Крім того, офіційні роз'яснення з приводу чинності попереднього законодавства надходили й з боку відповідних відомств. Так, 16 травня Міністерство праці розповсюдило циркуляр "Про закони, циркуляри і розпорядження Російського Уряду і Центральної Ради" з повідомленням, що всі акти стосовно робітничого читання, "якщо вони не скасовані Урядом Української Держави", зберігають свою чинність.

Законодавча діяльність гетьманської адміністрації розпочалася з визначення правових основ самого процесу законотворчості. Так, уже в "Законах про тимчасовий державний устрій України" в загальних рисах було окреслено його принципові засади, причому одразу ж декларувалося, що "Українська Держава керується на твердих основах законів, виданих в установленій черзі" (тобто бачимо тодішній варіант сучасного гасла "правової держави"). Встановлювалося також, що "після положення законові надається обов'язкова сила від часу, призначеного для того в самім законі", а скасувати закон можна було "тільки силою закону". Щодо процедури розробки законів, то їх мали готувати відповідні міністерства й передавати "на обміркування Раді Міністрів", а "по ухвалі" законопроекти остаточно затверджувалися гетьманом.

Крім того, міністри наділялися правом видавати розпорядження щодо "розвитку та пояснення законів", причому всі такі розпорядження знов-таки підлягали "попередньому ухваленню" Радою Міністрів.

Червня вийшов закон "Про порядок складання законопроектів, внесення їх до Ради Міністрів, обговорення, затвердження їх та про форму і порядок оголошення законів", який встановлював функції уряду в процесі законотворчості, керівництво яким покладалося на Державну канцелярію й особисто Державного секретаря. Останній

Безпосередньо подавав законопроект на розгляд Ради Міністрів і, говорячи сучасною мовою, здійснював його всебічну експертизу. Цей закон передбачав навіть висновок Міністерства фінансів щодо тих законопроектів, які потребували додаткових асигнувань з державного бюджету.

Звичайно, з позицій сьогодення важко однозначно оцінити законодавство Української держави, особливо ті акти, що стосувалися соціально-економічної політики.

Безперечними є успіхи гетьманської адміністрації в галузі законодавчого забезпечення культури й освіти, проте не слід забувати, що для гетьманського законодавства характерне й посилення каральної спрямованості. Назвемо хоча б тимчасовий закон "Про заходи боротьби з розладнанням сільського господарства" від 8 липня 1918 р.

За місяць до падіння Гетьманщини Скоропадський у своїй черговій "Грамоті до Українського народу" від 22 жовтня 1918 р. підбив певні підсумки законодавчої діяльності Української держави: "В області внутрішнього життя наше правительство видало ряд законів, котрі кладуть міцну основу для майбутньої державності України. За цей час видано більше 400 інших законодатних актів, метою котрих являлось упорядкування політичного й економічного життя України. Наслідки всіх заходів незабаром виявились у загальному підвищенні економічного і культурного добробуту краю, що являється головною запорукою тривалості самої держави".

Втім, посилання на "підвищення економічного й культурного добробуту" тоді, коли в Українській державі вкрай загострилася соціально-політична ситуація, яскраво засвідчувало сумну тенденцію, початок якій поклала ще доба Центральної Ради, — подальше розходження між деклараціями (в тому числі законодавчими) та реальністю.

§ 3. Українська Народна Республіка (період Директорії)

Утворення й перші кроки Директорії. Як згадує В. Винничен-ко, "13-го листопада в помешканні Міністерства шляхів (Бібіков-ський бульвар) відбулося історичне таємне засідання, яке закінчило добу Гетьманщини на Україні...". Засідання підтвердило й ухвалило розроблений раніше план повстання, намітило соціальні, політичні й національні гасла, під якими мала проходити революція, й приступило до виборів Директорії. До її складу ввійшли В. Винниченко (голова), С. Петлюра, Ф. Швець, А. Макаренко та П. Андрієвський.

Одразу після свого обрання члени Директорії виїхали до Білої Церкви — місця дислокації корпусу Січових стрільців, на який покладалися особливі надії, оскільки він являв собою реальну дисципліновану й боєздатну силу. А в ніч з 14 на 15 листопада з'явилася відозва Директорії до населення, якою Скоропадський оголошувався "насильником і узурпатором народної власті", а його "антинародний, противонаціональний уряд" — недійсним.

Грудня війська Директорії вступили до Києва. Так почався третій період новітньої історії української державності. На політичну арену знову повернулася Українська Народна Республіка, проте свою попередницю вона нагадувала лише назвою і деякими загальними рисами.

На відміну від Центральної Ради, яка принаймні спочатку спиралась на певну як теоретичну, так і практичну програму, та й гетьмана Скоропадського (згадаймо хоча б акти, видані ним у день перевороту), Директорія мала в своєму арсеналі лише загальні гасла. "...Всі соціальні й політичні здобутки революційної демократії будуть повернені", — йшлося у її першій відозві, виданій у ніч з 14 на 15 листопада 1918 р. — А Українські Установчі Збори твердо й непохитно закріплять їх на вільній Українській землі". Таким чином, не виникало сумнівів, що Директорія вважає себе тимчасовим органом, проте решта питань лишилася без відповідей.

Сама ідея Директорії виникла з дуже популярних у ті часи аналогій з Великою французькою революцією. Проте французька й українська директорії мали різну правову природу. Так, за французькою Конституцією 1795 р., що закріпила нову систему організації влади в країні після повалення якобінської диктатури, Директорія у складі п'яти "директорів" обиралася двома законодавчими палатами — "Радою п'ятисот" і "Радою старійшин" і являла собою виконавчий орган. Директорія ж УНР народилася спільною волею деяких українських партій та організацій.

12—14 грудня 1918 р. у Вінниці, де тоді перебувала штаб-квартира Директорії, відбулася так звана "Державна нарада", у якій, крім членів Директорії, взяли також участь представники українських політичних партій, зокрема, есерів, соціал-демократів, соціал-самостій-ників та деяких інших. Нарада розглянула питання про подальші перспективи української державності.

На той час Директорія постала перед вибором: або прийняти "європейську" модель, пов'язану з утвердженням принципу розподілу влад, розвитком парламентаризму (зокрема, в українському контекс

ті — скликанням Установчих Зборів), або ж узяти на озброєння ідею диктатури пролетаріату і "республіки Рад". Основним прихильником ідеї радянської влади був Голова Директорії Винниченко. Його ж постійний опонент Петлюра виступав за "європейську" модель. Більшість учасників наради також висловилася проти радянського принципу. Опинившись у меншості, Винниченко, за його ж власними словами, пішов на хитрість. "... Я на другий день по одкиненню системи чисто радянської влади вніс нову пропозицію: прийняти систему "трудових рад", себто рад представників усіх елементів громадянства, які не живуть з експлуатації чужої праці. Другими словами: це мала бути диктатура не пролетаріату й незаможного селянства, а диктатура трудового люду". Отже, визначився "третій" шлях, який полягав у прагненні створити "вертикаль" трудових рад на місцях — губернські й повітові, а в центрі — Конгрес трудового народу. Потім Директорія конкретизувала цей "трудовий принцип" у своїй Декларації від 26 грудня, де, зокрема, зазначалося, що влада в У HP "повинна належати лише класам працюючим — робітництву й селянству, тим класам, що здобули цю владу своєю кров'ю", а класи "не трудові, експлуататорські, що живляться з праці класів трудових, які нищили край, руйнували господарство й означили своє правління жорстокостями й реакцією, не мають права голосу в порядкуванню державою". 22 січня 1919 р. у Києві відкрився Конгрес трудового народу. За "Інструкцією для виборів на Конгрес трудового народу України", що її затвердила Директорія 5 січня 1919 р., обиралося 593 делегати, у тому числі 65 від ЗУНР. Загалом на конгрес приїхало близько 400 осіб. Вибори проходили на основі куріальної системи — були делегати від селян (377 мандатів), робітників (118) і "трудової інтелігенції" (33). Причому нерівним був не тільки розподіл мандатів, а й сам порядок обрання: селяни обиралися на повітових селянських з'їздах, а робітники і "трудова інтелігенція" — вже тільки на губернських. Крім того, оеручи до уваги "визначні заслуги робітників залізниць і пошт під час боротьби з гетьманщиною", передбачалося також окреме представництво Всеукраїнського залізничного з'їзду (20) і Всеукраїнського поштового з'їзду (Ю). Якщо порівнювати трудовий конгрес з Центральною Радою, то маємо більше підстав саме його вважати предпарламентом через те, що він формувався на основі хоч і неповноцінного, але територіального представництва. Особливого значення набуває той факт, що Конгрес

Уособлював соборну Україну і на ньому було урочисто проголошено акт злуки з Західноукраїнською Республікою. Історичне значення Конгресу полягало ще й у тому, що він, на жаль, став фінальним акордом молодого українського парламентаризму, який почав свій шлях від Центральної Ради. В умовах громадянської війни в Україні, розгулу анархії, розвалу державного механізму і постійної загрози військової диктатури було реалізовано спробу демократичного вибору, широкого і вільного обговорення альтернативних варіантів державотворення.

У ході роботи Конгресу висловлювалися різноманітні, часом полярні пропозиції — від передачі всієї влади робітничим і селянським радам і негайного проголошення України "соціалістичною Республікою" до формування так званого "Малого Конгресу" з повноваженнями "верховної влади" чи стандартного європейського варіанту. Однак наближення фронту поклало край діяльності Конгресу. На останньому засіданні 28 січня було ухвалено "Закон про форму влади на Україні". Фактично вперше з моменту проголошення УНР ще у листопаді 1917 р. у формі закону (а не політико-ггравового акту, якими були як універсали Центральної Ради, так і Декларація Директорії під 26 грудня 1918 р.) визначалися підвалини державного устрою.

Проте цей Закон про владу був недосконалим, адже готувався поспіхом у ході засідань Конгресу на основі деяких фракційних резолюцій (виявилось, що ні члени Директорії, ні Уряд не підготували жодного попереднього проекту, який можна було б запропонувати Конгресові). Звідси й певна кількість декларативних положень у ньому, а головне — закон відображав дуалізм позиції Директорії та українських політичних партій у визначенні стратегічних орієнтирів державотворення. З одного боку, Конгрес висловився проти "організації робітничої диктатури" і за "демократичний лад на Україні", доручивши своїм комісіям і Урядові "підготувати закон для виборів всенародного парламенту Великої " Соборної Української Республіки". А з іншого — не відмовився від "трудового принципу", ухваливши, що місцева адміністрація повинна "працювати в контакті і під контролем місцевих трудових рад, обраних пропорціонально від селян і робітників".