Лекции.Орг

Поиск:


Устал с поисками информации? Мы тебе поможем!

Філософські погляди Блеза Паскаля




 

Б. Паскаль був знайомий з Р. Декартом, але вони відчували взаємну неприязнь. Проте Р. Декарт, будучи старшим сучасником Б. Паскаля, зробив на нього сильний вплив. Цей вплив позначався, перш за все, на методі Б. Паскаля – як і Р. Декарт, він був раціоналістом. Культ розуму, впевненість в тому, що саме розум, думка можуть прославити людину над усім всесвітом, – із цим основоположенням Б. Паскаль був згоден. У одній зі своїх «Думок» він говорить про те, що велич людини полягає в її розумі і саме в цьому вона повинна себе вдосконалювати, а не в просторі і не в часі.

Але на відміну від Р. Декарта, який бачив всемогутність розуму (мабуть, за винятком області релігії, да і то не всієї релігії, а деяких таїнств і догматів християнства), Б. Паскаль бачив і обмеженість розуму. Р. Декарт стверджував, що відчуття обманюють людину і істину може дати тільки розум. Б. Паскаль стверджував, що і відчуття, і розум (у тому числі і віра, і серце, яке Б. Паскаль визнавав органом пізнання) так само дають людині пізнання істини – кожне в своїй області. Якщо людина обманюється, то відбувається це по її власній волі.

По-різному відносилися Б. Паскаль і Р. Декарт і до Бога. Б. Паскаль обурювався з приводу того, що Р. Декарт вдавався до Бога, як до допомоги в створенні його філософії і фізики. Коли Р. Декарт довів, що саме Бог дав світу закони, що саме Він повідомляє людині істинність його знань, Б. Паскаль був обурений цим. Для Б. Паскаля Бог був не Богом філософів, а Богом особистим.

Відносно теорії пізнання у Б. Паскаля є деяка схожість із положеннями Р. Декарта. Б. Паскаль висловлюється, що принципи відчуваються, теореми доводяться; і ті та інші достовірні. Тут можна побачити схожість поглядів Б. Паскаля з положеннями Р. Декарта про інтелектуальну інтуїцію. Проте це лише схожість, а не вплив Р. Декарта на Б. Паскаля. Те, що Б. Паскаль називав відчуттям принципів, було не інтелектуальною декартівською інтуїцією, а психологічним феноменом. Принципи відчуваються не інтелектуальною інтуїцією, а деякою несвідомою областю нашої свідомості.

На наш погляд, положення Б. Паскаля про відчуття математичних принципів ближче до поняття ірраціональної інтуїції. Її основоположення почали розроблятися в кінці XIX – початку XX століть у філософії життя, у фрейдизмі, в сучасному психоаналізі.

По-різному розуміли суб’єкт пізнання Р. Декарт і Б. Паскаль. Р. Декарт у суб’єкті пізнання вбачав абстрактний гносеологічний суб’єкт, деяке абстрактне «я», позбавлене психологічних характеристик. Б. Паскаль підкреслював, що пізнає конкретна людина, конкретна особа, а не абстрактний суб’єкт. Тому, як затверджував Б. Паскаль, необхідно не тільки доводити істину, але і переконувати в ній інших людей, тут важлива вже не тільки логіка, але і ораторське мистецтво, знання звичаїв і т.д.

Ще одна відмінність Р. Декарта від Б. Паскаля полягає в їх ставленні до вільної волі та до волі людини взагалі. Згідно Р. Декарту, людина в своїх вчинках завжди підпорядкована своєму розуму, свобода є дія розумна. Р. Декарт розвивав сократівсько-платонівську лінію, а Б. Паскаль заперечував. Людина в своїх вчинках керується чим завгодно, тільки не розумом – своїм егоїзмом, своїми емоціями, погодою, пануючими вдачами. Б. Паскаль говорив, що розум може переконати людину в чому завгодно, але як тільки людина відволікається від цих доказів, вона тут же про них забуває.

Протиріччя між людиною та її розумом завжди хвилювали Б. Паскаля. З одного боку, він, можливо, і радий був би дотримуватися позицій Р. Декарта. Про це говорить той факт, що він пише «Апологію християнства», сподіваючись обернути єретиків і атеїстів до дійсної віри шляхом доказів. З іншого боку, Б. Паскаль бачить, що це неможливо. Тому він часто не доводить що-небудь логічно, а звертається до конкретної людини, іноді вдаючись до слабких, з нашої точки зору, аргументів, щоб будь-якими способами вивести людину із темряви невідання.

Намагаючись повернути людей в лоно християнської церкви, Б. Паскаль виходить з уявлення про нескінченність. Це основоположення – головний рушійний мотив усього його світогляду. Він переживав це в своєму житті як деяку безодню. Філософ завжди повторював, що в світі все нескінченно – і Бог, і світ. Причому Б. Паскаль не розділяв те, що прийняте вважати актуальною або потенційною нескінченністю, як це було у Миколи Кузанського (Бог нескінченний актуально, а світ – потенційно). У Б. Паскаля існує тільки актуальна нескінченність. Якщо потенційну нескінченність можна ще якось пояснити (мовою математики вона формулюється як деяка множина, до якої завжди можна додати одиницю, що формалізується мовою розуму), то актуальна нескінченність не формалізується, вона вислизає від нашого розуміння. Саме це відчуття ірраціональності нескінченності і вражало Б. Паскаля, лякало його перед буттям.

Для філософа світ, як і Бог, був нескінченним. Б. Паскаль повторював образ, який ми зустрічали у Миколи Кузанського і Джордано Бруно: світ є коло, центр якого скрізь, а коло ніде. Світ нескінченний і вшир, і вглиб. Людина знаходиться між двома нескінченностями, і її стан в нескінченності показує її повну нікчемність. Нескінченність – одна з основних інтуїцій Б. Паскаля. Нескінченність осягається не розумом, тому що він безсилий у його пізнавальних здібностях. Тут людині може допомогти інша здатність її пізнання – серце.

Розум безсилий у пізнанні світу, але він також і всемогутній. Суперечливе ставлення Б. Паскаля до розуму показує другу основну характеристику його філософії – прагнення бачити в людині протиріччя.

Зазначимо, що Б. Паскаль зазнав значного впливу Мішеля Монтеня. Це позначилося і на стилі творів Б. Паскаля, і в його філософствуванні. Б. Паскаль погоджувався із багатьма положеннями Монтеня у ставленні до скептицизму. Він також як і Мішель Монтень говорив, що повної істини людина ніколи не зможе досягти. По-перше, світ нескінченний, а людина, загублена між двома нескінченостями, є істотою кінцевою, обмеженою, і своїми обмеженими силами пізнати істину цілком не може. По-друге, людина є істота складна, така, що складається з душі та тіла, а світ є творінням, що складається тільки з матерії. Проте матерія сама себе пізнавати не може, тому, пізнаючи світ, людина пізнає не світ, а його ідеальний образ. Людина, пізнаючи своєю душею, своїм розумом, пізнає не подібне, а матерію. Адекватного збігу вона досягти не може. Б. Паскаль виходить з принципу «подібне пізнається подібним».



Розум, як й усі інші здібності людини, не переносять крайнощів. Сильна жара та сильний холод, значне віддалення та значне зближення, дуже гучний і дуже слабкий звук – усе це людині недоступно. Вона стає розгубленою. Істина досягається тільки в деякому дуже незначному інтервалі звуків, кольорів тощо. Б. Паскаль, на відміну від Р. Декарта, вважає, що в пізнанні істини людині завжди заважає її особистий інтерес.

Філософ бачить деякі особливості людської природи. Р. Декарт, як і Ф. Бекон (у своєму вченні про ідоли), сподівався, що людина позбавиться родових ідолів, які вважав суттєвою перешкодою для пізнання людиною істини. Б. Паскаль у парадоксальній формі формулює ці суперечності. Він пише, що навіть дзижчання мухи може відвернути величний розум від споглядання істини.

На думку Б. Паскаля, не можна погоджуватися й зі скептиками, які стверджують, що істина непізнавана. Істина існує. Якби не було істини, не було б і Бога. Тут Б. Паскаль погоджується із Августином і Янсенієм, якому завжди слідував. Мислитель суперечить скептикам-пірроністам, адже ті суперечать самі собі: не можна знайти людину, яка сумнівалася б у всьому. Така людина сумнівалася б навіть у своєму власному існуванні.

Природа, за твердженням Б. Паскаля, підтримує слабкий розум, тому істина доступна всім пізнавальним здібностям людини, але доступна лише як деяка відносна істина. Ця істина доступна всім людським здібностям: розуму, відчуттям, серцю, вірі. Тому, як і епікурейці, Б. Паскаль говорив, що відчуття ніколи нас не підводять. Якщо ми бачимо зламаним весло, занурене у воду, то відчуття дають нам дійсну картину пізнання, яку розум повинен пояснити.

Б. Паскаль приділяв достатню увагу природі людини, хоча сам же підкреслював, що це найскладніше і найважливіше з усіх існуючих на землі питань. Як говорить мислитель, саме складність людини примушує вчених займатися чим завгодно, тільки не пізнанням людини.

Людина – істота парадоксальна. Б. Паскаль вважає за краще використовувати парадокси для опису природи людини. Один із найбільш відомих образів, який він використовує, – це образ мислячої тростинки. Людина – це тростинка, але ця тростинка мислить. Не потрібно всьому всесвіту озброюватися на людину, щоб її роздавити, – досить подиху вітерця або піщинки, щоб убити людину. Але при цьому людина вища за весь всесвіт, всесвіт не відчуває, що його знищують, а людина це відчуває. Тому велич людини полягає в усвідомленні власної нікчемності.

Саме цю парадоксальну природу людини підкреслює Б. Паскаль. Людина є істота, призначена для самих вищих цілей, для спасіння за допомогою християнської Церкви. Проте людина займається чим завгодно, але не спасінням себе.

У трактаті «Думки» є думка, що вражає своєю логічністю і переконливістю. Звертаючись до атеїстів, Б. Паскаль говорить: перш ніж заперечувати проти християнської релігії, необхідно вивчити її. Але атеїсти заперечують існування Бога, не розібравшись навіть в основах християнської релігії.

Той факт, що найважливіше – це спасіння людини, і що людина вважає за краще займатися миттєвими справами, приділяючи їм значно більше уваги, чим своєму спасінню, говорить про те, що людина знаходиться в полоні у сатани. Неможливо собі уявити, що, знаходячись при повному розумі, можна вибрати п’ятихвилинну розвагу замість вічного блаженства. Так незвично Б. Паскаль доводить існування диявола.

Б. Паскаль пропонує аргумент, відомий під назвою «Парі Паскаля». Він говорить уявному атеїсту: всі ми вимушені битися об заклад щодо того, чи існує вічне життя після смерті, чи існує Бог. Хочемо ми того чи ні, ми втягнуті в це парі. Якщо ми тримаємо це парі, ми можемо втратити дві речі: істину і благо. Поставити в заставу в цьому парі ми можемо також дві речі: свій розум і свою волю, свою свідомість і своє блаженство. Ми завжди повинні вибирати між наявністю і відсутністю блаженства. У будь-якому випадку ми повинні вибрати, чи існує Бог або не існує. Якщо Бога немає, то людина нічого не програє, затверджуючи Його буття. Якщо Бог є і людина тримає парі, що після смерті її ніщо не чекає, то вона не одержить вічного блаженства і програє. Тому у будь-якому випадку людина повинна жити так, як ніби Бог є.

Б. Паскаль відчуває загублену людини в цьому світі, її відповідальність перед Богом, її стояння перед Богом один на один. Головна думка пізнього Б. Паскаля полягає в тому, що людина повинна пізнати істину про свою смертність. Він порівнює людство з в’язнями, поміщеними в камеру смертників, і питає, чому присвячують себе люди, що знають, що на світанку їх стратять. Звичайно, вони думатимуть тільки про смерть.

Людство нагадує ту ж камеру смертників, що не знають дату своєї смерті. Люди думають про що завгодно, тільки не про найголовніше – про смерть. Головне ж завдання людини полягає саме в усвідомленні смерті, в спасінні себе, а воно може бути досягнуте тільки на шляхах усвідомлення своєї нікчемності перед Богом. Тільки усвідомивши свою нікчемність, людина усвідомлює і свою велич.

 






Дата добавления: 2015-09-20; Мы поможем в написании ваших работ!; просмотров: 1364 | Нарушение авторских прав | Изречения для студентов


Читайте также:

Поиск на сайте:

Рекомендуемый контект:





© 2015-2021 lektsii.org - Контакты - Последнее добавление

Ген: 0.004 с.