Проте навіть в умовах економічного піднесення, політичної стабільності та військових успіхів східна система розподілу матеріальних благ (“кожному стільки, скільки йому належить за рангом, а не скільки він заробив”) тримала абсолютну більшість фатімідських підданих у вкрай приниженому матеріальному становищі. Єгипет масово експортував зерно, шовкові, бавовняні й лляні тканини, скляні, шкіряні й керамічні вироби та папір. Фатімідам належала транзитна монополія в євро-індійській торгівлі, але це не гарантувало народові добробут. Шалені гроші витрачалися на двір, армію, поетів і музикантів, науку та дорогі пропагандистські кампанії, а простолюд жив у злиднях. Навіть бербери перестали підтримувати Фатімідів, бо прихід нових володарів, що принесли великі релігійні сподівання, не поліпшив життя цих людей. Тому дедалі більше ставало в армії мамлюків - рабів-гвардійців на кшталт багдадських гулямів (переважно з тюрків, слов'ян та чорношкірих суданців). Усе це ініціювало внутрішні конфлікти, сприяло послабленню фатімідської могутності і врешті-решт спричинило занепад династії, який прискорив психічно хворий, кривавий, жорстокий та підступний халіф аль-Хакім (996 - 1021) - син аль-Азіза, що став халіфом 11 років. У халіфаті Фатімідів настали жахливі роки терористичної тоталітарної ісмаїлітської диктатури теократичного типу.
Від батька аль-Хакім успадкував великі блакитні очі (які з точки зору арабів свідчили про сатанинське нутро людини), а “зовнішністю і вдачею нагадував ящірку”1. Протягом свого халіфства аль-Хакім знищив по черзі трьох власних прем'єрів, а під тиском крайніх фанатиків-ісмаїлітів на чолі з персом-філософом Мухаммедом ад-Даразі (? - 1019) перетворив “Дар аль-Хикма” на тотальний центр закордонної профатімідської пропаганди та розпочав репресії проти іновірців. Відкинувши традиції віротерпимості, підданим-християнам наказали пришити на одяг хрести, іудеям - бубонці, суннітів зобов'язали спати вдень і торгувати вночі, а їхнім жінкам заборонили виходити з будинків. У 1004 р. безумний халіф наказав знищити в Каїрі всіх собак, заборонив споживати й продавати пиво, вино, мед, виноград і рибу без луски. В халіфаті зруйнували 30 тис. християнських церков і синагог, повирубували фруктові сади й виноградники, а 5 тис. банок меду вилили в Ніл. Жінкам заборонили носити взуття і т.д. Народ повстав проти сатрапа, але бунт потопив у крові непереможний фатімідський генерал Фадл, якому “вдячний” аль-Хакім відрубав після перемоги голову. Нарешті в 1020 р. аль-Хакім оголосив себе махді (кінцевим уособленням божества), що наділений правом забирати життя та дарувати смерть, бо він успадкував душу Адама і є Творцем Всесвіту. Іронія долі полягала в тому, що халіф-безумець славився як меценат і поет, славетний астроном аль-Юнус присвятив йому свої знамениті астрономічні таблиці. Аль-Хакім знався в математиці й астрономії, а Каїр у роки його правління прикрасила чудова мечеть (“мечеть аль-Хакіма”), але улюбленим заняттям “живого бога” стало купити на ринку красиву дитину, погратися з нею вдень, а ввечері неспішно розрізати малюка живцем на шматки, після чого сісти на віслюка на кличку аль-Камр (“Місяць”) та в самотині їздити нічним Каїром. У 1021 р. під час такої прогулянки халіф таємниче зник, тіла його не знайшли, та коли витягли з колодязя закривавлений одяг аль-Хакіма, його сина Захіра проголосили наступним халіфом.
Найімовірніше, аль-Хакіма вбили. Щоправда, найближчі прибічники дали його зникненню містичне пояснення й заявили, що чекатимуть повернення аль-Хакіма як месії. Проте більшість фатімідських підданих (навіть серед ісмаїлітів) була сита безглуздими соціальними експериментами, що змусило “крайніх” ісмаїлітів шукати порятунку в горах Лівану, де вони стали зватися друзи (від імені ад-Даразі, який хоч і помер ще в 1019_р., але був ініціатором багатьох хакімових “нововведень”). Друзи й досі живуть замкнено в горах Лівану, вірять у безліч таємниць, якими володіють виключно керівники секти, не визнають харчових заборон ісламу й чекають на свого месію аль-Хакіма.
Наступний халіф Захір (1021 - 1036) повернувся до політики віротерпимості, але це вже не могло припинити процес внутрішнього розвалу. Дедалі більше влади в халіфаті захоплювали мамлюки, й за правління аль-Мустансіра (1036 - 1094) фатімідські халіфи, як і свого часу Аббасиди в Багдаді, перетворилися на безсилих політичних маріонеток гвардійської верхівки. Аль-Мустансір спробував розколоти мамлюків і наказав купувати однакову кількість рабів-негрів (із Судану) і рабів-тюрків (тюрків, слов'ян, угро-фінів тощо) та збільшити кількість найманців з арабів і берберів. Проте почалися криваві генеральські чвари, які переросли в 1062 р. у справжню внутрішню війну. Перемогу в кривавій різанині здобули тюрки, які вирізали конкурентів, пограбували державну скарбницю і на радощах спалили Каїрську бібліотеку. В країні настав семирічний неврожай, її охопили голод, епідемія чуми, м'ясо кішок і собак коштувало в Каїрі дорожче за перлини, канібалізм перетворився на повсюдне явище. Від влади Фатімідів звільнились Алжир і Туніс, відпали бербери, Сицилію захопили хижі нормани, а в Сирію вдерлися тюрки-сельджуки (сунніти). Мекка та Медина знову визнали релігійний сюзеренітет Аббасидів.За цих обставин владу в державі захопив мамлюцький генерал Бадр аль-Джамалі (вірмен за національністю), який раніше очолював фатімідську армію в Сирії. В 1073 р. він запросив увесь мамлюцький генералітет на банкет, де вирізав усіх за одну ніч, а потім жахливими репресіями поновив дисципліну й покірність серед тюркських гвардійців.
Аль-Мустансір надав Бадру титули головкома армії, візира та хатіба (другого після халіфа релігійного авторитету ісмаїлізму). Бадр (а потім його син Шаханшах) став неподільним хазяїном халіфату, що ж до Фатімідів, то їм залишили тільки релігійний статус ісмаїлітського халіфа. Ситуація напрочуд нагадувала відносини Аббасидів з Буїдами та Сельджукідами в Багдаді. Опір спробував чинити спадкоємець престолу, старший син халіфа Нізар, але Бадр аль-Джамалі швидко показав, хто є справжнім хазяїном у державі. За його наказом у 1090 р. Нізара знищили, а спадкоємцем престолу заляканий аль-Мустансір призначив іншого сина - млявого Мусталі.
Господарство поступово стабілізувалося, в Єгипті почали збирати по два врожаї на рік (узимку вирощували пшеницю, ячмінь, боби, горох, сочевицю, цибулю, часник, конюшину та льон; улітку - дині, цукрову тростину, кунжут, бавовник, індиго, квасолю, баклажани, чорну редьку, ріпу, салат та капусту). В країні знову поширився виноград, фінікові пальми, апельсини, лимони, інші плодові культури. Доходи держави зросли в півтора раза, а Каїр оточили новими міцними мурами. Єгипетські ткачі, миловари, паперовиробники, цукровари, склороби славилися на весь світ, а в столичному Каїрі з'явилися 14-поверхові (!) будинки. Співцем фатімідської могутності й державності, завзятим пропагандистом ісмаїлізму й фанатичним ворогом Аббасидів став великий перський поет Абу Муні Насір Хосров (1004 - 1072).
Та, попри успіхи, не всі погодилися з переворотом, що породило новий розкол в ісмаїлітському русі. Прибічники ідей Нізара (нізаритів), тобто ісмаїлітів, невдоволених безвладним статусом фатімідських халіфів, очолив ще один кривавий політик середньовіччя - син перського селянина Хасан ас-Сабах (аль-Хасан ібн ас-Сабах родом з Рея - суч. Тегеран, 1055 - 1124).
81. Політична криза мінського Китаю за імператора Сі-цзуна
Чжу Юцзянь (2 октября 1611 — 25 апреля 1644)(朱由檢) — шестнадцатый и последний император династии Мин. Храмовое имя — Мин Сицзун (明思宗). Его девиз правления был Чунчжэнь, то есть «Благородный и благоприятный».
Ранние годы
Чжу Юцзянь был пятым сыном императора Чжу Чанло от третьей жены Сяочунь. По этой причине он вырос в спокойной обстановке, вдали от интриг и борьбы за власть, которую вели старшие сыновья. Он унаследовал престол от своего брата Чжу Юцзяо в возрасте 17-ти лет и первым делом казнил евнуха Вэй Чжунсянь и фаворитку Ке Ши, которые фактически правили страной в это время.
Он старался править самостоятельно и делал все, что мог, для спасения династии. Но из-за массовой коррупции и отсутствия средств он не мог найти компетентных людей на министерские должности. Кроме того, он был излишне подозрителен в отношении немногих способных подчиненных, и казнил генерала Юань Чунхуаня, который в 1630 фактически в одиночку удержал на севере маньчжуров.
Восстания
В 30-е годы в стране вспыхнуло несколько восстаний, в частности, восстание Ли Цзычэна в провинциях Шаньси и Шэньси. В целях защиты Пекина от восставших в 1638 году под Пекином была построена крепость Гунцзи (сейчас Ваньпин). В 1642 году восставшие захватили Кайфын и разбили императорскую армию под Кайфыном и Лояном.
В то же самое время армии Чжан Сяньчжуна заняли провинции Хунань, Хубэй и Сычуань. В 1643 году Чжан Сяньчжун провозгласил себя в Чэнду «Царем Великого Запада».
Место гибели императора Чжу Юцзяна на горе Цзиншань в Пекине.
На 17-м году правления (1644) 400-тысячная армия Ли Цзычэна осадила Пекин. В полдень 17 марта начался штурм. На следующий день Ли Цзычэн отправил императору послов, чтобы склонить его к капитуляции. Но император отклонил предложение и велел сражаться до последнего. Он тайно вывез из города сына-наследника, затем заставил императрицу покончить с собой, затем убил несколько своих наложниц и дочерей. Он лично стал созывать министров для обсуждения ситуации, но ни один из них не пришел. В отчаянии император вышел из дворца через северные ворота и поднялся на гору Цзиншань. При нем остался только один слуга — Ван Чэн. Император порезал палец и кровью написал на обрывке одежды свое предсмертное послание. «Недостойный морально и физически, я позволил мятежникам осадить столицу. Я проклинаю только министров, которые довели меня до беды. Теперь я не смогу посмотреть в лицо моим предкам под землей, итак, я снимаю императорский венец и закрываю лицо волосами. Я оставляю своё тело для унижений». После этого он повесился у подножия горы в Цзиншане.
82. Біньке - залежні люди в Китаї, які працювали на землі в якості орендарів, наймачів, а інколи навіть рабів. поряд з інке та дяньке називалися "гостями".
Буцюй - слої населення середньовічного Китаю, що знаходились в певній формі феодальної залежності. буцуй – беземельний селянин в Китаї
Гун (кит. 公) — один из древнейших титулов в Китае, появившийся ещё во времена легендарного императора Яо. Существовал до последней монархической династии Цин. Приблизительно соответствует европейскому титулу «герцог» (великий князь).Во времена династии Чжоу был высшим рангом знатности из пяти: гун, хоу, бо, цзы, нань. Согласно «Мэнцзы» сановникам в ранге гун при династии Чжоу отводилось земли по сто ли с каждой из четырёх сторон. Титулом гуна обычно жаловал император, однако во времена династии Хань в административном аппарате имелись три придворные должности, заступив на любую из которых, человек сразу получал титул гуна. При Ранней Хань этими чиновниками были да-сы-ма (военный министр), да-сы-ту (министр образования) и да-сы-кун (смотритель государственных вод и земель). При Поздней Хань — тай-вэй (главнокомандующий армией), да-сы-ту и да-сы-кун.
83. Аїл 1). у киргизів і алтайців у минулому селище кочового або напівкочового типа, що зазвичай складалося з родичів різних мір. У алтайців А. називалося і окреме житло (юрта або курінь) з садибою.
2). У монгольських народів кочова родинна група.
Улус (монг. — плем'я, люди, народ, спільнота, військо, держава) — назва племені, адміністративного утворення, у стародавніх тюркомовних і ойратомовних народів Степу, синонім слів «орда», урда і юрт. У зв'язку з тим, що у стародавніх народів Степу кожне плем'я являло собою одночасно військо-державу (орду), з часом це слово стало також використовуватись і у такому значенні.
Найвідоміший приклад вживання — україномовна історіографія, присвячена періоду Ординського або Монгольського царства, Великої Монгольської Орди або Іх Монгол Улус — Великого Монгольського Улусу — державному утворенню на землях Великого Степу, яке за різними оцінками проіснувало з XIII по XIV або по XX ст., і в якій по відношенню до її складових, прийнято також використовувати поряд з назвами орда, держава і уділ термін «улус».
Улус- ігрен - назва монгольської держави за Чінгісхана
84. Араманаяка - воїн двічі просвітлений у ранньому середньовіччі.
Джагір (фарсі, букв. «Тримає місце») - панівна форма феодального землеволодіння в Імперії Великих Моголів XVI-XVIII ст. Власник джагіра (джагірдаров) фактично був повновладним правителем свого володіння, отримував на свою користь частину земельного податку та був зобов'язаний за це утримувати певний загін найманої кінноти; при цьому формально вся виділена в джагір земля продовжувала належати падишахові. Чисельність війська, розмір податку та ділянки відповідали рангу воєначальника.
Спочатку джагір видавався на незначний термін (як правило, до трьох років); при цьому він міг продовжуватися або замінюватися джагір в іншій області, але не переходив у спадок - сини померлого джагірдаров отримували наділи на звичайних підставах. В епоху розквіту Могольской держави при Аурангзебу (1658 - 1707) число джагірдаров доходило до 4 тисяч. До XVIII століття завершується трансформація джагиров в спадкове володіння.
Халіс - чиста душа в ісламі
85. Гезит - подушний податок; ГЕЗИТ - в Иране при Сасанидах (3 - сер. 7 вв.) ден. поголовная подать, к-рую платили гос-ву мужчины от 20 до 50 лет из податных сословий (крестьяне, ремесленники, купцы). При Хосрове I Ануширване (531-579) размер Г. был установлен в зависимости от имуществ. положения плательщиков в 12, 8, 6 или 4 дирхема (драхмы).
Хараг - поземельний податок; дастакерт –(сасанідський аналог бенефіція) – наділ без права власності на землю і селян що на ній працювали
86. Самурай (яп. 侍 — самураі, «той, хто служить»; яп. 武士 — бусі, мононофу, «воїн») — представник військового стану в Японії 10—19 століття. Впродовж середньовіччя самураї витіснили японську аристократію з місця провідної політичної сили країни і створили власну систему керування суспільством — сьоґунат. Зміст поняття «самурай» змінювався згідно з обставинами конкретної історичної епохи, однак його складова, яка асоціювала самураїв із війною чи військовою службою, залишилася непорушною.
Бусі - часто синонімом поняття «самурай» виступає слово «бусі» (武士, «військовий муж», «вояк»). Однак ці терміни не є абсолютно тотожними.
Перше використання слова «бусі» міститься у «Продовженні Анналів Японії» і немає відношення до феномену самурайства. Термін «бусі» вживається як антонім до слова «цивільний чиновник». Лише з кінця 11 століття слуг-сабураїв почали асоціювати із військовими — «бусі».
У середині 12 століття смислові навантаження слів «самурай» і «бусі» збігалися. Проте вже наприкінці того ж століття, у зв'язку із оформленням законодавства першого сьоґунату, сфера застосування даних понять була чітко розмежована. Терміном «самурай» позначали елітного воїна, а словом «бусі» решту японського воїнства.
У 15 — 16 століттях ці два слова знову стали синонімами, однак після встановлення сьоґунату Токуґава і створення нового законодавства, поняття "самурай "знову було атрибутовано до найзаможніших верств японського суспільства. Тобто, у 17 — 19 столітті кожен вояк зі стану «мужів» належав до бусі, але не кожен бусі міг бути самураєм.
На сьогодні обидва поняття — «самурай» і «бусі» — часто використовуються як взаємозамінюючі, але така практика є недостатньо виправданою з огляду на історію і смислове навантаження обох термінів.
Госі – загони привілейованих вільних селян, військових поселенців, солдат- селян, які за користування землею несли військову сслужбу, але не платили податків і здобули право на родове прізвище та носіння меча
87. Ікта (араб., буквально — надів), термін, що позначає те, що умовне подарувало земельного наділу (типа бенефіция) феодалам в країнах Близького і Середнього Сходу в середні віки. Вперше згадується в арабських джерелах з кінця 7 ст, але поширення набув в 8—10 вв.(століття) при Аббасидах.7. Ікта -
Мульк (мулк, мюльк, Мілько, Молько; від араб. Мульк - власність, володіння; мн. Ч. Амлак) - вид приватної земельної власності в період феодалізму в країнах Близького і Середнього Сходу, в тому числі в Закавказзі і Середньої Азії. Рухома власність називалася малий. У процесі феодалізації значення терміну в ісламських країнах диференціювалося:
царство, князівство, сеньйорія;
феодальна власність на землю, відповідала аллоду, російської вотчині. У цьому значенні мульк, на відміну від ікта, що не був обумовлений несенням державної служби, міг бути проданий, подарований або переданий у спадщину;
приватна власність на воду, іригаційні споруди і, отже, право власника на стягування зборів з селян за користування водою;
Вакф – невідчужувані земельні володіння мусульманських релігійних установ
88. Ляньмінь- вільні селяни (добрий народ) Лянмінь - неповноправне насення в Китаї, що іменувалося "добрим народом" і протиславлялося "підлому народові" (цзяньжень).
Суйшень - люди в Китаї, які наймались до господаря служити за контрактом і надалі потрапляли в кабальну залежність.
Фаньху - прошарок перекупшиків (спекулянтів) у китайському суспільстві.
89. Сьо́ґун (яп., полководець) — найвища військова посада у домодерній Японії. Голова самурайського уряду. Відповідає «маршалу» у західних і «гетьману» у східноєвропейських арміях.
Початково сьоґуном називали тимчасового головнокомандувача імператорської армії, яка вирушала в похід проти племен еміші, автохтонів Японських островів, так званих «північно-східних варварів». У 12 столітті титул сьоґуна закріпився за однією з військових посад імператорського двору — сей'ї тайсьоґуном, лідером самураїв Східної Японії і головою самурайського уряду — сьоґунату. З 14 століття сьоґунів також називали кубо.
Сьоени (яп., «маєток», «угіддя») — приватне провінційне землеволодіння придворних аристократів, буддистських монастирів і синтоїстських святилищ у Японії 8 — 16 століття. Часто перекладається як «маєток», «угіддя», «манор» тощо.(власність окремих феодалів).
Да́ймьо (яп., «велике ім'я») — провінційний володар у Японії 14 - 19 століття. У період Едо усі землевласники, прибуток яких перевищував 10 000 коку, називалися даймьо.
Хахо - простий народ у Корей, був підневільним по відношенню до "аристократії". Чінголь - корейська аристократія в епоху держави Сілла. Янь інь – дві категорії селян в Кореї(погані люди), безземельні люди.
