Нового часу

 

Рене Декарт (1596-1650 рр.) народився в містечку Лае, навчався в престижному коледжі, про що пише в «Міркуванні про метод, щоб вірно направляти свій розум і відшукувати істину в науках». Перша частина цього твору автобіографічна. Р. Декарт описує систему викладання в коледжі та предмети, які там вивчалися. Потім Р. Декарт вивчає право і медицину в університеті міста Пуатье, після чого в 1618 р. виїжджає до Нідерландів. У 1619-1621 рр. служить в армії, бере участь у військових діях як офіцер. У 20-х роках знайомиться із відомим ученим і філософом Мареном Мерсенном. Зустріч, що перейшла в дружбу, вплинула на обох. У 1628 р. Р. Декарт поселяється в Голландії і живе там, але під кінець життя переїздить на запрошення шведської королеви до Стокгольма, щоб навчити її основам філософії. Там Р. Декарт сильно застудившись, вмирає 11 лютого 1650 р.

Р. Декарт став творцем низки наук, зробивши переворот не тільки у філософії, але і в науці загалом. Він є творцем сучасних фізики та механіки. Вчений зробив революцію в математиці, створив систему координат, переклавши її мовою символів. Р. Декарт також розробив аналітичну геометрію – аналіз креслень за допомогою рівнянь, алгебри. Також він є автором оптики – науки про поширення і заломлення світла, фізіологію – вперше розробивши вчення про організм тварини, у тому числі й людини. І. Павлов вважав Р. Декарта автором вчення про рефлекси, а себе лише його послідовником. У кожній науці, якою займався Рене Декарт, він став творцем нових напрямів. Те ж було і у філософії.

Серед філософських творів у Р. Декарта слід виділити «Правила для керівництва розуму» (1627-1629 рр.), «Міркування про метод» (1637 р.), «Першооснови філософію» (1641 р.), «Метафізичні роздуми» (1647 р.).

Власне, до своїх положень Р. Декарт приходить лише в «Роздумах про першу філософію», коли минуло 14 років після написання ним першої філософської роботи. Далі він пише низку вищезазначених творів.

Декартівська філософія стала революційним переворотом у філософії Нового часу. Після Р. Декарта вже немає і думки про повернення до Середньовіччя, античності або до чого-небудь іншого. Р. Декарт визначив метод, предмет і цілі філософії. Із упевненість можна стверджувати, що аж до XIX століття вся філософія була розвитком ідей і основоположень Р. Декарта.

У своїх автобіографічних творах «Правила для керівництва розуму» і «Роздумах про метод» Р. Декарт показує, що головне для філософа – знайти дійсний метод. Він пише, що в коледжі вивчав різні науки. Це йому дуже подобалося, бо читати різні книги, знайомитися з думками різних учених і філософів – це все одно, що подорожувати. Але вчений пише, що чим більше він читав, тим ясніше йому ставало, що жоден з учених істини не знайшов.

Як пише про себе Р. Декарт, ще з часу навчання в коледжі в юнацькі роки його цікавить питання про пізнаваність істини, про те, чи можна досягти абсолютно достовірного наукового знання. Він вирішив піти по шляху пошуку і побудови дійсної методології, бо головне – знайти чіткий метод досягнення істини.

Серед правил, які формулює Декарт, є правило четверте: «Для розшуку істини речей необхідний метод»[86]. Р. Декарт пише, що недолік усіх попередніх філософів полягав в тому, що охоплені цікавістю, прагненням до пізнання істини, вони вели свій розум незвіданими шляхами. Не знаючи, як направляти свій розум, вони робили це користуючись випадковими попутними мітками і знаками. А потрібно мати чіткий метод, щоб ця цікавість одержала строгу основу. Звідси і перше правило: «Метою наукових знань повинне бути таке спрямування розуму, щоб він міг виносити тверді дійсні думки про всі ті речі, які йому зустрічаються»[87]. І друге правило: «Потрібно займатися тільки тими предметами, про які наш розум очевидно здатний досягти достовірне і безперечне знання»[88]. Р. Декарт обмежує область свого дослідження тільки тими предметами, які дозволяють досягти знання. Зазначимо, що питання гносеології висуваються вченим на одне з перших місць.

Для досягнення істини потрібно ретельніше досліджувати предмети пізнання і звертати увагу тільки на те, що є безперечним і ясним. Як говорить Р. Декарт у третьому правилі, «відносно обговорюваних предметів слід відшукувати не те, що думають про них інші або що припускаємо ми самі, а те, що ми можемо ясно і очевидно угледіти або достовірним чином вивести, бо знання не отримується інакше»[89]. Критерієм знання для Р. Декарта вже в цій ранній роботі є не зовнішнє знання, не авторитет, який би він не був (навіть Божественний), а тільки дані, що витікають із нашого власного розуму. Джерелами знання можуть бути безпосередній ясний умогляд і очевидний доказ. І те, й інше може пізнати істину, ніякі авторитети, ніякі інші способи для Р. Декарта не годяться.

У правилі п’ятому Р. Декарт формулює особливості того методу, який він хоче знайти. «Весь метод полягає в порядку і розташуванні тих речей, на які треба звернути погляд розуму, щоб знайти яку-небудь істину. Але строго дотримуватимемося його, якщо крок за кроком зведемо заплутані і темні положення до простіших, а потім спробуємо, виходячи з розсуду найпростіших, піднятися по тих же ступенях до пізнання всіх інших»[90].

У шостому правилі[91] він розглядає, як потрібно відокремлювати прості речі від заплутаних: важливий порядок, послідовність, розуміння того, що є простим, а що – складним. Сьоме правило є також розвитком п’ятого правила пошуку методу. Якщо в шостому правилі мовиться про простоту, то в сьомому – про повноту. Необхідно розглядати всі досліджувані предмети так, щоб ніде не було уривчастого руху думки, щоб думка ніщо не могла упустити.

У восьмому правилі Р. Декарт ставить собі жорстке обмеження: якщо у низці речей, що підлягають вивченню, зустрінеться яка-небудь річ, яку наш розум не в змозі достатньо добре розглянути, то необхідно зупинитися і не вивчати інші речі, наступні за нею, і утриматися від непотрібної праці[92].

Р. Декарт формулює різні правила, в числі яких є одне, що відрізняє його від Френсіса Бекона. Останній стверджував, що пізнання людиною істини обмежене існуванням ряду ідолів, зокрема тим, що людський розум завжди шукає значно більше порядку там, де порядку насправді немає. Р. Декарт же формулює протилежний принцип: завжди треба шукати порядок навіть там, де його не видно.

Сформулювавши в своїй ранній роботі ці правила, Р. Декарт починає застосовувати їх на практиці. Наступна його робота – «Першооснови філософії», в якій доводиться існування Бога і відмінність між людською душею і тілом. Написавши цю роботу, вчений розсилає її філософам-сучасникам: Марену Мерсенну, Томасу Гоббсу, Антуану Арно, П’єру Гассенді, католицьким філософам, щоб одержати зауваження на свою роботу з усіх позицій – і з боку матеріалістів (Т. Гоббс і П. Гассенді), і з боку логіків (А. Арно), і з боку католиків (М. Марсенн та ін.). Одержавши зауваження, Р. Декарт врахував їх при наступному виданні роботи.

Спочатку Р. Декарт виходить із того, що потрібно слідувати тільки тим положенням, які абсолютно очевидні і ясні[93]. Але, розшукуючи такі, філософ стикається із величезними труднощами. Виявляється, що дані наших відчуттів не можуть бути настільки безпосередніми і ясними, щоб дати істину. Р. Декарт наводить низку прикладів, узятих ним із книги Мішеля Монтеня (зокрема знаменитий приклад про те, що весло в повітрі здається| прямим, а опущене у воду – зламаним. Обидва факти даються нам одними і тими ж органами чуття – коли ж вони обманюють?). Даним відчуттів, навіть якщо вони обманюють нас в якомусь одному досліді, ми не маємо права довіряти. Дані органів чуття настільки не викликають довіри, що навіть наше тіло ми не можемо сприймати як якусь істину, бо коли ми спимо, нам може снитися, що ми літаємо або щось інше, таке ж незвичайне. А іноді сон буває настільки яскравим, що дивуєшся, прокинувшись, де ж дійсність. У хворих людей бувають галюцинації і маревні стани, коли вони також не можуть відрізнити вигадку від дійсності. Інвалід часто відчуває «фантомні болі» в ампутованій кінцівці – так що, можливо, і тіла у нас немає. Можливо, дивується Р. Декарт, взагалі весь світ влаштований так, що їм править якийсь злий геній, що направляє всю нашу свідомість у бік помилки? Можливо, ми створені такою істотою, яка завжди нас примушує обманюватися?

Р. Декарт звертає увагу на своє внутрішнє «я», на самопізнання, і говорить, що істину може дати тільки природне світло розуму. Так свідчить і одне з правил «Роздумів про першу філософію»: істину можна знайти тільки в собі за допомогою ясних виразних положень або за допомогою доказів. Для Р. Декарта основним джерелом істини є інтуїція, яку він розуміє декілька іншим чином, чим розуміли раніше. Під інтуїцією у Платона і християнських філософів, зокрема у Августина, розумівся деякий незвичайний стан, надприродне одкровення. Р. Декарт під інтуїцією розуміє зовсім інше: це природне світло розуму. Нашому розуму властиве деяке природне світло, природна здібність. Тому розуму повинна бути властива істина. Учений виходить із цього положення – він не просто шукає істину, а сподівається її знайти, вірить, що істина є в розумі.

Щоб знайти, де ж у нашій свідомості міститься істина, Р. Декарт звертає увагу на наступне: можна у всьому сумніватися. Можна сумніватися в правильності даних органів чуття, у тому, чи є навіть тіло. Але не можна сумніватися в одному: у самому факті сумніву. Цей стан сумніву є безперечним фактом.

Але що таке сумнів? Це є деяка діяльність душі, «я», і діяльність розумна, тобто сумнів є мислення. Р. Декарт вважає, що неможливо сумніватися лише в одному: у тому, що я мислю. Саме із того, що я мислю, я укладаю, що я існую. Що це не сон, не галюцинація, не марення, а ясне, виразне розуміння мого власного існування: «я мислю, – отже, я існую» (знамените «Сogito, ergo sum»)[94].

Антуан Арно дорікає Р. Декарту в тому, що не може вчений муж, що вчився в такому престижному коледжі, не знати про те, що це положення задовго до нього висловив Святий Августин. А. Арно цитує роботу Августина «Про свободу волі», хоча це ж положення міститься і в трактаті «Про град Божий»: я сумніваюся у всьому; я не сумніваюся в тому, що я сумніваюся, означає я мислю. Далі у Августина йде інше міркування: я не просто мислю – я люблю своє мислення і знаю про своє мислення, отже, я існую, оскільки Бог існує, і я люблю своє існування, оскільки Бог є любов, і я знаю про своє існування, оскільки Бог є істина. Августин робить висновок, що Бог не просто існує, а що він є Трійця. Р. Декарт, погодившись на самому початку із Августином, йде далі, але дещо іншим шляхом. Йому важливо дійти поза сумнівом до дійсних положень, а для цього необхідно у всьому сумніватися – у тому числі і в думках найавторитетніших філософів.

Р. Декарт приходить до висновку, що людина все-таки існує, що безперечне в людині – це її мислення. Людина – це істота мисляча, або, як говорить Р. Декарт, «мисляча річ». Саме мислення є тим, що робить людину людиною, оскільки саме в мисленні ми виявляємо те, що ми існуємо. Але мислення є процес, який протікає сам по собі. Думка ні від чого не залежить. У неї немає ні протяжності, ні ваги, ні інших характеристик. Але про одне ми можемо сказати: у думки є зміст. Ми не просто мислимо, а мислимо щось: поняття, логічні думки, докази. Думка не просто якесь вмістище, це наповнене вмістище, багате своїм змістом.

Р. Декарт досліджує те, чим же є зміст нашого мислення. Серед безлічі понять учений бачить одне головне поняття – Бога. Він піддає дослідженню саме цю ідею. Можливо, це помилкова ідея – ідея про щось неіснуюче? Чи можемо ми сказати, що ця ідея відображає реально існуюче Божество?

Р. Декарт стверджує, що ідея Бога є віддзеркаленням реально існуючого Бога, істоти, що володіє всіма позитивними характеристиками. Якщо це так, то серед цих характеристик повинна бути ідея існування. Отже, Бог існує.

Р. Декарт приводить ще докази існування Бога: Бог існує, оскільки світ здійснений, у цієї досконалості є ще більш досконалий Творець. Р. Декарт висуває і докази із аналізу свого власного «я». Аналізуючи своє «я», людина приходить до висновку: я є лише суб’єктом свого власного пізнання, але як суб’єкт, я не можу бути об’єктом. Я можу бути об’єктом тільки для якогось іншого «я». Цим вищим за «я» є саме Бог. Звідси висновок: Бог є не просто мисляча Істота, але Істота, що має вільну волю. Таким чином, при доказі буття Бога Р. Декарт не займає ні платонічну, ні августинівську, ні томістську позицію. Він застосовує онтологічний доказ буття Бога, що йде від Августина, Ансельма Кентерберійського, враховуючи томістський космологічний доказ буття Бога, де існування буття Бога виводиться на основі існування світу.

Бог є єдиною Істотою, яка включає всі свої атрибути. Р. Декарт наводить порівняння: як ідея трикутника включає відразу всі свої положення), так і ідея Бога включає всі його положення (зокрема його досконалість, а отже, і його існування). Від усієї решти істот Бог відрізняється найголовнішим: у нього сутність передбачає існування, тоді як у всієї решти створених предметів існування і сутність розділені[95].

На думки Р. Декарта про Бога була одержана найбільша кількість заперечень. З одного боку, Р. Декарту дорікали в тому, що його приклад із трикутником невдалий. З іншого боку, Р. Декарту заперечують, чому тільки Богу властива нероздільна єдність сутності й існування? Хіба ми можемо уявити собі сутність Платона окремо від існуючого Платона? Кожна людина, у тому числі й Платон, є цілісна істота, що існує завдяки тому, що у неї є своя власна сутність, а розділити сутність та існування ми можемо тільки подумки. Тому цей аргумент Р. Декарта його супротивники не прийняли.

Р. Декарт продовжує своє міркування. Звідки у нас узялася ідея Бога? Ця ідея є вродженою, бо якби було інакше, то незрозуміло, як люди (і віруючі в Бога, і ті, що заперечують його існування) під Богом завжди розуміють одне і те ж: Вседосконала, Всемогутня, Всевишня Істота. Отже, якщо всі люди згодні з тим, хто такий Бог, які його характеристики, то ця ідея нам вроджена.

Окрім неї, нам вроджені й інші ідеї: ідеї математичних положень (1 + 1 = 2), закони логіки (закон тотожності, протиріччя та ін.), очевидні положення, що частина менша за ціле, поняття, що дозволяють нам мислити буття, категорії тощо.

Якщо ідея Бога нам вроджена і він існує, то які характеристики Бога? Бог не є тіло, бо він один і єдиний. Якби він був тілом, то його можна було б розділити, але оскільки він неподільний, то він не є тілом. У Бога є розум і воля (про це ми також знаємо виходячи зі знань про нього як про істоту досконалу, бо не може досконала істота не мати розуму та волі). Бог нескінченний, людина ж скінчена, тому розуміння Божественної природи людині ніколи не може бути дано в повному обсязі. Бог завжди перевершує наше розуміння, і є деякі положення, про які людина у жодному випадку не може міркувати. Р. Декарт наводить низку загальновідомих християнських догматів (зокрема догмат про Пресвяту Трійцю) і положень (про те, що таке причащання, літургія). Існують положення, для збагнення яких недостатньо здібностей людського розуму.

Але є ще одна істотна характеристика Бога, яка важлива для Р. Декарта в аспекті побудови його філософії: Бог правдивий, Бог є Істина. А якщо він існує, якщо він присутній у мені як вроджена ідея, то, Бог, створюючи мене з моїм власним мисленням, створеним за зразком мислення Божественного, не міг створити мене істотою, що помиляється.

Таким чином, Р. Декарт приходить до висновку, що його гіпотеза про те, що людина була створена якимсь злим генієм і вимушена завжди помилятися, виявляється помилковою. Тому все, що нами сприймається, виявляється істинним. Бог, будучи правдивою істотою, яка любить, створив людину такою, що вона за допомогою органів чуття і розуму може пізнати істину. Проте очевидно, що людина може помилятися і дуже часто це робить. Але помилки походять не від Бога, бо він є істина і не міг створити людину такою, що помиляється. Якщо людина і помиляється, то тільки через те, що у неї окрім розуму є ще і воля. Так само як у Бога, у людини є розум і воля, але в менш досконалій якості, ніж як у Бога. Людина не може поєднувати свій розум із волею. Звідси і виникають людські помилки.

Те, що кожна людина судить про зовнішній світ, є істинним: те, що нам здається таким, що існує, виявляється таким, що дійсно існує. Будучи істотами, створеними правдивим Богом, ми з упевненістю можемо сказати, що зовнішній світ – так, як він дається нам в наших органах чуття, – дійсно існує.

Але зовнішній світ відрізняється від нашої душі. Тому Р. Декарт ставить питання про субстанцію: чи є у світу якась субстанція, що об’єднувала б таку велику кількість різноманітних явищ? Якщо така субстанція існує, то тільки одна, бо субстанція є річ, яка існує, не маючи потреби для свого буття в іншій речі. Такою субстанцією може бути лише Бог – нестворена субстанція.

Окрім нествореної субстанції, є також створена, про яку можна говорити в двох аспектах: є створена мисляча субстанція та створена протяжна субстанція. Матеріальне і духовне, розум і тіло.

Що таке розум? Йому властивий один атрибут: мислення, бо головне, що відрізняє людину від усієї решти істот, є думка, мислення. Тому розуму, духовній субстанції, властивий один атрибут – мислення. А що властиво матеріальної субстанції? Чи можемо ми знайти яку-небудь характеристику в речах, без якої речі не можуть існувати? Можна собі уявити речі без запаху, смаку, кольору, форми – без чого завгодно. Але не може бути речі без протяжності. Якщо ми прибиратимемо всі характеристики, про які говорили, то річ не перестане існувати. Якщо ж ми приберемо протяжність, то залишиться одна лише крапка. Тому єдиним атрибутом створеної матеріальної субстанції є протяжність. Вона є первинною якістю, властивою предметам. Окрім цього, є вторинні якості (колір, запах, смак тощо), які властиві не самим речам, а виникають у процесі нашого пізнання речі. Протяжність є атрибут матерії, основний її принцип. Решта її властивостей є акціденції[96].

Таким чином, є дві створені субстанції: мислення та протяжність. Оскільки головна властивість матерії є її протяжність, виникає геометричний і алгебраїчний підхід до пізнання матерії. Для Р. Декарта це дуже важливо, щоб створити міцну основу для фізики і математики.

Звідси виникає й інший принцип Р. Декарта, що характеризує науку Нового часу: оскільки протяжність є атрибут матерії і її субстанціальна властивість, матерія скрізь одна. Ми не можемо говорити, що матерія на землі та на небі – це різна матерія, що в них різна сутність. Скрізь є одна матерія, бо у неї один атрибут – протяжність, тому всі властивості всього світу однакові.

Р. Декарт наполягає на тому, що саме протяжність є єдиним атрибутом матерії, і по черзі розглядає різні інші властивості матерії (рух та ін.), стверджуючи, що вони не можуть бути субстанціальними властивостями. Рух не є субстанціальна властивість матерії, бо можна уявити собі річ і не рухому. Проте, рух в світі існує постільки, постільки світ був приведений в рух Богом. Р. Декарт в даному положенні є деїстом, для нього питання про участь Бога в русі світу може бути розглянуте тільки з погляду первинного поштовху. Бог повідомив світу деяку кількість руху, і надалі в процес руху світу не втручається. Бог повідомив світу деякі закони, а далі світ розвивається по цих законах, дотримуючи задану кількість руху.

Виходячи з цього положення, Р. Декарт вивів свій знаменитий закон збереження кількості руху (закон збереження імпульсу). Правда, згодом Г. В. Лейбніц критикуватиме Р. Декарта, стверджуючи, що потрібно говорити не про закон збереження кількості руху, а про закон збереження енергії. Якщо говорити про Бога як про первинний поштовх, то потрібно говорити про Нього як про істоту, що дала деяку кількість енергії. У фізиці існує й закон збереження кількості руху, відкритий Р. Декартом, і закон збереження енергії, відкритий Г. В. Лейбніцом.

Г. В. Лейбніц робить Р. Декарту зауваження, що він міркує не по-філософськи, філософ не повинен вдаватися до Бога як до якогось допоміжного засобу. Це можливо тільки в крайньому випадку, а той випадок, до якого вдається Р. Декарт (доказ буття Бога, принцип руху світу), на думку Г. В. Лейбніца, не є крайнім.

Таким же чином, як і до пізнання світу, Р. Декарт підходить і до пізнання людської природи. Кажучи про те, що в світі існують дві субстанції (протяжність і мислення), які не мають нічого спільного, крім того, що є створеними, Р. Декарт розглядає з цієї точки зору і людську природу. Тіло людини і мислення – його душа, мають різну природу. Р. Декарт є класичним виразником психофізичного дуалізму, оскільки ні тілесні функції не можуть бути зведені до душевних проявів, ні навпаки – явища нашого душевного життя не можуть мати причину в тілесних проявах.

Із того, що дії тіла не залежать від дії душі і навпаки, витікають різні наслідки. Із припущення про самостійну діяльність нашої душі Р. Декарт вивів доказ буття Бога та істинності нашого існування, але не менш важливі висновки для філософії і головним чином науки вчений робить із факту незалежного існування тіла. Якщо матерія не пов’язана з духом, все пізнання матеріальних явищ може вестися тільки з погляду пізнання причинно-наслідкових зв’язків. Ніяких антропоморфних причин, які існують у людині як істоті духовній, в природі бути не може. Природа є механізмом, в якому є причина і наслідок, тому й пізнання природи може вестися тільки причинно-наслідковою мовою.

Тому ж в тілі тварини діють свої власні закони (бо воно не має душі). Організм тварини є просто машина, вважає Р. Декарт. Тому для пояснення його діяльності достатньо тільки природничонаукових каузальних (причинних) пояснень. Російський фізіолог І. Павлов, тому вважав Р. Декарта основоположником фізіології і передвісником свого власного вчення про рефлекси.

Р. Декарт говорив, що тілесна і мисляча субстанції можуть з’єднатися лише в Богові як у нествореній єдиній субстанції. Те ж і з людиною: пізнати її як істоту, що складається з душі й тіла, можна лише на основі того, що людина є істотою, створеною Богом, і лише розуміючи її як істоту, що існує в Богові, можна зрозуміти, як людське тіло з’єднується із людською душею.