Військові походи падишаха Джалал ад- діна Акбара (1556 - 1605). 2 страница

 

Боротьбу з агресором спробував організувати син і спадкоємець престолу Ургенча хорезмшах Джелаль ад-дін Мекбурни (1221 - 1223), але, розбитий монголами, він утік до Індії, звідки хорезмійців за звірства вигнали в Іран. Потім у пошуках грошей енергійний хорезмшах не існуючої вже держави спалив та розграбував Грузію й Вірменію і, врешті-решт, втративши всіх союзників, знову опинився в 1231 р. віч-на-віч з монголами, які наздогнали невтомного хорезмшаха-авантюриста в горах Курдистану. “Тоді татари, що примусили його покинути батьківщину, напали на нього, погнали до Аміда (суч. Діярбакір) і завдали жорстокої поразки його війську”5. В цій битві й загинув син туркменки Джелаль ад-дін, а Іран та Середня Азія опинились у складі світової Монгольської імперії.

 

39. Державні рефломи Кьондок Вана Х'онона в епохеу Велика Сілла. В VIII в. ваном Кёндоком была прове- т'пл всеобщая реформа госаппарата с целью приблизить его к кипрскому, в результате чего были изменены названия почти всех учреждений и должностей, однако уже через 20 лет была восста-новлена прежняя система.

Псе чиновники разделялись на 19 рангов. Каждому рангу соот- иотствовал чин: исключительный — тхэдэгаккан, особый — тэгак- мш, 1-й — каккан, 2-й — ичхан, 3-й — чапчхан, 4-й — пхад- жинчхан, 5-й — тэачхан, 6-й ачхан, 7-й — ильгильчхан, 8-й — сачхан, 9-й — кыпчхан, 10-й — тэнама, 11-й — нама, 12-й — тэса, 13-й — саджи, 14-й — кильса, 15-й — тэо, 16-й — соо, 17-й — чови (приводятся наиболее употребительные наименования; кроме того, были и особые провинциальные чины). Для каждой должности (известно 127 должностей центрального аппарата) предусматривался определенный чин (а, следовательно, и ранг) занимающего ее чиновника, причем чаще — «интервал в чинах», например, должность управляющего в большинстве министерств мог занимать чиновник в чине от тэачхана (5-й ранг) до каккана (1-й ранг). По высоте среднего ранга, предусмотренного для их должностей, все чиновники могут быть разделены на 7 групп: от высшего руководящего состава до младшего обслуживающего. К высшей, 1-й группе относились прежде всего должности главы Чипсасона чунси (сиджуна) и рёнов, возглавлявших 17 важнейших ведомств, основная должность 2-й группы — кён, 3-й — кам и чва, 4-й — тэса, 5-й — саджи, 6-й — са, к 7-й относились низшие должности обслуживающего персонала. Хотя степень унификации силлаского госаппарата чрезвычайно низка (двух учреждений с совершенно одинаковыми штатами почти не встречается), в целом в должностной структуре Силла можно выделить ведущую пятичленную схему: рён — кён — тэса — саджи — са (для большинства министерств-пу), в менее значительных учреждениях она сокращается до трех (кён — тэса— са) и даже до двух (тэса — са) звеньев; в ряде случаев трехчленная схема имеет вид: кам — тэса (чусо) — са. Ряд учреждений имел совершенно специфические структуру и наименования должностей.

В административном отношении страна делилась на 9 областей (чу), 5 малых столиц (согён) — Кимхэ, Чхунвон, Пуквон, Совон и Намвон, 117 округов (кун) и 293 уезда (хён). Для каждой административной единицы предусматривался штат чиновников. Известно 16 провинциальных должностей, из которых основными были тодок — правитель области, сасин — глава малой столицы, тхэсу — глава округа и хённён — глава уезда. Из 9 областей 3 — Санджу (до 757 г. Саболь), Янджу (Самян) и Канджу (Чон) были исконно силласкими, 3 — Унджу (Унчхон), Чонджу (Вансан) и Муджу (Муджин) были образованы на бывших пэкческих землях, а 3 — Ханджу (Хансан), Сакчу (Суяк) и Мёнджу (Хасо) — на землях бывшего Когурё. Округа и уезды были единицами одного порядка (округа-кун — более крупными), на равных основаниях входившими в состав областей.

Формирование военного аппарата в целом совпадало по времени с формированием центрального гражданского и даже не-сколько опережало его, а окончательно завершилось раньше — к концу VII в. Постоянная армия сложилась на базе традиций об- щинно-родовой организации: все мужское население трудоспособного возраста считалось военнообязанным. Первоначально существовали только территориальные войска (в областях, округах и уездах). Столичные войска появились позже. Однако уже с начала

VI и. в армии стали вводиться единые военные должности, что иршнизационно объединяло столичные и провинциальные войс- м И армии Объединенного Силла насчитывалось 35 различных должностей. Высшее звено было представлено чангунами (тэд- иитгуны, санджангуны и хаджангуны), для этих должностей пред- У1 мшривались чины от 9-го до 1-го рангов, ниже их стояли тэгами, 1едэгамы и тэгван тэгамы (11—6-й ранги), затем танджу (И — I II ранги), затем камы, чегамы, ханы (13—10-й ранги) и другие, |1Ш1ее низкие должности.

Армия состояла из формирований 23-х типов (в числе которых Пыли как соединения, так и отдельные части), которые сложились Ипорически. Основными соединениями были так называемые •Шссть чонов» (в том числе гвардейские части Тэдан и Квидан и 4 именовавшиеся по областям), «Девять соданов» (эти 9 частей именовавшиеся по цветам, имели почти одинаковую структуру), •Дгсить танов» (одинаковой структуры) и «Пять чусо» (разной пруктуры). Соединения состояли из частей, в большинстве своем Носивших названия областей и населенных пунктов. Части обычно назывались «тан» (знамя) и служившие в них военные чиновники различались по цвету кыма (нашивке в форме полумесяца м.| иоротнике форменной одежды), имелись также знаки различия ц ниле элементов шкур хищных животных, перьев птиц, коло- ‘ 'Щ.ЧИКОВ и т.п.

В обшей сложности в Объединенном Силла насчитывалось ' шс. чиновников, в том числе в центральном аппарате — 1330,,| поенных 3,8 тыс. Жалованье чиновникам выплачивалось в раз- (пгшых формах: либо это были участки земли и сумма полагав-шихся с них налогов (налоги платили крестьяне, сидевшие на них землях и являвшиеся держателями государственных наделов) шктупала в распоряжение чиновника, либо зерно, либо другие мн«ериальные ценности, например, ткани. В 686 г. чиновникам fn.niи розданы земельные участки, но уже в 689 г. земельное жа- поцанье (ногып) было отменено, и вводилось жалованье зерном; в /**7 г. помесячное жалованье вновь было заменено на ногып.(ст 72-74)

40. Диктатура Маздакідів за шахиншаха Кавада. За правління Кавада (488 - 531) в імперії був повністю придушений сепаратистський опір аристократії і відновлена повна централізація - але якою ціною! Ідейною основою владного терору стали демагогічні проповіді колишнього зороастрійського жерця Маздака, вчення якого Кавад використав, щоб не стати безсилою маріонеткою своїх вельмож.

Погляди, що їх пропагував єретик-проповідник Маздак (? - 528), не відзначалися оригінальністю. Він також вважав наш світ поганим, але причину такого неподобства ідеолог-новатор убачав у тому, що люди кинули суспільні справи на самоплив, жили як живеться, а не як радить висока наука. Маздак учив, що анархічність і відсутність теоретичного підгрунтя людського життєустрою є причиною усіх бід, і закликав перебудувати буття суспільства на наукових засадах, тобто спочатку накреслити схему ідеального суспільства, а потім примусити людей за нею жити. Методом досягнення цієї мети жрець-теоретик вважав агітацію і насильство проти непокірних.

 

Щодо схеми ідеального життя, то Маздак також не відзначався великою оригінальністю: він заявив, “що бог послав на землю засоби для існування з тим, щоб люди поділили їх між собою порівну, щоб кожен мав лише свою частку; проте люди почали поводитися несправедливо один до одного, прагнути до зверхності; сильний пригнічував слабкого і захоплював його їжу та майно. Необхідно взяти майно у багатих і віддати бідним, так, щоб у всіх було порівну”6. Заодно Маздак пропонував скасувати інститут шлюбу, оголосивши спільними жінок та дітей. Останнє дуже сподобалося шаханшаху Каваду, який був “охочим до жінок, задивлявся на них. Це вчення йому полюбилося, він прийняв його і надав йому міцну підтримку, так що воно відкрито поширилося, й кожен незаможний забирав у іншого його майно, також відбирав жінку і тримав при собі скільки бажав”7.

 

Популістський принцип “зрівнялівки” забезпечив Маздаку широку підтримку серед не переобтяжених майном низів, а узаконена сексуальна розпуста сподобалася “нерозумним молодикам” і Каваду, який до того ж мріяв руками маздакітів винищити неугодних впливових вельмож. Маздак став вазург-фрамадаром (“великим розпорядником” - прем'єр-міністром) Еран-шахру, другою після шаха людиною в державі. Його вчення панувало в країні 40 років (488 - 528), аж доки не поставило Іран перед катастрофою внаслідок господарського краху, занепаду моралі і внутрішнього терору маздакітів, які грабували й убивали незгодних, знущалися з жінок і дівчат.

 

Спробою припинити жахливий соціальний експеримент став заколот 496 р., коли двірцева верхівка ув'язнила Кавада й посадила на престол його брата Дьямаша. Але Маздак врятувався, а Кавад утік з полону. Й цього разу йому знову допоміг шурин-тесть - ефталітський владика (Кавад одружився на його дочці, тобто своїй племінниці). Ефталітська інтервенція 499 р. повернула Каваду престол, і все почалося спочатку. Дьямаша осліпили, заливши очі киплячим жиром.

 

Повний розвал в економіці, повна незахищеність людини перед терором бандитів-люмпенів, моральний занепад, зникнення інститутів сім'ї і власності - ось що приніс маздакізм Ірану. “Маздак, син Бамдада, був дияволом у подобі людини, гарний обличчям, але з чорною душею, приємної зовнішності, але з мерзенними намірами, солодкий на словах, але гіркий на ділі”8, - писав про нього середньовічний ісламський філолог Абу Мансур ас-Са'алібі.

 

Та все має свій кінець. Візантійці під керівництвом молодих, енергійних полководців Сіти й Велісарія “вдерлись у підвладну персам Персовірменію, спустошили значну частину цієї землі, захопивши в полон багато вірменів”9 і місцеві родовища золота. З півдня тисли араби, а соціальний протест усередині країни став масовим, і в 528 р. настав перелом.

 

У цьому році під тиском нечисленних уже вельмож і сина-спадкоємця Хосрова пристарілий шаханшах Кавад, якого дівчата перестали вже турбувати, дав нарешті добро на викорінення “диявольського вчення”. Зороастрійські жеpці пішли протореним шляхом: Маздака викликали на диспут, де визнали його концепцію неправильною, після чого повісили догори ногами, аж доки він не помер від крововиливу в мозок.

41. Династична криза у монгольськійімпереії за хана Гуюка. Хоча Угедей призначив своїм наступником онука Шірамуна, вдова Угедея, Торегене, два роки правила самостійно, а потім поставила правителем свого сина Гуюка, всупереч волі Бату і інших. Під час свого регентства вона змістила з головних постів Елюя Чуцая (незабаром померлого), а також Чинка і Махмуда і призначила головним радником іншого мусульманина, Абд-ар-Рахмана.
Під час її правління захворілого Хормагана змінив на посаді його син Байджу, який переміг сельджукского султана Килидж Арслана в битві при Козі-Дазі і змусив його здатися. Правитель Малої Вірменії Хетнум також поклявся у вірності монголам, так що тепер Монгольська імперія досягла Середземного моря біля берегів Кілікії. На заході Бату, якому підкорилися російські князі, влаштував свою столицю в стоїть на Волзі місті Сараї. Формально Бату підпорядковувався великому ханові, але насправді він ніколи не присягав на вірність Гуюке.
1246 р. Орхонский курултай остаточно затвердив Гуюка верховним правителем.Карпіні описує, як правителя піднімали разом з дружиною на великому килимі з повсті, пронесли між присутніми представниками знаті, воєначальниками і послами, а потім посадили на золотий трон. Гуюк відрізнявся від Угедея тим, що був досить скупий, жорстокий і неулибчів. Він стратив Абдар-Рахмана і знову поставив радниками Чинка і Махмуда. Для європейців він представляв інтерес насамперед тим, що вів дипломатичні переговори з татом.
У листі, який перевозив Карпіні, монголів засуджували іменем Христа за всі їхні звірства і попереджали про те, що вони викличуть на себе гнів Панове, якщо не припинять різанину. Крім того, їх запитували про причини такої поведінки і про те, що вони мають намір зробити в майбутньому. Гуюк, по всій видимості, було відомо і про зміст іншого листа, який перевозив португальська домініканець Луїс. У ньому монголів закликали визнати Ісуса Христа і почитати його християнським богослужінням під керівництвом святих братів.
Лист папи довелося перевести з латинського на перський і тільки потім на монгольський. Відповідь Гуюка переводили в зворотному порядку. Але тато і великий хан не розуміли один одного не тільки через те, що говорили на різних мовах. Гуюк вирішив, що лист папи прийшло від верховного правителя, якому підпорядковуються всі інші князі та васали, і що цей правитель вимагає підпорядкування і від нього.
Повернувшись, Карпіні повідомив, що монголи мають намір підкорити весь світ, і порадив всім християнам об'єднатися і зустріти монголів лицем до лиця в битві. Він розповів про хитрощі, які монголи застосовують під час битв, і запропонував заховати всі коштовності в печерах.
Приблизно в той же час були послані місії Асцеліна (або Еццеліно) Ломбардского і Андре де Лонжумо, але вони не просунулися далі Близького Сходу.
У 1245 р. Асцеліна послали в табір Байджу, що розташовувався в Муганской степу.Ця подорож зайняло два роки, і труднощі, найімовірніше, виникли при проходженні через мусульманську Сирію. У Тифлісі до посольства приєднався Гишар Кремонського з домініканського монастиря, заснованого там у 1240 р. Асцелін провів два місяці у Байджу, який хотів послати його далі до Монголії, але розгнівався, коли чернець відповів відмовою. Ще більш Байджу розгнівався, вислухавши докори папи і вимога прийняти християнство.
Він відповів, що монголи ніколи не стануть собаками, подібно християнам і їх татові.Кілька разів він погрожував послам стратою. У себе він утримував їх до тих пір, поки точно не дізнався, перетинають чи франки Сирію для чергового хрестового походу і прибуває чи з Монголії Елджігідей для походу проти мусульман. Нарешті Асцелін і його супутники отримали приблизно такий же лист з відповіддю, що доставив Карпіні. Вони вирушили додому, і в дорозі їх супроводжували два монгольських посла: Айбек (ймовірно, уйгур) і несторіанін Саргіс. Папа прийняв цих послів з почестями і разом з ними відправив черговий лист із запереченнями і жалями.
Андре де Лонжумо послали у 1245 р. з наказом прибути до Тебріз і не вирушати далі.
Оскільки він знав арабську мову, його добре прийняли арабські правителі Баальбека і Хомса, але для того, щоб досягти монгольської території, не видаючи своїх задумів, йому довелося виконати чималий гак через Мертве море і Верхню Месопотамію до Мосула. Після прибуття в Тебріз він зустрівся з відомим несторіаніном, ченцем Раббані Ата, але про його переговори з монголами нічого не відомо. Андре привіз лист папи Раббані Ата з проханням сприяти об'єднанню християн Європи та Азії. Раббан Ата був шанованою іншому Ван-хана і Чингісхана, що врятували багатьох східних християн від переслідувань з боку монголів і фанатиків-мусульман. У своїй відповіді він порадив татові припинити ворожнечу з імператором Фрідріхом II, особливо після того, як впало Єрусалимське королівство і багатьох християн вирізали.
До цього часу монголи вже були готові співпрацювати з християнами у поході проти мусульман. Елджігідей, якому наказали напасти на Багдад, розраховував, що якщо Людовик IX нападе на Єгипет, як і було задумано, то це відверне султана Айюбідов і його воїнів-мамлюків і вони не прийдуть на допомогу халіфу. Тому в 1248 р. Він відправив з Мосула посольство на чолі з двома несторіанамі, Давидом і Марком, які повинні були почекати Людовика в Нікосії на Кіпрі. Андре грав роль перекладача. У листі Елджігідея, складеному, по всій видимості, його секретарем-персом, не відчувається звичайної зарозумілості. Навпаки, Людовика там прославляють і називають «мечем Христа», покладають великі надії на його перемоги в Азії і стверджують, що християни під правлінням Гуюка насолоджуються свободою віросповідання незалежно від конфесії. Людовик, у свою чергу, послав до Елджігідею і Гуюке посольства з листами і дарами. Обидва високопоставлених монгола мали отримати по частці хреста, а Гуюк додатково до цього каплицю-шатро, прикрашену вишивкою зі сценами з життя Христа.
Але поки Андре перебував у дорозі, Гуюк помер. Після зустрічі з Елджігідеем, який вже не виконував обов'язки представника великого хана, Андре з супутниками попрямували в орду ОгульГаймиш, регентки-вдови, на схід від озера Алакуль.Вдова хана прийняла їх як васалів, що доставили данину, і зажадала привозити дари щорічно. При цьому вона нічого не сказала про можливе звернення до християнство або про військовий союз. Лист Елджігідея виявилося нещирим, і з'ясувалося, що Гуюк будував ті ж плани, що й інші монгольські хани до нього.
На заході насамперед Гуюк хотів підпорядкувати Бату. У 1248 р. він відправився на захід через улус Бату, де передбачалося поповнити війська. Суркуктені, вдова Толуя і мати Мунке, попередила Бату, і той з великим військом вирушив на схід. Але перш ніж два війська зустрілися, Гуюк, який до того часу важко хворів, несподівано помер.

42. династія Суй у Китаї Першою активні бойові дії почала держава Північне Чжоу, яка 557 р. захопила Північну Ци, знову об'єднавши долину Хуанхе, але 581 р. в ній відбувся переворот і до влади прийшли заповзятливі китайські націоналісти - династія Суй (581 - 618), засновником якої був “залізний войовник” Ян Цзянь (храмове ім'я Вень-ді).

 

Він був “гнівливим, недовірливим і не любив книг, діяв хитрістю,...вмів примусити боятися себе, і його накази виконувалися швидко й беззастережно, державними справами він займався з ранку до вечора без ознак утоми”12.

 

Найнебезпечнішим ворогом тогочасного Китаю був могутній каганат тюркютів (давніх тюрків), що утворився в середині VІ ст., підкорив Степ від Чорного моря до Тихого океану, і якому роздроблений Китай платив обтяжливу данину (оформлену як “добровільні подарунки”). Тому програма Ян Цзяня була простою: не платити данину тюркютам, що дало б можливість зменшити податки в Китаї, а суворими законами встановити в країні порядок на базі панування конфуціанської ідеології.

 

Такий перебіг подій не влаштовував тюркського кагана (“великого хана”), і 582 р. тюркюти вдерлись на “Центральну рівнину”. Китайцям поталанило чудом відбитись, але сил для масштабної війни зі Степом Ян Цзянь ще не мав, тому в бій вступила китайська дипломатія. До ставки кагана відправили китайського посла-вивідувача Чжан Суньшена, який, граючи на свавіллі та владних пориваннях, додавши до цього підкуп і наклепи, зумів пересварити тюркютських ханів. У 584 р. в каганаті почалися усобиці, а Ян Цзянь, скориставшися ситуацією, до 589 р. завершив завоювання Південного Китаю, возз'єднав країну та здійснив важливі політико-економічні реформи.

 

У 589 р. державна єдність імперії, втрачена в 316 р., була відновлена. Знову почала функціонувати централізована державна система, і планова одержавлена економіка забезпечила стабільність господарства. Втричі зросла кількість оброблюваних земель, а населення Китаю перевищило 45_млн. Для стабілізації продуктових цін в імперії створили систему державних комор, в яких зберігалося зерно на випадок неврожаю. Для відродження ремесел і торгівлі власті скасували соляну й винну монополії, уніфікували грошову систему та систему мір і стандартів. Державною ідеологією імперії стало ханьське конфуціанство, _на базі якого функціонував розгалужений бюрократичний апарат, розквітли освіта і наука.

 

Кун Інда (574 - 648) завершив кодифікацію канонічного конфуціанського П'ятикнижжя, а Ци Хуайвень розробив спосіб виплавки сталі. Лу Фань у 601 р. склав класичний фонетичний словник середньокитайської мови. Безцінним пам'ятником суйської архітектури став перший у світі кам'яний одноарочний міст через р. Сяохе (провінція Хебей) висотою 7 м і довжиною прогону арки 37,5 м (автор мосту Лі Чун).

 

Та незважаючи на такі безперечні досягнення, ситуація в імперії Суй виявилась далеко не безхмарною. Одержавлена планова економіка при всіх її плюсах (прогнозованість, простота управління, підконтрольність владі за умов соціальних катаклізмів та воєн) мала суттєві мінуси, серед них найважливіший - надзвичайна розгалуженість управлінського апарату, _утримання якого примушувало знов і знов підвищувати податки. “Чиновників надзвичайно багато, видатки на їхнє утримання з кожним днем збільшуються,...народу мало, чиновників багато;...на десять овець припадає дев'ять пастухів”13. А в каганаті 593 р. усобиці скінчилися, тому коли 594 р. Китай уразила посуха й розпочався голод, Ян Цзянь не наважився відкрити державні зернові комори, які зберігав на випадок війни. Люди їли бобові лушпайки та полову, але зерносховища, що ломилися від запасів, залишилися під замком.

 

Імперія знову кинула в бій Чжан Суньшена, і коли 597_р. спалахнула нова тюркюто-суйська війна, в тилу кагана розпочала активні дії відновлена партія тюрків-китаєфілів.

 

Певні реформи були здійснені в суйській армії. Прикордонний офіцер Лі Юань (сам напівтюрок) першим привчив своїх вояків жити в юртах, їсти м'ясо та молоко, а на ловах навчив їх мистецтву кінного бою. Досвід Лі Юаня поширили, і суйці дістали можливість на рівних битися з закутою в лати важкою кіннотою тюркютів. У 597 р. суйські генерали Гао Фань і Ян Со розбили кочовиків, після чого каганат розпався на Західний та Східний.

 

Китаю більше не загрожували набіги степовиків, але Ян Цзянь на цьому не заспокоївся і пішов протореним шляхом ханьських імператорів. Від оборони Китай знову перейшов до агресії, одним з напрямів якої стала Корея, що переживала тоді свою епоху “трьох царст” (Когурьо, Сілла, Пекче). Похід 598 р. проти північнокорейського царства Когурьо був невдалим, але Ян Цзянь з поразкою не змирився і... раптово помер у 604 р. Імператором став його син Ян Гуан (Ян-ді) - один з найодіозніших сатрапів в історії, якого нерідко звинувачують у причетності до несподіваної смерті батька.

 

За часів правління Ян Гуана деспотичний імперсько-націоналістичний характер суйської державності досягнув апогею. Деякі масштабні почини тирана були корисними. Понад мільйон чоловік кинули на модернізацію Великого Китайського муру, що посилило оборонні можливості держави. 5 млн нещасних прорили Великий Китайський канал: ця грандіозна гідротехнічна споруда довжиною 2,5 тис. км поєднала долини Хуанхе та Янцзи і мала величезне економічне та воєнно-стратегічне значення, але 2 млн підданих залишилися назавжди на цьому грандіозному будівельному кладовищі. Решта імператорських витівок межувала з безумством і садизмом одночасно.

 

2 млн будівельників звели для Ян Гуана нову столицю (Лоян), куди імператор переселив 10 тис. найбагатших сімей з Чан'аня. Для імператорських утіх архітектор Ю Сяншен побудував “Терем мрій” - палац-лабіринт, де “Сина Неба” ублажали 18 тис. музикантів і тисячі гаремних красунь”.

 

Найбільших невдач Ян Гуан зазнав у зовнішній політиці.

 

Спочатку імперії таланило, бо її союзником став Східний тюркський каганат, де перемогла партія китаєфілів (її позиції підкріплювали китайське золото, чай, шовк і зерно). В 608 - 609 рр. тюрки завоювали для Ян Гуана 30 центральноазіатських князівств “Західного краю” (зокрема, Тогон, Турфан і Хамі). В 610 р. генерал Чен Лін здійснив вдалий набіг на Люцю (Тайвань), але на Когурьо суйська військова машина поламала собі зуби.

 

В 612 р. імператор, особисто очоливши гігантську армію в 1 млн 130 тис. вояків, рушив на Когурьо (все населення якого не перевищувало 700 тис.). Ще мільйон чоловік обслуговував обоз “Непереможного війська”. Глибина порядків суйців сягала 900 лі (450 км). Але відсутність таланту полководця у Ян Гуана, героїзм та самовідданість когурьосців і неабиякий військовий хист корейського стратега Ильчі Мундока звели нанівець зусилля агресорів. Залишивши на полях Кореї 300 тис. трупів, суйці змушені були відступити. Ця невдача наблизила крах держави Ян Гуана.

 

Безумства імператора, й особливо воєнні авантюри, дорого обходилися державі. Податки доводили людей до самопродажу в рабство, епідемії косили цілі повіти, а Ян Гуан відновив у 607 р. державні монополії (що призвело до різкого підвищення цін), посварився із тюрками й, побоюючись підданих, заборонив їм у 609 р. мати залізні знаряддя праці. Якщо ж пригадати, що Південний Китай був Ян Цзянєм завойований, міцність трону виявилась ще непевнішою. І врешті-решт обурення діями імператора дало про себе знати.

 

В 610 р. послідовники Майтрейї (будди майбутнього) збунтували Лоян. вирізали, але 613 р. в армії повстали дезертири з кличем: “Не підемо вмирати до Ляодуну” (тобто до Кореї). А коли з упертістю, гідною кращого застосування, імператор ще двічі кидав свої армії на Когурьо, в тилу у нього “заколотники, як бджолиний рій піднялись”14, а з півночі хлинули тюркюти.

 

Терор карателів був нечуваним навіть для Китаю: полководець Ван Шичун, який упокорював Південний Китай, пообіцявши амністію тим, хто складе зброю, закопав живцем 300 тис. (!) полонених. Ще 30 тис. вирізали навколо Лояну, але повстання не вщухали, бо замордовані поборами люди їли кору дерев, листя та рисову солому. Весь Китай повстав проти сатрапа, якого в 617 р. задушили свої ж царедворці.

 

Династія Суй впала, а на зміну ідеям китайсько-конфуціанського націоналізму прийшла ідеологія китайсько-степового синтезу, _виразником якої виступила наймогутніша династія китайського середньовіччя - Тан (618 - 907).

 

43. До Якого клану належав Накатомі Бамако. Накатоми был влиятельный клан в классической Японии. Наряду с кланом Inbe, Накатоми были одной из двух священнических кланов, курировал некоторые важные национальные обряды, и один из многих утверждать божественное происхождение от предков клана "только степень менее возвышенное, чем имперских предков»

44. до якої з династій належав Чжу Юань- чжан. династії Велика Мін (1368 - 1644).

45. Європейсько-китайські відносини за династії Мін. На початку XVI ст. португальці захопили Малакку (1511) і відчутно потіснили китайців на торговельних шляхах Південно-Східної Азії. Послабли й зовнішньополітичні позиції імперії Мін у регіоні, а 1516 р. португальські каравели з'явилися поблизу берегів Китаю.

_ Перші кроки європейців на китайських землях засвідчували їх відверто колоніальні наміри. В 1531 р. мінський флот, розгромивши португальську ескадру, змусив колонізаторів зменшити свої апетити, але в порту Аоминь (Макао) португальці влаштувалися міцно.

_ У другій половині XVI ст. іспанці ліквідували мінський вплив на Філіппінах (перетворивши їх на іспанську колонію), а на початку XVII ст. регіон почали “освоювати” Нідерланди та Британія. Голландці в 1624 р. захопили майже весь Тайвань, а англійці піддали бомбардуванню у 1637 р. порт Гуанчжоу, змусивши Мінів укласти з ними “торговельні угоди”.

Китай відчув, що починає відставати від передових країн Заходу, але традиційні продуктивні ресурси імперії і так використовувалися на грані можливого, тому шлях до порятунку Міни вбачали в самоізоляції. Всі китайські порти, крім фактично колонізованого Аоминя та насильницьки відкритого Гуанчжоу, закрили для європейських кораблів.

 

46.За якого султана відбулося приєднання до Османської імперії Криму. У 1475 р. турецький десант з'явився в Криму, і кримський хан визнав себе султанським васалом Мехмеда ІІ.

47. 29 травня 1453 р. впав Константинопіль

48. Засновником держави велика Сілла був. Ван Мунму із династії Кім

49. Імперія Великих Моголів за падишаха Джалал ад – діна Акбара (1556 - 1605).

Спочатку імперією правив Бейрам-хан, але він, хоч як це дивно, будучи туркменом, сповідував шиїзм (як і його колишній патрон Хумаюн, котрому шиїзм дозволяв наркоманію). Зрозуміло, що на всі впливові державні посади всесильний регент теж ставив шиїтів, чим заслужив палку ненависть тюркського суннітського воїнства. В 1560 р. Бейрама скинули й зарізали, а до влади прорвалася суннітська кліка узбеків - родичів акбарівської годувальниці. За кілька місяців їхнього домінування моголи встигли завоювати невелику державу Мальва (правитель якої Баз Бахадур боягузливо втік, а його фаворитка - індійська танцюристка Румпаті - покінчила з собою), проте на цьому епоха клік завершилася, бо керівництво державою взяв на себе 18-річний Акбар.

 

Акбар був надзвичайно хитрим політиком та дипломатом, умів добирати здібних і, що важливіше, вірних виконавців, але найбільшої слави зажив завдяки унікальній для східного деспота жадобі знань. Єзуїт дю Жарі, який знав Акбара особисто, писав про його бетонну впертість і засвідчував, що “невтомний розум цієї людини ніколи не задовольнявся однією відповіддю, але постійно розпитував далі”6.

 

Боротьба з непокірними вимагала пошуку союзників, і Акбар, відкинувши забобони, поповнив свій гарем кількома раджпутськими княжнами, після чого частина раджпутів пішла служити моголам, а раджпутів-”незалежників” Акбар нещадно вирізав, здобувши в 1568 р. штурмом Чітор. Нерви в падишаха виявилися міцнішими, ніж у гуджаратського Бахадур-шаха, тому джаухар Акбара не злякав, і землі раджпутів були приєднані до імперії. Наступною жертвою став Гуджарат, де після зрадницького вбивства португальцями в 1537 р. султана Бахадур-шаха тривали безперервні усобиці: в 1572 р. моголи захопили всі багаті торговельно-ремісничі центри Західної Індії. Ще два роки чинила опір Бенгалія, та й її Акбар завоював.