Розпад монгольської імперії за Чингісідів 1 страница

Розпад імперії Чінгісхана і утворення держав Чингізидів.

За тридцять років до появи кочівницьких орд під стінами російських міст, в 1206г. на березі центральноазіатської річки Онон зібрався куралтай (з'їзд), степової аристократії. Вимагалося провести формальний юридичний акт утвердження каана (верховного правителя) нового монгольської держави. У тривалій, жорстокої, підступної і витонченою боротьбі Темуджин зумів об'єднати розрізнені і ворогуючі монгольські кочові племена в єдину державу. І в очах усього степу, що звільнилася від виснажливих кривавих міжплемінних і родових сутичок, саме Темуджин був але праву гідний титулу верховного правителя. Найбільш знатні нойон (князі) степу посадили його на білосніжний повсть, підняли до вічного синього неба і загальним словом затвердили нечуваний досі в степах титул - Чингісхан. Але не минуло й п'яти років з дня курілтая, що оголосив Темуджин Чінгісханом, як монгольські матері проводили від порогів юрт своїх синів, закликаючи вічне синє небо зберегти їм життя. Тепер монгольська кров лилася у славу каана не у рідних берегів Онона н Керулена, а за багато днів шляху від них на південь і на захід. До своєї смерті в серпні 1227 р. Чингісхан зумів закласти територіальну основу нової величезної імперії, яку склали не лише народи, що жили і безпосередньому сусідстві з Монголією, але й Китай, і Середня Азія, і степи на захід від Іртиша. В результаті у другій половині XIII в. величезні простори від берега Тихого океану до Дунаю опинилися під владою Чингізидів. Природно, що про політичне та економічне єдності всіх частин такого велета не могло бути й мови, хоча якийсь період його намагалися підтримувати з заснованої Чингісханом столиці Монголії Каракоруму. Але вже в 60-х роках XIII в. імперія розпалася на окремі частини (улуси). Столиця її було перенесено з Каракоруму в Ханбалик (нинішній Пекін), а сама правляча династія на китайський манер стала називатися Юань. У степах північніше озера Балхаш і Аральського моря від Іртиша до Яїка (Уралу) розкинувся улус старшого сина Чингісхана Джучн. Його спадкоємці постійно робили спроби розширити володіння батька, але особливого успіху вони так і не домоглися, мабуть через нестачу сил. Положення круто змінилося в 1235 р., коли на куралтае було вирішено надати потужну підтримку синам Джучі Орда-Ічен і Бату в завоюванні Східної Європи. Їх війська були посилені загонами ще кількох монгольських принців і кращим полководцем Чингісхана Субедеем, що отримали перемогу над російсько-половецькими силами на річці Калці в 1223г. Очолив весь похід другий син Джучі Бату, що називався в російських літописах Батиєм.

 

 

105. Мухамед ібн Абдаллах (20 квітня 570 — 8 червня 632)

 

106. Чингісхан (1206—1227 роки)

 

108. феодалізм у Китаї в період Сянь Го (троєцарство). Китай вступив в епоху середньовіччя, успадкувавши від давнини досить високу матеріальну й духовну культуру і розвинену державність, проте нерівномірність культурно-господарського розвитку різних районів великої території країни та деструктивні наслідки непродуманої агресивно-експансіоністської політики ханьських імператорів (що зробило ворогами імперії всіх її сусідів і виснажило внутрішні ресурси Китаю) спричинили глибоку соціально-політичну й економічну кризу в державі. Наприкінці II ст. н.е. імперія Хань переживала глибокий занепад економіки, кризу влади та зовнішньополітичної могутності.

 

На перший погляд цивілізаційні успіхи імперії Пізня (Східна) Хань (25 - 220 рр.) були вражаючими. У 105 р. євнух імператорського палацу Цай Лунь розробив дешевий спосіб виготовлення паперу (з кори дерев, коноплі, ганчір'я і старих рибальських сіток), що удешевило державне діловодство і зробило доступнішими для простого люду знання: раніше книги на елітарному шовку були надзвичайно дорогими, а дешевшу книгу, написану на бамбукових паличках, могли перевезти лише кілька волів. Великий винахідник Чжан Хен склав першу на планеті карту зоряного неба і створив перший у світі сейсмограф, а ім'я історика Бань Гу обезсмертила його славетна “Хань шу” (“Історія династії Хань”). Щоправда, чесних істориків ніколи не любили, тому Бань Гу помер у в'язниці.

_ Видатними вченими епохи були математики Чжан Цан і Ген Шоучан, філологи Ян Сюн і Сюй Шень, філософ Ван Чун. Високого рівня розвитку досягла ханьська медицина, яку прославив лікар Хуа То із Цзяоцзюня. Він лікував травами, гімнастикою, припіканнями, проколами й навіть робив хірургічні операції, використовуючи для анестезії відвар коноплі, але і його життя закінчилося трагічно.

_ На селі ширше стали використовувати для оранки волів, а винахід у 31_р. Ду Ши плавильних печей з повітряним піддувом забезпечив виробників масовими й дешевими залізними знаряддями праці. Проявили свої таланти славетні ханьські агротехніки (Ван Цзін, Фань Шеньчжи), а в галузі ремесел з'явились нові, небачені досі технології: для видобутку чавуну й випарювання солі почали застосовувати як пальне природний газ. Але економічне піднесення залишалося відносним.

 

При врожайності в середньому в 3 даня (180 кг) з одного му (0,05 га) село, внаслідок дефіциту родючих земель, завжди голодувало: сім'я з 4 - 5 осіб отримувала ділянку, розміри якої не перевищували 25 му, а для нормального харчування однієї людини потрібно було 1,5 - 2 даня зерна на місяць2. Прогресуюче зубожіння підданих примусило владу скоротити податки до 1/30 врожаю і ліквідувати подушну подать у 120 монет з людини3. Для забезпечення фінансових потреб держави застосовувався продаж державних рангів і посад, що набув велетенських масштабів. Це, звичайно, аж ніяк не сприяло високому професіоналізму чиновництва. Й хоча загальна кількість службовців становила майже 150 тис. осіб, порядку в державних справах більше не стало.

 

Навіть у мирний час пізньоханьська економіка не могла похвалитися великими успіхами. До того ж лаври “володарів світу” не давали спокійно спати імператорам Східної Хань, і непомірні військові витрати доруйнували продуктивні ресурси країни. Навіть чиновникам (крім високопоставлених) зарплати перестало вистачати на життя, що породило масову корупцію й продажність апарату, а конкретне виробництво в умовах економічного розвалу, воєн і процвітаючого хабарництва стало повністю нерентабельним - і всі (як це завжди буває, коли економіка гине) кинулися в торгівлю, спекуляцію або в “рекет”. Ханьський учений Ван Фу так описує тогочасний Китай: “Зараз усі кидають землеробство та шовківництво і прямують у торгівлю. Запряжені волами й кіньми вози заповнили шляхи, нероби, що шукають удачу, заполонили міста...”4 Різко зменшилася кількість посівів, а без сільськогосподарського виробництва почали вимирати міста (кількість останніх скоротилася більше як у два рази). В країні запанував голод і канібалізм, коли “дружини поїдали чоловіків, а... чоловіки поїдали дружин”5. Загальну військову повинність давно скасували, але професійна армія не стала дешевшою, а війни - переможними. До всіх бід додався розклад політичної верхівки суспільства, державні справи почали вирішувати через гарем євнухи.

 

Слід зазначити, що в тих випадках, коли кастрація не була повною, то часто-густо євнух, позбавлений можливості мати дітей, усе ж міг потішати нудьгуючих наложниць. Зрозуміло, що такі євнухи були цілком задоволені своєю долею, а їхнє слово ставало законом для наложниць, бо конкуренція серед жінок значно перекривала можливості гаремних наглядачів-слуг. У 102 р. вперше в історії Китаю євнух Чжен Чжун став “князем” (хоу), а в 135 р. євнухам дозволили мати приймаків з усіма правами законних дітей. “Родичі” євнухів ставали впливовими чиновниками, а кастрацію вилучили з переліку покарань. Справа доходила до абсурду: ті, хто мріяв про швидку кар'єру, іноді добровільно себе калічили, щоб потрапити на службу до гарему.

 

Запеклу боротьбу проти клік євнухів повело чиновництво, але їхнього лідера Лян Цзі (середина II ст.) хроніки змальовують людиною з хижою, як у сови, головою, злим поглядом і млявою мовою, алкоголіком і азартним гравцем за державний кошт. Хабарі та безконтрольне марнотратство стали масовими, а доноси й експропріації - нормою життя.

 

Гризня євнухів і продажного чиновництва остаточно “звільнила” двір від чесних і талановитих спеціалістів, а ті, хто залишився, мріяли про наживу, а не про славу держави. Остаточно розклалася армія, куди замість патріотів йшли “молоді негідники”. Це змусило ханьський двір спочатку платити “відкупні дари” сусідам (на ці потреби витрачалося до 7 % бюджету), а потім - брати кочовиків на службу. “Варваризація” війська зробила непотрібними архаїзмами в армії поняття “патріотизм” і “батьківщина”. Чиновники та євнухи по черзі писали один на одного доноси, терор став масовим явищем.

 

Ідейною зброєю чиновників були книги великих конфуціанців (Кун-цзи, Мен-цзи, Дун Чжуншу тощо), й тому, шукаючи ідеологічну противагу, євнухи звернулися до даосизму та екзотичного буддизму: у 160-х роках культи Лао-цзи і Будди офіційно ввели при дворі. Але прагматикам-китайцям не сподобалися незрозумілі проповіді буддійських місіонерів про ілюзорність світу та нірвану, тому криза державної конфуціанської доктрини породила в народі не тотальну буддизацію, а ренесанс даосизму, з яким пов'язаний крах ханьської державності.

Авторитет одержавленого конфуціанства катастрофічно занепадав, буддизм був чужим, а самітники-даоси свій народ лікували, допомагали у випадках, коли потрібно було когось приворожити або отруїти, виступали акушерами й захисниками від банд мародерів, використовуючи секрети даоських шкіл єдиноборств.

 

Наприкінці II ст. н.е. ситуація в низах суспільства максимально загострилася, й водночас різко зріс авторитет опозиційних релігійних сект, серед яких найвищий успіх випав на долю даоської “Тайпіндао” (“Шлях великої рівності”) та її вождя Чжана Цзюе із провінції Хебей.

 

Чжан Цзюе був потомственим даосом-лікарем, на початку 170-х років, під час епідемії, здобув неабиякий авторитет і популярність серед простолюдинів і почав проповідувати свої погляди на суспільний устрій Китаю. Він пророкував близьку загибель неправильних ханьських порядків, які називав “Синім Небом”, і перемогу “Жовтого Неба” справедливості, причому початок нової ери, на його думку, мав наступити в 184 р., який у Китаї називався роком “дерева-миші” (цзя-цзи) - першим роком 60-річного циклу (своєрідного китайського “століття”). Із своїх наелектризованих адептів Чжан Цзюе створив воєнізовану релігійну секту з 36 братств - фанів _(майбутніх військових загонів) із залізною дисципліною та чіткою ієрархією.

_ Від простих сектантів вимагалося брати участь у “богослужіннях” (возливанні жертовного вина), платити податок на утримання сектової верхівки, готуватися до війни за “Жовте Небо Справедливості” та виконувати команди начальника фану (“Возливателя жертовного вина”), над яким стояв сектовий “генералітет” (“головні возливателі”) на чолі з Чжан Цзюе. Від усіх сектантів вимагалася беззастережна віра у свого вождя і повна відвертість. Порушників закону тричі прощали, а якщо ті не виправлялися,_ - страчували.

 

Повстання готувалося 10 років. У листівках Чжан Цзюе стверджувалося, що “Синє Небо уже загинуло. Повинно встановитися Жовте Небо, це відбудеться в рік цзя-цзи; у “Піднебесній” запанує тоді велике благо”6. Проте напередодні запланованого початку повстання зрадник Тан Чжоу доніс про це уряду. Після масових арештів власті виявили і стратили понад 1000 сектантів (серед них двох євнухів із безпосереднього оточення імператора). За цих обставин Чжан Цзюе наказав достроково розпочати повстання, яке увійшло в історію під назвою повстання “жовтих пов'язок”, бо повстанці пов'язували собі голови жовтими пов'язками, символізуючи цим мрію про “Жовте Небо Справедливості”. За десять днів “уся “Піднебесна” відізвалася на повстання, а Лоян (столиця Китаю) затрепетав”7. Лише Центральна армія Чжан Цзюе налічувала 360 тис. бійців, але й ханьський двір не гаяв часу.

 

На придушення “жовтих пов'язок” імперія мобілізувала усі наявні сили (400 тис. вояків), кращі армії та полководців. У країні оголосили амністію усім злочинцям за умови вступу до урядового війська. Й хоча загальна кількість “жовтих пов'язок” перевалила за мільйон, ханьська армія за 10 місяців запеклих боїв розбила повсталих, із їхніх відрубаних голів (сотень тисяч!) по всій країні будували жахливі вежі.

 

Китай обезлюднів, іригація занепала, Хуанхе змінила русло, голод, епідемії та масовий канібалізм знекровили країну. Залишки “жовтих пов'язок” продовжували боротьбу до 208 р., поряд з ними почали діяти й інші повстанські організації (“Чорні гори”, “Жовтий дракон”, “Білі ворони”, “Великий потоп” тощо), а реальна влада в провінціях перейшла від імперської адміністрації до місцевих воєначальників. Імперія Хань доживала свій вік.

 

Падіння дому Хань. Китай в епоху Троєцарства. У травні 189 р. помер покровитель євнухів імператор Лін-ді. На престол служителі гарему посадили його малолітнього сина (від фаворитки Хе) Шао-ді, дядько якого (старший брат фаворитки Хе Цзінь) дістав звання регента та посаду командувача армії. Батько Хе Цзіня був простим м'ясником, тож євнухи, піднявши його на вершину влади, сподівалися на вдячність свого протеже, але під тиском генералітету Хе Цзінь почав готувати антиєвнухську змову. Чутки про неї невдовзі дійшли до гаремників, і ті відрубали 22 вересня 189 р. Хе Цзіню голову, але спіраль заколоту вже почала розкручуватися. На чолі перевороту став генерал Юань Шао, який того ж вечора повів гвардію на штурм імператорського палацу.

Вояки оточили й вирізали 2 тис. євнухів. “Були чоловіки без борід, яких зарубали помилково. Деякі, щоб уціліти, змушені були роздягатися”8. Решта євнухів у пошуках порятунку кидалися в Хуанхе і тонули в бурхливих водах річки.

Гвардійці покінчили з владою гаремників, але за попередніми планами змовників до столиці прибула регулярна армія на чолі з Дун Чжо, який посадив на трон свого ставленика Сянь-ді. Розбещена гвардія не могла протистояти бойовій армії, і Юань Шао втік на схід, де розпочав війну з Дун Чжо за владу. Саме в цей момент від Юань Шао відійшов 34-річний гвардійський офіцер Цао Цао - вояк, велетенський на зріст, з маленькими очима й довгою бородою, батько якого був прийомним сином двірцевого євнуха. Але, розуміючи, що його час ще не настав, Цао Цао на власні кошти навербував 5 тис. найманців і став вичікувати.

 

У 190 р. Дун Чжо наказав спалити Лоян, а столицю перенести в Чан'ань (сучасний Сіань), куди батогами перегнали всіх лоянців, але в 193_р. генерала Дун Чжо заколов власний охоронець, і в 195 р. імператорський двір спробував повернутися назад, та Лояна як міста вже не існувало. “Усі палаци й будівлі Лояну були знищені вогнем. Чиновники укривалися бур'яном і жили серед голих стін. Провінційні правителі мали сильні армії і не присилали коштів. Придворні сановники були виснажені голодом... Деякі з них померли з голоду серед голих стін, деяких убили солдати”9.

 

Перебуваючи у відчайдушному становищі, імператорський двір звернувся за допомогою, але жоден з генералів не захотів годувати й захищати цих дармоїдів, і тоді зійшла зірка Цао Цао. Він єдиний погодився взяти на себе турботи про Сянь-ді, який переїхав разом із двором під заступництво Цао Цао до м. Сюй (пров. Інчуань). І тут усі оцінили хитрість та політичне передбачення Цао Цао: із дрібного регіонального ватажка він перетворився на представника законної влади, опору й захисника трону, а всі інші раптом стали бунтівниками й узурпаторами. Проявив Цао Цао й неабиякий талант полководця, по черзі погромивши всіх своїх конкурентів, а коли в 202 р. приголомшений поразками помер з горя Юань Шао, Цао Цао відчув себе повновладним диктатором.

 

Крах партії Юань Шао довершила його вдова Лю, яка після смерті чоловіка наказала стратити п'ятьох улюблених наложниць покійного. А щоб вони навіть після смерті на тому світі не сподобались Юань Шао, веліла поголити їхнім трупам голови, порізати обличчя й покалічити. Потім вирізали усіх родичів нещасних наложниць (побоюючись помсти з їхнього боку), після чого решта колишніх прибічників Юань Шао від жаху розбіглась.

Цао Цао проголосив, що він краще ображатиме інших, аніж дозволить ображати себе, і терором та палицями примусив тремтіти підлеглих. У боротьбі за владу залізний диктатор утратив сина, племінника й два передніх зуби, тому за саму лише підозру у змові не жалів нікого. Стабільність його режиму забезпечила також вдала внутрішня політика: організація військових поселень (що дало змогу зменшити витрати на утримання армії), досягнення завдяки терору дисципліни серед чиновників і нормалізація податкової системи (з селян брали 50 - _60 % зібраного врожаю). Та Цао Цао підкорились лише північні райони Китаю, а південь поділили між собою інші актори цієї кривавої всекитайської трагедії.

Першим серед них був Лю Бей - збіднілий аристократ, далекий родич ханьських імператорів, який у дитинстві заробляв собі на життя плетінням циновок. Він контролював південно-західну окраїну Китаю, на землях якої пізніше заснував царство Шу (або Хань, бо Лю Бей був дядьком Сянь-ді). В південно-східних районах країни лідером став нащадок славетного китайського військового теоретика Сунь-цзи (VI - V ст. до н.е.) генерал Сунь Цюань, якого “природа обдарувала квадратним підборіддям і великим ротом, блакитними очима та темно-рудою бородою”10. Володіння Сунь Цюаня стали пізніше імперією У.

Китай розколовся на три держави, але Цао Цао, як розпорядник імператорського ханьського двору, мріяв про всекитайське панування.

Він проголосив себе ваном (“царем”), завів власну гвардію (“Загін тигрів” - 25 тис. вершників), за вияв непокори наказав забити киями до смерті вагітну імператрицю, а її батька і двох царевичів - стратити на ринковому майдані столиці (Лояну); після чого заляканому Сянь-ді дали нову імператрицю - дочку диктатора.

Відчутними були зовнішньополітичні успіхи Цао Цао. Об'єднавши весь Північний Китай, він успішно відбив напади “північних варварів” (кочовиків Великого Степу), погромив також західних цянів (предків тангутів).

Цяни вважали священним білий колір, тому Цао Цао сформував спеціальний корпус кінноти на білих конях. Перелякані цяни вирішили, що їх переслідують розгнівані боги, і в паніці залишили поле бою. Більше вони не чіпали китайців.

І тоді Цао Цао наважився на південний похід. Шлях на Шу перетинали високі гори, а на У - ріка Янцзи, тому Цао Цао, побудувавши величезний флот, рушив з 830-тисячним військом на У. Сунь Цюань зумів виділити для відсічі лише 60 тис. бійців, але це була битва “слона” з “китом”. Південні китайці вважалися непоганими мореплавцями, а північні - лише сухопутними вояками, тому коли флот Цао Цао у 208 р. наблизився по Янцзи до “Червоної Скелі” (Чібі, провінція Хубей), воїни У спалили його кораблі брандерами. Залишки “північного війська” в паніці розбіглися.

 

Звичайно, Цао Цао не змирився з поразкою, але на схилі літ великого войовника почали турбувати приступи жахливого головного болю. Викликали видатного лікаря Хуа То, який дійшов висновку, що болісний нарив міститься в черепі й запропонував полководцю операцію із застосуванням снотворного (розчин коноплі) і трепанацією черепа. Цао Цао, який панічно боявся змовників, запідозрив Хуа То у спробі вбити його таким своєрідним способом і наказав стратити лікаря. Невдовзі (у 220 р.) й сам 66-річний Цао Цао помер у кривавому кошмарі.

Побоюючись народної помсти за смерть славетного лікаря (розриття могили й наруги над трупом), для диктатора збудували 72 могильних кургани, щоб ніхто не дізнався, де він похований.

 

У тому ж 220 р. син покійного диктатора Цао Пей завершив ліквідацію ханьської династії - скинув Сянь-ді з престолу й оголосив себе імператором новоствореної імперії Вей (весь північний Китай) із столицею в Лояні. Через кілька місяців звістка про цю подію надійшла до Лю Бея. Як родич ханьського імператорського дому, він проголосив себе (у 221 р.) імператором Хань-Шу (столиця - м. Ченду Південно-Західний Китай). Трохи пізніше (у 229 р.) й Сунь Цюань проголосив себе імператором У [столиця Цзяньє (сучасний Нанкін)].

 

Найрозвинутішим і наймогутнішим із трьох царств було Вей, територія якого охоплювала корінні землі долини Хуанхе. Політичний та військовий талант Цао Цао сприяв відродженню вейської економіки, а 700-тисячне військо гарантувало внутрішню стабільність режиму й спокій на кордонах. Проте вейському господарству хронічно не вистачало робочих рук, а спроба возз'єднання усіх земель Піднебесної під скіпетром Цао Пея скінчилася плачевно: під час походу на У, що відбувся в 223 р., в армії Вей спалахнула епідемія, від якої вимерло до 70 % вояків.

 

Таким же безрезультатним виявився похід на У імператора Лю Бея, а коли 68-річний Лю Бей (останній із “тріумвірів”, які претендували на всекитайське панування) помер у 223 р. від шлункової хвороби, політична ситуація на певний час стабілізувалася. Усі три царства ввели власні літочислення, на кордонах організували митниці та прикордонну службу і зосередились на своїх внутрішніх проблемах.

 

Обидва південні царства переживали ще більшу скруту, ніж далекий від процвітання Вей. Процес “ханьської” колонізації долини Янцзи лише розпочався, і китайців тут було мало, а місцеві народи мань, юе та лоло вороже ставилися до пришельців.

 

Видатну роль в історії царства Шу-Хань відіграв славетний воєначальник і талановитий політик Чжуге Лян. Він зменшив податки (що сприяло зміцненню податкової дисципліни, економічному піднесенню й нормалізації фінансів), реорганізував армію (запровадив систему військових поселень), державним втручанням зменшив лихварський процент, сприяв освоєнню нових орних земель, щедро надаючи їх власникам податкові пільги. Сунь Цюань (правитель У) обрав інший шлях до процвітання. Спираючись на сильну армію (230 тис. вояків), здійснив тотальну воєнізацію країни, а проблеми фінансів і нестачі робочих рук розв'язував шляхом воєн з “варварами” Ляодуну та юе. Звідти він отримував данину, військову здобич і полонених, яких наділяли землею як державно-залежних селян.

 

Проте господарські потреби єдиного іригаційно-землеробського комплексу, ментально-психологічне відчуття загальнокитайської етнічної єдності, політичні традиції спільної державності, а також загроза іноземних навал нагально вимагали відновлення загальнокитайської державної єдності. За своїми потенційними можливостями (велика територія, етнічна однорідність підданих, глибокі традиції державності) царство Вей значно переважало своїх південних конкурентів, але їхню агонію гальмували чвари всередині вейської верхівки.

 

У 226 р. захворів і раптово помер Цао Пей, а його наступник Цао Жуй вирішив здивувати світ блискучою столицею, для чого зігнав десятки тисяч підданих до Лояну на будівництво величних храмів і палаців. Навіть чиновників примусили тягати колоди й землю, а коли гігантські будівельні роботи завершилися, рясно укривши окраїни Лояну безіменними могилами, Цао Жуй переніс свою активність на фронт кохання. Імператриця спробувала протестувати, за що й поплатилася життям. Але вбивство тихої та вірної дружини не минулося безкарно. Вночі Цао Жуя почали переслідувати кошмари, центральне місце в яких займала покійна імператриця, що вимагала його життя. Заляканий та знесилений муками совісті у 239 р. Цао Жуй помер від нервового приступу. Його спадкоємцем став 8-річний син Цао Фан, але реальну владу в державі захопив регент з роду Сима.

 

Останньою спробою відвоювати владу для Цао став заколот 254 р., але Сима швидко розкрили цю змову. Після короткого слідства імператрицю “повісили на шовковому шнурку”, а на місце бунтівливого Цао Фана посадили покірного Цао Мао, проте й цього Сима здалося замало. У 260 р. за наказом регента якийсь Чен-цзи зарубав імператора. Диктатор Сима Чжао вирішив “зберегти обличчя” і наказав заарештувати вбивцю, якому спочатку вирізали язик, а потім прилюдно відрубали голову.

 

Після подвійної екзекуції влада Цао стала зовсім номінальною, а диктатор Сима Чжао дістав можливість повністю зосередитись на вирішенні воєнних конфліктів із південнокитайськими “схизматиками”, які на той час опинилися в досить-таки скрутному становищі. У державі Шу в продовження найгірших ханьських традицій владу, спираючись на гарем, захопили євнухи. Тому, коли у 263 р. після важкого 20-денного переходу безлюдними горами вейська армія на чолі з генералом Ден Аєм з'явилась під Ченду, держава Шу-Хань упала майже без опору.

Нагородою для Ден Ая за цю блискучу перемогу стала смерть, бо Сима Чжао, побоюючись його популярності, наказав знищити талановитого полководця.

Наступною жертвою стала вейська династія. Щоправда, це сталося вже після смерті Сима Чжао: у 264 р. він раптово онімів і невдовзі помер (судячи із симптомів, його вразив інсульт). На політичну авансцену вийшов Сима Янь (старший син Сима Чжао) - “хлопчище величезного зросту, з довгим жорстким волоссям і руками нижче колін. Він мав неабиякий розум і був надзвичайно хоробрим”11. У 265 р. Сима Янь скинув безвладного імператора Вей і оголосив себе “Сином Неба”, назвавши свою династію Цзінь (265 - 316).

Тепер ніщо не могло врятувати У, де імператор Сунь Хао узаконив доноси і проявив себе бездарним правителем, жорстоким, підступним, розбещеним. За 9 років свого правління він стратив понад сорок найвищих сановників (їм здирали з обличчя шкіру або виколювали очі). Не дивно, що коли у 280 р. на У рушила цзіньська армія, уське військо розбіглося, не бажаючи класти життя за кривавого деспота.

У 280 р. епоха Троєцарства скінчилася, єдиним володарем Китаю став Сима Янь - засновник імперії Цзінь, першої всекитайської середньовічної держави.

109. суспільно-політичний розвиток Китаю за династії тан. Засновником третьої всекитайської імперії доби середньовіччя був Лі Юань - уже на той час відомий полководець, намісник Тайюаня. Він був далеко не єдиним, хто збунтувався проти самодура й сатрапа Ян Гуана. Скориставшись тим, що заляканий імператор покинув столицю і втік у Цзянду, поринувши з горя у запій і розпусту, Лі Юань у 617 р. захопив Чан'ань і посадив на суйський престол свою маріонетку Ян Ю (Гун-ді). Відтепер він став не заколотником, а захисником незаконного, але “доброго” “Сина Неба” Ян Ю, проти законного, але “злого” Ян Гуана. А коли до Чан'аня надійшла звістка, що Ян-ді задушили замордовані сатрапом підлеглі, Лі Юань 18_червня 618 р. оголосив себе імператором, назвавши свою династію Тан.

 

Новий імператор стратив найодіозніших вельмож суйського режиму, оголосив у країні амністію, відкрив державні комори (чим припинив голод) і скасував жорстокі суйські закони, залишивши смертну кару лише за вбивство, пограбунок, зраду та бунт. Не дивно, що авторитет Лі Юаня (Гао-цзу) неймовірно зріс, і до 624 р. весь Китай підкорився новому правителю, “агітаторами” якого, окрім удалих реформ, стали 16 кінних корпусів ілохе (“молодців”), навчених методам кочової війни. Танів на цьому етапі підтримали навіть тюркюти, які вбачали в Лі Юані руйнівника ненависної суйської державності.

 

Нова династія міцно закріпилася на троні, але всередині країни залишилося відкритим питання про шляхи подальшого розвитку Китаю. Існували дві партії. Перша, яку очолив старший син імператора, спадкоємець престолу Лі Гяньчен, мріяла про повернення до суйських порядків і відродження бюрократично-конфуціанської державності. Під її тиском Лі Юань видав у 626 р. указ про обмеження буддизму та даосизму, секуляризацію храмового майна й повернення монахів до податного стану. Але сумний досвід суйської імперії яскраво засвідчував безвихідь такого шляху, і другий син імператора Лі Шимінь запропонував курс на світову синкретичну імперію, гаслом якої мало стати не завоювання Степу, а синтез Китаю зі Степом. Хай кочовики пасуть отари і служать у кінноті, китайці - обробляють землю і служать у піхоті, горці - роблять і те й інше, хай усі моляться своїм богам, аби виконували закони, платили податки та не бунтували, визнаючи владу “Сина Неба”. Опорою цього курсу стали табгачі - окитаєні нащадки степовиків, які сприйняли китайську мову, були підданими імператора, але не забули кочової традиції: жили в юртах, пасли худобу, пили молоко й кумис, їли з ножа, а воювали на конях. Для більшості китайців цей шлях здавався одіозним, бо вимагав визнати, що “варвари” - нормальні люди, а їхній спосіб життя не гірший від китайського, проте наслідки суйської державності були такими жахливими (населення Китаю скоротилося на 2/3), що в прихильників імперського варіанту з'явився шанс.

 

Лі Шиміня боялися, й навіть спробували отруїти, але він чудом вижив і власноручно застрелив старшого брата, після чого Лі Юань призначив Лі Шиміня наслідником престолу, скасував закон про заборону буддизму й даосизму, а 4_вересня 626 р. зрікся престолу. На трон зійшов Лі Шимінь (Тай-цзун, 626 - 649).

 

Посилення Китаю викликало занепокоєння тюркютів, але Лі Шимінь був справді геніальним полководцем і політиком. Танська дипломатія інспірувала в степах повстання поневолених тюркютами народів (уйгурів, бугу, байирку, тонгра), а в 628 - 630 рр. Тай-цзун кинув на супротивника шість армій. Східнотюркютський каганат, ослаблений війнами з повстанцями, упав під копитами танської кінноти табгачів, а степовики-нетюркюти визнали владу Китаю, і гордий Степ (навіть залишки тюркютів) за шовк, зерно і печиво погодився служити Танам.

 

Здійснюючи політику “довгого повода”, Лі Шимінь став хазяїном Степу: Китай отримав кінноту й мир, кочовики - продукти землеробства, а 1,2 млн “варварів” стали рівноправними підданими “Сина Неба”. Імператор заборонив доноси (на яких добре зналися китайські грамотії-чиновники, зате були безсилими кочовики), оточив себе, окрім китайських радників (Вей Чжена, Фан Сюаньліна, Ван Гуя), відданими степовиками, серед яких виділялись похмурий однорукий уйгур Кібі Хелі та тюркютський царевич Ашина Шені. Саме в цей час було складено китайсько-тюркський словник, а в столичному Чан'ані (де постійно проживали тисячі тюрків і табгачів) взагалі пішла мода на все тюркське: одяг, музику, їжу, юрти (!). Китай знову відкрився світові: в 627 - 645 рр. буддист-пілігрим Сюань-цзан (Сюань Чжуан) відвідав Середню Азію та Індію. Свої враження він виклав у “Записках про країни Заходу” (“Си юй цзи”). В 671 - 695_рр. ще один буддійський монах І Цзін здійснив морську подорож до Індії (з відвідуванням Суматри й Непалу). Через “Великий шовковий шлях” китайці познайомилися з цукром.