Ще одна причина, навіть більш поважна, аніж прорахунки в соціальній політиці чи неспроможність державного апарату, крилася в основоположній доктрині Центральної Ради.

Ще на початку "доби" Центральної Ради Грушевський запропонував визнати "всякі прояви українського шовінізму, виключності, не-толеранції супроти інших народностей національним злочинством". Він щиро прагнув національного миру й злагоди, однак, зіткнувшись з цілком злободенною дилемою — пріоритет прав нації чи прав людини, — все ж таки обирає перше.

Виходячи з пріоритету корінної нації, Грушевський писав: "Українська демократія не має ніяких укритих намірів проти національних меншостей, в інтересах здорового розвитку краєвого життя вона і заінтересована належною охороною їх інтересів так само, як і української більшості. Але ясно, що авторитетного краєвого органу не можна утворити, не базуючи його на сій українській більшості: обминути його ані умалити його ролі не вдасться ніякими маневрами".

Однак життя набагато складніше за будь-які умоглядні схеми, а ідилічні картини міжнаціональних взаємин, котрі змальовував Грушевський, як виявилося, не мали жодних шансів у тодішньому розколотому суспільстві. На жаль, Грушевський та його соратники не змогли знайти оптимального рішення, що врешті-решт визначило і їхню особисту долю, і долю української державності.

а "керування" її справами покладалося на Генерального Секретаря і "підлягаючу йому державну Генеральну Канцелярію". Щоправда, через деякий час Отаман-Міністр став називатися традиційно — Головою Ради Міністрів, а Генеральний секретар — Державним секретарем (як відомо, ідея запровадження посади Державного секретаря заміть Генерального писаря активно обговорювалася в останній місяць існування Центральної Ради). 25 травня 1918 р. гетьман затвердив "Положення про Малу Раду Міністрів", яка формувалася з товаришів або, говорячи сучасною мовою, заступників міністрів і розглядала, зокрема, "ті законодавчі і адміністративні пропозиції окремих міністрів, що в силу їх нескладності не потребували взаємної згоди відомств у письмовій формі", "проекти штатів і кошториси окремих міністерств" та інші подібні питання.

Система центральних органів Української держави порівняно з добою Центральної ради істотно не змінилася. У складі гетьманського уряду, затвердженого на початку травня, були міністри внутрішніх справ, фінансів, "торгу й промисловості", земельних справ, харчових справ, військовий міністр, генеральний контролер. Водночас з'являються й нові інституції — Міністерство "народного здоров'я" і Міністерство "сповідань", яке займалося релігійними проблемами.

Паралельно вдосконалювалася внутрішня структура самих міністерств, які в основному поділялися на департаменти. Наприклад, до складу Міністерства торгу й промисловості входили департаменти загальних справ, фабрично-заводський, гірничий, внутрішньої торгівлі, торгового мореплавства і портів; Міністерства народної освіти — департаменти вищої, середньої, нижчої та професійної освіти. Деякі міністерства мали складнішу структуру. Так, Міністерство внутрішніх справ, окрім департаментів міського самоврядування, державної варти (вона прийшла на зміну міліції), страхування і біженців, включало також головне управління військового обов'язку та управління у справах преси. При цьому ж Міністерстві діяли Українське Телеграфне Агентство (УТА) і Позавідомча реквізиційна комісія.

Деякі управління функціонували в складі міністерств як цілком самостійні органи, зокрема при Міністерстві юстиції — "Головне управління місцями заключення". Однак найбільш показовою в цьому плані можна вважати реорганізацію Міністерства народної освіти, яке спеціальним законом від 21 червня 1918 р. було перейменовано в Міністерство народної освіти та мистецтва, а в ньому утворено Головне управління мистецтв і національної культури з власним бюджетом.

Слід також звернути увагу на розвиток у період Гетьманщини інституту державної служби. Після перевороту було звільнено лише призначених Центральною Радою міністрів та їхніх заступників. Решта чиновників згідно з гетьманською "Грамотою до всього українського народу" від 29 квітня лишалася на своїх посадах. Однак, відповідно до закону, затвердженого гетьманом 25 травня 1918 р., всі, хто перебували на державній слркбі або планували вступити на неї, мали принести "урочисту обітницю" на вірність Українській державі: "Урочисто обіцяю вірно служити державі українській, визнавати державну владу, виконувати її закони і всіма силами охороняти інтереси і добробут". За цим законом "обітниці" приносили також судді й військові. Закон "Про порядок призначення на державну слркбу" регламентував, які чиновники залежно від класу посади призначалися безпосередньо гетьманом, а які — конкретним міністром. У перспективі передбачалася розробка комплексного акта, який' охопив би всі питання державної служби, але до його затвердження не припинялася чинність "всіх законів російської держави про цю слркбу".