Культура китайців в епоху Суй. 3 страница

 

Мухаммед був стрункою, костистою, середнього зросту широкогрудою людиною, “на тулубі сиділа великих розмірів голова з високим відкритим лобом. Розкішне, дещо кучеряве волосся, довга широка борода чорного як смола кольору... облямовували худе обличчя світлого відтінку... вкритого здоровим, яскравим рум'янцем. З-під чорних, дугою зрослих брів, з-під довгих вій сяяли нестримним блиском великі чорні очі. Виразність, котру вони надавали всьому обличчю, посилювалася ще більше довгастим, ледь вигнутим носом... В особистому спілкуванні... він зберігав люб'язність і вибачливість”3. Не дивно, що Хадіджа втратила голову від такого красуня (за арабськими канонами).

 

Мухаммед був дуже вразливою, меланхолічною особою, він легко розпалювався й так само легко проймався зневірою, вирізнявся психічною неврівноваженістю, іноді впадав у транс, що межував з епілепсією, а з 610 р. в такому стані на нього почали сходити “божественні прозріння”, згідно з якими єдиний бог Аллах обрав його своїм медіумом, пророком і посланцем (расулом), устами котрого віщуватиме людям свою волю. Мухаммед був неписьменним, але віщування, які він проголошував у стані трансу, являли собою римовану прозу (садж).

 

Три роки Мухаммед розповідав про свої видіння лише в інтимному колі, але під тиском невблаганних “божественних наказів” почав проповідувати ідею монотеїзму проти язичництва й ідолопоклонства, наважившися постати перед мекканцями як посланець бога Аллаха. Він проповідував повне єдинобожжя, кінець світу і Страшний Суд, ідею пекла й раю та вважав усіх монотеїстів (християн, іудеїв, різноманітних ханіфів) своїми єдиновірцями.

 

Першими в його божественну сутність повірили дружина Хадіджа й кузен Алі, а потім до них приєдналися десятки послідовників, яких переконали запальні промови пророка. Серед них були: багатий купець Абу Бекр - людина спокійна й розумна, пряма й надійна, доброзичлива, але тверда у вірі як скеля, що підтримувала в разі потреби меланхоліка Мухаммеда; войовничий головоріз Са'д ібн Абу Ваккас; Осман ібн Аффан з високошановного роду Омейядів; викуплений із рабства ефіоп Білаль, який завдяки гучному голосу став першим муедзіном (кликаючим на молитву); Омар ібн Хаттаб - двометровий гігант, що поєднував у собі фізичну силу, рішучість, сміливість і прозорливість - полум'яний таран пророка.

 

Свою релігію Мухаммед називав іслам (“покірність”), послідовників-правовірних - мусульманами (“покірними (богу)”), а вимагав від них: віри в єдиного бога Аллаха й посланницьку місію Мухаммеда; щоденної п'ятиразової молитви (намаз), на яку мусульман скликав Білаль; та закяту - “податок на бідних”, що вносився в касу общини з розрахунку 2,5 % від кількості майна (а не доходу) правовірного. Пізніше до них додався піст протягом місяця рамадану (навесні), коли не можна їсти, пити й дивитися на жінок, доки світить сонце. В богословському плані вимагалася віра в єдиного Бога, в ангелів, божественне прозріння, у пророків і Страшний Суд. За це мусульманам дозволялося мати до чотирьох дружин і безліч наложниць, а після смерті на них чекали райські кущі з вином і гуріями (вічно чистими дівами, які хочуть і вміють як ніхто ублажати справжніх праведників). До традиційних релігійних заповідей не красти й не розпуcничати Мухаммед додав заборону пити вино, їсти свинину й мертвеччину, вбивати своїх дітей (чим грішили раніше напівголодні бедуїни) й утримувати мусульман у рабстві. Ібрахіма (Авраама), Мусу (Мойсея) та Ісу (Ісуса Христа) Мухаммед вважав своїми попередниками і єдиновірцями.

 

Омейяди на чолі з Абу Суф'яном виступили категоричними противниками ісламу, побоюючися, що проповіді монотеїзму та засудження ідолопоклонства спричинять падіння культу Кааби з її істуканами, а це викличе занепад ходіння на прощу, підірве релігійно-політичний авторитет Омейядів і врешті-решт призведе до краху їхньої влади, втрати багатства й могутності. Проте покарати Мухаммеда хашиміти (хоч і здебільшого немусульмани) не дали: спрацював принцип родової корпоративності. За це мекканське жрецтво оголосило хашимітам бойкот, але серед мусульман були представники всіх мекканських родів - і бойкот провалився. Нові адепти рознесли ідеї Мухаммеда по всій Аравії й навіть в Ефіопію, а принципи родоплемінної взаємодопомоги й кровної помсти скували руки Омейядам, та все ледь не загинуло в 619 р., коли помер глава роду хашимітів, дядько пророка Абу Таліб, який до кінця захищав племінника від нападок, хоча й не став мусульманином.

 

Новий глава роду прокляв Мухаммеда за те, що той гарантував Абу Талібові пекло (бо дядько помер язичником). Без родової підтримки Мухаммед став людиною поза законом і кілька років жив на межі смерті під захистом не законів, а лише соратників. Та коли небезпека перевищила захисні можливості мусульман, пророка змусили емігрувати; й улітку 622 р. він здійснив хіджру (“переселення”) до Ясріба (місто трохи північніше), де три племені з п'яти сповідували іудаїзм (Мухаммед вважав їх тоді єдиновірцями), а серед двох інших (аус та хазрадж) племен багато хто вже прийняв іслам. Уклавши з іудаїстами союзницький договір, Мухаммед став реальним лідером Ясріба, а місто дістало нову назву Медина (Мадинат ан-Набі - “Місто Пророка”). Мусульмани молилися тепер, дивлячися в бік Єрусалима, та невдовзі з'ясувалося, що іудаїсти Мухаммеда своїм не визнають і, більше того, насміхаються з його “релігійної безграмотності”, що породило ісламо-іудейський конфлікт. Мусульмани перемогли, іудеїв вигнали, вирізали або поневолили, а Мухаммед почав війну з Меккою.

 

Створивши з правовірних мобільні бойові загони, він наказав грабувати каравани купців і прочан, перерізавши та паралізувавши “дорогу ладану”. Це залишило Мекку без доходів і продовольства, а прорвати блокаду мекканцям не вдалося. І хоча після поразки в битві при Бадрі (624) язичники Мекки взяли реванш при Ухуді (625), ледь не вбивши Пророка, того самого року в “битві біля рову” мусульмани здобули цілковиту перемогу.

 

Війна знесилила й виснажила обидві сторони, і тоді переміг компроміс. Мекканські жерці прийняли іслам і визнали Мухаммеда посланцем єдиного Аллаха, але за це Каабу оголосили центральним храмом ісламу, а Чорний Камінь - святинею, яку послав на землю Аллах. Збереглась і система ходіння на прощу (хадж) до “куба” (це стало священним обов'язком кожного мусульманина), але вже під ісламськими прапорами, а молитися мусульманам Пророк наказав стоячи на колінах обличчям на Мекку (а не на Єрусалим). У 629 р. Мухаммед сам здійснив показовий хадж до Кааби, а в 630 р. всі поганські ідоли в храмі були знищені. В Мецці запанував іслам, кількох найупертіших язичників обезглавили, й навіть Абу Суф'ян офіційно став мусульманином.

 

Мусульманська община (умма) захопила контроль над “дорогою ладану”, а Мухаммед надіслав шести правителям сусідніх держав (сасанідському шаханшаху, візантійському імператору, нагаша-нагашту Аксуму, губернатору Єгипту, гассанідському князю та вождю племені ханіфа в Південно-Східній Аравії) листи з наказом прийняти іслам, а коли ті відмовилися, поділив світ на дар аль-іслам (“земля ісламу”) і дар аль-харб (“земля війни”), причому на останню мусульмани повинні були поширювати іслам усіма засобами, включаючи джихад (газават - “священну війну”). Участь у війні з “невірними” стала релігійним обов'язком кожного правовірного, а смерть у бою давала перепустку до раю. Іслам остаточно відокремився від інших монотеїстичних релігій. Мухаммеда оголосили “печаткою пророків” (тобто останнім і найвагомішим пророком), а Каабу зробили центральним ісламським святилищем - Масджид аль-Харам (“Заповідна мечеть”). Мухаммед назвав це відновленням монотеїзму Ібрахіма (Авраама), який є давнішим, а тому істиннішим від іудаїзму та християнства, і взявся за поширення ісламу на весь світ.

 

Уже в 629 р. біля Мути мусульмани зіткнулися з візантійцями, але зазнали поразки. Наступним був Ємен, де після смерті в 628 р. Сасаніда Хосрова ІІ Парвіза перські намісники втратили підтримку від метрополії - Південна Аравія стала ісламською. Що ж до військової здобичі (ганіма), то її розподіляли просто: 1/5 йшла Пророку (державі), а решту ділили переможці (причому кіннотник отримував втроє більше від піхотинця). Загиблі в боях за віру діставали перепустку до раю й прав на ганіму не мали.

 

Зростання політичного й економічного потенціалу, підтримка впливових мекканських жерців, чутки про незліченну здобич, які притягували жадібних до багатства бедуїнів, культове освячення та задоволення природної людської (особливо чоловічої) агресивності: як сексуальної (полігамія), так і соціальної (джихад) - усе це забезпечило ісламу безліч прихильників по всій Аравії, а те, що заради цього треба було розбити своїх ідолів, п'ять разів на день молитися й платити закят, не дуже обтяжувало. Неспроможність розколотих племен протистояти монолітним рядам ісламських фанатиків проявилася швидко, і за рік - два після завоювання Мекки майже вся Аравія підкорилася Мухаммеду, а племена формально прийняли іслам. Тепер Мухаммед міг замахнутися на більше, почавши готувати похід на північ (проти Візантії й персів), але в розпалі підготовки Пророк захворів і 8 червня 632 р. помер від плевриту. Пророка поховали в Медині, де його могила одразу стала святинею мусульманства.

 

Більшість бедуїнських племен, які прийняли нову віру не серцем, а формально, відпала від ісламу. Зі смертю Мухаммеда припинилися “божественні віщування”, державного апарату не було, системи владного успадкування - теж. Молода держава й віра знову зависли на краю загибелі. На північному заході Аравії почав свої проповіді “лжепророк” Тальха, в Ємені - архаїст Айхала аль-Асвад, серед бедуїнського племені тамім з'явилася “лжепророчиця” Саджах, а серед ханіфа (схід півострова) - “лжепророк” Маслама (Мусейліма).

68. Закони 17 Статей політичні погляди імператорів.
Закон из 17 статей (Япония, 609)

Данный исторических документизвлечен из древнего памятника « Нихонги » или « Нихонсёки » (« Анналы » Японии), являвшейся первой официальной историей средневековой Японии, составленной в 720 г. Время составления « Нихонги » -эпоха перехода от древности к средневековью.Повествование начинается с глубокой древности - с « века богов », т. е. со времени, когда, согласно традиционным верованиям, действовали еще боги - предки японцев, - и заканчивается, уже вполне точно датируемыми годами правления императрицы (императорами называли японских правителей еще с древности) Дзито (687 - 696 гг.), т. е. для составителей этих « Анналов » - почти их современностью.

Составителями « Нихонги » были принц Тонэри и сановник двора Ясумаро, принадлежавшие к высшим кругам общества и получившие хорошее китайское образование, знавшие китайский язык и литературу, в том числе китайскую историографию, послужившую образцом для написания « Нихонги ». Первая официальная история Японии была написана по-китайски, за исключением многочисленных песен, введенных в повествование: эти песни записаны иероглифами, но чисто фонетически, так что японский язык этих песен сохранен.

Ценность этого древнего памятника заключается в том, что составители располагали различными источниками, содержавшими сведения о Японии, в том числе китайскими и корейскими. Столкнувшись в своих источниках с различными версиями и остановившись на какой-то одной из них, составители тут же приводили данные из других источников.

Закон из 17 статей был составлен по приказу регента Сётоку тайси [принц Умаядо, 572 - 621 гг.]. Он известен как ревностный защитник буддизма. Ему приписывается также введение табели о рангах.

Из « Нихонги »

Кн. 22. Летом 12-го года правления Суйко [604 г.] в 4-й луне Тайко обнародовал законы 17-ти статей.

1. Гармония - превыше всего, и всякого поощрения и похвалы достойно пресечение любого неправедного повиновения. [129]

Взгляды всех людей зависят от того, к какому кругу они принадлежат. Лишь некоторые из них мудры...

Некоторые не подчиняются своим господам и отцам и уходят в соседние селения.

Однако, когда наверху царит гармония, то и внизу все спокойно и при обсуждении дел достигаются согласие и верный взгляд. Тогда все оказывается возможным и нет ничего, что не могло бы быть сделано.

2. Велико почитание трех сокровищ. Три сокровища - суть Будда, Закон и Монашество, являющиеся окончательным прибежищем существ четырех рождений, конечной целью веры во всех странах.

Что за человек и в каком возрасте может он начать почитать закон? Некоторые люди плохи, их можно научить следовать закону. Но если они не прибегают к трем сокровищам, что же тогда поможет выправить их неверный путь?

3. При получении приказа государя следует ему полностью повиноваться.

Небо - господин, а Земля - слуга; Небеса покрывают сверху, а Земля поддерживает. Так следуют в определенном порядке четыре времени года и духи природы проявляют свое могущество.

Когда Земля стремится покрыть сверху, Небеса постигает бедствие.

Вот почему, когда господин говорит, подчиненный слушает, когда высший действует, низший дает согласие.

При получении приказа государя следует его исполнять полностью.

4. Сановники и чиновники должны соблюдать надлежащие правила поведения, ибо главное в управлении народом заключается в соблюдении основных норм поведения.

Если высшей не следует этому правилу, низшие впадают в смуту.

Когда господин и подчиненные соблюдают нормы, ранги не смешиваются. Когда народ ведет себя надлежащим образом, государство управляется как должно.

5. Долг чиновника - справедливо, не поддаваясь соблазну обжорства и алчности, рассматривать жалобы, ему подаваемые.

За один день народ приносит до тысячи просьб. Раз их столько скапливается за один день, насколько же больше их должно быть за несколько лет?

Когда при рассмотрении жалобы пренебрегают причиной и рассчитывают на выгоду [взятку], тогда жалоба богатого подобно камню, брошенному в воду, а жалобы бедняка - воде, сомкнувшейся над камнем. [130]

При таких обстоятельствах бедняк не может знать, как поступить. Долг чиновника привести все в соответствие.

6. Одно из добрых правил древности заключалось в наказании дурного и поощрении хорошего.

Поэтому не скрывай то хорошее, что видишь у людей, и не упускай возможности исправить дурное.

Льстецы и обманщики - острое оружие, подрывающее государство, отточенный меч, нацеленный на пагубу народа. Льстецы любят указывать высшим на проступки их подчиненных, а перед низшими они порицают высших. Всем подобным людям недостает верности своему господину и надлежащей любви к народу. Отчего в народе и происходит великая смута.

7. Каждый человек должен выполнять свой долг, и не следует смешивать обязанности разных людей.

В мире рождается мало людей, обладающих знаниями; мудрость достигается путем серьезного размышления.

8. Сановники и чиновники должны являться ко двору рано утром и покидать службу поздним вечером. Государственные дела не терпят нерадивости. Дня едва хватает для их завершения. Если спешат приступить к выполнению долга, затруднений нет, но когда рано оставляют службу, дела остаются незавершенными.

9. Истина заключается в доверии. В каждом явлении заложены одновременно и хорошее и дурное.

Когда господин и подчиненный живут в доверии друг к другу, что тогда является для них неосуществимым? Если же меж ними нет доверия, любое дело постигнет крах.

10. Не следует допускать злобы в душе и смотреть с гневным видом. Не следует также таить зло и обиду, если другие люди отличаются по положению и убеждениям. Ибо все люди имеют сердце и в каждом сердце свои убеждения. То, что верно для другого, - неверно для меня, и, наоборот, то, что правильно для нас, для них - неправильно. Мы не мудры, безусловно, также как и они не абсолютно невежественны и глупы. Все мы - обыкновенные люди, никто не может устанавливать мерила для определения мудрости или невежества. Все мы подобны кругу, лишенному концов. Поэтому, хотя иные и дают волю гневу, нам следует, наоборот, страшиться своих ошибок, и, хотя бы я один знал истину, поступать надо, следуя воле большинства.

11. Следует быть проницательным при оценке заслуг и проступков и воздавать по заслугам, награждая и карая. [131]

В то время как в эти дни заслуги не получают награды, а провинности не караются должным образом, долг высших сановников, ведающих государственными делами, навести порядок в отношении наград и наказаний.

12. Куни-но моти- чиновники провинций и куни-но мияцуко - местная знать не должны быть алчными.

В провинции не могут быть два господина, народ не может иметь двух хозяев. Народ всей земли имеет одного государя. Все чиновники, получившие должность от государя, ему подвластны. Как же осмеливаются они наряду с правительством облагать народ тяжкой податью?

13. Всем чиновникам, занимающим определенные должности, следует выполнять свои обязанности. В случае болезни чиновника или его отлучки допускается невыполнение порученного. Но если условия обычны и чиновник может являться в должность, он обязан выполнять свой долг, как и прежде, и ему не следует откладывать дела государства ради своих личных дел.

14. Министрам и чиновникам не следует быть завистливыми. Мы завидуем людям, а они завидуют нам. Зло, которое приносит зависть, не знает предела. Когда другой превосходит нас умом, мы не рады этому, если же он превосходит нас талантом, это вызывает зависть.

15. Отвернуться от личных интересов - вот путь чиновников. Человек, движимый личными интересами, обязательно испытывает чувства обиды и не может быт в дружеских отношениях с другими людьми; в этом случае он непременно жертвует делами государства ради своих интересов.

Когда поднимается злоба, она сталкивается с порядком и наносит ущерб закону.

В статье 1 сказано: « Высшие и низшиедолжны жить в мире ». Смысл ее подобен настоящей статье.

16. Народ следует заставлять работать в соответствии с временами года. Это - древнее и доброе правило.

Поэтому заставляйте народ работать в зимние месяцы, когда крестьяне свободны. Но с весны по осень, когда они заняты на плевых работах или уходом за тутовником, их не следует загружать, ибо что станут они есть, если оторвать их от полевых работ, или из чего станут они делать платье?

17. Одному человеку не следует разрешать важные дела. Их непременно надо обсуждать со многими. Менее важные дела обсуждать с большим числом людей не обязательно, только если возникают трудности и опасность неудачливого разрешения, следует прибегать к опросу других, чтобы прийти к правильному решению дела.

 

69. Кодекс Бусі- до. Одним из следствий образования сословия воинов было оформление специфического мировоззрения самураев - бусидо - неписаного кодекса поведения самурая в обществе, представлявшего собой свод правил и норм "истинного", "идеального" воина.

Бусидо, первоначально трактовавшееся как "путь коня и лука", впоследствии стало означать "путь самурая, воина" ("буси" - воин, самурай; "до" - путь, учение, способ, средство). Кроме того, слово "до" переводится ещё и как "долг", "мораль", что имеет соответствие с классической философской традицией Китая, где понятие "путь" является некой этической нормой (дао-дэ). Таким образом, бусидо - это "самурайская мораль", "добродетель", "морально-этический" кодекс.

Бусидо касалось отношения самураев к социальной феодальной общности, к людям того или иного класса, к государству. Содержание бусидо вышло за рамки прежних традиций родоплеменного общества - оно включило в себя догмы буддизма и конфуцианства и имело в своей основе новые нормы поведения. Постепенно развиваясь, бусидо превратилось в моральный кодекс воинов, являющийся в то же время преимущественно частью различных религиозных учений (буддизма, конфуцианства и синтоизма - национальной религии японцев), становилось также областью философского знания, предметом этики. Будучи слитым воедино с восточной философией, бусидо носило характер практического нравоучения. Самураи считали его методом совершенствования психической и телесной гигиены. Бусидо нравственно осмысляло философское миро учение в целом и было призвано научить самурая "правильной жизни" в феодальном японском обществе. Оно совмещало в себе теорию бытия и изучение психики человека, решало вопросы, связанные с понятием сущности индивидуума, его роли в окружающем мире, смысла жизни, добра и зла, нравственных ценностей и нравственного идеала. Воин, воспитанный в духе бусидо, должен был чётко сознавать свой моральный долг, в частности свои личные обязанности по отношению к сюзерену, должен был сам оценивать свои действия и поступки, морально осуждать себя в случае неправильных действий, нарушения своих обязанностей и долга. Такое моральное самоосуждение влекло за собой, как правило, самоубийство, совершавшееся по определённому ритуалу путём харакири - вскрытия живота малым самурайским мечом. Таким образом самурай смывал кровью бесчестье, позорящее его.

Бусидо, как способ регулирования поведения воина, не опиралось непосредственно ни на какие специальные учреждения, принуждавшие к соблюдению моральных норм, оно основывалось на силе убеждения, общественного мнения, примера, воспитания, традиций и силе нравственного авторитета отдельных лиц, отмеченных в средневековой истории Японии. Принципы бусидо не были объединены в специальный свод правил и не были изложены ни в одном литературном памятнике феодальных времён, однако нашли своё отражение в легендах и повестях прошлого, рассказывающих о верности вассала своему феодалу, о презрении к смерти, мужестве и стойкости самураев.

По указанию Токугава Иэясу в первые же годы после его прихода к власти было составлено "Уложение о самурайских родах" ("Букэ сё хатто"), определявшее нормы поведения самурая на службе и в личной жизни. Вторым сочинением, посвящённым воспеванию догматов бусидо, было житийное описание подвигов князя Такэда Сингэна в двадцати томах, авторство которого разделили Косака Дандзё Нобумаса и Обата Кагэнори. Несколько позднее появился труд Дайдодзи Юдзана (1639 - 1730) "Начальные основы воинских искусств" ("Будо сёсин сю"). И наконец, в 1716 г. вышли 11 томов книги "Сокрытое в листве" ("Хагакурэ"), ставшей "священным писанием" буси. Это любопытное произведение принадлежало Ямамото Цунетомо, монаху, а в прошлом самураю клана Сага на южном острове Кюсю. После смерти своего господина, даймё Набэсима Наосигэ, которому он верно служил десять лет, Ямамото принял постриг и всю оставшуюся жизнь посвятил обобщению догматов самурайской чести.

Бусидо даже нельзя назвать учением в прямом смысле, это, скорее, одна из форм выражения феодальной идеологии, её основные положения и принципы, развивавшиеся из поколения в поколение в течении длительного времени. Бусидо это особая мораль, выработанная сословием воинов, входивших в господствующий класс Японии, которая представляла собой систему взглядов, норм и оценок, касавшихся поведения самураев, способов воспитания самурайской молодёжи, создания и укрепления определённых нравственных качеств и отношений.

При всём этом бусидо являлось сословной моралью. Оно служило только самурайству, оправдывало все его действия и отстаивало его интересы. Чётко и довольно вразумительно требования Бусидо сформулированы в "Начальных основах воинских искусств" Дайдодзи Юдзана:

"Истинная храбрость заключается в том, чтобы жить, когда правомерно жить, и умереть, когда правомерно умереть.

К смерти следует идти с ясным сознанием того, что надлежит делать самураю и что унижает его достоинство.

Следует взвешивать каждое слово и неизменно задавать себе вопрос, правда ли то, что собираешься сказать.

Необходимо быть умеренным в еде и избегать распущенности.

В делах повседневных помнить о смерти и хранить это слово в сердце.

Уважать правило "ствола и ветвей". Забыть его - значит никогда не постигнуть добродетели, а человек, пренебрегающий добродетелью сыновней почтительности, не есть самурай. Родители - ствол дерева, дети - его ветви.

Самурай должен быть не только примерным сыном, но и верноподданным. Он не оставит господина даже в том случае, если число вассалов его сократится со ста до десяти и с десяти до одного.

На войне верность самурая проявляется в том, чтобы без страха идти на вражеские стрелы и копья, жертвуя жизнью, если того требует долг.

Верность, справедливость и мужество суть три природные добродетели самурая.

Во время сна самураю не следует ложиться ногами в сторону резиденции сюзерена. В сторону господина не подобает целиться ни при стрельбе из лука, ни при упражнениях с копьём.

Если самурай, лёжа в постели, слышит разговор о своём господине или собирается сказать что-либо сам, он должен встать и одеться.

Сокол не подбирает брошенные зёрна, даже если умирает с голоду. Так и самурай, орудуя зубочисткой, должен показывать, что сыт, даже если он ничего не ел.

Если на войне самураю случится проиграть бой и он должен будет сложить голову, ему следует гордо назвать своё имя и умереть с улыбкой без унизительной поспешности.

Будучи смертельно ранен, так что никакие средства уже не могут его спасти, самурай должен почтительно обратиться со словами прощания к старшим по положению и спокойно испустить дух, подчиняясь неизбежному.

Обладающий лишь грубой силой не достоин звания самурая. Не говоря уж о необходимости изучения наук, воин должен использовать досуг для упражнений в поэзии и постижения чайной церемонии.

Возле своего дома самурай может соорудить скромный чайный павильон, в котором надлежит использовать новые картины-какэмоно, современные скромные чашки и налакированный керамический чайник".

70. Обёєднання Китаю Чжао Куан'іньєм. (Тай-цзу, 960 - 975) у 960 році довів до логічного завершення перспективні починання своїх попередників, взявши курс на абсолютну централізацію влади, жорстку фінансову й судову регламентацію та повну професіоналізацію війська, яке з цього часу перейшло на державне утримання і повністю контролювалося імператором. Вдалі реформи швидко дали плоди, і в 979 р. Суни завершили воєнними засобами возз'єднання імперії.

71. Основні етапи феодалізму у монгольській імперії. У ХІ-ХШ ст. монголи були розселені на величезному просторі між озером Байкал на сході і верхів'ями Єнісею та Іртиша на заході, між Великим китайським муром на півдні та районами Південного Сибіру на півночі. Перші писемні згадки щодо монголів трапляються в X ст. в китайських джерелах. Монголи поділялися на велику кількість родових, племінних та міжплемінних об'єднань. Мова, хоч і розпадалася на декілька діалектів, все ж була спільною. Спільною була і релігія - шаманізм.

Монголи, які жили в лісах, займалися головним чином полюванням і рибальством, степові - кочовим скотарством. Вважається, що скотарські племена перебували на вищій стадії розвитку, оскільки мисливські племена, тільки-но навчившись розводити приручених тварин, неминуче ставали скотарськими - це дозволяло гарантувати запаси їжі. В XII ст. багато первісно лісових племен були вже напів-мисливцями-напівкочівниками. Житлом монголам слугувала юрта, що легко збиралася і розбиралася. Тим самим ці племена були висо-комобільними, їх мало що прив'язувало до певної місцини.

Основними племінними об'єднаннями, на які поділялися монголи, були: татари, тайчжіути, кераїти, наймани і меркіти. Центром кочування татар було озеро Буїр-нор, а їхні кочовища простягалися вздовж Великого китайського муру на південь від пустелі Гобі. Тайчжіути населяли степ поблизу річок Керулен і Онон. Кераїти кочували в долинах рік Орхон і Тола. Меркіти жили в лісах і степах, повздовж річки Селенги. Наймани проживали в передгір'ях Алтаю і вздовж нього.

За первіснообщинного ладу худоба і пасовищні угіддя були колективною власністю родових общин. На стоянках кожна община розташовувала свої юрти навколо юрти старійшини. Такий табір називався курінь. Виділення багатих общинників вело до їх виокремлення з куреня - їм частіше потрібно було змінювати пасовиська для своїх стад, більше кочувати. Наприкінці XII ст. монголи кочували вже, як правило, не куренями, а аїлами, тобто сім'ями або невеликими групами сімей. Кожне плем'я мало в своєму складі групу багатих і знатних скотарів, які привласнювали собі почесні звання і титули: батир (богатир), мерген (вправний) і т. д. Глави племен і племінна знать мала назву нойонів. Ця верхівка намагалася закріпити за собою у монопольну власність і користування найбагатші пасовиська, не допускаючи сюди бідніші і менш впливові сім'ї монголів-кочівників. Кожний рід і плем'я кочували на належній йому території, але ніколи не випускали нагоди збільшити її за рахунок ослаблених сусідів. І навпаки - сусід охоче нападав на ослаблене чи надто миролюбне плем'я. Захист пасовиськ від конкурентів вимушував нойонів брати до рук зброю, перетворюватися на професійних воїнів. Натомість безпосереднє випасання стад передоручалося незнатним аратам. При цьому на них покладалася повна відповідальність за збереження цих стад і своєчасне здавання отриманої продукції - шкір, вовни, кумису тощо.