Генезис жужанів дещо нагадує походження кулів. У смутні часи посухи й розвалу імперії сяньбі в степах блукало багато вибитих із життя людей, які постійно ворогували за вкрай обмежені природні ресурси (воду, пасовиська, переліски тощо), проте в ІV ст. природа стала милостивішою до степняків, а спільна праця й спільні вороги (могутні табгачі) з'єднали їх. Туди ж тікали невільники від панів, дезертири із армій, голодні селяни від податків тощо. Всіх їх змушувала єднатися злиденність життя та незахищеність від воєнних нападів.
Засновником жужаньської спільноти був Югюлюй - колишній раб, що служив у сяньбійській кінноті, де був засуджений на смерть за якусь провину. Рятуючи своє життя, Югюлюй втік у 350-х роках через пустелю Гобі до Хангайських гір, де, зібравши близько сотні таких же знедолених, створив первинну орду. Завершив фундацію степового політичного організму нового гатунку наступник Югюлюя Гюйлюхой, під проводом якого жужані дали відсіч своїм агресивним сусідам табгачам і за 30 - 40 років кривавих зіткнень поставили під свій контроль увесь степ від Алтаю до Кореї.
Жужані не вели господарства і жили поборами з сусідів, перетворившись, таким чином, на своєрідну публічну владу - соціальний прошарок, функцією якого стало професійне виконання владницьких державно-політичних повноважень у відриві від безпосереднього виробництва. Від етапу родоплемінних вождівств Степ зробив крок в епоху кочових держав, владні інститути яких дістали узагальнюючу назву орда. Що ж до степових виробників, які не бажали ризикувати життям у війнах за владу, жили по-стародавньому родами й племенами та заради спокою платили жужаням ренту-податок у формі данини, то їх називали телесцями. Так вони й уживалися: телесці жужанів годували, а жужані за них воювали, улагоджували міжродові суперечки, підтримували в степах порядок, боронили кордони - отже, виконували за рахунок податків усі державно необхідні функції. Очолював жужанів каган (“великий хан”), якого обирали на все життя, мовою залишилася протомонгольська сяньбійська. Орда поділялася на військово-територіальні округи (по 1000 жужаньських вояків у кожному), а її мілітаризовані закони передбачали нагороду за хоробрість і смерть за боягузтво в бою. Писемності жужані не мали, а рахували зарубками на дереві або кульками з овечого кізяка.
Політична консолідація Степу непокоїла табгачсько-китайську імперію Вей (398 - 534), і в 391 р. табгачі, розбивши жужанів, пригнали полонених “дикунів” до Північного Китаю для посилення власної кінноти. Та жужані не для того тікали раніше на волю, щоб знову служити чужому ханові. У 394 р. вони повстали, а їхнім союзником стало князівство Хесі - хуннська держава Західного Китаю, реліктовий залишок постцзіньської епохи варварських навал на “Піднебесну”. Повстанців очолив незвичайний для диких жужанів отаман Шелунь - високоосвічена людина, математик і астроном. Вирізавши колабораціоністів, жужані повернулися в степ, поновили владу над телесцями й відновили каганат від Кореї до озера Лобнор.
Кульмінацією жужаньської могутності став 420 р. Здійснивши стрімкий набіг на околиці табгачської столиці Лояну, військо кагана Датаня дощенту розграбувало їх. Подальші жужано-табгачські війни йшли з перемінним успіхом. А от жужаньським союзникам - хуннам Хесі - не пощастило: у 439 р. їхнє князівство було знищене вейцями. Останнього хесійського князя Муганя полонили й стратили, і тільки 500 хуннських шатрів на чолі з родом Ашина (“Вовк”) утекли до своїх союзників жужанів. Осівши на схилах Алтаю (багатих металевими рудами), вони освоїли виплавку заліза, з якого виготовляли зброю. Зрештою, змішавшися з місцевими родами телесців, вони започаткували етнос тюркютів (“давніх тюрків”).
Змішання вимираючих хуннів з місцевими родами породило тюркютів (тюрк - “сильний, міцний”), які були “чистими” монголоїдами, розмовляли давньотюркською мовою (що відрізнялася від хуннської як, скажімо, мова українців від мови давніх русичів) і спочатку ревно служили могутнім жужаням, видобуваючи руду та виплавляючи для них залізо. Над степом жужані панували майже два століття, але існування їхньої розбійницької хижацької орди трималося лише на воєнних перемогах, а перемоги не бувають вічними.
У 470 р. жужанів добряче побили табгачі. В 485 р. на жужаньський престол зійшов агресивний каган Доулунь (“людина жорстока, схильна до вбивств”2), який мріяв відродити славу жужаньської зброї і нещадно рубав голови непокірним. Проти тирана повстала частина телесців. У 492 р. Доулуня вбили, а 100 тис. телеських шатрів утекли на захід і створили в долині Іртиша власну державу Гаогюй, або ханство телеутів (так їх назвали, щоб відрізняти від телесців, що залишилися під жужанями). Додала жужаням проблем і масована буддійська пропаганда согдійських та індійських місіонерів, яка спричинила ідейний розкол у каганаті. Жужані несамовито відстоювали свою владу, бо вона була їхнім єдиним джерелом існування. Використавши розкол в імперії Вей, у 540 р. жужані титанічними зусиллями розгромили ханство бунтівливих телеутів, але це був останній успіх їхньої зброї. Як самостійна сила на політичну арену вийшли тюркюти.
54. Кому належить авторство Корану. Современная редакция Корана считается компиляцией записей, собранных и обобщённых специальной коллегией во главе с Зейдом ибн-Сабитом, по повелению второго халифа Умара ибн Хаттаба, утверждённая в качестве единственной канонической версии при третьем халифеУсмане.
55. Криза Делійського султанату за династії Сур. В 1540 р. проти Хумаюна відкрито збунтувався його бенгальський намісник Шер-хан Сур (“Сонячний лев-хан”). Дві битви біля Біхара падишах програв і втік до Сінду, де одружився з 14-річною дочкою місцевого воєначальника. Від цього шлюбу в 1542 р. народився майбутній падишах-реформатор непереможний Джелал ад-дін, який увійшов в історію під іменем Акбар (“Великий”).
Шер-хан захопив у 1540 р. Делі й оголосив себе Шер-шахом. Правив він недовго (1540 - 1545), але встиг багато зробити для відновлення державної єдності та централізації. Опорою влади знову стали афганські войовничі роди, до яких належала родина Сур. Прискіпливої ревізії зазнала система джагірів: права їхніх володарів (джагірдарів) надалі перевірялися на щорічних військових оглядах. Створення нових джагірів припинили, а решту найманого війська перевели на жорсткий грошовий оклад. Стабільними, але диференційованими залежно від якості грунтів стали за правління Шер-шаха податки. Щонайменші непокора або прояви сепаратизму нещадно придушувалися владою.
Відчувши силу, Шер-шах спробував розширити кордони імперії, але при облозі раджпутської фортеці Каланджар енергійний “Лев-шах” безглуздо загинув від вибуху власного складу боєприпасів, куди потрапило рикошетом ядро після невдалого залпу його ж артилерії. Пишне поховання Шер-шаха завершилося спорудженням восьмикутного красеня-мавзолею павільйонного типу в Сасарамі, але з шахом померла і єдність афганської військової знаті. 10 років за владу над Ганзькою долиною билися чотири претенденти, чим скористався Хумаюн, точніше, його енергійний полководець туркмен Бейрам-хан.
Хумаюн знайшов притулок у сефевідського шаха Тахмаспа в Персії, але грошей син Бабура не мав, тому почував себе дуже принижено. Коли до нього дійшли звістки про смути в Індії, цей безвольний наркоман не наважився боротися за повернення престолу, але Бейрам-хан звернувся до всіх, хто мріє про славу й багатство, із закликом вступати в армію моголів. Різноплемінне військо головорізів-авантюристів зібралося досить швидко (туди входили тюрки, перси, узбеки, туркмени, афганці), й хоча платити падишах не міг, усім їм обіцяли казкову здобич в Індії. В 1555 р. ця багатотисячна банда рушила в похід. У тому ж році вона здобула Делі, але Хумаюнові довго правити не судилося: накурившися чергового разу опіуму, він упав з мармурових сходинок і розбився на смерть. У центрі Делі йому побудували оригінальну купольну усипальню, а на престол сів 13-річний Джелал ад-дін Акбар. Регентом при ньому (тобто реальним владикою) став Бейрам-хан.
Основним супротивником моголів, як і раніше, були індійські афганці, яких очолив воєначальник одного із Сурів - ісламізований індус Хему. Вирішальна битва 1556 р. на історичному Паніпатському полі почалася для Хему успішно, але в розпалі двобою йому в око потрапила випадкова стріла, від якої Хему впав зі свого командирського слона. Побачивши, що полководець упав, його армія миттєво розбіглася, бо більшість вояків становили найманці (а якщо немає командира - хто платитиме за службу?) - й моголи знову перемогли.
56. Криза держави Сасанідів за Переозо 1. за правління Пероза (459 - 484) Сасанідів спіткала катастрофа. В боротьбі за владу з братом Хормуздом Пероз “купив” ефталітську допомогу, віддавши їм Середню Азію, Герат і Мерв, а коли врешті здобув престол, то зіткнувся з могутнім ворогом, якого сам викохав. Війни з ефталітами складалися вкрай невдало. До того ж іранське господарство вразила жахлива засуха, коли “був семирічний недорід: ріки та джерела пересохли... злидні, голод, різні біди поширилися серед мешканців нашої країни”5. В пошуках виходу Пероз знову напав у 484 р. на ефталітів, мріючи виправити ситуацію завдяки військовій здобичі. Проте ефталіти здобули повну перемогу, Пероз загинув, а переможці захопили багато полонених, обоз, державну скарбницю і навіть шахський гарем. Еран-шахр мав сплачувати данину, а син покійного шаханшаха Кавад опинився у ефталітів як заложник. Проти влади Сасанідів повстала Вірменія, Картлі, Албанія, бунтували християни, держава залишилася без грошей, а значить і без армії.
57. Криза імперії великих монголів за падишаха Фнасір ад- Дін Хамацуна. по смерті Бабур залишив своєму синові Хумаюну невелику, але міцну імперію, що охопила Афганістан, Пенджаб і Ганзьку долину.
Хумаюн виявив себе хоробрим полководцем, чудово знав класичну перську літературу, але не мав здібностей політика, погано знався на людях, вирізнявся нестямним сластолюбством і, на завершення, був хронічним наркоманом (курив опіум). Така людина не могла втримати хиткий корабель влади, а спроба завоювати Гуджарат скінчилася невдачею. В 1540 р. проти Хумаюна відкрито збунтувався його бенгальський намісник Шер-хан Сур (“Сонячний лев-хан”). Дві битви біля Біхара падишах програв і втік до Сінду, де одружився з 14-річною дочкою місцевого воєначальника. Від цього шлюбу в 1542 р. народився майбутній падишах-реформатор непереможний Джелал ад-дін, який увійшов в історію під іменем Акбар (“Великий”).
Шер-хан захопив у 1540 р. Делі й оголосив себе Шер-шахом. Правив він недовго (1540 - 1545), але встиг багато зробити для відновлення державної єдності та централізації. Опорою влади знову стали афганські войовничі роди, до яких належала родина Сур. Прискіпливої ревізії зазнала система джагірів: права їхніх володарів (джагірдарів) надалі перевірялися на щорічних військових оглядах. Створення нових джагірів припинили, а решту найманого війська перевели на жорсткий грошовий оклад. Стабільними, але диференційованими залежно від якості грунтів стали за правління Шер-шаха податки. Щонайменші непокора або прояви сепаратизму нещадно придушувалися владою.
Відчувши силу, Шер-шах спробував розширити кордони імперії, але при облозі раджпутської фортеці Каланджар енергійний “Лев-шах” безглуздо загинув від вибуху власного складу боєприпасів, куди потрапило рикошетом ядро після невдалого залпу його ж артилерії. Пишне поховання Шер-шаха завершилося спорудженням восьмикутного красеня-мавзолею павільйонного типу в Сасарамі, але з шахом померла і єдність афганської військової знаті. 10 років за владу над Ганзькою долиною билися чотири претенденти, чим скористався Хумаюн, точніше, його енергійний полководець туркмен Бейрам-хан.
Хумаюн знайшов притулок у сефевідського шаха Тахмаспа в Персії, але грошей син Бабура не мав, тому почував себе дуже принижено. Коли до нього дійшли звістки про смути в Індії, цей безвольний наркоман не наважився боротися за повернення престолу, але Бейрам-хан звернувся до всіх, хто мріє про славу й багатство, із закликом вступати в армію моголів. Різноплемінне військо головорізів-авантюристів зібралося досить швидко (туди входили тюрки, перси, узбеки, туркмени, афганці), й хоча платити падишах не міг, усім їм обіцяли казкову здобич в Індії. В 1555 р. ця багатотисячна банда рушила в похід. У тому ж році вона здобула Делі, але Хумаюнові довго правити не судилося: накурившися чергового разу опіуму, він упав з мармурових сходинок і розбився на смерть. У центрі Делі йому побудували оригінальну купольну усипальню, а на престол сів 13-річний Джелал ад-дін Акбар. Регентом при ньому (тобто реальним владикою) став Бейрам-хан.
58. Криза імперії тимуридів за султана Шахруха1. Тимур зібрав та озброїв 200-тисячне військо й уже виступив у похід, мріючи стати володарем усієї Азії, але в Отрарі “Залізного Кульгавця” вразила лихоманка, і 18 лютого 1405 р. страхітливого еміра-войовника не стало.
Імперія Тимура була приречена. Створена на крові й кістках, вона трималася виключно військовим та адміністративним даром засновника, одне ім'я котрого викликало жах. Його смерть стала сигналом до розвалу, армія почала розбігатися, тюрки ворогували з персами, шиїти - з суннітами, Під контролем султана Шахруха (сина й спадкоємця Тимура, 1405 - 1447) офіційно залишилися Іран і Середня Азія, але сил і талантів тримати в руках “світову імперію” в нового володаря не вистачило. Його столицею став відбудований Герат.
Змінивши політичну тактику, Шахрух спробував спиратися не на військо та саме насильство, а на кваліфікованих перських чиновників і мусульманське духовенство. Були зменшені та зафіксовані податки, припинилися завоювання, але забути тимурівські злодіяння перси не могли.
У 1406 р. збунтувався Мазендаран, потім у Хорасані повстали хуруфіти (“літерники”) - крайні шиїти-імаміти, які оголосили Тимуридів уособленням зла, проклятим Аллахом, і т.ін., а самі під егалітарними гаслами почали чекати близького приходу махді. Хуруфіти ввели принцип тотальної спільності майна (що часом поширювалось і на жінок), а в політиці вдалися до індивідуального терору. (Зокрема, в 1427 р. Шахруха ледь не заколов хуруфіт Ахмед Лур прямо в мечеті Герата.) Ще одне крило крайніх шиїтів під керівництвом Мухаммеда Мушаши (“Променистого”) повстало в 1441 - 1442 рр. у Хузістані. Їхня ідеологія й методи боротьби продовжували сарбадарські традиції.
Шахрух не зумів упоратися з володіннями й поділив імперію на провінції, куди призначив майже незалежних губернаторів. Але й це владу Тимуридів в Ірані не врятувало. Після смерті Шахруха (1447) тимуридські володіння в Персії поступово були завойовані туркменами, а останнім оплотом Тимуридів залишився Мавераннахр, де спочатку як удільний емір, а потім як незалежний султан правив син Шахруха великий просвітитель Улуг-бек (1409 - 1449).
