Найперше слід зазначити, що "Закони про тимчасовий державний устрій України" практично не зачіпали цих проблем. Лише в гетьманській "Грамоті до всього українського народу" від 29 квітня повідомлялося, що разом із Центральною Радою розпускаються і всі земельні комітети. Така сама доля спіткала й сформовані в УНР місцеві органи.
Призначені Центральною Радою комісари були усунуті зі своїх посад, а їх замінили так звані "старости", які й очолили місцеву адміністрацію. Офіційний наказ про їх призначення 14 травня підписав тодішній міністр внутрішніх справ Ф. Лизогуб.
За своїм статусом губернські старости майже повністю відповідали російським губернаторам, та й узагалі вся система місцевої влади поступово наближалася до колишньої російської моделі.
Загалом система місцевої адміністрації, як і в УНР, підпорядковувалася Міністерству внутрішніх справ. Однак існувала проблема, що ускладнювала ситуацію в Українській державі протягом усього її недовгого існування: хронічний конфлікт між місцевою адміністрацією й органами місцевого самоврядування.
Українські кола, українські політичні партії, більшість з яких сповідувала соціалізм, вороже ставилися до гетьмана. В. Винниченко, зокрема, назвав політичний режим Української держави "чорносотенно-буржуазною вакханалією".
Травня 1918 р. міністр внутрішніх справ Ф. Лизогуб заборонив з'їзд представників міст, що мав відбутися 9 травня в Києві. А деякі органи місцевого самоврядування, наприклад Катеринославська й Одеська міські думи, взагалі були розпущені.
Оскільки цей процес набував дедалі поширенішого характеру, 7 червня Ф. Лизогуб розіслав губернським і повітовим старостам телеграми, відповідно до яких "надзвичайні заходи" щодо органів місцевого самоврядування мали вживатися лише у "виключних випад-ках.
Червня вийшов закон про надання губернським старостам права розпускати волосні земські збори й управи, причому підставою для такого рішення могли бути "шкідливе для місцевого господарства ведення справ" або "зловмисного характеру постанови Зборів".
Паралельно гетьманська адміністрація активно працювала в напрямі формування "свого" самоврядування, оскільки добре усвідомлювала руйнівні наслідки подальшого протистояння. Програму дій у цій сфері знаходимо у Заяві, або декларації, гетьманського Кабінету від 10 травня.
Однак на практиці посилювались конфлікт між державною адміністрацією й українським національним рухом та загальне безладдя на місцях.
Судова система. У "Законах про тимчасовий державний устрій України" Генеральний Суд визначався як "найвищий хоронитель і захисник закону та найвищий суд України для справ будівництва та адміністративних". "Порядкуючий Генеральний Суддя та всі Генеральні Судді" призначалися гетьманом.
Травня 1918 р. разом з іншими комісіями при Міністерстві судових справ було утворено й "Комісію для перегляду заведення Генерального та Апеляційного судів", а 25 травня гетьман затвердив закон про титул, іменем якого твориться суд в Україні ("іменем закону Української держави), при цьому скасовувався відповідний закон Центральної Ради. 2 червня було прийнято закон про зміну закону від 2 грудня 1917 р. про Генеральний Суд, який, з одного боку, окреслював перспективи судової реформи, а з іншого — до її здійснення уточнював функції Генерального Суду, сформованого ще за часів Центральної Ради. Оголошувалося також, що зазначений закон зберігатиме чинність до видання нового закону про Державний Сенат, підготовка якого й була кінцевою метою всієї судової реформи.
Нарешті, 8 липня гетьман затвердив закон про заснування Державного Сенату як "вищої в судових і адміністраційних справах державної інституції". Характерною особливістю зазначеного закону є те, що він майже не торкався компетенції Державного Сенату і визначав лише його структуру, вимоги до сенаторів та порядок їхнього призначення.
Деякі статті закону "Про Державний Сенат" стосувалися питань прокуратури. Наприклад, було встановлено, що "при кожнім Генеральнім Суді, а також при Загальнім Зібранні Державного Сенату пробувають прокурор і товариш прокурора під вищим доглядом міністра юстиції, як Генерального прокурора".
Загалом же розробники цього закону, намагаючись урегулювати широке коло проблем, постійно посилалися на колишнє російське законодавство. 8 липня було затверджено закон "Про Судові палати і Апеляційні Суди", яким скасовувався закон Центральної Ради "Про Апеляційні Суди" від 17 грудня 1917 р. й натомість відновлювалися колишні судові палати, щоправда, з деякими змінами, які в основному стосувалися їхніх штатів та вимог до кандидатів на відповідні посади.
Визначивши верхні щаблі судової влади, гетьманська адміністрація звернулась і до найнижчого її рівня. 14 і 21 липня було затверджено дві постанови Ради Міністрів: про розширення підсудності кримінальних справ мировим суддям і про розширення підсудності ним за цивільними позовами.
Крім системи загальних судів, в Українській державі функціонували й суди військові, які відповідно до закону "Про організацію військово-судових установ та їх компетенції" від 21 червня 1918 р. поділялися на вищі (Київський і Катеринославський) і штабні (при штабах дивізій, корпусів і Головному штабі), причому всі військові судові установи у своїй діяльності мали керуватися колишніми російськими законами, щоправда, з одним застереженням — "наскільки постанови цих законів не будуть суперечити новим законам Української Держави".
Законодавство. На відміну від Центральної Ради, яка в процесі формуванні національної правової системи зіткнулася лише з проблемою російського законодавства, гетьманська адміністрація мала визначитися ще із законодавчою спадщиною самої Центральної Ради.
Одразу ж зазначимо, що єдиного узагальнюючого акта на зразок, скажімо, закону Центральної Ради від 25 листопада 1917 р., який однозначно розв'язав би це питання, видано не було. Замість цього гетьманська адміністрація, визнавши де-факто весь масив попереднього законодавства, пішла шляхом вибіркового скасування насамперед тих
