Дабір - державна посада, секретар, писар, редактор в дивані.

Васпурх – середні дворяни в сасанідів складали кіноту.

Асраван – називали жерців. Представники жрецької касти в Авесті.
92. Самурай (яп. 侍 — самураі, «той, хто служить»; яп. 武士 — бусі, мононофу, «воїн») — представник військового стану в Японії 10—19 століття. Впродовж середньовіччя самураї витіснили японську аристократію з місця провідної політичної сили країни і створили власну систему керування суспільством — сьоґунат. Зміст поняття «самурай» змінювався згідно з обставинами конкретної історичної епохи, однак його складова, яка асоціювала самураїв із війною чи військовою службою, залишилася непорушною.

Башибузуки (тур. başıbozuk) - назва нерегулярних військових загонів в Османській імперії. Через відсутність дисципліни, башибузуки схожі з індійськими піндарі.

Слово «башібозук» в дослівному перекладі з турецької означає «з несправною головою», а в більш вільному - «хворий на голову», «безбашений» (baş - голова, bozuk - зіпсований, несправний). Ймовірний також варіант перекладу «некерований, неорганізований», враховуючи те, що вони становили нерегулярну армію. СР також з російським «шибайголова», «головоріз» або навіть «відморозок».

башибузуків зазвичай вербували з найбільш войовничих племен Османської держави, переважно в Албанії та Малої Азії.Цим військам давали від уряду зброю і продовольство, але вони не отримували платні. Зброя башибузуки складалося з списи довжиною в 3 м, шаблі, також могли мати пістолети і кинджали.

Раджпути (санскр. राज्पुत) - етно-станова група у складі варни кшатріїв в Пакистані і північній Індії. Загальна чисельність - 17 млн ​​осіб. Проживають на прикордонних територіях Індії та Пакистану, а також у штатах Пенджаб, Раджастхан і Махараштра. Сповідують індуїзм, іслам, сикхізм. «Раджпут» - санскритське словосполучення «раджа путра», що означає «син царя» або «син раджі». Етнічне походження раджпутів Індії до цих пір точно не встановлено. Існує західноєвропейська версія, що за походженням вони сходять переважно до саків, юечжі, ефталіти і Гурджара, який переселився до Індії з Центральної Азії в період між початком I і VI століттями. Також цікава індійська версія, яка стверджує, що раджпути жили в Північній Індії і носили назву «кшатрії» (воїни), а назва «раджпути» придбали в період раннього Середньовіччя.

 

93. Джагірити — господствующая форма феодального землевладения в Империи Великих Моголов XVI—XVIII вв. Владелец джагира (джагирдар) фактически являлся полновластным правителем своего владения, получал в свою пользу часть земельного налога и был обязан за это содержать определённый отряд наёмной конницы; при этом формально вся выделенная в джагир земля продолжала принадлежать падишаху. Численность войска, размер налога и участка соответствовали рангу военачальника.

Тімаріоти – власники тимару. Тімаріоти або Тімарли (тур. timarlı) - іррегулярне кавалерійське ополчення, збиране військовими властями Османської імперії з тримачів земельних наділів - тімару. Тімаріоти були зобов'язані служити в діючій армії (під час походів), а також брати участь у каральних акціях проти виступів і злочинності, за що в мирний час отримували дохід зі свого тімару

Катча – в Індії она із варн яка могла займатися ремеслом.

94. Кулі - название низкооплачиваемыхнеквалифицированных рабочих в Китае (до 1949), Индии и ряде других стран.

Зінік – наділ близьких родичів Халіфа в Халіфаті Абасидів.

 

95. Дзьой сікімоку. Юридичним актом, який остаточно затвердив легітимний статус та внутрі ш ню структуру традиційної японської державності в умовах самурайсько-диктаторського режиму Камакурського сьогунату, можна вважати кодекс “Дзьоей сікімоку” (1232), який після силового придушення останніх залишків опозиційно-аристократичного опору куге закріпив у традиціях кланової ріцурьо кокка комплекс законодавчих перетворень, що їх пережила Японія після повалення тайрівської диктатури: запровадження посад сьогуна й сіккена, розмежування їхніх повноважень з повноваженнями тенно й інсея, створення воєнізованого центрального уряду мілітаризованої владної вертикалі на місцях (включаючи їхні повноваження) тощо. Зміцненню системи легітимної військово-самурайської диктатури Камакурського бакуфу сприяли також вдалі політико-юридичні кроки сіккенів Ходзьо щодо профілактики можливих антидиктаторських виступів у майбутньому, серед яких варто виділити госекке (розподіл на п’ять гілок) дому Фудзівара та штучне утворення двох династичних гілок в імператорській родині, що убезпечило сіккенівський режим від загрози можливої єдності проімператорських сил.
В умовах комплексної юридичної захищеності, воєнно - політичного розгрому або роз'єднання конкурентів, силового придушення корупції й злочинності та пов’язаного з цим культурно-господарського піднесення Камакурський сьогунат довів життєздатність системи легітимної мілітарної диктатури в тогочасній Японії, проте ряд факторів не дозволив сіккенівському режиму набути статусу стабільної військово-самурайської диктатури. До таких чинників можна віднести категоричну неготовність визнати існуючі порядки легітимними з боку суттєвої частини куге і навіть деяких самурайських кланів (оскільки їх Ходзьо юридично позбавили навіть надії на високі владні перспективи), недостатню правову аргументованість силового розколу роду тенно, а також крайню заплутаність державної диктаторської машини, що була наслідком юридичної неможливості її кардинального спрощення без порушення правових настанов ріцурьо кокка (оскільки останнє загрожувало б Ходзьо ще більшими політичними неприємностям). Останнім фактором, який завдав смертельного удару Камакурському сьогунату, стала його виснажлива боротьба з монгольськими агресорами. І хоча перемога, здобута над інтервентами, що намагалися вдертися на острови у 1274 та 1281 рр., довела високу обороноздатність Камакурської Японії, наслідком цього двобою виявилося привнесення в усталену систему мілітарної диктатури руйнівних тенденцій, які спричинили спочатку занепад, а потім і крах першого сьогунату. До таких чинників належали: виснаження в умовах зростаючих воєнних видатків місцевої економіки, розвал системи дрібного й середнього землеволодіння при постійно зростаючих податках, надмірне розшарування серед бусі, порушення субрегіональної рівноваги в країні, посилення позицій сінтоїзму в системі ідеологічного життя японського суспільства та пов’язане з цим відродження політичних позицій імператорського роду та кланів придворної аристократії, ворожих до бакуфу.

96. Проаналізуйте слова Мартіна Лютера «краще под турком бути...»

Боротьба, яку Лютер вів протягом всього свого життя, була не боротьба з "плоттю і кров'ю", а боротьбою з князями і можновладцями, з панами світу, пануючими в пітьмі світу цього, і з їх главою - старим, злим ворогом - [ дияволом]. За всяким протестом людей проти встановлень Божих коштує він - [диявол]. За допомогою хитрості і насильства він підкоряє своїй владі довірливих, дурних, слабких; допомогою хитромудрих атак він захоплює Божі бастіони в світі; для цієї мети він постійно переоблачаются, змінює форми, образи, маски, свою личину. Чим старше ставав Лютер, ніж прозорливіший, тим краще розрізняв він маски свого ворога, тим настійніше представлялася йому боротьба з нім.В лютому 1542 в руки Лютера потрапило спростування Корану, написане близько 1300 р. одним старим монахом-домініканцем. Лютер читав книгу і здригався від того, що люди піддаються вмовлянням диявола і сприймають такі мерзоти. Переклад твору [монаха-домініканця] був опублікований вже в квітні 1542 Необхідність цього видання [Лютер обгрунтовував тим], що і в Німеччині має бути відомо, наскільки мерзотна, брехлива і жахлива віра Магомета. Християнству належить зміцнитися у своїй вірі. Адже велика небезпека того, що вони [християни] перед обличчям тріумфу турків стануть нехтувати своїм хрестом і Хрестом Христа, а, з іншого боку, прагнучи до щастя і слави, влади і успіху, зроблять єдиним мірилом своєї діяльності всі ті блага, які дісталися туркам тільки через гніву Божого. Безсумнівно, серце Лютера переповнювалося глибоким занепокоєнням, коли турки досягали успіху. Правда, в 1532 р. імператор Карл на чолі великого війська вигнав їх загони з Штирії. Але в 1537 р. війська, [якими командував брат імператора] Фердинанд, знову зазнали від них важке ураження. Більше того, в 1541 р. Угорщина знову опинилася в руках Сулеймана I, і над офенею стало майоріти [зелене] прапор з полумесяцем.Лютер вважав, що, виходячи тільки з [військових] успіхів турків і поразок і невдач християнського Заходу, ні в якому разі не можна стверджувати, що віра Магомета істинна, а християнська віра неістинна. Навпаки, християнин повинен знати, що Бог карає свій народ за гріхи і дозволяє утискати його і що християнська кров буде проливатися ворогами Христа. Більше того, Магомет - первісток сатани - з допомогою батька брехні, прикриваючись тим, що Бог нібито говорить допомогою його, постійно переслідує Церква Христа трояким чином: за допомогою насильства, уособленням якого є тирани; за допомогою помилкового навчання, уособленням якого є єретики; при допомоги випромінюючої яскраве світло уявної святості, уособленням якої є лицемірні фальшивих братів. Все це веде свій початок від його помилкової віри.

І тому в одній з застільних промов (1) Лютер стверджував, що потрібно перш за все піддати перевірці не особисті якості [Магомета], а його вчення, догму. При цьому виявиться, що Коран не визнає Божественну природу Христа, зневажає викупну жертву Христа, зраджує осміянню Святе Письмо, применшує роль чудес і знамень, що підтверджують [Божественну волю]. До того ж [Коран] містить у самому собі протиріччя і брехливо обіцяє людям як вічну [нагороду] - тільки радості жалюгідною плоті. Так хто ж інший може стояти за ним, як не злий ворог, який штовхає народи на безрозсудні дії?

Але примітно те, що, незважаючи на глибокі розбіжності Лютера з вченням Магомета, він не втрачає надії на те, що, завдяки чудовому пануванню Божому, може бути, і турки одного разу почують Євангеліє і сприймуть його (1). [І це свідчить про те], наскільки глибока була віра Лютера чинності [Божого] слова і у всеосяжну милість [Божу]. Але тільки шлях до спокути і звільненню лежить через викриття хибного вчення, яким диявол пов'язав [турків]. Тому Лютер застосовував у боротьбі з їх вченням не насильство, а духовні засоби (2), і застосовував їх не для того, щоб проклясти турків, а щоб схилити їх на свій бік.

Про війну проти турків (нім. Vom Kriege wider die Türken) - трактат Мартіна Лютера (1528), що обгрунтовує принципи справедливої ​​війни. Трактат був написаний в умовах турецького наступу на землі Священної Римської імперії, підданим якої був і Мартін Лютер. У 1526 році турки захопили Угорщину і підступили до Відні. Лютер прагне уникнути двох крайнощів. З одного боку, він намагається зняти з себе звинувачення в пораженстві, оскільки раніше Лютер висловлювався, що навала турків є Божа кара за гріхи [1]. У євангелічної позиції можна знайти елементи пацифізму. Так Христос закликає Петра повернути меч у піхви (Мф.26: 52), а Пилата говорить, що Боже Царство не їсти земне царство (Ін.18: 36). З іншого - він відкидає ідею хрестового походу. Тим не менш, у влади є обов'язок захищати своїх підданих і їх майно. Тому християни можуть брати участь у боях з турками, але не тому, що ті єретики, а тому, що посягнули на їх рідну землю. Крім того,церковні служителі не повинні брати участь у війні. Війна меча - це виключно світське справу

97. Аль-Якубі всесвітня історія. Знаменитий історик і географ Ахмед аль-Якубі (рік нар. Невід. - Пом. 897) провів молоді роки у Вірменії, жив потім у Єгипті 7.4 та країнах Магрибу, багато подорожував. Його перу належать дві книги: «Історія» («Таріх») і «Книга країн» («Кітаб аль-Булдан»). Обидві книги написані на підставі численних джерел: різного роду документів, робіт попередників, особистих спостережень автора. Важливим джерелом були опитування очевидців та свідків подій, аналіз і зіставлення цієї інформації.

Якуби наступним чином описує методику збору усних джерел: «У розквіті молодості, при всій силі віку та гостроту розуму, я намагався дізнатися історію країн і відстані між однією країною і інший... Бувало, коли я зустрічав якого-небудь людини з тих країн, я питав про його батьківщину і столиці. Коли він говорив мені про місце свого проживання та перебування, я питав його про цю країну, якими є там посіви, хто жителі... Я питав навіть про їх шатах, їх релігії, їх навчаннях, їх володарів... Потім я записував все, що повідомляв мені людина, правдивості якого я довіряв. Я допомагав собі розпитуваннями одних людей за іншими, так що опитав багато народу, цілий світ людей і на святах і без свят з мешканців сходу і заходу. Я записував їх повідомлення і збирав їх розповіді».

«Історія» Якубі має, за висловом академіка Крачковського, в своїй області видатне значення. Це одне з перших в арабській літературі творів типу всесвітньої історії. Цей жанр історичної літератури називався тарих аль-мамалік (історія держав); в них докладним чином описувалися різні держави світу, передусім арабські, їхній спосіб правління, вдачі та звичаї населяли їх народів. В «Історії» Якубі дуже детально викладена історія Єгипту і всього арабського світу; в першій се частині містяться описи африканських народів, що проживають на південь від Єгипту, - беджа, ефіопів.

Деякий історичний матеріал містить і інше твір Якубі «Книга країн», яка являє собою географічний довідник: він включає відомості про маршрути, про відстані між містами, про корисні копалини і т.д. Головний інтерес для автора представляє Єгипет, потім - Магриб, деякі відомості є по Нубії та Ефіопії і дуже мало говориться про інших африканських країнах.

Сучасником Табари і Якубі був Яхья ібн Ахмед Балазурі (бл. 820-892), який все життя прожив в Багдаді і, строго кажучи, не належить до єгипетських ученим. Проте в його єдиної історичної роботі «Книга завоювання країн», яка дійшла до нас у скороченому вигляді, багато матеріалу з історії Єгипту та інших країн Північної Африки. Він застосовує географічний принцип викладу, а всередині глав розповідь дається по роках. На відміну від своїх попередників і сучасників, Балазурі критично підходить до своїх джерел, наведені ним факти майже завжди достовірні. У його праці дана не тільки військово-політична історія арабських завоювань, але наводяться також цінні відомості про економіку і культуру підкорених народів. Так, в його книзі є особлива глава, присвячена Нубії, в якій йдеться про війни єгиптян з нубійцями, а також про мирні відносинах між ними. Він наводить слова одного з інформаторів: «Не бачив я народу сильнішого у битві, ніж вони. Вони - влучні стрілки, стріляли в нас, стріли потрапляли точно в око». Балазурі призводить умови мирного договору з нубійцями: єгиптяни зобов'язалися постачати їх пшеницею і сочевицею, а вони їм щорічно поставляли 400 рабів.

99. Релігійний рух Маздакітів в державі Еран- Шахр. За правління Кавада (488 - 531) в імперії був повністю придушений сепаратистський опір аристократії і відновлена повна централізація - але якою ціною! Ідейною основою владного терору стали демагогічні проповіді колишнього зороастрійського жерця Маздака, вчення якого Кавад використав, щоб не стати безсилою маріонеткою своїх вельмож.

 

Погляди, що їх пропагував єретик-проповідник Маздак (? - 528), не відзначалися оригінальністю. Він також вважав наш світ поганим, але причину такого неподобства ідеолог-новатор убачав у тому, що люди кинули суспільні справи на самоплив, жили як живеться, а не як радить висока наука. Маздак учив, що анархічність і відсутність теоретичного підгрунтя людського життєустрою є причиною усіх бід, і закликав перебудувати буття суспільства на наукових засадах, тобто спочатку накреслити схему ідеального суспільства, а потім примусити людей за нею жити. Методом досягнення цієї мети жрець-теоретик вважав агітацію і насильство проти непокірних.

Щодо схеми ідеального життя, то Маздак також не відзначався великою оригінальністю: він заявив, “що бог послав на землю засоби для існування з тим, щоб люди поділили їх між собою порівну, щоб кожен мав лише свою частку; проте люди почали поводитися несправедливо один до одного, прагнути до зверхності; сильний пригнічував слабкого і захоплював його їжу та майно. Необхідно взяти майно у багатих і віддати бідним, так, щоб у всіх було порівну”6. Заодно Маздак пропонував скасувати інститут шлюбу, оголосивши спільними жінок та дітей. Останнє дуже сподобалося шаханшаху Каваду, який був “охочим до жінок, задивлявся на них. Це вчення йому полюбилося, він прийняв його і надав йому міцну підтримку, так що воно відкрито поширилося, й кожен незаможний забирав у іншого його майно, також відбирав жінку і тримав при собі скільки бажав”7.

Популістський принцип “зрівнялівки” забезпечив Маздаку широку підтримку серед не переобтяжених майном низів, а узаконена сексуальна розпуста сподобалася “нерозумним молодикам” і Каваду, який до того ж мріяв руками маздакітів винищити неугодних впливових вельмож. Маздак став вазург-фрамадаром (“великим розпорядником” - прем'єр-міністром) Еран-шахру, другою після шаха людиною в державі. Його вчення панувало в країні 40 років (488 - 528), аж доки не поставило Іран перед катастрофою внаслідок господарського краху, занепаду моралі і внутрішнього терору маздакітів, які грабували й убивали незгодних, знущалися з жінок і дівчат.

Спробою припинити жахливий соціальний експеримент став заколот 496 р., коли двірцева верхівка ув'язнила Кавада й посадила на престол його брата Дьямаша. Але Маздак врятувався, а Кавад утік з полону. Й цього разу йому знову допоміг шурин-тесть - ефталітський владика (Кавад одружився на його дочці, тобто своїй племінниці). Ефталітська інтервенція 499 р. повернула Каваду престол, і все почалося спочатку. Дьямаша осліпили, заливши очі киплячим жиром.

Повний розвал в економіці, повна незахищеність людини перед терором бандитів-люмпенів, моральний занепад, зникнення інститутів сім'ї і власності - ось що приніс маздакізм Ірану. “Маздак, син Бамдада, був дияволом у подобі людини, гарний обличчям, але з чорною душею, приємної зовнішності, але з мерзенними намірами, солодкий на словах, але гіркий на ділі”8, - писав про нього середньовічний ісламський філолог Абу Мансур ас-Са'алібі.

Описания других сасанидских праздников свидетельствуют о том, что зороастрийцы в то время были такими же веселыми и искренне набожными, как и средневековые христиане. Однако их угнетало все увеличивавшееся бремя религиозных обязанностей, рост численности священнослужителей, возраставшие требования даров и поборов. В то время зороастрийская церковь стала крупным земельным собственником, принадлежавшие ей обширные площади обрабатывались рабами и крестьянами, и порой в глазах низов алчный зороастрийский чиновник мало чем отличался от жадного феодала.

Принимая это во внимание, и следует оценивать успех, сопутствовавший маздакитскому движению к концу V в. н.э. Вождь движения, Маздаки-Бамдад, усвоил, по-видимому, учение предшествовавшего религиозного проповедника – он распространял веру, много заимствовавшую у манихейства. Идеи, провозглашавшиеся Маздаком, безусловно, напоминали своим пессимизмом и аскетическими чертами учение Мани и были такими же добрыми и нравственными. Человек не должен убивать себе подобного, есть мясо, но он обязан способствовать возрастанию света над тьмой в мире доброты, терпимости и братской любви. В целях большего братства, для уменьшения причин жадности и зависти, Маздак добивался общности имущества, к которому, как утверждают клевещущие на него критики, причислял и женщин.

Вопреки зороастрийским воззрениям на духовное равенство мужчин и женщин, по сасанидским законам, женщины действительно считались принадлежащими своему ближайшему родственнику-мужчине – отцу, мужу, брату или сыну; маздакитское требование общности женщин, возможно, возникло первоначально из желания бедноты освободить своих дочерей и сестер, которые забирались (вероятно, часто насильно) в число жен больших семейств, содержавшихся царями и знатью.

Стремление крестьян и ремесленников к справедливости и к некоторому облегчению финансового бремени (потому что именно они являлись главными плательщиками налогов, а жрецы и знать освобождались) по большей части и объясняет то, что Маздака поддерживал народ. Среди зажиточных слоев населения в то время существовало, по-видимому, какое-то течение в сторону аскетизма вместо более здравой зороастрийской морали. Проповеди самого Маздака были к тому же, наверное, убедительными, и он завоевал расположение сына Пероза Кавада I, подобно тому как Мани добился благосклонности Шапура I.

Пероз погиб в 484 г. н.э. в сражении с эфталитами, а в 488 г. на престол вступил Кавад. Ранее он провел два года заложником в плену у эфталитов, и предполагается, что жизнь среди кочевников с ее относительной независимостью и равенством предрасположили его благосклонно отнестись к предложениям Маздака провести в Иране социальную реформу, которая придала бы империи силы сопротивляться грозным врагам.

Большая часть знати и видных представителей духовенства, разумеется, яростно противилась новому движению, и Маздак фигурирует в пехлевийских сочинениях как главный еретик. Его учения пользовались, однако, достаточной популярностью. В стране отмечались случаи захвата имущества и увода (или освобождения) женщин. Но государственная власть сумела объединить свои силы, движение было целиком подавлено, а сам Кавад низложен в 494 г., и вместо него воцарился его брат Замасп. Кавад бежал к эфталитам, которые помоглиему вернуть престол, но он прекратил поддерживать Маздака и назначил своим наследником не старшего сына – Кауса, принявшего новую веру, а своего третьего сына – Хосрова, заслужившего титул Аноширван, то есть «[Обладающий] бессмертной душой», за его решительную защиту государственной религии. В конце своего правления, в 528 г. н.э., Кавад разрешил Хосрову устроить пир, будто бы в честь Маздака, закончившийся убийством пророка и многих его последователей. Фактически движение было подавлено, но воздействие его продолжало ощущаться в различных странных сектах, возникавших в период принятия ислама.

100. реформи Шень-цзуна

Ван Аньши народився в сім'ї високопоставленого чиновника, відзначався унікальними здібностями та неабиякою працьовитістю. Невпинне навчання в дитинстві та юнацтві підірвали його здоров'я, проте коли йому виповнився 21 рік (!), Ван Аньши призначили начальником повіту, в 1069_р. - віце-прем'єром, а наступного року - Першим міністром імперії. На керівних посадах Ван Аньши проявив себе жорстоким і владним царедворцем (на нього навіть склали памфлет - “Трактат про підлих міністрів”). Проте всі свої здібності й широкі повноваження Перший міністр намагався використати на благо держави, а коли ставало зовсім кепсько на душі - писав вірші.

_ Метою реформ було наведення елементарного порядку в державі, оздоровлення економіки, зміцнення військового потенціалу імперії та розширення соціальної підтримки влади серед підданих.

В адміністративній сфері згідно з “новими законами” збільшили зарплату дрібним чиновникам. Економічні заходи передбачали перепис земель, ліквідацію вільного ринку та введення фіксованих державних цін на всі товари, впровадження дешевого державного кредитування для виробників (40 % річних замість 300 % у приватних лихварів). Усі податкові пільги, якими користувалася соціальна верхівка суспільства, були ліквідовані, а додаткові кошти, що їх отримала державна скарбниця, виділили на освоєння цілинних земель. На них поселили безземельних селян, чим збільшили кількість державних платників податків. Реформи зачепили й військо: замість найманої армії, утримання якої вимагало величезних коштів, ввели дешеву систему рекрутських наборів, перетворивши військо на загальнокитайське ополчення. Від претендентів на чиновницькі посади під час державних екзаменів стали вимагати практичних знань, а не зазубрювання філософських трактатів. Це відкрило шлях на державну службу для соціальних низів. Нарешті, жахливим терором і показовими репресіями власті придушили хабарництво й бандитизм, зміцнили виконавську дисципліну. Гарантом реформ виступив імператор Чжао Сюй (Шень-цзун, 1067 - 1085).

“Нові закони” дістали неоднозначну оцінку в китайському суспільстві. Лихварі втратили свої проценти, фіксовані ціни викликали тотальний дефіцит товарів, занепала торгівля, а з нею - ремесла й аграрний сектор, що підірвало фінансову систему (зменшилася кількість податків). Верхівка втратила значну частину прибутків, а заплутана система законів зробила майже неможливим вирішення будь-якої проблеми. Раніше діяв закон хабара, тепер хабарництво зліквідували, але нової системи вирішення поточних справ для підданих реформатори не створили. Непрофесійна армія швидко втратила боєздатність. Життя стало нестерпним для всіх категорій населення, тож коли 1085 р. імператор Чжао Сюй помер, Ван Аньши дали відставку, а політику “нових законів” згорнули. Китай повернувся до прогнилих старих порядків. Катастрофічно погіршилося й зовнішньополітичне становище імперії: на початку XII ст. під ударами чжурчженів (тунгусомовних предків маньчжурів) упала киданьська імперія Ляо.

Реформи Сима Яня.

Епоха імперії Цзінь. Розділ держави ще більш послабив економіку і положення знати, зацікавленої у зміцненні прав власності на землю, підпорядкуванні селян і відображенні зовнішніх небезпек (нападів племен хунну, цянов і сяньбі). У ході боротьби "сильних будинків" в північному царстві Вей поступово піднісся рід Сима. І в 265 р. полководець Сима Янь позбавив влади останнього царя колишньої династії і оголосив себе імператором, заснувавши династію Цзінь (265-420). У 280 р. було завойовано царство У і незабаром Китай був знову об'єднаний.

У кінці III-IV ст. почалося зростання економіки. У землеробстві стали застосовувати комбіновані одно-, двох-, і трехлезвійние плуги з сівалками, важкі плуги, водяні млини, водопідйомні машини для зрошення полів. При виробництві заліза використовувалися воздухонадувние ковальські хутра, що приводяться в дію за допомогою водяного колеса. Поступово почали відроджуватися і міста. Відбувалися зрушення і в соціальній структурі: до кінця III в. оформилася спадкова, так звана титулована знати і "служиві чини". Була оформлена система титулів як форма організації правлячої верстви.

Після підкорення царства У, в 280 р. Симяо Янь видав указ, який означав спробу аграрних перетворень, відомих як "реформа Сима Яня". Всі землі оголошувалися державними і, отже, переходили під управління імператора, а все населення - і селяни і великі землевласники - власниками державних наділів. Всі тяглі полнонадельние селяни (працездатні чоловіки від 16 до 60 років) отримували наділи в 120 МУ1. Ці наділи поділялися на 2 частини: 70 му селянин обробляв для себе і ніс за це оброк продукцією домашнього ремесла (частіше тканиною або пряжею) і 20 днів у році ніс казенну трудову повинність. Решта 50 му оброблялися селянином його інвентарем цілком на користь скарбниці. Такий порядок повинен був матеріально зацікавити землеробів, утримувати селян на казенних землях і перешкодити їх догляду до великих землевласників. А державна влада забезпечувала свої фіскальні політичні та військові інтереси, а також потреби централізованої іригації, будівельних, дорожніх та інших робіт, що вимагали великих матеріальних і людських ресурсів.

Ця реформа була кроком на шляху формування феодальних порядків з китайською специфікою. Але вона мала досить обмежені масштаби: охоплювала тільки державні (казенні) землі. Однак сприяла розвитку сільського господарства: розорювання пусток, збільшенню платників податків до кінця III в. в порівнянні з періодом "Трьох царств" з 7650 тис. до 16164 тис.

Так була створена своєрідна надільна система, яка спиралася на общинні традиції: принцип розподілу землі за кількістю працівників, тенденцію нормування селянського землекористування. Ця система органічно включила в себе сусідську громаду.

Але широкого поширення ця реформа не отримала. Знати зберегла свої володіння в недоторканності. Служиві чини отримували від уряду землю у вигляді особливих посадових наділів з посадженими на них селянами - своєрідні бенефіції (від 15 дворів для чиновників 9 рангу до 1 двору - для чиновників 1 рангу).

Незабаром виявилася внутрішня неміцність імперії Цзінь. Після смерті Сима Яня почалася 16-річна боротьба за престол, загострили і соціальні протиріччя. З початку IV в. відзначені повсюдні повстання залежних землеробів і рабів. Одночасно посилився натиск сусідніх кочівників. І в другій половині IV ст. Північний Китай був захоплений плем'ям тоба, який створив так звану імперію Північну Вей (386-534).

102. культура Кореї в епоху Сілла

Корейська мова отримала свою початкову писемність: слова записували китайськими ієрогліфами, зберігаючи їхнє звучання і значення, причому писалися такі знаки як повністю, так і в скороченій формі. Така заплутана писемність дістала назву іду (“чиновницьке письмо”). Її остаточно кодифікував буддійський наставник Соль Чхон, який у 692 р. завершив процес упорядкування ранньокорейської писемності.

 

Засоби письма корейці також запозичили у китайців, але й тут сілланці не просто копіювали: якісні й водночас дешеві корейські папір і туш зажили світової слави, експортувалися в Японію і навіть у Китай, а з VIІ ст. корейці почали ксилографічне друкування книжок.

 

Динамічно розвивалася поезія, причому як кореємовна (жанр хянга), так і ханмунь (кореїзована китайська), класиком якої став пейзажно-філософський лірик Чхве Чхівон (857 -?). У ІХ ст. поет Віхон склав першу антологію хянга (“Самдемок”), яка, на жаль, не збереглася. Сілланську географію та етнографію прославив монах Хечхо (VIII ст.), який паломником відвідав Китай, Індію і Середню Азію, залишивши надзвичайно цінні дорожні записки (“Оповідь про відвідування п'яти індійських царств”). Знала Сілла і своїх філософів-конфуціанців: Вонхьо (VІI ст.), Исан (VIІ ст.), Чхундам (VIІІ ст.).

Об'єднання південній та центральній частин Корейського півострова під егідою Сілла вперше за багато століть принесло його населенню світ, що стало об'єктивною передумовою для подальшого розквіту корейської культури.

Розширення і ускладнення державного апарату, у відання якого перейшли нові території, об'єктивно вимагало посилення ідеологічної основи влади, тобто конфуціанства. Тому, як вже згадувалося, в 682 р. було засновано вищу конфуціанське навчальний заклад Кукхак. в якому, крім класичних конфуціанських текстів, вивчали математику, астрономію, історію, літературу.

Період Об'єднаного Сілла можна по праву вважати часом розквіту буддизму, що став панівною релігією Кореї. У цей час жили і творили знамениті діячі корейського буддизму. Буддійський монах Вонхе (617-680), який написав близько 85 творів, більше 20 з яких збереглися до наших днів, вніс значний внесок у розвиток корейського теоретичного буддизму. Монах Хечхо (704 -?) Після 719 р. здійснив подорож до Індії, а потім відвідав Центральну Азію. У 727 р. він повернувся в Китай. Свої подорожі Хечхо описав у книзі «Записи про подорож в п'ять індійських держав» («Ван про Чхон-чхуккук чон») [87].

Розквіт буддизму, звичайно, позначилася і на розвитку буддійської архітектури та скульптури, що залишила Кореї шедеври справді світового масштабу. Найбільш відомими спорудами цього періоду є буддійський монастир Пульгукса («Монастир Країни Будди») і буддійський храм Соккурам («Буддійський скит в кам'яній печері»), розташовані неподалік від сілласкіх столиці Кимсон (сучасний Кен-Чжу).

Монастир Пульгукса був заснований ще в 539 р., але особливу популярність придбав з 751 р., коли був відбудований заново. Його старовинні дерев'яні будівлі не збереглися до наших днів, піддавшись руйнуванню в ході численних воєн. Сучасний вигляд монастиря створюється будовами, вік яких не так великий. Проте дві кам'яні пагоди, кожна заввишки в 10,4 м, чудово збереглися і є національним надбанням Республіки Корея. Одна з них - Триярусна кам'яна пагода (Самчхин соктхап) [88] вибудувана в класичному стилі, в той час як інша - Пагода численних коштовностей (Таботхап) має незвичайні для такого роду споруд кам'яні сходи, колони, поручні.

Печерний храм Соккурам, єдиний такого роду в Кореї, був побудований також у 751 р. неподалік від монастиря Пульгукса, біля гори Тхохамсан. Унікальність храму, що складається з двох основних внутрішніх приміщень, полягає в тому, що він є повністю штучної спорудою, покритої зверху товстим шаром грунту для надання йому вигляду печери. Стіни храму прикрашені більш ніж 40 кам'яними статуями і рельєфами. У центрі внутрішнього круглого залу знаходиться кам'яна статуя сидячого Будди Шак'ямуні висотою 3,26 м, що відрізняється ретельної обробкою деталей.

У триярусної кам'яної пагоди монастиря Пульгукса була знайдена найстаріша в Кореї і найстаріша в світі книга, видана ксилографическим способом. У 1966 р., під час проведення реставраційних робіт, всередині пагоди був виявлений паперовий сувій довжиною 6,3 м, що складався з 12 склеєних разом аркушів шириною 8 см, на яких був надрукований буддійський текст. Таким чином, ця знахідка дозволяє дослідникам говорити і про розвиток видавничої справи в Об'єднаному Сілла.

До значних культурно-технічним досягненням Сілла можна віднести лиття мідних дзвонів, прикрашених барельєфними зображеннями. Робота з виготовлення найбільшого (з відомих поки що) в Кореї дзвони почалася в правління государя Кендог-вана (742-764) і завершилася в 771 р., в правління наступного государя - Хегон-вана (765-779). Дзвін назвали «Колоколом духу великого короля Сондог-вана» (Сондоктеван сін-Чжон) для того, щоб по всій країні розносився його звук як пам'ять про мудре правління государя Сондог-вана і сповіщення про те, що в країні настали мир і спокій. Дзвін має вагу в 72 т, висоту - 3,33 м, діаметр - 2,27 м [89]. Іноді ще цей дзвін називають «Колоколом з храму Подокса» (Подокса Чжон).

Високий рівень розвитку в Об'єднаному Сілла отримали література, живопис, музика. Об'єднане Сілла дало корейської культурі не тільки найстаріше друковане видання, найбільший дзвін, єдиний печерний храм, а й першого відомого поета, чиї творіння збереглися до наших днів. Чхве Чхівон (857 -?) З юності відрізнявся неабиякими талантами і вже в 12 років відправився вчитися до Китаю династії Тан (відомої своїм поетичним спадщиною), де не тільки успішно здав іспити на отримання державної посади, але і займав ряд постів в місцевих і центральних органах влади. Життя на батьківщині, куди він повернувся у 885 р., виявилася досить непростий, оскільки Чхве Чхівон намагався боротися зі старою сілласкіх станової системою кол'пхум. Останні роки свого життя поет і вчений провів у отшельничестве в знаменитому монастирі Хеінса (заснований в 802 р. в горах Каясан). Його творчість відомо нам по зберігся збірки віршів «Оранка пензлем у коричних саду» («Кевол' пхіл'ген»), а також з пізніших історичних творів - «Історичні записи Трьох держав» («Самгук саги») і «Достопам'ятні події Трьох держав» («Самгук юса») [90].

У той час як в VII столітті в середній і південній частині Корейського півострова почався період розквіту королівства Об'єднане Сілла, що збагатив скарбницю корейської культури безліччю досягнень, на північ від Сілла початок утворюватися нова держава, історія якого досі викликає безліч суперечок.

 

103. Розкрити сутність державної монополії на землю у державі Корьо. Епоха тотальної державної надільної системи на Далекому Сході вже минула і відновити її так і не вдалося, а військова верхівка й селяни, завдяки підтримці яких Вани прийшли до влади, сподівалися на віддяку. Влада спробувала змінити ідеологію й проголосила державною релігією в країні буддизм, на відміну від Сілла, де однозначно домінувало конфуціанство. Але проповіді марності буття, нірвани та ілюзорності матеріального світу не допомогли, адже податки збиралися зовсім не ілюзорні. Все це змусило владу поступитися. В указі 976 р. йшлося вже про типову для Сходу систему нашарованої, “листкової” земельної власності. Землю проголосили володінням того, хто її обробляв, а на правах співвласника держава отримувала з неї ренту-податок, не втручаючись у внутрішнє життя селянських общин. Для забезпечення матеріального і морального комфорту чиновницької та військової верхівки на тих же засадах узаконено систему земельних пожалувань (чонсіква). Військова організація в Корьо також не зазнала суттєвих змін: залишилася в силі система загальної військової повинності на основі общинної кругової поруки, яка, з одного боку, розоряла селян, з іншого - зоставляла армію (50 тис. вояків) непрофесійною, а тому небоєздатною. Лише буддизм, в ідеологічному пануванні якого Вани вбачали запоруку соціальної стабільності в країні, залишився державною релігією Корьо аж до кінця ХІV ст. (тобто протягом усієї корьоської історії).

Реформи зазнали невдачі, а проблеми залишилися. Швидко збільшувався чиновницький апарат, буддійські храми, земельні володіння яких швидко зростали, отримали податкові пільги, а кожен восьмий рік (для Кореї це стало “законом природи”) був неврожайним. Владі хронічно не вистачало коштів і вона постійно збільшувала податки: за перші десятиліття правління династії Ван вони зросли у два рази. Система кругової поруки сприяла масовому розоренню селян, а грабіжницький лихварський процент перетворював вільних селян (янінів) на безправних боржників (нобі). В країні наростало соціальне невдоволення, проте влада вирішила не лікувати економіку, а обеззброїти народ: 987 р. в усіх селян вилучили зброю (якою вони володіли ще з часів Сілла) і перекували її на сільськогосподарські знаряддя праці, але цей своєрідний засіб утілення в життя гасла “Перекувати мечі на рала” став для землеробів символом не вільної праці, а повної незахищеності перед свавіллям правителів. На селі набирав сили відкритий владний деспотизм: за несплату податків селян почали шмагати, забивати в колодки, чинити наругу над їхніми жінками, а весь шовк, оголошений владою предметом розкоші, в селян забирали як у недостойних. Ситуацію ускладнило деспотичне самодурство короля Ван Хьона (Хьончжона, 1009 - 1031), якому стали замалими царські хороми. На копання ставків і будування нових палаців зігнали тисячі селян, не звільнивши їх при цьому від податків.

На цьому тлі зовсім по-іншому виглядають успіхи корьоської культури, за які піддані платили високу ціну. Корьоську верхівку вирізняло фанатичне раболіпство перед цивілізаційними досягненнями Китаю, які стали для верхів Корьо абсолютним естетичним еталоном. Корьоська епоха - яскравий приклад того, як самобутня культура може трансформуватися під тиском запозичених традицій, майже втратити національне обличчя.

Відчутний китайський вплив проглядається в архітектурі столичного королівського палацу Манвольде (Х ст.), за канонами китайського буддизму споруджувалися в Корьо буддійські пагоди, зокрема Хьонхвас (ХІ_ст.) та Похьонса (ХІ ст.). Явно під впливом китайських наукових канонів перебував найвидатніший історик середньовічної Кореї Кім Бусік (1075 - 1151) - автор славнозвісної “Історії трьох царств” (“Самкук сагі”). Традиції китаємовного лірика Чхве Чхівона розвивав у поезії пейзажний лірик Лі Гюбо (1169 - 1241) - творець першої в корейській літературі поеми “Правитель Тонмьон”. Як різновид історичної науки з'явилася в Корьо літературна проза: тогочасні прозаїки Лі Інно (1152 - 1220), Лі Джехьон (1288 - 1367) та вже відомий Лі Гюбо збирали анекдоти, новели, нариси на історичні теми й оформляли їх у невеликі оповіді “малих форм” (пхесоль). Лише корьоський живопис, уявлення про який дають розписи храму Пусокса (ХІV ст.) та кілька живописних замальовок у ванських гробницях, зберіг національну специфіку й відчутно відрізнявся від китайського, нагадуючи більше ранні фрески когурьоських могильників. Але найвідоміший корьоський живописець Лі Нен (ХІІ ст.) навчався вже в Китаї.

У пошуках коштів верхівка Корьо мобілізувала експортні можливості країни. За кордон (у Китай, Японію, Великий Степ, Іран, Аравію) вивозили хутра, золото, срібло, білий корейський папір, ліки, шовк, посуд й у величезних кількостях женьшень, але імпорт майже не впливав на господарське життя і не поліпшував життєвий рівень населення, бо його основною статтею залишалися коштовності, високоякісні фарби, ртуть і косметика Персії, мечі Японії, музичні інструменти, декоративні вироби, картини й книги Китаю тощо.

Парадоксально: Корьо, держава з розваленою економікою і злиденним рівнем життя населення, імпортувала стільки книг, що сунський Китай навіть змушений був заборонити вивіз книг за межі “Піднебесної”, бо не встигав друкувати їх у таких масштабах.

З ХІІІ ст. в Корьо з'явилося власне книгодрукування набірним шрифтом, а письменність стала нормою життя для соціальних верхів. Водночас разюча диференціація доходів і рівня життя роз'їдала країну.

Жахливим продовженням внутрішньої кризи стало загострення міжнародної ситуації в регіоні: з 993 р. на корейські землі почала зазіхати киданьська імперія Ляо.

Тричі Корьо пережило киданьські навали. У 993 р. на півострів вторгнулася 800-тисячна армія Сяо Сюнміна й спершу швидко здобула кілька перемог. Одначе, укріпившися на р. Чхончхонган, корейська піхота зупинила агресорів, які не встигли окупувати всю країну до зими, й з початком морозів змушені були відступити.