За своїм загальним характером схоластика є релігійною філософією. Але це не вільна спекуляція у області релігії, яку бачимо в системах останнього періоду грецької філософії, а застосування філософських понять і прийомів мислення до християнсько-церковного віровчення. Перший досвід такого застосування понять і прийомів представляє передуюча схоластиці патристика. Маючи на меті зробити доступним розуму зміст віри, схоластика і патристика відрізнялися одна від одної тим, що для патристики змістом слугувало Святе Писання. Для догматичного формулювання божественного одкровення патристика користувалася філософією. Для схоластики зміст віри полягав у встановлених догматах, а філософія застосовувалася переважно для з’ясування, обґрунтування і систематизації догматів. Змістовної протилежності між схоластикою та патристикою немає. І в патристиці, разом із поступовим формулюванням догматів, йшло обґрунтування і приведення їх в систему, але не можна сказати, щоб в період схоластики система догматів представляла собою закінчене ціле. У області богословсько-філософської спекуляції догматичне вчення піддалося подальшій розробці.
Відношення між схоластикою і патристикою можна визначити таким чином: схоластика здійснює і розвиває те, що не досягло ще здійснення і розвитку в патристиці, хоч і знаходилося в ній як зародок.
Філософствування схоластів будувалося на ґрунті вчення, встановленого церквою, і тих учень античної філософії, які збереглися до середніх віків. У подвійному богословсько-філософському вченні вище місце належало церковному вченню. Але чималою пошаною користувалися і філософські вчення. Для нових філософів, тих, що тільки приступали до наукової освіти, головним завданням було погодити і поєднати обидва вчення в єдине ціле. При виконанні цього завдання виходили з того принципу, що розум і одкровення походять від одного джерела світла – від Бога, і тому між теологією і дійсною філософією протиріч бути не може.
У період розквіту схоластичних систем філософія і теологія дійсно переходили одна в іншу. Проте відмінність їх природи повинна була все-таки проявити себе. До кінця середніх віків богослов’я і філософія різко відособилися одне від одного.
Середньовічна думка розуміла відмінність цих областей. Філософія ґрунтувалася на розумних принципах і доказах або, як тоді говорили, на «природному світі», а теологія – на божественному одкровенні, яке було надприродне. На переконання теологів, філософським вчення порівняно з одкровенням, істина властива в незначній мірі. Показуючи, до яких меж пізнання може дійти людина своїми природними силами, філософія доводить, що вона не може задовольнити прагнення нашого розуму до споглядання Бога і вічного блаженства. Тут необхідна допомога надприродного одкровення.
Схоласти шанували стародавніх філософів як людей, які досягли вершини природного знання. Але, на переконання теологів, перевага теології перед філософією полягала, по-перше, в тому, що, вона має вищий принцип пізнання – віру, по-друге, в тому, що теологія володіє вищими істинами, які розум не може досягти сам собою. Ці істини у схоластів і складали суттєвий зміст їх систем. Філософія частково стала служити допоміжним засобом для завдань богослов’я. Тому говорили, що філософія – служниця богослов’я (лат. ancilla theologiae). Філософія в двоякому відношенні була такою служницею: по-перше, вона давала теології наукову форму; по-друге, із неї теологія витягувала ті істини розуму, на основі яких вона могла піднестися до спекулятивного розуміння християнських таємниць, наскільки подібне піднесення доступне людському духу.
На початку схоластичного періоду філософська думка ще не стояла в підпорядкуванні церковному вченню. Так, Еріугена хоч і стверджував, що всі наші дослідження повинні починатися з віри у відверту істину, при тлумаченні якої ми повинні цілком підпорядкувати себе керівництву батьків церкви, – проте релігію він не згоден був розуміти просто у вигляді санкціонованого авторитетом вчення. У разі вибору між авторитетом і розумом Еріугена віддає перевагу розуму. Супротивники дорікали йому в неповазі до церковного авторитету. Після Еріугени згода розуму із вченням церкви була досягнута лише поступово. З XIII століття ця згода є твердо обґрунтованою, проте з тим обмеженням, що специфічні християнські догмати (трійкова, втілення і ін.) вилучені із галузі доказового розумом. Поступово, до часу відновлення номіналізму в XIV столітті, коло теологічних положень, доказових розумом, все більше звужується. Замість схоластичного припущення відповідності церковного вчення із розумом наступає повне відділення шкільної філософії (арістотелівської) від християнської віри.
Погляд на філософію як на служницю богослов’я хоч і не був властивий усім схоластам, проте висловлював пануючу тенденцію часу. Напрям духовного життя Середньовіччя задавала церква. Природно, що і філософія в цей час приймає теологічний напрям. Її доля пов’язується із теологією. В період схоластики з піднесенням теології філософія також досягає вищого розквіту, з падінням її – падає.
Церква була строго організованою системою. Це – одна з умов її процвітання. Тому католицька ієрархія в період свого поступового піднесення була стурбована зібранням у систему канонічних правил, які повинні лежати в основі її устрою. Таке прагнення до систематизації відобразилося і на філософії середніх віків. Вона теж прагне до систематизації. Замість досвіду фрагментарного, такого, що носить переважно випадковий характер патристичного філософствування, з’являється низка більш-менш цілісних систем. Особливо це виявляється в той час схоластики, коли з’являються богословсько-філософські системи Альберта Великого, Фоми Аквінського та Дунса Скотта.
Увага філософів, починаючи із XIII століття зосереджена на побудові філософсько-богословських систем. У їх розпорядження від колишнього часу був наданий матеріал, що вимагає не критичного обговорення і не апологетико-полемічної роботи, а саме систематизації. Це були загальновстановлені положення церковної віри, які належало піддати формальній обробці за допомогою доступних філософських прийомів. Цим пояснюється й інша риса схоластичної філософії: її тяжіння до форми, до формальної обробки понять, до побудови формальних висновків. Схоластиці нерідко дорікають у зайвому формалізмі. Докори ці не є безпідставними. Але необхідно мати на увазі, що такий формалізм був неминучий. У інші часи перед філософською думкою стояло багатство і різноманітність дослідного змісту. Матеріал, яким оперувала схоластична філософія, був обмежений, і розумові сили нових філософів повинні були знайти собі вихід у формальній роботі.
Загальне завдання схоластичної філософії полягало в тому, щоб засвоїти одержані від античного світу пам’ятники філософської думки і застосувати їх до потреб часу.
Зауважимо, що філософські вчення старовини ставали надбанням середніх віків поступово. Спочатку із них були відомі тільки мізерні уривки. Таким чином, у перший період схоластичної філософії головним завданням було заповнення прогалин у філософській спадщині. Необхідно було, крім того, застосувати філософські прийоми мислення до богослов’я, визначити й обґрунтувати відношення розуму до віри, знайти істинам віри розумне пояснення і, врешті-решт, створити філософсько-богословську систему. Усе це спонукало середньовічну філософську думку головним чином до формальної роботи, хоча, звичайно, приводило її і до нових висновків. У філософствуванні схоластів несправедливо бачити тільки одне повторення на різні лади сказаного Арістотелем і Августином.
Протягом середніх віків духовенство і миряни розрізнялися між собою за способом життя, поглядами, інтересами, і навіть мовою. Духовний стан користувався латинською мовою, миряни говорили мовою народу. Звичайно, церква завжди прагнула провести в народну масу свої принципи і погляди. Але поки це прагнення не було здійснено – а здійснити його цілком неможливо, – різниця між духовенством і мирянами продовжувала існувати. Усе мирське здавалося для духовного стану якщо не ворожим, то нижчим і чужішим. У зміст схоластичної філософії тому майже не входили, проблеми натурфілософського характеру. Для неї достатнім був загальний, метафізичний розгляд питань про світ. Увага схоластичної філософії спрямована була на Божество і таємниці спасіння душі. Крім того, в схоластичній філософії приділено значну увагу етичній зовнішності людини – проблемам етики. Етика виходила з протиставлень, життя земного і небесного, життя світу «горнєго» і «дольнєго», вона була повинна встановити в свідомості людини гармонію між протиріччям: загальної відчуженості від усякого мирського і земного та тяжінням до світу небесного.
Така ж ворожнеча світського і духовного станів виявляється і в мові. Якщо наука, яка була надбанням духовенства, викладалася майже виключно латинською мовою, то поезія – саме належала мирянам. На поетичному мистецтві середніх віків не відображається вплив наукового мислення, тому воно носило фантастичний характер. Виклад наук цього часу позбавлений усякої наочної образності. У ньому немає ні смаку, ні фантазії, ні художності форми. У викладі наук переважає штучність і сухість, разом із псуванням класичної латині.
Для середньовічної культури характерним було об’єднання релігійної віри і раціонально-дискурсивного знання в цілісний сакрально-когнітивний комплекс. Він відрізнявся від античних сакрально-когнітивних комплексів як змістом самого сакрального ядра, яке було виражене в догматах християнської віри, так і взаємовідношенням раціонального знання із сакральним ядром, характером і сутністю раціонально-дискурсивних компонентів. Сакральне ядро, представлене в християнській середньовічній культурі, підпорядкувало собі всі когнітивно-раціональні компоненти культури.
