Культура китайців в епоху Суй. 1 страница

60. Культура Монголів У дочингізідовий період. Семиріччя залишалося вотчиною монголомовних монголоїдів кара-киданів - шаманістів, яких мусульмани вперто, але невдало намагалися навернути до ісламу. Оазиси Центральної Азії контролювали мирні тюркомовні уйгури-буддисти (творці гібридної культури купців, землеробів і науковців-перекладачів) та агресивні тангути (мова яких належала до тибето-бірманської гілки) - творці держави Сі Ся (Західна Ся, 990 - 1227). В районі Алтаю мешкали монголомовні номади наймани (в культах яких перемішалися елементи несторіанства, буддизму й шаманізму), мисливці ойрати й тюркомовні землероби киргизи. На територіях, що межували з Китаєм, мешкали підвладні цзіньцям кидані й тюркомовні онгути, а на північному кордоні Степу в Південному Сибіру жили полюванням і рибальством “дикі” язичники меркити й урянхаї. Що ж до Центральної Монголії, то тут за владу й землю конкурували три монголомовних народи: шаманісти татари (монголоїди), несторіани кераїти (монголоїди) і шанувальники “чорної віри” монголи - бородаті європеоїди, високі на зріст, з блакитними очима й світлим волоссям.

Початки “чорної віри” (яка на Тибеті іменувалася бон) коренилися в культі світлого Мітри, що виник задовго до н.е. на рівнинах Середньої Азії. Мітраїзм учив, що спочатку існував єдиний неподільний космос (Пуруша), в якому був простір, але бракувало часу й руху, та після появи часу (Зерван) періодові спокою настав край. Внаслідок появи часу виник рух - і космос розшарувався на дві субстанції: Небо (перс. Ахурамазда, інд. Варуна) й Землю (перс. Ардвісура-Анахіта, інд. Адітья). Ахурамазда уособлював світле, денне Небо, чоловіче, активне начало; його сестра Анахіта - чорну сиру Землю, жіноче, пасивне, сприймаюче начало, а їхній інцест породив світ; причому Ахурамазда очолив безсмертних небесних богів (діви, деви), а Земля дала життя смертним рослинам, тваринам і людям, починаючи з першої людини (перс. Іма, інд. Яма). Сакральним сексуальним контактом вважався дощ, після якого Земля (жіноче начало), зрошена Небом (чоловіче начало), починала плодоносити.

Ахурамазда керував богами на Небі, Анахіта давала життя живому на Землі, але не було кому піклуватися про соціальну організацію людства - і тоді виникла ще одна іпостась Вічного Неба - Мітра (інше оусоблення того ж Ахурамазди), який почав опікуватися життям суспільства. Мітра мав слідкувати за допомогою свого “ока” (Сонця) за правдивістю й доброчесністю людей і карати їх за обман, неправду й зраду, творцями яких виступав Другу (антитеза Ахурамазди на Небі). Від своїх прихильників Мітра вимагав активної боротьби за правду й справедливість, даруючи за це через Землю здоров'я, добробут, багатство, плодючість тощо. Землю за це дуже поважали, її боялися й задобрювали пожертвуваннями, а змію (що повзає по землі, максимально з нею контактуючи всім тілом) мітраїсти вважали священною твариною.

У Європі прихильниками мітраїзму були понтійський Мітрідат Євпатор, пірати Кілікії, римські імператори Авреліан, Діоклетіан та Юліан Відступник. На Сході його сповідували спочатку перси (до впровадження Ксерксом зороастризму), а потім ефталіти [які під прапором мітраїзму ворогували з “шанувальниками собаки” перськими Сасанідами (зороастрійцями) та індійськими Гуптами (буддистами)]. Від ефталітів мітраїзм спочатку через Шаншун (Північно-Західний Тибет) потрапив до Тибету (там він дістав назву бон), а потім “Великим Шовковим шляхом” прийшов у Великий Степ. Одначе в ХІІ - ХІІІ ст. його адептами серед номадів залишалися тільки монголи, які називали свій мітраїзм “чорною вірою”. Верховного бога вони іменували Хормуст (Ахурамазда), Худа (перс. “бог”) або Тенгрі (тюрко-монг. “Вічне Небо”), а Землю - Етуген. Монголи вірили, що за праведне життя Хормуст дарує людині розум і здоров'я, а Етуген - дружину, дітей, добру погоду, плодовитість та синів, за що Землі-матері приносилися жертви (в тому числі криваві). Своїми тотемними першопредками монголи вважали Борте-чіно (“Сивого вовка”) й Гоа-марал (“Прекрасну лань”).

У ХІІ ст. монголи були типовими кочовиками, пасли коней, волів та овець, їли конину й баранину (майже не вживаючи в їжу пташину й рибу), а пили кумис - слабкий алкогольний напій із кобилячого молока. Жили родами (обох), а рівень їхнього соціального розвитку відповідав етапові вождівства. Обох очолювався родовими старійшинами, які керували боротьбою роду за пасовиська й рабів (для догляду за худобою та юртами), а далі йшли нухур (дружинники), харачу (“чорна кістка” - простолюдини) і раби (богол). Моральним імперативом у соціальному житті вважався примат інтересів роду над інтересами особи та звичай кровної помсти.

61. Культура новоперського етносу за Саманідів. Скориставшись занепадом Багдадського халіфату, Саманіди приєднали до своїх володінь Хорасан і поновили міжнародну (в тому числі надзвичайно прибуткову для влади транзитну) торгівлю. Потроху відбудувалась економіка, перси відгодувалися й після двох з половиною століть культурної руїни згадали про свою колишню могутність. Правда, відродження нації - це завжди міф, бо цілком повернути минуле неможливо. Перси підзабули свою мову, абсолютно забули писемність і поголовно змінили віру, прийнявши іслам. Жалюгідні спроби відродити в Х ст. зороастризм завершилися в Ірані нічим, але мусульмани тут уже не були арабами. Так постав новоперський етнос, про появу якого свідчило виникнення нової перської літературної мови - фарсі (дарі - “двірцева”).

Основні граматичні ознаки новоперської мови майже не відрізняються від пехлеві (середньоперської), а її лексичну серцевину становлять власне іранські слова, тому загалом фарсі відносять до індоєвропейської мовної сім'ї. Проте мала ця мова й суттєві відмінності, пов'язані з наслідками арабо-ісламського завоювання. По-перше, новоперську лексику майже на 50 % формують слова арабського походження (до яких після сельджуцького завоювання та воєн з османами додалися шари тюркської лексики). Другою якісною ознакою фарсі стала писемність: перси з ІХ ст. почали писати арабською в'яззю, додавши до існуючого арабського алфавіту кілька спеціальних знаків, щоб пристосувати це письмо до фонетичних вимог новоперської мови.

Новоперський етнос, як і його мова, став результатом органічного синтезу іранського та ісламського суспільства. У завойовників перси перейняли законодавчі основи (шаріат) та сімейне право, проте основи матеріальної культури, тісно пов'язані з природно-кліматичними умовами й географічним розташуванням Ірану, збереглися майже без змін від сасанідських часів. Орне землеробство й транзитно-посередницька торгівля, як і раніше, становили фундамент матеріального добробуту персів, у тваринництві переважали конярство й розведення великої та дрібної рогатої худоби, а славилися іранські ремісники, як і в минулому, килимами, керамікою, зброєю, карбуванням та виробництвом тканини з бавовни, вовни та льону. Знову відродилась іранська іригація (хоча й не в сасанідських масштабах - цьому завадили безперервні війни), з'явилися нові сорти рису, перси знали 100 сортів винограду, активно вирощували і вживали дині, кавуни, горіхи, фіги, ячмінь, пшеницю, фініки, виробляли найкращий у світі цукор.

Із зростанням матеріального добробуту перси звернулися до освіти й науки, а панегірист Рудакі (860 - 941) першим почав складати новоперською вірші, зробивши фарсі повнокровною літературною мовою. Саме в Бухарі Саманідів народився й почав свій творчий шлях славетний Абу Алі ібн Сіна (європ. Авіценна, 980 - 1037).

62. Культурний розвиток Китаю в епоху Мін. Основи геоморфології та спелеології заклав у Китаї невтомний мандрівник Сюй Сяке (XVI ст.), мінську агротехніку прославив Сун Інсін (XVI - XVII ст.), фармацев-тику_ - Лі Шичжень (XVI ст.), а філософ Ван Янмін (1427 - 1528) вважається корифеєм конфуціанської логіки. В галузі історичної фонетики плідно працював Гу Янь'у (XVII ст.). Невичерпною скарбницею класичних китайських знань стала славетна “Енциклопедія Юнле” (22 877 томів!). Визначною подією у мінській літературі була поява роману-епопеї Ло Гуаньчжуна (XIV ст.) “Троєцарство”, а в XVI ст. вийшов перший в Китаї роман у жанрі фантастики - “Подорож на Захід” У Чен'еня.

_ В галузі архітектури відроджувалося правильно-геометричне планування міст, з'явився новий тип храму уляндянь (“безбалочний храм”) у вигляді цеглової споруди із напівциркульним склепінням: найвищим досягненням цього стилю був пекінський “Храм Неба” (1420 - 1530). Архітектурним шедевром мінської епохи вважається комплекс “Забороненого міста імператора” в північній частині Пекіну. В художній творчості виділялися постаті пейзажистів Ча Шибяо (XVII ст.), Сю Вея (XVI ст.) та Чоу Іна (XVI ст.).

Література і мистецтво Для ранньої мінської живопису, головним чином, була характерна орієнтація на колишні, головним чином сунские, зразки. У відродженої на рубежі 20-30-х років XV століття придворної Академії живопису переважав жанр «квітів і птахів». Найбільш уславленими майстрами тут були Бянь Веньцзінь (початок XV століття) і Лінь Лян (кінець XV століття). У жанрі пейзажного живопису, характерному для незалежних від двору художників, користувалися популярністю школа У на чолі з її засновником Шень Чжоу (1427-1509) і школа Чже, найбільш яскравим представником якої був Дай Цзінь (нар. бл. 1430) [8 ], а також Хуатінская (Сунцзянская) школа на чолі з видатним теоретиком живопису Дун Цічаном. У живопису XVI століття переважав наслідувальний (щодо традиційних манери і сюжетів) стиль. У традиційному жанрі «квіти і птахи» великої майстерності досяг Люй Цзі. До нових моментів слід віднести розвиток отримав поширення в XV ст. так званого «похоронного портрета» з його характерною реалістичністю. З XVI столітті виникає жанр ілюстрації похоронних творів. Особливий мініатюрний стиль в цій області доводить до досконалості працював у середині століття Цю Ін [54]. Крім названих художників широку популярність в епоху Мін також придбали Тан Інь, Вень Чженмін та ін
Крім живописців, славою користувалися деякі майстри фарфорового справи, наприклад, Хе Чаоцзун, що жив на початку XVII-го сторіччя, який займався виготовленням білих порцелянових статуеток. Основними центрами порцелянового виробництва в епоху Мін виступали Цзіндечжень в провінції Цзянсі і Дехуа в Фуцзянь. Дехуанскіе порцелянові фабрики, з початку XVI століття, які займалися експортом порцелянових виробів до Європи, спеціалізувалися на їх виготовленні у відповідності з європейськими смаками. У своїй книзі «Азіатська торгівля керамікою» (Chuimei Ho, The Ceramic Trade in Asia) Хоу Цуймей зазначає, що лише 16% експортних китайських керамічних виробів в часи пізньої Мін відправлялося в Європу, в той час як решта призначалася для продажу в Японії і Південно -Східної Азії

Тенденція до наслідування древнім зразкам стає характерною з кінця XIV - початку XV ст. для літературного і публіцистичного творчості цілого напряму - «прихильників давньої літератури» («гу вень пай»), до яких відносили себе Сун Лянь, Лю Цзі, Ян Шіці і багато інших вчених і політичні діячі [8].
Найбільші досягнення в жанрі прози спостерігаються в XVI - початку XVII ст. Так, Сюй Сяке (1587-1641), автор подорожніх записок під назвою «Щоденник Мандрів», що складалися з 404000 ієрогліфів, приводив у них скрупульозну інформацію про всі місцях, які відвідав - починаючи з географії, кінчаючи мінералогією [133] [134].Перша згадка про газету у Пекіні відноситься до 1582; ​​до початку 1638 пекінська «газета» друкувалася вже за допомогою пересувних літер, що змінили текст, повністю вирізаний на дерев'яній дошці [135]. В епоху пізньої Мін розвинувся новий жанр - склепіння правил, що стосуються етики ділових зносин та призначався в першу чергу для купців [136]. Жанр короткого оповідання сходить ще до епохи Тан (618-907) [137], де вже тоді користувався популярністю, але якщо роботи, що належали перу таких авторів як Сюй Гуанчжу, Сюй Сяке і Сун Іньсіна, швидше носили технічний і енциклопедичний характер, в мінську епоху розвинулася також чисто художня різновид цього жанру. У той час як аристократи були достатньо освічені, щоб легко читати книги, написані на класичним стилем, що мали скромніший багаж знань жінки в освічених сім'ях, купці і торгові прикажчики становили величезну аудиторію, до якої зверталися автори і драматурги, що пишуть на розмовному мовою (т. н. «байхуа») [138]. Роман «Квіти сливи в золотій вазі», опублікований в 1610 році, вважається п'ятим з великих творів Китаю і ставиться за значимістю безпосередньо за т. н. Чотирма Класичними Романами - два з яких, «Річкові заплави» і «Подорож на Захід», побачили світ в епоху Мін. Що стосується драматургії, вона частіше за все мала вигаданий, фантастичний характер. Одна з найвідоміших китайських п'єс, «Піонова альтанка», була написана драматургом мінської епохи Тан сянци (1550-1616) і вперше йшла на сцені Павільйону Принца Тена в 1598 році.
У XVI столітті триває спорудження храмового ансамблю Храму Неба в Пекіні і храмових комплексів імператорських поховань під Пекіном. В архітектурі того часу, представленої досить значним числом збережених пам'яток, починає переважати новий стиль, що характеризується пишністю і витонченістю зовнішнього декору (дахів, карнизів, колон і т. п.). Прикладом цього можуть служити споруди в столичному палацовому комплексі, храм Конфуція (англ.) рос. в Цюйфу і споруди на священній буддійської горі Утайшань (в Шеньсі).
Релігія. Китайська статуя даоського божества (глазурована кераміка), епоха династії Мін, XVI ст.
З самого становлення імперії Мін пріоритетне, панівне становище в галузі ідеології та релігії займає ортодоксальне конфуціанство в його чжусіанской (неоконфуціанской) версії. Воно набуває характеру державного культу, який, щоправда, вбирає в себе риси інших традиційних для Китаю релігійно-етичних систем, в першу чергу буддизму, що цілком узгоджується з здавна існувала в країні тенденцією до релігійного синкретизму [8].
Буддизм і даосизм аж ніяк не були заборонені і не піддавалися явним гонінням.Правда, уряд, прагнучи обмежити поширення «конкуруючих» з конфуціанством релігій, ставило їм певні обмеження: в 1373 році в кожній адміністративній області імперії було дозволено мати лише по одному буддійському і одному даосскому храму [8].
Християнство проникло в країну вже з часу правління династії Тан (618-907), а в часи пізньої Мін в країну вперше прибули з Європи єзуїтські місіонери, зокрема Маттео Річчі і Ніколя Тріга. З єзуїтами сусідили інші релігійні спільноти, наприклад, домініканський і францисканський ордени.
Разом з китайським математиком, астрономом і агрономом Сюй Гуанцюем Річчі в 1607 році переклав з грецької на китайську мову фундаментальний математичний трактат «Початки Евкліда». Китайці віддавали належне європейським пізнанням в області астрономії, календарних спостережень, математики, гідравліки та географії. Багато європейських ченці виступали в Китаї швидше як учені, ніж власне релігійні діячі, намагаючись таким чином завоювати довіру і повагу місцевого населення [139]. Але в той же час більшість китайців відносилося до християнства досить насторожено, а іноді і прямо вороже, так як християнські традиції йшли врозріз зі звичною для них релігійною практикою [139]. Протистояння двох релігій особливо відверто виразилося в так званій нанкінська релігійному зіткненні в 1616-1622, коли послідовники конфуціанської традиції тимчасово восторжествували над європейськими місіонерами, західна релігія і наука були визнані нижчестоящими, вторинними по відношенню до Китаю, з якого вони, нібито, відбулися. Тріумф консерваторів тривав, втім, недовго, і знову імперська обсерваторія виявилася заповненою освіченими західними місіонерами [140].
Поряд з християнством, в Китаї існував іудаїзм, єврейська громада в Кайфине мала власну довгу історію; першим з європейців про це дізнався Річчі, познайомившись з одним з її представників у Пекіні і дізнавшись від нього про історію його громади [141]. Іслам проник до Китаю на початку VII століття за часів правління династії Тан. У мінське час відомо кілька видатних державних діячів-мусульман, зокрема, мусульманином був Чжен Хе. У часи імператора Хун'у в армії мусульманами були кілька вищих армійських офіцерів, серед інших Чан Юйцюнь, Лань Юй, Дін Десін, і Му Ін [142].
Характерним явищем у релігійному житті тієї епохи можна вважати існування поряд з офіційним державним віровченням місцевих, локальних культів, що охоплювали найширші народні верстви. Саме в цих культах з їх великим пантеоном і специфічної обрядовістю повною мірою проявлявся той релігійний синкретизм, який був характерний для духовної культури китайців ще з давніх часів [8].
Філософія [ред]
За часів правління імператорів Мін вчення чиновника і філософа сунской епохи Чжу Сі (1130-1200) і неоконфуціанство стали практично офіційною ідеологією двору і основою для більшої частини людей, що належали до освіченої класу. Однак повну одноманітність в світогляді і філософських концепціях, звичайно ж, існувати не могло. Серед філософів часів династій Сун і Мін перебували бунтарі за складом розуму, які знаходили в собі сміливість відкрито критикувати конфуціанські догми.Одним з них був, наприклад, Су Ши (1037-1101), філософ епохи Сун. Новий струмінь у вчення Конфуція вніс чиновник і філософ мінського часу Ван Янмін (1472-1529), чиї опоненти звинувачували його в надмірному захопленні дзен-буддизмом, який він нібито змішав з споконвічним вченням Конфуція
Ван Янмін - один з найбільш впливових конфуціанців з часів Чжу Сі
Піддавши осмислення концепцію «збільшення знання», що ведеться до Чжу Сі - що означало поглиблення особистого розуміння подій і речей за допомогою їх ретельного раціонального вивчення, Ван дійшов висновку, що так звані «універсальні принципи» були всього лише догмами, вкладеними в розум навчанням, на яких будувалися подальші висновки [144]. На противагу їм Ван оголосив, що будь-яка людина, до якого б класу суспільства він не належав, міг розвинути свій розум до такої міри, щоб змагатися з великими мудрецями давнини Конфуцієм і Мен-цзи, і що твори їх обох не суть джерела вічних і непорушних істин, але всього лише припущення і висновки, часом помилкові [145]. З точки зору Вана, селянин, навчений практичним досвідом, перевершував мудрістю чиновника, який віддав усі свої сили на вивчення конфуціанської класики, але не зробив нічого, щоб піддати прочитане випробуванню досвідом.
Чиновництво, що належало до консервативного крила послідовників Конфуція, поставилася до ідей Вана вельми насторожено, особливо їм не подобалося, що кількість його прихильників стабільно зростала, а проголошувані ним ідеї по суті своїй представляли собою критику офіційної влади [143]. Намагаючись послабити його вплив, під різними приводами - військовою необхідністю або виниклими заворушеннями, його постійно намагалися тримати подалі від столиці [143]. Але незважаючи на всі перешкоди, ідеї Ван Янміна проникали все глибше у свідомість освіченого класу, пробуджуючи новий інтерес до даоської і буддистскому навчань [143]. Більше того, з'явилися перші питання про справедливість соціального устрою суспільства, зокрема, чому чиновницький клас шанувався вище селян [143]. Учень Ван Янміна, Ван Жень, колишній працівником на соляних копальнях, вчив простих людей, що їм необхідно здобути освіту, щоб поліпшити умови свого життя, в той час як інший учень Янміна, Хе Сіньяні, ставив під сумнів звеличення сім'ї як одну з основ побудови китайського суспільства [143]. Його сучасник Лі Чжі (1527-1602) висунув революційну на той момент ідею, що жінки не поступаються в інтелекті чоловікам і для них потрібна кращу освіту; обидва вони померли у в'язниці, звинувачені в поширенні «крамольних думок» [146]. Втім, «крамола», пов'язана з жіночим освітою, була аж ніяк не нова - існувало безліч матерів, самостійно давали дітям початкову освіту [147], придворні дами також були навчені грамоті, каліграфії та поезії, в яких вони змагалися на рівних з чоловіками [148 ].
Опозицію ліберальним ідеям Ван Янміна представляли консервативно налаштовані чиновники, які належали до головного управління з контролю (цензората), в обов'язки яких входили протидія будь-яким випадів проти влади, і старші чиновники Академії Дунлінь, друга підстава якої припадає на 1604 [149].Виступаючи проти ідей Ван Янміна про природжений понятті чесноти, вони намагалися протиставити їй ортодоксальну конфуцианскую етику. Представники цієї течії, наприклад Гу Сяньчен (1550-1612), стверджували, що ідеї Янміна в основі своїй виправдовують підлість, жадібність і користолюбство [149].
Ця боротьба ідей привела в кінцевому підсумку до розколу в середовищі освіченого класу, причому, не залишивши осторонь і уряд; члени якого як у часи Ван Аньши і Сима Гуана користувалися найменшим приводом, щоб розв'язати судове переслідування проти членів опозиційної партії [149].
Наприкінці епохи Мін формувалися філософські та суспільно-політичні погляди таких видатних мислителів і просвітителів, як Хуан Цзунси (1610-1695), Ван Фучжи (Ван Чуаншань, 1619-1692), чия діяльність у повній мірі розгорнулася вже після падіння імперії Мін [54 ].
Наука і освіта У порівнянні з періодом монгольського панування на початку епохи Мін розширюється система освіти, служівщая підготовці чиновної адміністрації. В обох столицях - Пекіні і Нанкіні - функціонували вищі Державні школи (гоцзицзянь). До середини XV століття, крім того, існувало Вище училище. В особливих вищих школах навчали військових науках, медицині і навіть магії. Відновлювалися і засновувалися місцеві школи-академії (шуюань). Проте в цілому система вищої і спеціальної освіти на початку Мін не досягла розмаху, що існувало в імперії Сун в XI-XIII ст [8].
Уряд докладав зусиль до розвитку початкової освіти. Крім обласних, окружних і повітових училищ указом 1375 наказувалося створювати на місцях початкові сільські (общинні) школи. Продовжували існувати і приватні школи. Імперська адміністрація намагалася повністю контролювати навчальний процес, наказуючи, які книги вивчати, як проводити іспити, чого на них вимагати [8].
Порівняно з бурхливим розквітом науки і технологій у сунскую епоху і досягненнями Західного світу в той же час, досягнення мінської епохи виглядають куди більш скромно. По суті своїй, науково-технічний прогрес в часи пізньої Мін був обумовлений налагодити контакти з Європою. 1626 року єзуїт Адам Шалль написав на китайській мові перший трактат про телескоп, званому «Юаньцзін Шо» (кит. упр. 远 镜 说, піньінь: Yuǎn jìng shuō, буквально: «Розповідь про далеко бачачи оптичному склі»); в 1634 році останній мінський імператор Чжу Юцзянь після смерті Іоанна Шрека (1576-1630) отримав його телескоп [150]. Геліоцентрична модель світобудови відкидалася католицькими місіонерами в Китаї, але в той же час, ідеї Коперника і Галілео Галілея повільно прокладали собі шлях, спочатку завдяки роботам польського єзуїта Міхала Бойм (1612-1659) в 1627 році, трактату Адама Шалля фон Бьолля в 1640 році, і нарешті завдяки Джозефу Едкінс, Алексу Уайлі, і Джону фрайер в XIX ст [151]. Єзуїти в Китаї, пропагуючи при дворі ідеї Коперника, в той же час, у власних творах, дотримувалися геоцентричної системи Птолемея; це припинилося остаточно лише в 1865 році, коли слідом за протестантами католики остаточно прийняли сторону геліоцентрізма [152]. Початок тригонометрії в Китаї поклали своїми роботами Шень Ко (1031-1095) і Го Шоуцзін (1231-1316), але подальший її розвиток довелося лише на 1607, коли з'явилися роботи Сюй Гуанці і Маттео Річчі [153]. Забавно, що деякі винаходи, запозичені з Європи, прийшли туди з Стародавнього Китаю, і повернулися назад в епоху пізньої Мін, наприклад, так сталося з возом для розмелювання зерна [154].
Китайський календар давно потребував реформування, так як, згідно йому, сонячний рік дорівнював 365 дням, що давало щорічну похибка в 10 хв. і 14 сек. на рік, тобто грубо кажучи, на один день у 128 років [155]. Незважаючи на те, що в мінську епоху був прийнятий календар Го Шоуцзіна, що відповідав за точністю григоріанським, Директорат астрономії аж ніяк не займався його періодичним приведенням у відповідність з реальним станом світил; виною тому, мабуть, була відсутність знань чиновників у цій області - посада ця була спадкової, при тому, що закони мінської імперії забороняли приватна заняття астрономією [156].Спадкоємець імператора Хунсу в шостому поколінні, князь Чжу Цзайюй (1536-1611), в 1595 році запропонував провести потрібні зміни, але астрономічна комісія, що трималася ультраконсервативних поглядів, відкинула цю пропозицію [155] [156].Цікаво відзначити, що той же Чжу Цзайюй розробив систему рівномірного музичного ладу, введену в той же час в Європі Симоном Стевіном (1548-1620) [157]. На додаток до своїх музичних робіт в 1597 році йому вдалося опублікувати і праці, що стосуються календарного рахунку [156]. Роком раніше ще одна пропозиція, щодо поліпшення календаря, розроблене Сін Юньлу, було відкинуто главою Департаменту Астрономії на підставі того, що закон забороняв приватна вивчення цієї науки; все ж в 1629 р. Сін разом з Сюй Гуанці взяв участь у реформуванні календаря відповідно до європейським стандартам. Ці годинники були поліпшені Чжоу Шусуе (бл. 1530-1558), який додав до їх конструкцію велике зубчасте колесо, четверте за рахунком, змінив коефіцієнти обертання коліс, і збільшив розмір отвору, крізь яке подавався пісок, позбавивши, за його словами, нову модель від основного недоліку більш ранніх, які постійно забивалися і вимагали чищення [156].
Коли Хун'у, засновник імперії Мін, виявив у юаньского імператорському палаці в Ханбалик всілякі механічні пристрої - фонтани, грають кульками, механічного тигра, автомати з драконівським головами, розбризкується пахощі, механічний годинник, побудовані по розробках І Сина (683-727) і Су Суна (1020-1101) - він оголосив їх втіленням монгольської розбещеності і занепаду і наказав знищити [158]. Короткі згадки про виконані китайськими ремісниками годинникових механізмів з використанням зубчастих коліс є в роботах Маттео Річчі і Ніколя Тріга [159]. У той же час, обидва одностайно вказують, що в XVI столітті європейські годинники набагато перевершували китайські аналоги, серед яких перераховані були водяний годинник, вогняні годинник, і «інші інструменти, в яких... колеса замість води оберталися піском» [160]
У своїй книзі «Нун чжен цюань шу» («Повна книга про направлення сільського господарства») агроном Сюй Гуанці (1562-1633) приділив особливу увагу питанням іригації, добривам, заходам щодо боротьби з голодом, харчовим і текстильним злакам, а також емпірічскім висновків, який створив основу майбутньої науці хімії [163]. Описи самих різних виробництв, забезпечені малюнками верстатів, пристосувань і технічних прийомів, зібрані в книзі Сун Інсіна «Тянь гун кай у» («Речі, народжені працями неба»), що з'явилася в 30-і рр.. XVII в. Багатий матеріал з наукових і технічних знань міститься в енциклопедичному праці Ван Ци «Сань цай ту хеюй» («Ілюстрований звід, побудований за трьома розділами»), складеному в 1609 році. Знаменно поява і таких вузькоспеціальних праць, як «Янь-сянь хв тао лу» («Опис прославленої кераміки з Яньсяня») У Цяня
Значним внеском у китайську медицину була поява праці Лі Шичжень (1518-1593) «Бень Цао ган му» («Перелік дерев і трав»), в якому описувалося 1892 лікарських препарату і наводилося більше 1000 рецептів лікування [54]. Вважається, що механізм протівооспенного щеплень був розроблений даоістскім відлюдником, що жив на горі Еймейшань в кінці X-го століття, він отримав в Китаї широке поширення в часи царювання імператора Лунціна (правив у 1567-1572 рр..), Задовго до того, як став відомий за межами країни [164]. Що стосується оральної гігієни, зубна щітка з'явилася вже в Давньому Єгипті, де вона мала вигляд прутика з стирчать з одного кінця волокнами, але сучасну свою форму вона знайшла в Китаї, незважаючи на те, що в різновиди, що з'явилася в 1498 році, використовувалася свиняча щетина

63. культура монголів в середньовіччя. Старомонгольске письмо (класичне монгольське лист, монг. Монгол бічіг) - одна з монгольських писемностей, найстаріша власне монгольська система письма, яка перебуває у безперервному вживанні з початку XIII століття до наших днів. Найдавнішим зі збережених пам'яток старомонгольской письма є так званий Чингисов камінь, (1224/1225 рік).

Історично використовувалося як основного монгольськими народами Монголії, Росії та Китаю. Породило ряд дочірніх писемностей, зокрема, варіанти тодо-бічіг і вагіндра, а також маньчжурское лист, широко використовувалося під час правління маньчжурської Цінської династії в Китаї.

Старомонгольской писемність з'явилася в результаті адаптації староуйгурского алфавіту (висхідного у свою чергу через Согдійської лист до сирійського алфавіту) для запису монгольської мови.

Згідно з однією з легенд, писемність була створена близько 1204 уйгурским писарем Тататунга, захопленим Чингіз-ханом після перемоги над найманами на початку становлення Монгольської імперії. Ця легенда ілюструє історичний факт культурного впливу підкорилися монголам уйгурів. Уйгури передали монголам свої буддійські традиції і староуйгурское лист, який, зазнавши значну модифікацію, стало старомонгольской, яке самі монголи для виділення з ряду інших монгольських писемностей часто і раніше, називають уйгурским (монг. уйгуржін бічіг).

За іншою легендою, Чингіз-хан зажадав створити писемність на основі архаїчного в його часи вимови, щоб писемність об'єднувала носіїв різних діалектів того часу. Ця легенда ілюструє характерне невідповідність графіки історично зафіксованої в пам'ятниках інших писемностей фонетиці, і особливо фонетиці XX століття. У даному листі має місце написання архаїчних словоформ (пор. baγatur → монг. Баатар, калм. Баатр), архаїчних слів і особливо архаїчних суфіксів. Однак можливість різного читання букв носіями різних монгольських діалектів і мов, викидання при читанні «надлишкових», історично що пішли букв, в основному служила взаєморозумінню між різними монголоязичнимі спільнотами.