Гуманісти були настроєні романтично і вважали, що відродження античного знання, античної філософії, повернення інтересу до людини дозволить вирішити численні проблеми того часу. Проте життя плинуло своїм ходом, і гуманісти зрештою переконувалися щодо краху власних ідеалів. Це породжувало прагматичніші підходи до філософії. Таким прагматиком епохи Відродження є Нікколо Макіавеллі (1469-1527 рр.).
Він народився у Флоренції в сім’ї бідного юриста, освіту здобув самостійно: сам вивчав латинь, філософію і зрештою відчув надзвичайний інтерес до політичних наук. Нікколо в 30 років починає політичну кар’єру, стає секретарем уряду Флорентійської республіки, багато їздить по Європі. Але в 1512 р. республіка полягла, Медічи потрапляють в опалу. Макіавеллі опиняється у в’язниці, піддається тортурам, а згодом його зсилають у Флоренцію. Останні роки життя він проводить осторонь від політики, пише основні свої твори, серед яких виділяються «Міркування на першу декаду Тіта Лівія» і «Государ» (або «Монарх»).
Інтересу до філософії та релігії Макіавеллі не мав, проте, будучи людиною свого часу, він вимушений був звертатися до питань філософії і релігії. Своє відношення до Бога він сформулював таким чином: Бог є не той Бог, Якого у вигляді вищої істоти уявляють собі християни, а деяка фортуна, доля, що направляє світ відповідно до своїх законів. Як у світі речовинного є свої закони, так є вони і в світі громадського. Бог створив ці закони у вигляді долі і більш в них не втручається, тому дана закономірність у суспільстві завжди постійна. Людина повинна пізнати цю закономірність і діяти відповідно до неї. Світ, отже, завжди в цій закономірності однаковий, в ньому завжди є добро і зло, є політичні інтереси. Держави виникають і зникають за законами фортуни, і людина, якщо пізнаватиме ці закони, буде успішною в своїй діяльності. «Доля – це жінка, – говорив Макіавеллі, – якщо хочеш володіти нею, треба її бити і штовхати».
Суспільство виникає цілком природно із прагнення людей до самозбереження. Люди об’єднуються – і виникає суспільство. Для управління суспільством люди вибирають начальників. Таким чином, з’являється влада, яка призначає для охорони суспільства армію та поліцію. Характер функціонування і виникнення суспільства не має якоїсь вищої релігійної або етичної мети. Мораль виникає на пізнішій стадії і є тим, що корисне для кожного члена суспільства і для суспільства цілком. Для дотримання моралі створюються закони, для охорони людей – армія та влада, а для духовної єдності суспільства – релігія.
Християнство створювалося також для духовної єдності народу, але це була помилка – християнство є релігія недосконала, оскільки заснована на культі не тих людських якостей, які потрібні суспільству. Християнство дуже тяжіє до потойбічного, сподівається на замогильну подяку і не цінує дійсність, цінує слабкість, а не мужність. Макіавеллі стоїть на позиціях грецького язичництва – це саме та релігія, яка могла б дійсно об’єднати суспільство. Унаслідок того, що в нас панує християнська релігія, світ наш нездійснений і влада в ньому належить не гідним людям, а мерзотникам. Язичницька ж релігія прославляє мужність, доброчесність, хоробрість, славу – саме ті риси вдачі, які потрібні справжньому громадянину.
Таким чином, згідно Макіавеллі, політика абсолютно автономна; вона є породженням не моралі і не релігії, а, навпаки, мораль і релігія є породження політики. Тому політична мета є вищою метою, для досягнення якої годяться всі методи. Якщо ми скажемо, що якийсь метод не містить у собі моралі, а якийсь непридатний, тому що суперечить релігійним встановленням, то Макіавеллі заперечує: нижче не може бути аргументом вищому, мораль і релігія самі є породженням політики, тому від Макіавеллі і веде родовід знаменита формула: «Мета виправдовує засоби». Моральність і релігійні норми не можуть служити аргументами проти якоїсь політичної мети. Критерієм оцінки можуть бути тільки користь і політичний успіх.
Політичний успіх для Макіавеллі є успіх суспільства. Він був демократом, республіканцем, але зовсім не монархістом, хоча один із його творів і називається «Государ». Зміст цього твору полягає в тому, що хороший государ повинен служити на благо суспільства. Вища мета – мета суспільства, а не окремого громадянина, навіть якщо цим громадянином є монарх. Тому не потрібно вигадувати ніяких ідеальних держав, не потрібно нічого будувати, потрібно просто пізнавати реальний суспільний світ і жити в цьому світі.
