| Наступні кілька місяців позначилися нескінченними суперечками з приводу "трудового принципу". Так, на початку літа було розроблено проект закону про трудові ради, однак Уряд всупереч тодішній за |
| конодавчій практиці відмовився виконати рішення Директорії й ввести закон. У середині липня 1919 р. ідея закону про трудові Ради виникла знову, щоправда, вже під іншою назвою — "народні Ради", однак і цей проект так і лишився на папері. Врешті-решт, після тривалих дискусій 12 серпня Рада Народних Міністрів УНР ухвалила Декларацію, що проголошувала перехід до нового етапу будівництва Української держави на основі європейської моделі: "Для відбудування Української Республіки, для забезпечення ладу й спокою, якого так жадають всі громадяни нашої землі, Правительство повинно опертися на весь народ, притягнути до державної праці всі верстви суспільства, яким дорогі здобуття української революції і незалежність нашої Республіки. Тому... в згоді з Директорією Української Народної Республіки сим оповіщає про свій твердий і неухильний намір довести діло до закріплення народного ладу на Україні до успішного кінця. Правительство виробляє проекти законів про вибори в Парламент з правом Установчих Зборів і про утворення реформованих органів управління (самоврядування на місцях на основі всенародного, безпосереднього, таємного, рівного й пропорційного виборчого права) ". Серпнева Декларація остаточно визначила стратегічний напрям державотворення, який рке не змінився до останніх днів УНР, тобто можна говорити про певні сталі тенденції розвитку української держави, хоча й вони не мали чітко окреслених форм. Отже, якими були соціальні характеристики УНР? Для відповіді на це запитання слід згадати основні засади, на які спиралися попередники Директорії. Як відомо, Центральна Рада сповідувала соціалістичні ідеї, гетьман же Скоропадський, навпаки, обстоював "ринкову економіку". Лідери "другої" УНР тривалий час коливалися між соціалістичними і загальнодемократичними гаслами, однак поступово "антирадянська" орієнтація переважила і в цьому. Набагато складніше визначитися з територіальним устроєм УНР. Знов-таки варто згадати Центральну Раду та її закон про земельний устрій України, який, втім, існував тільки на папері. Гетьманська адміністрація відмовилася від цієї новації і зберегла традиційну систему "повіт — губернія". Що ж до "другої" УНР, то виникає парадоксальна ситуація. З одного боку, формально Директорія сприйняла ідею земельного поділу України, про що свідчить навіть назва її офіційного органу, де друкувалося українське законодавство — "Вісник державних законів для всіх земель УНР". Проте в реальному житті все залишалося по-старому, про що свідчить законодавство часів Ди |
Ректорії, що формувалося з урахуванням саме губерніально-повітової моделі.
Наскільки змінив територіальний устрій України "Акт злуки і з'єднання ЗУНР з УНР в одну одноцільну, суверенну Народню Республіку", як це підкреслювалося в Універсалі Директорії від 22 січня 1919 року?
Згадаймо так званий "передвступний договір", підписаний у Фастові ще 1 грудня 1918 р. між представниками УНР і ЗУНР. За цим договором, ЗУНР з огляду "на витворені історичними обставинами, окремими правними інституціями та культурними й соціальними ріжницями окремішності життя на своїй території й населення" діставала територіальну автономію. Передбачалося також, що "окрема спільна комісія" визначить межі цієї автономії та детальні умови злуки. Однак це не було зроблено, а протиріччя між наддніпрянськими й галицькими лідерами стали одним із факторів, негативний вплив яких фатально позначився на долі української революції.
Єдина спроба врегулювати відносини між двома урядами, на жаль, у момент найсерйозніших розходжень припадає на 4 липня 1919 p., коли Директорія затвердила закон "Про утворення в складі Міністерств УНР Міністерства по справах Західної Області Республіки (Галичини)". Цікаво, що в цьому законі йдеться вже не про ЗУНР, а лише про Західну область у складі УНР. Не торкаючись політичної сторони цієї справи (закон викликав рішуче невдоволення галицьких провідників, оскільки істотно понижував їхній статус), звернемо увагу на таку проблему: формально існував земельний поділ, реально — губернії, повіти і на додаток — нове утворення у статусі області.
