Культура китайців в епоху Суй. 5 страница

 

Японці розв'язали на півострові масовий терор, про ганебність якого вічно нагадуватимуть 40 тис. відрізаних у страчених корейців вух (їх привезли до “Країни Вранішнього Сонця” як трофеї і зарили в Кіото, назвавши це місце “Мімідзука” (“Могилою вух”). Окупанти знищували не лише людей, а й культуру - зокрема, зрівняли з землею місто Кьонджу (колишню столицю Сілла), попаливши його безцінні архітектурні та образотворчі пам'ятки, але тактика “випаленої землі” не дала бажаних для самураїв результатів.

 

Відрізані від Японії корейським флотом, у ворожому оточенні народних месників, залишившись без боєприпасів і продовольства, інтервенти почали втрачати завойовані території і терпіти поразки, а з ними занепав бойовий дух. Здавалося, що агресія захлинулася, але двірцеві чвари при чосонському дворі мало не врятували японців.

 

Придворну камарилью налякав зростаючий авторитет Лі Сунсіна. Результатом став донос на адмірала, поданий вану інтриганом Кім Инсоном. У 1597 р. Лі Сунсіна змістили з посади командувача флотом “за боягузтво та невиконання наказів” і засудили до страти, милостиво розжалувавши потім у матроси, а флот очолив бездарний Вон Гюн. Наслідком кадрових змін стала катастрофа червня 1597 р., коли японці пустили на дно весь корейський флот (залишилося 12 бойових одиниць) разом із його безталанним адміралом. Захопивши контроль над морем, агресори перекинули на півострів свіжі підкріплення (140 тис. вояків).

 

Корейський двір одразу схаменувся і повернув Лі Сунсіну всі посади та повноваження. Підтримали сусіда й китайці, збільшивши свій допоміжний корпус до 140 тис. бійців, але долю війни можна було вирішити лише на морі.

 

Генеральна битва флотів відбулася в листопаді 1598 р. в бухті Норянчжин. Корейська ескадра Лі Сунсіна (12 кораблів), підтримана китайською флотилією (5 тис. матросів), завдала інтервентам нищівного удару. Японці втратили 200 кораблів (із 300), 10 тис. матросів й останні надії на успішне завершення війни. В розпалі битви Лі Сунсін загинув.

 

Шануючи пам'ять свого національного героя, КНДР запровадила “орден Лі Сунсіна”, яким нагороджують найвидатніших флотоводців республіки.

 

Після Норянчжинської катастрофи становище японської експедиційної армії стало критичним, і в цей момент до Кореї надійшла звістка про смерть ініціатора вторгнення Тойотомі Хідейосі (він помер 18 серпня). Продовження бойових дій стало для інтервентів неможливим і непотрібним, тому їхній командувач Конісі Юкінага підписав перемир'я з Чосоном і покинув півострів разом з уцілілими самураями.

 

Семирічна визвольна війна (1592 - 1598) корейського народу проти японських агресорів завершилася повною перемогою. Чосон відстояв свою незалежність, але ціна перемоги виявилася непомірно високою.

 

На 15 % скоротилося населення Кореї, а кількість оброблюваних земель зменшилася втроє, що викликало масовий голод і неспроможність виробників сплачувати податки. Протягом війни були втрачені всі державні запаси продовольства, вирізана майже вся худоба. Іригаційна система була повністю зруйнована, а більшість знарядь праці переплавлено на зброю. Країну знекровлювали епідемії. Голодували навіть чиновники, що для далекосхідного регіону завжди означало цілковитий розвал. “Скрізь лежали трупи, але не було кому їх поховати. Батьки мусили продавати своїх дітей, а чоловіки - дружин. Багато лиха завдавали війни нашій країні, але ніколи ще її становище не було таким жахливим, як тепер”7. У країні розквітнули лихварства й кабала, в яку потрапила абсолютна більшість селян, а Сончжо, якому бракувало грошей для відбудови королівських резиденцій та гробниць предків, обклав підданих додатковими надзвичайними податками й позганяв тисячі селян та ремісників на реставраційні роботи.

 

Така політика позбавляла можливості відбудувати господарство, але це не бентежило правлячу верхівку. Вона з посиленим ентузіазмом поринула у двірцеві інтриги. Якщо до війни за владу гризлися дві кліки, то тепер їх стало чотири (“західна”, “південна” та дві “північні” - “велика” й “маленька”). До всіх бід додався моральний розклад верхів: політику стали визначати результати ворожіння, шаманські ритуали чи примхи розпусних наложниць.

 

Після смерті Сончжо (1608 р.) на престол зійшов принц Кванхегун (ставленик “великих північних”), але його курс на тісний союз із Мінами, спрямований проти молодої маньчжурської держави, призвів до війни 1618 р., в якій степняки вирізали 30-тисячне чосонське військо.

 

Зовнішньополітичним провалом скористалися “західні” (сьоїн): у 1623 р. вони скинули Кванхегуна й проголосили ваном Інчжо. Але не минуло й року, як “західні” перегризлися між собою, і місце Інчжо посів Хинангун.

 

Незважаючи на скрутні обставини, розвиток культури не припинився. У країні продовжували творити видатні поети (Юн Сондо (1587 - 1671) і Пак Інно (1561 - 1642)), талановиті живописці - Лі Чін (1580 -?), Лі Чон (1541 -?) та Чо Сок (1595 -?). Поряд із фарфоровим виробництвом світової слави зажили вироби з корейського селадону. Самобутні філософи Лі Сукван (1563 - 1628) та Хан Пеккьон (1552 - 1615) пропагували в країні “європейський підхід до знань”, дотримуючись радикальної концепції сірхак (“За реальні науки”), тому свої твори вони підписували псевдонімами (Чібон та Куам). Спочатку через Китай, а потім і прямо Чосон познайомився з європейцями та їхніми цивілізаційними досягненнями. Голландці стали працювати в Кореї як військові та морські радники, в країні з'явилися католицькі місіонери.

 

Вичерпавши ресурси для розвитку, Схід шукав нові шляхи, намагаючись творчо синтезувати європейські технології з досвідом своїх предків, але всім цим експериментам на півострові прийшов край після двох маньчжурських вторгнень.

 

Маньчжури здавна виявляли інтерес до корейських справ. Ще під час японської агресії 1592 - 1598 рр. маньчжурський хан Нурхаци запропонував допомогу Чосону для боротьби з інтервентами, але Лі віддали перевагу Мінам. Продовженням промінської (а це означало - антиманьчжурської) орієнтації Кореї стала участь чосонських військ у катастрофічній для них антиманьчжурській воєнній експедиції 1618 р. Відповіддю на цю необачну політику була маньчжурська агресія.

 

У 1625 р. загинув Нурхаци, але його наступники не стали миролюбнішими, й 1627 р. 30-тисячне маньчжурське військо вдерлося на півострів. Для Кореї настали “чорні дні”. Вади східної державно-економічної структури, потенціал якої на Далекому Сході вичерпався навіть у великому Китаї (не кажучи вже про Чосон), доповнювалися наслідками руйнівних воєн і боротьби політичних клік. За кілька днів маньчжури захопили Пхеньян. Ван Інчжо втік, як колись Чхве від монголів, на острів Канхвадо. Лише завдяки тому, що основні сили маньчжурів воювали з Мінами, інтервенти запропонували Чосону перемир'я, головною умовою якого став розрив васально-союзницьких зв'язків Кореї з Китаєм.

 

У ще більших масштабах навала повторилася в 1636 р.: похід 100-тисячної армії очолив особисто імператор маньчжурської династії Цин Абахай (Тай-цзун). Корейське військо потрапило в оточення, на початку 1637 р. Цини захопили Канхвадо, а корейський ван здався ворогові. Чосон був проголошений васалом маньчжурської імперії, півострів окупований, а після падіння у 1644 р. імперії Мін у Китаї будь-який антиманьчжурський опір у Кореї припинився. “Країна Вранішньої Свіжості” змирилася зі своєю долею.

 

Останнім підтвердженням неспроможності нормального подальшого розвитку корейської економіки, культури, державності в межах традиційних східних цивілізаційних принципів стала самоізоляція країни у 1637 р. За королівським указом під страхом смерті всім корейцям заборонялися виїзд за кордон і будь-які контакти з іноземцями. Всі порушники закону з числа підданих підлягали страті, а іноземцям, які наважувалися порушити цю заборону, загрожувала або безжалісна смерть, або довічне ув'язнення, яке було не краще за смерть. Усіх мешканців приморських територій переселили у внутрішні райони півострова, а кораблі, які могли плавати в інші країни, демонтували. Лише з Японією торгівля продовжувалася, щоправда, в мізерних масштабах (продавали женьшень, продовольство й тканини; купували мідь, олово, сірку, фарби, прянощі та фарфор) і під повним контролем держави. Цинам сплачували данину золотом, сріблом, шовком, тканинами, папером, рисом. В обмежених масштабах торгували і з Китаєм (оскільки Чосон став цинським васалом, а в 1644 р. Китай також захопили маньчжури), але всі торговельні операції суворо регламентувалися державою.

 

Як і в Китаї, традиційні структури в Кореї вичерпали себе. Майже припинилося зростання посівних площ (протягом 1639 - 1719 рр. вони збільшилися з 1, 3 млн до 1, 4 млн кьолів), а поширення нових культур (тютюн, батат, перець) лише посилювало тягу Кореї до автаркії. З 1619 р. на півострові знову дозволили користуватися грошима, але податки, як і раніше, майже повністю збирали рисом. Ремесла розвивалися в мізерних масштабах і тільки для задоволення внутрішніх потреб (бо розорені селяни купувати вироби ремісників не могли, зовнішньої торгівлі майже не було, а після маньчжурського поневолення скоротилися й замовлення військового відомства). І хоч апологети концепції сірхак Лю Хьонвон (Панге, 1622 - 1673) та Пак Седан (Соге, 1629 - 1703) продовжували направляти владі доповідні записки з фантастичними планами модернізації Кореї, це не змінювало стану речей.

 

У літературі зародився жанр роману, геніальним представником якого був Кім Манчжуна (1637 - 1692), у царині живопису плідно творили пейзажист Кім Сік (ХVІ ст.), “побутовик” Юн Досу (1668 -?) та “універсал” Чон Сен (1676 - 1759), але самобутня корейська естетика остаточно зникла з їхніх картин - її заступили китайські канони.

 

Корея прощалася з середньовіччям в умовах стагнації економіки, стабільного падіння життєвого рівня населення навіть за мирного часу, втрати державного суверенітету і спроб зупинити час, законсервувати відживаючі традиційні порядки завдяки самоізоляції країни від зовнішнього світу.

75.Перша релігійна війна в Японії за диктатури клану Сога. В боротьбі за збереження залишків своєї влади оокімі почали спиратися на іммігрантів та служилу неродовиту знать, серед якої провідну роль відігравав клан Сога. Царська підтримка та тісний зв'язок із нащадками корейських просвітників забезпечили швидке зростання авторитету та воєнно-економічної могутності Сога, одначе їм бракувало ідеологічного підгрунтя. Сога не могли похвалитися божественною генеалогією, бо вели родовід од знаменитого походами на “східних варварів” (айнів) полководця Такеті, тому вирішили підвищити престиж свого роду прийняттям буддизму, оголосивши Будду своїм удзі-гамі (охоронцем роду).

Сприяла поширенню буддизму й політична ситуація в регіоні. В 552 р. Пекче, шукаючи підтримки в Ямато, відправило до оокімі посольство. Серед інших подарунків посли привезли бронзову статую Будди та кілька сувоїв сутр, і Сога встановили статую у сінтоїстському храмі, але проти цього рішуче виступили Накатомі, підтримані Мононобе. Боротьба загострилася після втрати Мімана в 562 р. та епідемії, яка спалахнула на островах. Скориставшися невдачами Сога й заворушеннями серед населення, Накатомі та Мононобе оголосили, що розлючені сінтоїстські божества вимагають кари й викупної жертви, і скинули статую Будди у води каналу Наніва. Проте перемога супротивників буддизму виявилась нетривкою. На островах вибухнула епідемія моровиці, під час якої буддисти схилили царя Кіммея (539 - 571) на свій бік, і Сога Умако дістав дозвіл відновити культ Будди. Тоді ж Сога захопили контроль над державною скарбницею Японії.

 

Наступний цар Бідацу (572 - 585) знову заборонив буддизм, і Накатомі та Мононобе спалили буддійські храми та статуї, а монахів відшмагали й порозганяли.

 

Розпочалася відкрита релігійно-політична війна просінтоїстських аристократів Накатомі - Мононобе з пробуддійськи орієнтованими неродовитими служаками Сога. Її фіналом стала “битва сьомого місяця” 587 р., в якій вояки Сога Умако розгромили дружини Мононобе, а їхнього лідера (Мононобе Морія) знищили разом з усією родиною. На відзначення цієї події переможці збудували два буддійські храми, а на царський престол зійшов Судзюн (політичний протеже Сога), який активно почав насаджувати в країні буддизм. Фактично Сога узурпували всю владу в країні.

 

Політичне диктаторство Сога, які відтіснили від реальної влади не тільки інші роди, а й клан царів, тривало в Японії з 587 до 645 р. Створивши для себе державну посаду легітимного “управителя” (сумерагі) країни при безвладному оокімі, Сога, з метою стабілізації свого статусу спочатку ввели правило, щоб тенсі брали собі дружин тільки з родини Сога. В 592 р. Умако вбив царя Судзюна й посадив на престол свою небогу Суйко - вдову попереднього царя Бідацу. Влада Сога стала безмежною, а з нею ширилася буддизація країни, причому оокімі спочатку свідомо підтримували таку ідеологічну еволюцію, оскільки вона обмежувала політичні апетити родової аристократії. Одначе з часом буддизація суспільства вдарила по самій царській владі, принижуючи авторитет оокімі як глави сінтоїстського жрецтва. Шоковою подією стало також зведення на трон жінки, бо в попередніх офіційних літописах не зареєстровано жодного випадку жіночого царювання.

 

Компромісом стало призначення у 593 р. на посаду спадкоємця царевича Умаядо, який увійшов в історію під своїм посмертним ім'ям Сьотоку Тайсі (“Принц Сьотоку”, 574 - 622). Аристократію влаштовувало його божественне походження, Сога - прихильне ставлення до буддизму, а державу - неординарний талант політика та реформатора.

 

76.Першою країною приєнана до халіфату арабів. Сирія і Палестина в 636 році

77. Держава Віджаянагар (1336 - 1670). Період розвалу Делійського султанату в часи безумного правління Мухаммед-шаха Туглака (1325 - 1351) породив ще одну велику державу, засновниками якої стали делійські намісники крайніх південних володінь імперії Харіхар і Букке. Ісламізація майже не торкнулася Південного Індостану, тому навіть на високі посади місцевих намісників делійські султани змушені були призначати індусів, і тільки-но могутність султанату послабшала - земля тамілів першою звільнилася від мусульманського панування. В 1336 р. Харіхар та Букке з роду Сангама перестали коритися далекому делійському володарю і, заснувавши на березі річки Тунгабхадри сильну фортецю Віджаянагар (“Місто перемог”), почали активно розширяти власні володіння. Назва столиці дала ім'я державі, що охопила в 70-х роках XIV ст. весь південь Індостану до річки Крішна на півночі.

 

Віджаянагар став єдиною на той час корінною індійською державою, де індуїзм знову здобув статус панівної релігії, а державність будувалася на тамільському етнічному фундаменті.

 

На чолі імперії стояв махараджа, але вплив ісламських традицій відбився в політичній структурі Віджаянагару. Так, владні повноваження махапрадхани (першого міністра) відповідали функціям мусульманського візира. В країні був створений високоцентралізований та надзвичайно розгалужений управлінський апарат - як у центрі (державна рада, міністерства, відомства), так і в провінціях (куди махараджа особисто призначав на 2 - 3 роки намісників). Значну автономію зберігала сільська община, але з'явилися вже виключно державні землі та система араманайаків (мілітаристських земельних пожалувань на кшталт мусульманських ікта). Податки були зафіксовані на рівні 1/3 врожаю.

 

Формування міцних державних інститутів сприяло посиленню Віджаянагарської імперії і якісно відрізняло її від усіх попередніх індуїстських держав, головною вадою яких була в минулому неодмінна аморфність і нестабільність будь-яких політичних утворень. Індуси вперше спробували побудувати свою індуїстську імперію з використанням структурних принципів ісламського державного організму. Шлях цей виявився надзвичайно продуктивним, а досвід створення індуїстської варново-кастової держави з владним апаратом мусульманського зразка - унікальним.

 

100 років махараджі Віджаянагару успішно керували Південним Індостаном, а їхні війни з Бахманідами йшли з перемінним успіхом. Друге народження переживав індуїзм: міста Віджаянагар, Чідамбарам, Рамесварам, Мадураї, Веллур, Срірангам були в XV - XVI ст. перенасичені кам'яними храмами-монстрами з лісом колон, рясніли зображеннями реальних і фантастичних тварин, рослин, чудовиськ та людських постатей.

 

Видатним політичним, культурним центром Південного Індостану стала віджаянагарська столиця, населення якої сягнуло 350 тис. мешканців. Зразковий порядок у цьому колосальному макрополісі забезпечували 12 тис. вояків міської варти (поліції), які утримувалися за рахунок прибуткового податку з публічних домів міста (цей податок на проституток становив 12 тис. золотих монет на день). Така оригінальна система фінансування столичних органів правоохорони зробила їх безплатними для держави, а прибутки від значного експорту (тканини, корали, мідь, ртуть, шафран, опіум, сандалове дерево, камфора, перли, раби, слони тощо) махараджі спрямовували на утримання пишного двору, будівництво палаців, храмів, оборонних споруд та на закупівлю коней для армії, що дало змогу поступово виправити ситуацію на фронтах.

 

У 1486 р., після вдалих воєн Махмуда Гавана, Бахманіди здійснили останній переможний похід на південь. Поразки підірвали авторитет династії, і її ліквідував видатний віджаянагарський воєначальник Нарасімха Салува. Скориставшись ослабленням Бахмані, він повернув Віджаянагару втрачені в минулому землі, та після його смерті сини войовника-махараджі побилися між собою. Відбувся новий переворот, і в 1505 р. ще один полководець Віра Нарасімха став імператором Віджаянагару, започаткувавши династію Тулува (1505 - 1565).

 

Апогею могутності Віджаянагар досяг за правління Крішнадевараї (Крішни Дева Раджі, 1509 - 1529), який відбудував централізований державний апарат, упорядкував збирання податків і уклав союз з португальцями, через яких індуїстська імперія отримувала багато коней із Персії та Аравії. Водночас європейці, які вже контролювали торгівлю в Аравійському морі, різко обмежили на прохання Крішнадевараї експорт коней до ісламських султанатів Декану. Кіннота залишалась основою тогочасних індійських армій, тому така торговельна політика сприяла відчутним воєнним перемогам індусів над мусульманами. До цього треба додати, що за великі гроші португальські найманці охоче служили в армії Віджаянагару, що зробило її якісно сильнішою від північних конкурентів, бо з європейцями прибула їхня вогнепальна зброя. Решту війська становили малабарці войовничої касти наїрів та найманці з ланкійського царства Канді.

 

Професійна армія здобула гучні перемоги й швидко окупила витрати на її утримання воєнною здобиччю. В країні динамічно розвивалися сільське господарство, зовнішня торгівля та лихварство (останнім займались індуїстські храми - своєрідні віджаянагарські банки, які брали за кредит 5 % річних)5.

 

Зажив слави Крішнадеварая й на ниві літератури: писав вірші мовою телугу, яку вважав “найкращою з мов”, але його спадкоємець Ач'юта (1530 - 1542) дуже поступався своєму попередникові в талантах політика й воєначальника. Спаливши на траурному багатті з тілом великого попередника 3 тис. його дружин і наложниць, Ач'юта швидко втратив контроль над країною, а після його смерті реальним володарем імперії став махапрадхан Рама Рай, на безсилу маріонетку якого перетворився махараджа Садашива.

 

Чвари ослабили державу Віджаянагар, і коли в 1565 р. коаліція п'яти ісламських владик Декану розбила індусів при Талікоті, Рама Рай сховався і зник, а мусульмани зруйнували й спалили індуїстську столицю. Новим махараджею став брат Рама Рая - Тірумала - засновник останньої віджаянагарської династії Аравіду (1565 - 1670).

 

Найвидатнішим правителем династії Аравіду був Венката II (1586 - 1614) - геніальний полководець, жорстокий та підступний політик, якому вдалося ненадовго відродити імперію в її колишніх кордонах. Але ситуація трималася вже надзусиллями: експортний потенціал Південного Індостану вичерпався, не вистачало грошей на коней та найманців, а сформувати велику боєздатну армію із самих індусів було неможливим з відомих кастових причин. Тому смерть Венкати II стала каталізатором остаточного розпаду імперії, махараджі якої не мали грошей. Усобиці та двірцеві інтриги перетворилися на норму життя віджаянагарської верхівки, а за правління останнього махараджі Шріранги II (1642 - 1670) землі Віджаянагару захопили й поділили між собою Біджапур і Голконда. Життя своє Шріранга II закінчив як нахлібник своїх колишніх васалів.

 

78. Повстання жовтих повёязок відбулося в 184 рік за часів династії Хань

79. Повстанння під проводом Хуан Чао. У 874 р. розрізнені селянські бунти переросли у велику селянську війну.

Повстання розпочалось на Північному Сході країни, а очолили його колишні контрабандисти-солеторговці Ван Сяньчжи та Хуан Чао. Соціальна програма повсталих була простою і водночас жахливою: не ставлячи під сумнів імператорську систему правління, селяни, при підтримці частини кримінальних елементів, знищували чиновників, а заодно й міста, як осередки “несправедливої” місцевої влади, куди безпосередньо надходили їхні податки й повинності.

Кілька років Ван Сяньчжи та Хуан Чао конфліктували між собою за право очолити повстання, але 878 р. Ван Сяньчжи був оточений танцями й загинув. Єдиним лідером селян залишився Хуан Чао.

Надзвичайно честолюбивий, Хуан Чао за молодих літ мріяв про кар'єру чиновника, але провалився на іспитах. Пізніше він став впливовою фігурою кримінального світу, а під час селянської війни одним із її вождів. Він був високою, фізично сильною людиною, знався в ієрогліфіці та військовій справі, вирізнявся красномовством і винятковою жорстокістю.

 

Розоривши весь схід імперії, повстанці 879 р. захопили на півдні Гуанчжоу - найбільший океанічний порт тогочасного Китаю, - де вирізали 120 тис. іноземних купців, надовго перервавши морську торгівлю країни з державами Південної та Південно-Східної Азії і Близького Сходу. Кількість “бунтівників” сягнула 500 тис., і хоча в армії Хуан Чао спалахнула епідемія малярії, 880 р. вона захопила Лоян, а наступного року Чан'ань. Солдати Хуан Чао вчинили жорстоку розправу над мешканцями столиці. “Людей вбивали на місці, не жаліючи ані старого, ані малого, - кров текла рікою”24. “Населення тікало в гори. Багато загинуло від снігопаду, і закляклі трупи заполонили околиці”25. Імператора Лі Сюаня (Сі-цзун, 874 - 888) вивезли із зруйнованої столиці, на попелищі якої Хуан Чао проголосив себе “Сином Неба”, засновником нової династії - Великої Ци (Да Ци).

 

Це суперечило початковим гаслам війни, і частина повстанців, яка мріяла про знищення бюрократів і міст, а не династії, покинула Хуан Чао, а ті, що залишились (менш 30 % війська), остаточно перетворилися на банду мародерів і насильників. Сили Танів, які знову запросили на допомогу тюрків шато, й навіть частина колишніх повстанців на чолі з Чжу Венєм (він перейшов на бік урядових військ, за що отримав від імператора титул “Цюань-чжун” - “Двічі вірний”) тіснили Хуан Чао й 883 р. змусили його покинути Чан'ань. У 884 р. повстання було остаточно придушено. Сам Хуан Чао, як повідомляли автори офіційних хронік, загинув, за іншою версією він сховався у буддійському монастирі, де закінчив життя монахом.

 

Наслідки селянської війни 874 - 884 рр. були жахливими. Економіка розвалилася остаточно, безліч міст і культурних пам'яток були зруйновані, мільйони людей загинули під час бойових дій, від голоду та епідемій, в державі не стало законів, і вона розпалася: на місцях владу захопили місцеві цзедуши, а при дворі знову хазяйнували євнухи. Імперію добив “двічі вірний” Чжу Вень, який у 907 р. зайняв Чан'ань, вирізав євнухів, скинув останнього танського імператора й оголосив себе “Сином Неба” (династія Пізня Лян, 907 - 923).

 

Наступні півстоліття класична китайська історіографія назвала “епохою п'яти династій та десяти царств”. Чжу Веня зарізав власний син, потім у долині Хуанхе змінювали одна одну п'ять династій (у тому числі й народу шато), на півдні гризлися між собою клаптикові держави й продовжували бунтувати селяни. Саме в цей час на північ від Китаю на початку X ст. утворилася могутня імперія монголомовних киданів (держава Ляо), які захопили частину китайських земель і перетворили північнокитайських царків на своїх данників. Економічні й політичні інтереси, відчуття етнокультурної єдності вимагали від китайців возз'єднання країни, але шлях до нього виявився непростим.

 

80. Халіфат Фатімідів (909 - 1171). Ще в другій половині ІХ ст., скориставшися глобальним послабленням Багдадського халіфату, фактично незалежним володарем Єгипту стала тюркська династія Тулунідів (868 - 905), яку заснував генерал-гулям Ахмед ібн Тулун (868 - 884). На початку Х ст. Аббасидам пощастило ненадовго повернути собі пряме управління над Єгиптом, еміром якого призначили ферганського іхшида (“князя”), але в 935 р. іхшид Мухаммед ібн Тугидж (935 - 946) знову здобув фактичну незалежність від Багдада, спираючися на колосальну армію (понад 400 тис. вояків, з них 8 тис. рабів-гвардійців).

Мухаммед ібн Тугидж показав себе енергійним, норовливим та примхливим володарем, славився як меценат і релігійно терпимий мусульманин, полюбляв філософські диспути, підтримував поетів і архітекторів. Але його спадкоємець (Абу Хасан Алі) виявився психічно недоумкуватим. Всесильним регентом при дворі Іхшидидів став темношкірий раб-абіссінець, євнух (!) Кафур (946 - 968), якого Мухаммед свого часу купив за 10 динарів.

Спираючися на колосальне військо, Кафур включив до складу держави Іхшидидів (крім Єгипту) Сирію з Дамаском і Хіджаз, розбив Буїда Сайфа ад-Даулу. При його дворі певний час жив і творив поет аль-Мутанаббі (? - 965), двір купався в розкошах (на що витрачали 0,5 млн золотих динарів на рік), але марнотратство знекровлювало єгипетське господарство, ремство наростало навіть серед покірних коптів (нащадків давніх єгиптян), а серед арабів ширилося невдоволення тим, що державою керує темношкірий євнух. Кафур, шукаючи засобів для зміцнення власної диктатури, звернувся до методів багдадських халіфів - масово розширяв рабську гвардію. В Єгипті рабів-гвардійців стали називати мамлюками (“підвладні, раби”). Проте після смерті в 968 р. Кафура ніщо вже не могло врятувати приречену іхшидидську династію, коли в Єгипет вдерлись армії Фатімідів.

Засновником династії Фатімідів став ісламізований перський єврей-ісмаїліт, один з лідерів ісмаїлітської общини Убейдаллах, який на початку Х ст. очолив ісмаїлітську пропаганду серед берберів Північної Африки. Свій фантастичний родовід він вивів від Фатіми (дочки Пророка) та її чоловіка Алі (четвертого халіфа) через імама Джафара ас-Садика, але бербери, невдоволені тим, що араби презирливо ставляться до них як до мусульман “другого сорту”, не стали перевіряти цю брехливу генеалогію, а з радістю виступили проти чорнопрапорних арабо-аббасидських військ під білими фатімідськими прапорами. В 905 р. небезпечного проповідника заарештувала халіфська служба безпеки, але антиарабські настрої серед берберів далися взнаки: в 909 р. Убейдаллаха звільнили, а в 910 р., захопивши Туніс, він оголосив себе аль-Махді (месією, що прийшов установити царство справедливості на Землі), імамом і халіфом. Аббасиди остаточно втратили Північну Африку, де запанував ісмаїлітський “антихаліфат” Фатімідів (910 - 1171), основну бойову силу якого спочатку становили берберські племена Кітама й Санхаджа.

У 914 р. Фатіміди пограбували Александрію, у 916 р. окупували Сицилію. Сили Аббасидів скували кармати (союзники й формально сектантські єдиновірці ісмаїлітів), тому після смерті Кафура прогнилий іхшидидський режим упав майже без опору.

У 969 р. фатімідська армія, очолена генералом Джаухаром (колишнім рабом, поводирем якому символічно служив чорний пес), захопила Єгипет. Фатімідський халіф Муизз (953 - 975) перетворився на владику всієї Північної Африки, а столицею ісмаїлітського халіфату став Каїр (аль-Кахіра - “Місто перемоги”). За наступні десятиліття ісмаїліти захопили Палестину, частково Сирію, а на початку ХІ_ст. встановили своє панування в Ємені. Розливи Нілу забезпечили державі сільськогосподарське процвітання, а митні збори з купців, що плавали між Червоним і Середземним морями через прототип Суецького каналу, гарантували фінансову стабільність. До цього треба додати вмілу релігійну пропаганду, міць і гроші ісмаїлітської секти та занепад авторитету Аббасидських халіфів, яких Фатіміди закликали знищити як узурпаторів. Голос незгоди з владними претензіями “білих” ісмаїлітів спробували подати Аліди, але їх примусили замовчати наймані фатімідські вбивці або терор карматів.

Панівною ідеологією в державі Фатімідів проголосили ісмаїлізм, проте сунніти, шиїти-імаміти, християни та іудеї зберегли право сповідувати власні культи. Релігійна віротерпимість, галаслива пропаганда месіанської ролі династії, економічна стабільність, агресивна і вдала зовнішня політика (періодично під вплив Фатімідів потрапляла навіть Мекка!) - все це забезпечило зростання фатімідської могутності й авторитету в ісламському світі (особливо на тлі безсилих Аббасидів). Розквіт ісмаїлітського халіфату припав на правління халіфа аль-Азіза (975 - 996), мати якого була рабинею-християнкою (в гаремі халіфа Муизза), а його першим міністром став талановитий адміністратор і фінансист ісламізований єврей ібн-Кілліс (який прославився ще й тим, що мав у гаремі 800 жінок). Гордістю фатімідської науки були знаменитий астроном Алі ібн Юсуф (? - 1009) та славетний математик і фізик-оптик Алі аль-Хасан ібн аль-Хайсам (європ. Альхазен, 965 - 1039). Халіф аль-Азіз славився як меценат і книголюб, писав непогані вірші, а при пишній мечеті аль-Азхар (972 р.) у Каїрі заснував свій “Дар аль-Хикма” (“Будинок знань”) - ісмаїлітський університет з бібліотекою (600 тис. томів) і одночасно центр антиаббасидської пропаганди на противагу багдадському “Дому знань”. Аль-Азіз замахнувся на всеісламське панування і навіть наказав спорудити золоту клітку, де збирався тримати Аббасидів, коли ті впадуть під тиском “білопрапорних” військ.