Культура китайців в епоху Суй. 4 страница

Дуже обмежену роль у житті монгольського суспільства відігравали раби, головним чином військовополонені. Хоча рабів було відносно багато, «довірити» їм догляд за стадами було неможливо - такий раб сам потребував би постійного наглядача, що робило подібну затію економічно невигідною. На долю рабів відводилося прислужування в побуті, іноді - заняття ремеслом і практично ніколи - участь у суспільному (скотарському) виробництві.

У XII ст. основним виробником усе ще залишалися арати - вільні кочівники, які провадили самостійне дрібне скотарське господарство або потрапляли на службу до нойонів. Становлення феодалізму в Монголії привело до появи нукерів. Нукери — це озброєні дружинники на службі у нойонів. їх завданням був не тільки контроль за аратами, намагання добитися від них беззастережного послуху нойонам, але й боротьба за збільшення сили і впливу свого нойона проти всіх його суперників і ворогів. За нерозвинутих товарно-грошових відносин оплата послуг нукера здійснювалася у натуральній формі: нойон надавав своєму воїнові за його службу певну частину земель для кочівлі та кілька аратських сімей для догляду за його худобою. Обов'язки нукера щодо нойона оформлювалися усною угодою і клятвою у вірності.

Збройні сили монголів у той час складалися з представників родових общин. На полі бою військо шикувалося за родами, командирами загонів виступали родові воєначальники.

Худоба роду таврувалася окремим тамгою - особливим тавром, що був символом роду і відрізняв його від інших.

Основним соціальним осередком була сім'я (аїл). Жінки користувалися значними правами і свободою. Арабський мандрівник XIV ст. Ібн-Баттута писав: «У цій країні я побачив дива у ставленні до жінок, яким вони виявляють велику шану. Жінки користуються більшою пошаною, ніж чоловіки». Оскільки шлюби всередині роду у монголів не дозволялися, звичною була практика викрадення майбутніх дружин у сусідньому чи дальньому аїлі.

Як уже вказувалося, між а'шами та племенами точилася постійна боротьба за кращі пасовиська та угіддя. Поступово переможці починають цікавитися не лише територіями, але й ресурсами сусідів - економічними та людськими. З часом між племенами - переможцями і переможеними - встановлюються відносини залежності, за яких переможені ставали «унаган-боголами», тобто своєрідними васалами. Згодом зміцнення окремих племен призвело до зростання їх загарбницьких апетитів. Не задовольняючись більше скромними ресурсами своїх близьких по крові сусідів, такі племена починали здійснювати масштабні завойовницькі походи проти цивілізованіших і багатших народів, в першу чергу китайців. Це, однак, не припиняло міжусобної боротьби. Арабський мандрівник Рашід-ад-Дін писав: «... у кожного племені був государ і князь якийсь, і більшу частину часу вони один з одним воювали, ворогували, сварилися і суперечничали, один одного грабували». Зрозуміло, що на певному етапі розвитку суспільства інтереси переважної маси населення почали потребувати виникнення міцної централізованої держави, яка б поклала край міжусобицям, гарантувала збереженість майна, змогла б переключити агресивну пожадливість нойонів та нукерів на багату зовнішню жертву.

72. Основні риси розвитку країн Азії Та Африки в середньовіччя. Захід і Схід: протягом тисячоліть ці два поняття сприймаються майже як символи протилежності, скажімо як вода й вогонь, світ і темрява, біле і чорне. Проте, незважаючи на таку тривалу історію (а протиставлення Сходу і Заходу виникло ще за часів греко-перських воєн V ст. до н. е.), науковці поки що не змогли дати повну й вичерпну дефініцію їхніх відмінностей. В усякому разі з цивілізаційних позицій ці поняття вже давно втратили “географічну чистоту” (для Європи Африка (як частина Сходу) скоріше південь, а Марокко - навіть південний захід). Проте на почуттєвому, ментальному рівні європейці завжди відчували свою протилежність Сходу як цивілізації, а існування такої багатогалузевої науки, як сходознавство, свідчить про визнання її існування і в академічних сферах. Що ж таке Схід узагалі і середньовічний Схід зокрема?

 

Зрозуміло, що час появи цивілізаційної дихотомії Схід - Захід треба шукати саме на Заході, бо східні цивілізації зародилися значно раніше і довгий час існували, не маючи ніяких соціокультурних антиподів. Отже, лише поява античного суспільства (Заходу) гальванізувала цей цивілізаційний розкол. І тут проблема дещо спрощується, бо зародження європейської цивілізації античного типу майже одностайно відносять до реформ Солона (VI ст. до н.е.). Саме тоді з'явилася соціальна структура, опорою якої стали: гіперболізоване панування приватної власності, громадянське суспільство (і сам інститут громадянства, на відміну від Сходу, де були лише піддані), ринковий характер економіки (з опорою на вільних громадян - приватних власників), законодавство, що враховувало не лише права, а й обов'язки громадянина тощо.

 

Схід не переживав такої соціальної мутації, і хоча ніколи не був монолітним (його цивілізаційна мозаїчність не підлягає сумніву), але бодай в одному він був однотипним. Традиційний Схід ніколи не знав панування приватної власності в господарстві (хоча приватна власність існувала, але вона ніколи не була тут основою економіки) й узагалі не знав поняття “громадянське суспільство”. Якщо в центрі уваги в процесі розвитку європейської класичної цивілізації завжди був індивідуум, людина, її права та свободи, обов'язки і майно, життя й честь, то на Сході над усе стояли інтереси колективу і держави як найбільшого відомого людству соціально організованого колективу, волю якого висловлював старший, начальник, вождь, намісник і, нарешті, правитель як верхівка соціальної піраміди.

 

Отже, Схід як соціокультурне поняття охоплює собою цивілізації, основами яких виступали: абсолютний примат колективних, общинних, державних інтересів над індивідуальними, значне (а іноді й тотальне) одержавлення економічного життя та деспотичний характер влади, джерелом існування якої були не податки, що їх приватні власники сплачували державі для виконання нею суспільно необхідних функцій (захист кордонів, розробка законів, підтримка порядку в країні тощо), а рента державі як тотальному співвласнику всіх засобів виробництва в країні. Останнє кардинально відрізняло податкову систему на Заході від аналогічних поборів на Сході, де вони хоча й мали форму податків, а також частково використовувалися владою для виконання аналогічних суспільно необхідних функцій, але по суті залишилися державною власницькою рентою.

 

Все це породило також якісні особливості соціально-майнової стратифікації в східних суспільствах. На відміну від Заходу, де насамперед наявність власності та її обсяг у руках конкретного індивідуума визначали його соціальний статус у суспільстві, на Сході все було навпаки. Тут саме ступінь причетності до влади насамперед визначав суворо регламентований (хоча й у певних межах) обсяг доходів, які отримував індивід від засобів виробництва в країні. Лише співпричетність до станово-владної структури (а точніше, місце в ній) визначала рівень добробуту людини, і ті, хто намагалися вийти за межі негласно (а іноді й гласно*Прикладом законодавчого регулювання розподілу матеріальних благ за принципом: “кожному стільки, скільки йому належить”, може слугувати наказ кашмірського правителя VIII ст. Лалітадітьї: “Необхідно слідкувати за тим, щоб у селян не було зерна більше, ніж потрібно на рік, і більше волів, ніж потребує обробка землі... Селяни не повинні купувати одяг, прикраси, вовняні покривала, їжу, коней, жінок, житло, які личать місту”. Цит. за: Всемирная история экономической мысли: В 6 т. М.,1987. Т. 1. С._277. Аналогічні законодавчі акти відомі в різні часи майже всім цивілізаціям традиційного Сходу.>) визначених для них споживацьких рамок, одразу ставилися владою на місце. Кожен на Сході мав стільки, скільки йому належить, скільки призначено, а не скільки він заробив. І хоча в межах різних неєвропейських цивілізацій в різні часи ця схема працювала по-різному, але непохитність цього закону завжди брала врешті-решт гору, що влаштовувало як “верхи” (із зрозумілих причин), так і “низи”, для яких, по-перше, формально ніколи не закривався шлях до політичних (а значить і майнових) верхів, а по-друге, частка належних доходів мала не лише верхню, але й нижню межу, нижче якої влада, номінально, не зважувалася опускати простих людей. Саме з цією метою східні володарі періодично накопичували скарбниці, запаси продовольства й т. ін., щоб викинути на ринок або просто роздати підданим у важкі часи епідемій, воєн, стихійних лих тощо.

 

Все це, звичайно, гальмувало розвиток людської особистості, її ініціативи та природних здібностей, і, зрештою, стало причиною глобального відставання східних цивілізацій від Заходу. Але так було не завжди, що приводить нас до іншої глобальної проблеми - що таке Схід середньовічний, що це за епоха в його розвитку?

 

На відміну від Заходу, розвиток якого мав, певною мірою, циклічний характер (від античності, через феодалізм, до капіталізму, в межах якого були повністю відроджені й далі розвинуті згадані вище фундаментальні основи греко-римського суспільства, частково деформовані в середньовічній Європі), розвиток традиційного Сходу позначався скоріше лінійним характером, без кардинальних зламів існуючих соціальних структур. Не дивно, що останнім часом дехто з науковців навіть пропонує взагалі відмовитися від поділу східної історії на стародавню і середньовічну, замінивши її поняттям “традиційний Схід”. Проте історія традиційного Сходу надто тривала, щоб залишити її без будь-якої періодизації. Крім того, Схід також розвивався (хоча й не так, як Європа), тому ніяк не можна вмістити в один цивілізаційний етап розвитку ранні держави Шумеру та Аккаду і Арабський халіфат, Китай епохи Чжоу і епохи Мін, Індію буддійських часів і часів “індуїстської революції”.

73. Особливості китайського феодалізму у класичний період.(618 - 907). Китай завжди відчував дефіцит родючих земель, а “науково обгрунтована” система, коли кожній селянській родині чиновники давали вказівки про час посівів, запланований урожай, відповідну кількість податків, навіть місця садіння певних культур та їхній сівообмін, у комплексі з рентою (здебільшого тканинами) з жінок і відробітковою та військовою повинностями для чоловіків, не сприяла інтенсивному освоєнню нових земель. Охочих каторжно працювати на державній (а не на своїй) землі було небагато, а збільшення населення звело нанівець легітимні нормативи земельних сімейних ділянок. Жорстко централізоване планове господарство опинилося в глибокій кризі. В пошуках виходу з цього скрутного становища уряд оголосив, що піднята цілина вважатиметься приватною власністю того, хто її обробив. Це зламало монополію держави на земельну власність.

_ Іншим чинником розвалу тотальної державної землевласності стали протизаконні дії місцевих чиновників: за хабар чи для самих себе бюрократи видавали оброблені ділянки за покинуті й занедбані, потім “засвідчували” на папері фіктивне освоєння цих земель і, нарешті, оформляли приватизацію. “Прихватизовані” маєтки називали по-різному: бешу (“заміський будинок”), бее (“миза”), шаньчжуан (“будинок у горах”), але суть скрізь була одна: “Це були часи найвищого розквіту Танської імперії. Та хоч надільна система й існувала, але з періоду Кайюань-Тяньбао (713 - 755) закони послабли і збільшилося зло скупчення земель”20. До середини VIII ст. кількість земель, з яких держава перестала отримувати доходи, сягнула половини земельного фонду Китаю, але сума податків з кожної провінції залишилася жорстко фіксованою, і, якщо кількість державних земель зменшувалася (на користь приватних), влада компенсувала нестачу, збільшуючи побори з тих, хто залишився в межах планової економіки. Подвійний податковий тягар спонукав селян до масових утеч від державної юрисдикції та переходу під покровительство “сильних домів” - і це остаточно зруйнувало планове господарство

Тани у 763 р. придушили смуту, але вони залишилися без війська, а їхня економічна опора (державна надільна система) перестала існувати. Якщо до заколоту під податковим контролем уряду перебувало ще 9 млн дворів, то після смути їх залишилось лише 2_млн. Податки зросли на 90 %. Необхідні були радикальні реформи, які здійснив у 780 р. новий Перший міністр Ян Янь.

 

Визнано крах надільної системи, замість тріади повинностей власті ввели єдиний державний податок (ренту) для всіх землевласників, яких за якістю та кількістю їхніх земель поділили на дев'ять розрядів. Але на практиці, до поборів чиновника-приватизатора додалися державні податки, й трудівникові залишалося менше 50 % врожаю, що в умовах тогочасного Китаю прирікало його на голод. Лише виняткова працьовитість і терплячість китайців дозволила їм ще деякий час зберігати виробництво та розвивати культуру.

74. Особливості Розвитку Кореї в епоху Чосон.. Корея наприкінці ХІІІ - на початку ХІV ст. являла собою суспільство протиріч і контрастів. Виборовши незалежність у нелегких битвах з монголами, “червоними пов'язками” і вако, країна лежала в руїнах, але культура давала людям надію

Вийшла в світ унікальна енциклопедія “Велика збірка буддійських священних писань” (6780 томів), видана ксилографічним методом (на вирізку ксилографічних блоків мобілізували населення двох провінцій). В історичній науці зажили слави Іль Йоном (ХІІІ - ХІV ст.) та Лі Синхю - автор віршованого літопису корьоського правлячого дому. Поширилося книгодрукування набірним шрифтом, а в ремеслі з'явилася нова технологія виготовлення унікального блакитного фарфору. З 1364 р. в Кореї почали культивувати бавовник.

 

Країна переживала значне моральне піднесення, яке нова династія Лі спробувала використати для відродження державної могутності.

 

Буддизм як пануюча релігія так і не став для Корьо ідеологією стабільності й процвітання, тому Лі повернулися до випробуваних конфуціанських доктрин, чим здобули повне розуміння й підтримку могутньої Мінської імперії. На китайсько-конфуціанських принципах чжусіанства реорганізовано державний апарат, а 1390 р. влада провела загальну перереєстрацію усіх оброблюваних земель, що дало можливість навести порядок в оподаткуванні та стабілізувати бюджет. Остаточну “китаїзацію” пережила корейська культура, чому сприяло відкриття у 1392 р. “Академії живопису” (Тохваго), де талановитих корейців навчали “правильно” розписувати сувої (за зразковими канонами китайських майстрів). Значні кошти Лі виділили на реорганізацію корейського війська, на озброєнні якого на початку ХV ст. з'явилася вогнепальна зброя.

 

Посилення збройних сил дало можливість Чосону успішніше боротися з японськими піратами, набіги яких заважали нормальному розвиткові корейської економіки. У 1419 р. чосонський флот (200 кораблів, 20 тис. вояків) на чолі з Лі Чонму провів першу успішну масштабну операцію проти вако, розгромивши їхні бази на острові Цусіма. Було знищено понад сотню піратських кораблів, після чого ВМС Кореї довели до 800 бойових одиниць, і набіги “морських розбійників” майже припинилися.

 

Вдалі зовнішньополітичні акції забезпечили спокій на кордонах і підвищили авторитет влади серед усіх верств суспільства, що дало можливість Лі розпочати кардинальну перебудову внутрішнього життя країни. Утвердження нових порядків було пов'язане насамперед з правлінням третього вана з династії Лі - Тхечжона (сина Лі Сонгьо), який після ряду вбивств і завдяки перевороту прийшов до влади у 1400_р. Основною проблемою залишалося нерозв'язане аграрне питання. “У руках знаті опинилася колосальна кількість земель, а в тих, хто колись брав участь у сотнях битв і здобув собі славу, немає жодного му (одиниця виміру площі) для того, щоб існувати, немає клаптика землі, щоб можна було встромити хоча б шило, щоб можна було прогодувати батьків, дружину, дітей... Що ж спонукатиме їх бути вірними та відданими, прагнути військових подвигів, оберігати країну від навал чужинців?”4 Землі бракувало і селянам, і “служилим людям”, зате її мали аж надміру чиновницька верхівка, генералітет, а особливо - буддійські храми, які до того ж не платили податків.

 

Використовуючи фундаментальний принцип будь-якої державно-господарської структури східного типу, згідно з яким влада завжди залишалася співвласником усіх земель, Тхечжон провів кардинальний перерозподіл земель, націоналізувавши майже всі храмові володіння. З верхівкою армії та бюрократії династія вирішила не сваритися, але й секуляризованих земель (десятки тисяч кьолів*Кьоль - своєрідна одиниця виміру площі земельних угідь, з якої збирали в середньому 1 сок (160 кг) зерна. Отже, розмір кьоля залежав від якості землі.>) вистачило, щоб зняти гостроту аграрної кризи (земельні ділянки роздали виробникам) і водночас кардинально змінити фінансовий стан країни, бо з колишніх храмових земель до державного бюджету тепер справно надходили податки. Господарство швидко ставало на ноги, і невдовзі напівголодна в минулому країна почала експортувати продовольство, насамперед до Японії.

 

В країні було відроджено абсолютно підконтрольний вану централізований апарат бюрократії, відновлено систему державних екзаменів (давалося взнаки впровадження неоконфуціанства як державної ідеологічної доктрини) і введено три наукові ступені, які давали право на відповідний посадовий ранг.

 

Збільшення кількості платників податків дало можливість владі знизити процентну податкову ставку, що сприяло динамічнішому розвитку репродуктивних процесів на селі. Суттєво скоротилися корупція та лихварство - вічні прокляття корьоського суспільства. Структурно змінився й корейський експорт; до старих товарів додалися книги власного виробництва, продовольство, тканини та ліки (окрім традиційного женьшеню). Отже, замість сировини Чосон почав вивозити в чимраз більшій кількості високотехнологічні товари. А імпортували тепер мідь, сірку (для виробництва власного пороху), фарби, коштовні ювелірні вироби, твори мистецтва. Звичайно, державне втручання заважало вільному розвиткові торгівлі й ремесел, але вже склалася система постійних ринків (чансі), а зерно непогано виконувало функцію внутрішньої грошової одиниці.

 

Тхечжон помер у 1418 р., залишивши своєму наступнику Сечжону (1419 - 1450) державу зі стабільно працюючою економікою, що значно полегшило проведення подальших реформ.

 

Особливу увагу влада приділяла поліпшенню іригаційної системи та поширенню найновіших агрономічних знань (у 1429 р. Чон Чхо завершив створення агротехнічної енциклопедії “Книги про ведення сільського господарства”), втроє збільшилися посівні площі (насамперед за рахунок спустошених раніше північно-східних районів). У землеробстві культивувалися нові врожайні сорти проса, озимої пшениці, збільшилися посіви технічних культур (бавовнику, конопель, паперового дерева, рамі, тутового дерева), а в рисівництві з'явилася нова технологія висадки розсади, що дало можливість поширити географію цієї культури на холодні північні райони країни. На “наукову базу” переведено сівозміну (за цим слідкували спеціальні агрономи-чиновники). Податки скоротилися до 10 % урожаю, але загальний прогрес виробництва сприяв підвищенню державних податкових доходів до нечуваної цифри - 2 млн соків (320 тис. т) зерна на рік, що значно перевищувало потреби. Були створені колосальні державні зернові резерви, що дало можливість регулювати податковий прес на випадок воєн чи стихійних лих та неврожаїв. Лише армійська система, оперта на загальну військову повинність, не зазнала суттєвих змін, але великих воєн Чосон спочатку не вів.

 

Динамічно розвивалися наука та культура, чому сприяло створення нової, дуже зручної для корейської мови системи письма - онмун або чоним (“правильні звуки”).

 

Замість надзвичайно складної системи іду, в якій для запису текстів використовували фонетичне звучання китайських ієрогліфів, король Сечжон наказав розробити нове письмо. Створена у 1444 р. з цією метою спеціальна комісія використала в своїй роботі досягнення індійського (деванагарі), тибетського, монгольського (квадратного), уйгурського та японського алфавітів, а також врахувала китайську філософську теорію п'яти першоелементів, концепцію Інь-Ян тощо. З 1446 р. алфавіт чоним, у якому налічувалося 28 знаків, був запроваджений в життя, а король Сечжон додав до свого імені епітети “Великий” та “Освічений”. У королівській постанові з цього приводу говорилося: “Я заново створив 28 знаків. Бажаю лише, щоб усім людям було легко оволодіти ними та зручно користуватися кожного дня. Тепер навіть темний мужик чи баба зможуть легко все зрозуміти, й тоді неодмінно з'являться і вірні чиновники, і шанобливі сини, і доброчесні жінки...”5

 

На відміну від сучасної корейської писемності (в якій налічується 40 графем і пишуть, переважно, фонетично), суто фонетична писемність у Чосоні не прижилася, й тому користувалися письмом змішаним: повнозначні частини слова писалися ієрогліфом, а службові слова та граматичні показники - корейськими буквами.

 

Запровадження зручної національної писемності створило сприятливі умови для бурхливого культурного розвитку країни. В кожній провінції відкрито буддійські або конфуціанські школи, кількість яких у ХVІ ст. перевалила за дві сотні. Зростала мережа бібліотек, серед яких найбільшої слави зажили три вузівські та найбільша Центральна двірцева бібліотека Хан'яну, де зберігалося понад 100 тис. книг. Одним із всесвітньовідомих шедеврів архітектури вважається столичний королівський палац Кьонбоккун, у якому за правління Сечжона встановлено перший в Кореї водяний годинник. Дах палацу підтримували 48 гранітних колон (по 5 м заввишки), всі будівлі прикрашала витончена різьба. Центром ансамблю був тронний зал, склепіння якого підтримували 16 колон із коштовного червоного дерева. Славетними живописцями епохи були пейзажисти Кан Хіан (1419 - 1466) та Лі Ам (1498 -?).

 

Активно розвивалася кореємовна література. В поезії з'явилися нові жанри: тривірш сіджо й велика поема каса, майстром яких став видатний політик того часу Чон Чхоль (1537 - 1594). Поряд із поезією розвивалася сюжетна проза, в жанрі якої зажили слави сатирик та фантаст Кім Сісип (1435 - 1493), алегорист Лім Дже (1549 - 1587) та соціальний утопіст Хо Гюн (1569 - 1618), автор “Повісті про Хон Гільдона”.

 

У ХV ст. вийшли в світ кілька фундаментальних історичних праць, серед яких виділяються колективні “Корьоса” (“Історія Корьо”) та “Тонгук тхонгам” (“Загальний огляд історії Кореї”). Вершиною класичної корейської географії вважається творчість Лян Сончжи (ХV ст.) - автора унікальної докладної карти всіх провінцій країни, а основою державного правопорядку став кодекс законів “Кьонгук течжон” (“Великий звід для керівництва державою”, 1469 р.).

 

Період ХV - ХVІ ст. характеризувався значним економічним та культурним піднесенням країни, і лише державно-бюрократичні перепони дещо стримували динамічний розвиток продуктивних сил суспільства. (Зокрема, знову заборонили виїзд за кордон купцям, що аж ніяк не сприяло підвищенню конкурентоспроможності корейських товарів.) Затьмарювали загальну атмосферу в державі й чвари на “політичному Олімпі”, й саме вони наприкінці правління сьомого вана династії Лі Сечжо (1450 - 1468) стали першими провісниками майбутніх катаклізмів.

 

Кожному політологу, як правило, притаманне почуття здорового скепсису щодо дій реальних політиків. У тогочасній Кореї роль політологів виконували науковці-конфуціанці, центральним осередком яких стала придворна чиновницька Академія. Сечжо прийшов до влади завдяки перевороту, скинувши й ув'язнивши свого попередника Танчжона. Нелегітимність влади глибоко вразила схоластів-науковців, які почали невміло організовувати антидержавний заколот з метою повернути на трон “законного Танчжона”. Одначе “управління розслідувань” не даремно їло свій хліб. Змовників заарештували, Академію ж закрили, після чого Сечжо розлюбив конфуціанство й сприяв новому відродженню буддійського впливу в країні. Храмам Будди повернули землі й податкові пільги, а для освячення влади збудували новий монастир Вонгакса, який приголомшував своїми масштабами. Кількість вакансій для буддійських монахів була збільшена на 100 тис.

 

Податкові пільги та грандіозне будівництво розорили державну скарбницю, і тоді Сечжо наказав зібрати з підданих податки на три роки наперед. Селяни змушені були віддавати державі майже половину зібраного врожаю, що в тогочасних корейських умовах викликало масовий голод. У 1467 р. в країні вибухнув грандіозний селянський бунт, який очолив Лі Сіе.

 

Смерть Сечжо (1468 р.) дещо зменшила напруження в суспільстві, але коли до влади прийшов у 1498 р. принц Йонсангун, політика знову знекровила економіку.

 

Йонсангун почав правління з чергової різанини конфуціанських науковців, кровопускання яким принц-сатрап влаштовував і надалі. Для перебудови королівських резиденцій диктатор зігнав тисячі селян, щоденно влаштовував дикі оргії. Державні фінанси вичерпались до краю, але винахідливий принц придумав нові податки, здійснив масові репресії проти надуманих змовників і конфіскував їхнє майно. Тільки коли Йонсангун наказав зруйнувати навколо столиці всі житлові будівлі, щоб звільнити цю територію для королівського полювання, його скинули, замінивши королем Чунчжоном, але кривавий маятник репресій і ворожнечі не так просто було зупинити.

 

Державні фінанси залишалися в жалюгідному стані, тому шалені податки ніхто не скасував. У 1519 і 1545 рр. влада ще двічі, “для профілактики”, здійснювала масове знищення конфуціанських науковців, після чого політична верхівка розкололася на проконфуціанську, східну (тонін) і пробуддійську, західну (соїн). Таким чином, смути продовжувались уже в “організованому вигляді” - із двірцевими інтригами, гаремними таємницями, зрадами і вбивствами. До податків додалися реквізиції, в провінції та центральному апараті процвітала шалена корупція, продажність і хабарництво, а влада, щоб зберегти свій матеріальний добробут, замінила військову службу ще одним податком. Країна залишилася без війська (зберегли лише гвардію й таємну поліцію). “Народ настільки виснажений, що сил у нього не більше, ніж у лежачих мерців, а дух його такий слабкий, що важко підтримувати його навіть у мирні дні... Якщо все залишиться як є - країна загине”, - писав конфуціанець Лі І наприкінці ХVІ ст.6 Корею заполонили масовий бандитизм і злочинність. Жахливим фіналом кризи стала іноземна навала, яку організував японський військовий диктатор Тойотомі Хідейосі.

 

Агресія розпочалась у квітні 1592 р. успішним десантуванням японських експедиційних сил (160 тис. вояків, до 1000 кораблів та човнів) у порту Пусан на півдні півострова. Вирізавши розпорошені корейські гарнізони, які абсолютно не чекали вторгнення, японські армії за півмісяця пройшли переможним маршем половину Кореї і 3 травня захопили столицю країни Хан'ян (сучасний Сеул). Ван Сончжо з усіма міністрами втік до Пхеньяна, але в середині червня впав і Пхеньян, а корейські правителі перебралися до міста Йиджу на самому кордоні з Китаєм.

 

Здеморалізована корейська армія невдовзі була розбита. Японські самураї (воїни-професіонали) явно переважали корейських ополченців виучкою та озброєнням, одначе інтервенти недооцінили бойовий потенціал півострівної держави, яка володіла чи не найкращим на Далекому Сході флотом. Він значно перевершував японський і за кількістю бойових одиниць (у японців переважали транспортні кораблі), і за виучкою матросів, але найнеприємнішим сюрпризом для агресора стала секретна корейська зброя - кобуксон (“черепаха”) - кораблі обшиті листами заліза, перші в світовій історії панцерники. Національним героєм визвольної війни корейського народу проти японських інтервентів став адмірал Лі Сунсін (1545 - 1598).

 

Лі Сунсін народився в сім'ї дрібного чиновника. Блискуче закінчив у 1576 р. королівське військове училище, проявив неабиякі здібності флотоводця, і з 1591 р. обіймав посаду командувача флоту лівого крила (одного з двох флотів Чосону). Він першим зрозумів переваги панцерників і розробив тактику їхнього використання.

 

Стандартний кобуксон обшивався залізом, мав гострі залізні тарани на всіх бортах і 14 гармат (чхонтонів), вирізнявся коротким, але широким корпусом, що гарантувало високу маневреність корабля.

 

З початком вторгнення Лі Сунсін організував флотські господарства на селі, чим забезпечив морякам стабільне харчування, а для відливання мідних та бронзових гармат конфіскував у населення весь металевий посуд. Термінові заходи зберегли автономну боєздатність флоту в умовах повної втрати централізованих джерел постачання.

 

Корейські ВМС також були захоплені зненацька, але вже через кілька тижнів після трагічного початку війни флот активізував свої дії. За перші три місяці боїв флотилія Лі Сунсіна потопила майже 300 японських кораблів і захопила контроль над Корейською протокою. У загарбників відбили Пусан, позбавивши їх можливості постачання експедиційних сил із території Японії. Успіхи флоту повернули корейцям упевненість у власних силах.

 

Активізувалася корейська дипломатія. Номінально Чосон вважався васалом Мінської імперії. В період миру й спокою про це на півостові майже не згадували, та коли країну окупували інтервенти, корейці звернулися до “сюзерена” за допомогою, і китайський “Син Неба” Чжу Цзюнь (Шень-цзун) не відмовив, задоволений можливістю зайвий раз продемонструвати міць імперії та підтвердити її статус “великої держави”.

 

Стурбовані “зухвалістю східних варварів”, Міни відправили на японський фронт 50-тисячну армію на чолі з Лі Жусунем, яка разом із рештками корейських сил зупинила агресора й наприкінці 1592 р. відбила Пхеньян. У тилу ворога спалахнула народна стихійна партизанська війна ийбьон (“Армії справедливості”).