Культура китайців в епоху Суй. 2 страница

Вертикальний напрям листи в даний час різко візуально виділяє цю писемність з ряду інших. Це одна з небагатьох вертикальних писемностей, в якій рядки записуються зліва направо. Зазвичай вважається, що в цій області уйгури або їх попередники согдійці зазнали впливу китайської ієрогліфіки, хоча Турфанском знахідки свідчать про те, що в регіоні було багато експериментів з основою і напрямком письма.

 

Фольклор і народна культура

Твори усної творчості зазвичай складаються з аллитерационному віршів, і вони відомі як улігери, буквально означають казки. Вони включають в себе прислів'я, пов'язані з Чингісханом і епосом навколо життя хана, напр., «Сказання про двох білих конях Чингісхана». Інші відомі епоси пов'язані з Гесер-ханом. Відомі також епос ойратів, напр. Джангар, історія перемоги чотирьох ойратам над монголами, та ін

Література

 

Монгольська література має багато жанрів і довгу історію. Багато монгольських вчених, а саме, Ц. Дамдінсурен, Б. Рінчен, Б. Соднам, Ш. Гаадамба, Д. Церенсодном і Д. ніданом, добре знайомі нам своїми дослідженнями про традиції монгольської літератури.

"Огляд монгольської літератури" у трьох томах, написана Ц. Дамдінсурен і "Література Монголії" (XIII-го і початку XX-го сторіччя), написана Д. Церенсодном розцінюються як класика.

Монгольські літературні роботи раннього і середньовічного періоду написані в стародавньому Монгольському листі. Найбільш видатний, серед них - "Монголин Нууц Товчоо" (Таємне сказання монголів).

Монголи традиційно боялися бід і вірили в різні хороші і погані ознаки. Вони можуть бути спрямовані на деяких шаманів, що порушують такі табу, як і наступ на поріг юрти, осквернення води та ін Найбільш уразливими членами сім'ї були діти, і тому їм давали спеціальні імена, як Нергуй (монг. Безіменний) або Енебіш (монг. Чи не цей), або ж хлопчиків одягали як дівчаток [1]. Перед виходом вночі, волосся дітей молодшого віку іноді фарбують вугіллям або сажею щоб обдурити злих духів, показавши що це не дитина, а кролик з чорними волоссям на лобі.

При подорожі на обо часто приноситься жертва. Приноситься вона у вигляді цукерок і рису. Робиться це для впевненості в безпеці продовження поїздки. До деяких обо, особливо на високих горах, також приносять жертву, для гарної погоди і одвороту нещастя і т. п.

У дитини першим великим святом є перша стрижка, як правило відбувається у віці від трьох до п'яти років

Живопис

Одна з головних форм монгольської культури походить з давнини - живопис. Стародавні картини-Пентограмма зображували "тамга" символи, оленів, лосів, диких аргалов (кози), та інших тварин, птахів, домашніх звірів. Вони служили тотемами племен, що населяли ліси і степи Центральної Азії. Пентограмма зображували роботу, полювання, віру древніх мисливців і тваринників.

"Монгол зураг" - один з найдавніших жанрів монгольської живопису. Живописці писали найтоншої пензлем по ретельно обробленому полотну. Фарби, приготовані з мінералів і каменів, відрізнялися високою якістю і довговічністю. В образотворчому мистецтві Монголії застосовувалися переважно червоні, жовті, зелені, сині та білі фарби - улюблені кольори народу. Дуже рідко застосовувалися нейтральні і в той же час вміло поєднувалися яскраві відтінки: в цьому основна особливість колориту монгольських картин. Художники спочатку накладали фон, потім вимальовували контури картини і надавали їй тон. Наприкінці обводили зображення лінією або обрамляли картину зазвичай золотистим орнаментом і прикрасами. Своєрідністю відрізняються збереглися в могилах ханів кіданьского розпису. В основному це портрети тварин. Для них характерна строга симетрія композиції, лаконічність і виразність ліній. Різноманітний монгольський орнамент. Він увібрав в себе чи не всі традиції орнаментів народів хунни, сяньбі, Жужанна, тюрки, уйгури, кидане, і навіть сибірські скіфи залишили слід в монгольських орнаментальних візерунках. Орнамент оспівується в піснях, зображується графічно, стилизуется у камені та дереві. Будучи основною частиною, декоративно-прикладного мистецтва в архітектурі, орнамент покликаний прикрашати, облагороджувати, створювати індивідуальний вигляд і одночасно надавати символічного значення архітектурним обсягами.

 

 

Національна своєрідність монгольського мистецтва простежується в усі його основних видах. Йому властиві певна специфіка і оригінальність. Характерні риси монгольського мистецтва - виразність форми, насиченість орнаментом, підкреслена динаміка візерунків. Багато в чому на формування культури та мистецтва Монголії вплинув кочовий спосіб життя - він, наприклад, сприяв виникненню своєрідною архітектури. Так, на відміну від монастирських будівель тибетського чи китайського стилю форми монгольської архітектури нагадують звичайну житлову юрту, а прикраса монгольського житла нерідко виявлялося часом настільки цікавим, що проста юрта скотаря перетворювалася на витвір мистецтва.

Сьогодні, повсюдно на території Монголії можна зустріти пам'ятники культури та історії майже будь-якої епохи. Основні риси мистецтва монголів, як і інших степових народів, визначалися потребами кочового побуту, який, як уже говорилося, визначав і тип житла, і його оздоблення, і форму одягу, а головне - формував особливі уявлення степовиків про красу, про життя і їх художній смак. Кращі традиції народної творчості багато в чому визначили характер та шляхи розвитку та сучасного мистецтва Монголії. Багатовікові традиції народного мистецтва, лягли, наприклад, в основу національної живопису монголів, відомої під назвою монгол зураг.

З народного мистецтва перейшла в сучасну національну живопис і колірна символіка. Наприклад, монголи особливо люблять синій колір (символ сталості, неба), зелений (символ вічного життя), білий (символ шляхетності думок і почуттів, чистоти), червоний (радість) і жовтий (любов). Часто світлова символіка диктується і буддистськими канонами. Постійна взаємодія різних елементів культури відбиваються у всіх видах мистецтва Монголії. В образотворчому мистецтві, наприклад, найтіснішим чином можуть переплітатися національний орнамент з буддистською символікою. А архітектуру і скульптуру Монголії не сплутаєш ні з якими іншими країнами.

Оригінальними за стилем є також вироби декоративно-прикладного мистецтва Монголії. З давніх часів майстра Монголії досягли великого мистецтва в інкрустації дорогоцінними каменями по металу, різьби по кістки, філіграні, гравірування по металу і карбуванні. Яскраві, надзвичайно інтенсивні по барвистих сполученням орнаменти геометричного характеру покривали одяг монголів. Деякі повстяні юрти і до цього дня прикрашають, як яскравими тканинами, так і візерунком з аплікацій і вишивок, про які захоплено відгукуються відвідували Монголію іноземці. Червоні, сині, лілові і зелені кольори відтіняють і пожвавлюють білий повсть юрти, роблячи ці житла надзвичайно ошатними. Як у народному, так і в професійному мистецтві Монголії зберігається унікальність форм і сюжетів, простоти і виразності. Монгольська мистецтво є невід'ємною частиною так званого мистецтва Сходу і гідним внеском у світову скарбницю культури

64. Маньчжурське завоювання Китаю та його наслідки. 27 травня 1644 р. в грандіозній битві біля Великої Стіни об'єднане маньчжуро-китайське військо під цинськими знаменами розгромило армію Лі Цзичена. 6 червня того ж року, взявши Пекін, маньчжури проголосили імператором об'єднаної маньчжуро-китайської імперії Цин малолітнього сина Абахая Шуньчжи (Ши-цзун, 1643 - 1661). На 268 років (1644 - 1912) Китай втратив свою національну державність.

 

Окупантів народ не визнав і боровся проти них ще 40 років, але середньовічний Китай помер, а новий не народився, тому сил для опору не вистачило.

 

У 1645 р. маньчжури остаточно розгромили армію Лі Цзичена, а сам селянський вождь загинув у бою. У 1646 - 1647 рр. після низки поразок було знищено армію Чжан Сянь-чжуна, після чого інтервенти крок за кроком завойовували безкрайній для них Китай.

 

Останньою спробою звільнитися від іноземного ярма став заколот сумнозвісного У Саньгуя, який тепер сам захотів стати імператором незалежного Китаю; але повстання, яке він очолив у Південному Китаї в 1673 р., завершилося поразкою у 1681 р. Невдаха-генерал помер, не доживши до повного краху своїх честолюбних задумів. А коли 1683 р. маньчжурський десант захопив й окупував Тайвань (вигнавши звідти європейців), завоювання Китаю маньчжурами завершилося.

 

Наслідки навали були жахливими. Маньчжури лютували не згірше монголів. Від агресії загинуло 10 млн китайців, а в країні було встановлено окупаційний режим національного гноблення. Жорстоких утисків зазнала китайська культура, яка уже на схилі мінської епохи переживала явний регрес.

 

Так, у літературі на зміну романам-епопеям прийшли явно деформовані естетичні канони: найвідомішим твором початку XVI ст. був еротико-побутовий анонімний роман “Цзінь, Пін, Мей” з явним ухилом до порнографії.

_ Відповіддю на маньчжурське поневолення стало поширення патріотичного “езопового” стилю у класичному китайському живописі (Юнь Шоупін, 1633 - 1690), а в літературі - поява сатири. Прикладом цього жанру можуть слугувати фантастичні за формою, але сатиричні за змістом новели Пу Сунліна (1640 - 1715), який в коротких оповідях, що розглядалися як “читання для відпочинку”, досяг рівня високої прози. Жорстоких утисків зазнала китайська наука, особливо в галузі історичних знань.

 

Сутінки середньовіччя були кривавими для “Піднебесної”, але, навіть перебуваючи на зламі епох, Китай не міг сподіватися, що в наступні часи його історія зміниться на краще.

 

65. Монголія за Чінгісхана. Темучин народився в урочищі Делюн-Болдох (південніше Байкалу, нині це територія Росії) 1162 р. в сім'ї старійшини монгольського роду тайджиутів Єсугей-багатура. В 1171 р. тайджиутського вождя отруїли кровні вороги татари, а родичі відвернулися від його вдови Оелунь-еке (Оелунь-учжин), що прирікало її з чотирма синами-сиротами на голодну смерть. Найстаршому з дітей Темучинові виповнилося лише дев'ять років, проте Оелунь не скорилася долі: сама полювала, ловила рибу, збирала ягоди та їстівні рослини. Життя було голодним (Темучин із братом Хасаром одного дня вбили двох інших братів за “рибку-сохосун”1), але двох дітей вдова виростила й вигодувала.

В дитинстві Темучин боявся собак, та, здається, це була єдина вада в його характері. Коли Темучин виріс, тайджиути, злякавшися помсти, схопили його й забили в колодки, але бранець від невдячних родичів утік, а потім одружився на своїй нареченій Борте (з роду ханкірат) і заручився підтримкою кераїтського хана Тогрула - давнього друга його батька. Офіційний титул Тогрула звучав пишно - Ван-хан (“цар-хан”), тому невдовзі побратимом Темучина став вождь роду джаджират Джамуха.

 

У 1180 р. Темучин пережив іще один удар: кровні вороги його батька меркити викрали й збезчестили Борте. За підтримки Джамухи Темучин дружину відбив, але невдовзі Борте народила первістка Джучі, який виявився вузькооким брюнетом (а не блакитнооким блондином, як монголи). Темучин визнав його своїм старшим сином, але теплих почуттів до Джучі не виявляв.

Природний розум та мужність забезпечили Темучинові популярність серед “білої кістки”, і в 1182 р. навколо талановитого й хороброго лідера згуртувалися перші соратники: у степу знову з'явилася орда, творцями якої стали “люди довгої волі”. В тому ж році байшень проголосили свого лідера ханом під титулом Чінгіс-хан, але, коли кровники (Темучин і Джамуха) посварилися, його дружину розбили чжурчжені, а Чінгіс потрапив у рабство.

 

Це були жахливі для кочовиків десятиліття, коли цзіньці “кожні три роки посилали війська на північ для винищення й вигублення” степняків. “Хоч би в якій оселі були... діти, куплені та обернені на маленьких рабів, - усіх їх захопили й привели війська... Татари тікали у піщану пустелю. Злоба проникла у мозок їхній до кісток”2.

 

11 років Темучин був чжурчженським рабом і носив колодку. В 1197 р. він утік і всього за рік (!) зумів зібрати своїх колишніх соратників. У 1198 р. Чінгіс-хан знову очолив орду “людей довгої волі”, для якої склав Велику Ясу - кодекс законів, призначених тим, кому набридли родові обмеження, хто мріяв про славу, добробут, владу негайно і готовий був задля цього йти через смерть до перемоги.

 

Яса передбачала смерть за зраду, обман, убивство, блуд, крадіжку й шкідливу магію, а також за недисциплінованість і порушення принципу взаємодопомоги. За решту провин винуватця висилали до Сибіру.

 

Чінгіс-хан був “високий на зріст, величний, мав широкий лоб і довгу бороду. Людина войовнича й сильна... мужня, рішуча, милостива в усьому, шанує Небо й Землю, цінує довіру й справедливість”3. Його підтримували дисципліновані енергійні однодумці, а протистояли степові обивателі, які могли приректи вдову з дітьми на голодну смерть, беззастережно слухалися старших і не страждали ініціативністю, тому результат боротьби за владу над Степом не важко було передбачити. Ординці перемогли всіх, а 1206 р. на курултаї, що відбувся на р. Онон, Чінгіс-хана підняли на білій кошмі й проголосили каганом усіх монголів.

 

Зламавши родоплемінний устрій, Чінгіс поділив степняків на десятки, сотні, тисячі й тумени (10 тис. вояків), створив 10-тисячну ханську гвардію (кешик), а єдиним законом зробив Ясу, “наглядачем” за якою (“генпрокурором”) призначив свого другого найжорстокішого сина Джагатая. Весь монгольський етнос став ордою, народом-воїном (100 тис. вояків-вершників). Але орду треба годувати (“немає тюрка без тата”), а працювати горлорізи з “людей довгої волі” не поспішали. Їхня імперія виникла в розбоях та війнах і лише війнами могла жити, а якщо пригадати, скільки “кровних образ” монголи накопичили в своїх мстивих серцях, стане зрозумілим, що курултай 1206 р. був тільки початком.

 

У 1207 р. Джучі підкорив “лісові племена” Південного Сибіру, 1208 р. непереможний монгольський полководець Субудай розбив у долині Іртиша найманів і меркитів, а в 1209 р. у Чінгіса повірили й дали гроші купці Уйгурії (вони сподівалися, що каган монголів зможе ефективніше охороняти торгівців “Великого шовкового шляху”, аніж гурхан кара-киданів).

 

Доки йшла війна за возз'єднання степу, Чінгіс-хан намагався не конфліктувати з могутніми чжурчженями і платив їм данину, але давні кривди гризли степняків, діти й онуки знищених або проданих чжурчженями в рабство мріяли про помсту, а в Чінгіса були ще й особисті спогади про цзіньський полон. І 1211 р. монголи напали на імперію чжурчженів. Цзіньці воювали на чотирьох фронтах (з монголами, Сунами, тангутами й китайським національно-визвольним рухом “червоних кафтанів”), на пощаду не розраховували, а тому билися несамовито, чинячи опір 34 роки(!). Різанина йшла шалена: але причини монгольських звірств по-людськи зрозумілі.

 

У 1215 р. впала “золота” столиця чжурчженів Дасін (сучасний Пекін), та в тил монголам несподівано вдарили меркити (які опам'яталися після поразки, завданої їм Субудаєм). У 1216 р. меркитів наздогнав і винищив до останнього на р. Іргизі хан Джучі, а там монголів неспровоковано атакував правитель Хорезму Мухаммед ібн Текеш (1200 - 1220), котрий, будучи фанатиком-мусульманином, любив воювати з “невірними”, не вважаючи їх за людей. Монголи напад відбили. У 1218 р. владу кагана добровільно визнали кара-кидані, які прагнули звільнитися від хорезмійського деспотизму. Того ж таки року вибухнула війна з кипчаками (причини якої до кінця не з'ясовані).

 

Чінгіс-хан воював на двох фронтах, а для воєн потрібні гроші: й монголи спробували реанімувати торгівлю “Великим шовковим шляхом”. Багатий уйгуро-монгольський караван вирушив на захід і в 1218 р. прибув до хорезмійського Отрару, проте мусульмани караван розграбували, а купців повбивали. Монголам третя війна була непотрібною, тому виявивши максимум витримки, Чінгіс-хан надіслав до хорезм-шаха посольство, маючи намір полагодити конфлікт, та Мухаммед безглуздо й підло вбив каганського посла. Терпінню мітраїстів настав кінець, і 1219 р. монголи атакували Хорезм.

 

Зрадницьке вбивство посла вважалося у монголів найтяжчим гріхом, який можна було спокутувати тільки смертю. Водночас “чорна віра” вчила, що піддані, які не виступають проти гріховного володаря, мають нести таку ж відповідальність за гріх. У цій морально-етичній настанові полягав “секрет” масштабних монгольських звірств у багатьох країнах. У ХІІІ ст. серед осідлих народів не вважалося ганебним зарізати посла, тому більшість розгромлених монголами країн так і не усвідомили причин тотального погрому. Одначе говорити про “виняткову монгольську жорстокість” не варто - цзіньці, китайці, хорезмійці, хрестоносці, слов'яни й японці гуманізмом на той час також не могли похвалитися.

 

Розділивши армію, Чінгіс-хан наказав Джучі громити кипчаків, сам очолив похід на Хорезм, а фронт проти чжурчженів передав своєму найталановитішому полководцеві Мухулі, який знав кілька мов і не знав поразок. Не маючи достатніх сил для опору, чжурчжені спробували купити собі мир даниною, проте злопам'ятні монголи від переговорів відмовилися.

 

Подальші монгольські завоювання нагадували снігову лавину. В 1219 р. після кількамісячної облоги степняки взяли пам'ятний сумнозвісною різаниною купецького каравану хорезмійський Отрар: городян нещадно повбивали, а градоначальникові Гаїр-хану очі й вуха залили розплавленим сріблом (нещасний чудом вижив). Перелякані мешканці Бухари й Самарканда на початку 1220 р. добровільно відкрили перед Чінгіс-ханом міські ворота, а в 1221 р. після тривалої облоги впала столиця Хорезму - Ургенч.

 

З імперії Цзінь монголи пригнали полонених китайських військових інженерів. Ті спішно виготовили для штурмування кам'яних мурів “черепахи” на колесах і метальні катапульти, за допомогою яких місто зак<F51008P8.5M>и<F255P255D>дали глечиками з запалювальною сумішшю. Потім монголи зруйнували головну греблю, що забезпечувала Хорезм водою. Вода змела весь Ургенч, а тих, хто виплив, монголи перебили.

 

В тому ж році залишки хорезмійської армії (очолювані сином хорезмшаха Джелал ад-діном) були добиті в Ірані, а далі 30-тисячна монгольська армія, яку очолювали Джебе й Субудай, із боями прорвалася через Закавказзя на Дон, щоб ударити в тил половцям (кипчакам), війна з якими точилася з 1218 р. Звідусіль оточені ворогами, половці звернулися за підтримкою до руських князів. Тоді ж до Києва прибуло монгольське посольство. Пропозиції монгольських дипломатів були простими: наш ворог - кипчаки, а лісиста Русь кочовикам не потрібна - залиште нам половців, а ми не чіпатимемо Русь (на той час Чінгіс-хан воював уже на трьох фронтах). Одначе, з'їхавшись у Києві, князі Києва, Галича, Волині, Чернігова й Переяслава вирішили надати допомогу половцям (з ханами яких вони часто вступали в династичні шлюби), а монгольське посольство вирізали.

 

Розплатою стала катастрофа на р. Калка (31 травня 1223_р.), де русько-половецьке військо безславно загинуло, проте в_тил монгольському авангарду несподівано вдарили волзькі булгари. Виснажені боями тумени Джебе й Субудая відійшли, а значна частина руських князівств і Волзька Булгарія перетворилися відтоді на кровних монгольських ворогів.

 

Останньою жертвою Чінгіс-хана стала держава тангутів (розташована на північний захід від Китаю), котрі спочатку визнали себе васалами кагана, а потім відмовилися спільно воювати проти Хорезму. Це було порушенням угоди, зрадою, за яку мітраїст зобов'язаний карати нещадно - і 1225_р. монголи атакували нечесного союзника. Успіхові агресора сприяли засуха й неврожай, що вразили землі тангутів у 1226 р.: “Трави пожовкли від засухи. Не було що їсти”4. Знесилених тангутів чекав повний розгром і різанина, від якої уціліли 1 - 2 % населення. В 1227 р. під час облоги тангутської столиці (Ецзін-ай або Чжунсін, сучасний Хара-Хото) Чінгіс-хан загинув (на що навколишня природа, за свідченням тогочасних джерел, відгукнулася страшним землетрусом).

 

Під час штурму монголи захопили в полон тангутську царівну. Чінгіс-хан наказав привести знатну полонянку до нього в юрту на ніч - і за іронією долі вбивцею “Потрясателя Всесвіту” стала тендітна дівчина. “Вночі вона, смертельно поранивши Чінгіс-хана в дітородний член”5, утопилася в Хуанхе, а каган помер на ранок у страшних муках.

 

Смерть кагана-завойовника не спинила монголів. Чжунсінські мури (зруйновані землетрусом) упали, а всіх городян нападники вирізали.

 

Тіло великого кагана, “Потрясателя Всесвіту” вивезли до Монголії, де поховали за бонським ритуалом. Наступним каганом згідно з чінгісовим заповітом на курултаї 1225 р. був обраний його третій син Угедей - добрий, бездарний і... схильний до запою, чим влаштовував військову знать, утомлену ханським деспотизмом.

 

66. Мусульманство як історичне явище. За кількістю послідовників іслам є другою (після християнства) світовою релігією. За приблизними підрахунками, загальна кількість мусульман на земній кулі складає близько одного мільярда прихильників, які мешкають у більш ніж 120 країнах. У 28 країнах іслам є державною релігією (Єгипет, Іран, Ірак, Кувейт, Мароко, Саудівська Аравія, Пакистан та ін.). Переважна більшість мусульман (понад дві третини загальної кількості) живуть в Азії - це майже 20% населення цієї частини планети. Близько 30% послідовників ісламу живуть в Африці, що складає 49% населення цього континенту. Відтак, основна маса віруючих мусульман зосереджена на цих двох континентах.

Іслам - відносно молода релігія. Він виник на початку VII ст. н.е. Формально часом появи ісламу вважається 622 рік, коли засновник нової релігії Мухаммед був змушений тікати зі свого рідного міста Мекки в сусідню Медіну. Пануюча аристократична верхівка племені корейшитів не прийняла його вчення. Це сталося 26 липня 622 року. Від цієї дати і починається мусульманське літочислення.

Час виникнення ісламу - період гострої соціальної та політичної боротьби, швидкого руйнування первісного ладу та формування раннього класового суспільства на Аравійському півострові. Водночас загострилася збройна боротьба двох світових імперій - Візантії та Ірану. Соціальні та ідейні хвилювання доходили й до Західної Аравії. Як соціальне та духовне явище, іслам був, з одного боку, підсумком особливого розвитку суспільства Аравійського півострова, з іншого - одним із породжень загальних процесів, які тривали на Близькому Сході. Виникнення ісламу пов'язане як із впливом та розвитком монотеїстичних релігій - іудаїзму та християнства, так і з еволюцією релігійної свідомості населення Аравії, зі специфічними аравійськими формами синкретичного монотеїзму. З'явилися люди, які вірили у єдиного Бога, але вони не відносили себе до якоїсь офіційної релігії. Активно відбувався процес етнічної та культурної консолідації арабів, формувалась єдина арабська мова. Потреба в ідеологічному обґрунтуванні цих політичних, економічних та соціальних змін, у стимулюванні їх розвитку породила в Аравії різні ідейно-політичні рухи. Іслам був виявом цих загальних процесів. Він став важливим фактором у становленні середньовічної арабської народності, нового політичного утворення - Халіфату, нової етноконфесійної спільності - громади мусульман (умма).

На відміну від християнства, іслам народжувався в умовах боротьби багатьох економічних укладів. В арабських племенах велась жорстока боротьба між могутньою родовою аристократією племені корейшитів та простими ремісниками, землеробами, ко-чівниками-пастухами. Ця боротьба, що розгорнулась в умовах первісного ладу, розхитувала його і наближала перехід до класового суспільства. Роздробленість арабських племен, їх економічна відсталість, перехід до класового суспільства з сильною централізованою державною владою - все це викликало потребу у силі, яка спроможна була б здійснити це історичне завдання. Такою силою був новий феодальний устрій. Йому необхідно було об'єднати всі арабські племена для захисту від ворожих сусідів - Візантії та Ірану. Однією з перешкод на шляху до здійснення цього завдання були старі племінні культи, які підтримували віджилі традиції первісного ладу. Тому, починаючи з кінця VI ст., серед арабів починається реформаційний рух, відомий під назвою Хафінського (від араб. "хафін" - пророк), який охоплює всю територію Аравії. Складається ряд центрів релігійної реформації, найбільшим з яких був Йємен на півдні Аравії. На чолі цього руху стає Мусалім. Другий центр розмістився на північному заході півострова. Вождем його стає виходець з роду корейншитів Мухаммед, котрий після тривалої боротьби одержав перемогу як над старою родовою аристократією, так і над Мусалімом.

Виникнення ісламу підпорядковується загальним закономірностям формування світових релігій. Він виник на базі родоплемінних культів одного із найвпливовіших племен Західної Аравії - курейшитів. Їхнім богом був Аллах (араб. Аль-Ілах), який з часом витіснив богів слабкіших племен. У цілому соціокультурна ситуація того часу сприяла формуванню у арабів монотеїзму. Звичайно, процес формування монотеїстичної релігії не проходив сам собою. Сильний імпульс йому надала реальна історична особа - пророк Мухаммед (570-632 рр.). Залишивши торгові справи, він у 610 році виступив з проповіддю монотеїстичної релігії, яку назвав "іслам" (в перекл. з араб. - "покірність", "віддання себе Богу"). Мухаммед проголосив, що існує лише Аллах і що всі повинні бути покірні його настановам.

67. Мухамед ібн Абдалах.Зародження ісламу. Створення загальноарабської держави. Засновником ісламу вважається Мухаммед ібн Абдаллах (570 - 632) - виходець із роду хашим бедуїнського ізмаїлітського племені курейш, яке складалося з десяти родів.

Народився майбутній Пророк і Посланець єдиного бога Аллаха в місті Мекка в рік, коли аксуміти Абрахи спробували завоювати Мекку, але були побиті й вигнані в Ємен.

 

Його батьківщина Мекка являла собою один з найбільших торговельних пунктів Західної Аравії, центральний перевалочний пункт “дороги ладану”. Саме через Мекку йшли на північ каравани зі шкірами, сріблом, ізюмом та фініками Аравії; ладаном та алое Ємену; золотом і темношкірими рабами Африки; прянощами, слоновою кісткою й тканинами Індії та шовком Китаю. Їм назустріч везли візантійські й перські тканини та сукно, скляний посуд, зброю, цукор, предмети розкоші, маслинову олію та зерно. Землі навколо Мекки неродючі, тому рільництва тут не було, зате торгівля давала фантастичні прибутки, місцеве джерело постачало питну воду, а ремесло, осіле тваринництво й процвітаюче лихварство доповнювали картину господарського життя.

 

Другим джерелом доходу й авторитету міста було місцеве святилище - храм Чорного Каменя Кааби, який шанувався всіма арабами. Навколо чорного базальту метеоритного походження (головної святині Кааби) стояли зображення багатьох язичницьких аравійських богів, тому прочани з усіх куточків Аравії, що наводняли Мекку, теж вносили свою лепту в процвітання міста, назва якого походить від південноаравійського слова макраб (“святилище”).

 

На світанку середньовіччя владикою мекканського оазису було багате й могутнє плем'я єменітів джурхум (хузай), яке заволоділо ним у результаті великої північної експансії південноаравійських племен ІІІ - V ст. Що ж до решти племен, які мешкали навколо (курейш, сакиф тощо), то вони жили досить бідно за рахунок здавання внайми своїх верблюдів для караванної торгівлі або грабування купців на “дорозі ладану” та прочан до храму Кааби. Врешті-решт напівголодне й принижене існування курейшитам набридло, і їхній вождь Кусай удався до хитрощів. Спочатку він обпоїв до нестями вождя хузаїтів Абу Губшана й виторгував у нього за додаткову склянку алкоголю ключі від Кааби, а потім, спираючися на свій авторитет настоятеля шанованого храму, зібрав усі частини племені курейш під свою руку й вигнав джурхумітів з Мекки. Захопивши владу, Кусай проголосив закони, побудував біля Кааби власну резиденцію й започаткував давньомекканську курейшитську протодержаву, відновивши в Мецці владу бедуїнів-ізмаїлітів. Відтeпер курейшити стали контролювати Каабу (релігійний центр язичницької Аравії) й усю Мекку (один із найважливіших і найприбутковіших центрів караванної торгівлі), що значно посилило військово-економічний, політичний та релігійний авторитет племені, найбагатшою і наймогутнішою паростю якого був торговельно-лихварський рід Омейядів.

 

Мухаммед з роду Хашимітів вважався нащадком Кусая у п'ятому поколінні, був далеким родичем Омейядів (через спільного прапрадіда). Отже, він належав до бедуїнської аристократії, але дитинство та юнацтво майбутнього Пророка не були усипані трояндами. Свого батька, дрібного купця Абдаллаха, він не знав зовсім, шести років утратив мати (Аміну), яка залишила по собі 5 верблюдів, кілька овець та одну рабиню, а через 3 - 4 роки помер його дід Абд аль-Муталліб. Виховав і поставив на ноги Мухаммеда дядько Абу Таліб, якому майбутній Пророк пас овець.

 

Ставши дорослим, Мухаммед працював караванником у багатої вдови Хадіджі, відвідав Сирію, де познайомився з християнськими монахами, а 25-ти років одружився на 40-річній Хадіджі, яка на той час уже мала трьох дітей від своїх попередніх чоловіків. Одруження дало Мухаммеду фінансову забезпеченість, а бесіди з християнськими монахами, ханіфами, іудеями виховали його переконаним монотеїстом. Хадіджа (її Мухаммед дуже поважав і шанував до самої смерті) подарувала молодому чоловікові кілька дітей, але вижила лише хвороблива й меланхолічна дочка Фатіма, яка, ставши дружиною Алі ібн Абу Таліба (двоюрідного Мухаммедового брата), опинилася згодом у самому центрі релігійно-династичних суперечок.