Філософські погляди Августина Аврелія в контексті середньовічної християнської культури

Християнська релігія сформувала нову шкалу цінностей, протилежну античній культурі. У християнстві народжується нова етика, відмінна від етики античності. У Святому Благовествованії від Матвія сказано: «Блаженні жебраки духом, бо їх є Царство Небесне. Блаженні ті, що плачуть, бо вони втішатимуться. Блаженні покірливі, бо вони успадковують землю. Блаженні жадаючі і спраглі правди, бо вони наситяться. Блаженні милостиві, бо вони помилувані будуть. Блаженні чисті серцем, бо вони Бога побачать. Блаженні миротворці, бо вони наречені будуть синами Божими. Блаженні вигнані за правду, бо їх є Царство Небесне. Блаженні ви, коли ганьбитимуть вас і гнатимуть і всіляко несправедливо лихословити за Мене. Радійте і веселіться, бо велика ваша нагорода на небесах: так гнали і пророків, що були раніше вас»[55]. Згідно новій шкалі цінностей упокорювання стає головною доброчесністю християнства, шляхом, що веде до брам Царства Небесного. Це незнайома для греків доброчесність. Ідеал греків – людина, віруюча в себе і свої сили. У Другому посланні Корінфянам Апостолом Павлом сказано: «Тричі благав я Господа про те, щоб видалив його (лихо) від мене, але Господь сказав мені: «досить для тебе благодаті Моєї, бо сила Моя здійснюється в Немочі» і тому я набагато більш охоче хвалитимуся своєю неміччю, щоб мешкала в мені сила Христова»[56]. Євангельське послання відкидає благородний грецький ідеал людини, віруючої в свої здібності досягти поставленої мети поодинці, індивідуальним зусиллям.

Безсмертна природа душі – стрижень платонівської, а також арістотелівської традиції, в текстах Святого Писання уявлення про душу позбавлене грецьких акцентів. Християнин сподівається на воскресіння мертвих, на повернення до тілесного життя. Грецькі філософи вважали плоть джерелом будь-якої негативності, усілякого зла. Стародавні греки жили в просторі поліса, лише в ньому уявляли себе. Християнин же не належить політичному суспільству, він живе в Церкві Христа, в благодаті Христа. Новий зміст життя християнина висловлений метафоричним порівнянням життя та виноградної лози: «Я есмь дійсна виноградна лоза, а Батько мій виноградар. Всяку у мене гілку, що не приносить плоду, Він відсікає; всяку, що приносить, – очищає, щоб більш принесла плоду. Ви вже очищені через слово, яке Я проповідую вам. Пребудьте в Мені, і Я у Вас. Як гілка не може плодоносити сама собою, якщо не буде на лозі: так і ви, якщо не будете в Мені»[57].

Християнська релігія протиставляла один одному «небесне життя» і «земне життя», «град Божий» і «град Земний». З самого початку її виникнення визначилася найближча мета церкви, живучи «земним життям», розвивати «небесне життя», тобто «земне життя» перетворювати в «град Божий».

Не дивлячись на виниклий церковний розкол, – утворення католицтва і православ’я – в церкві виявляється два протилежні рухи: від земного світу до неба і від небесного світу до земного існування. Рух до земного існування неминуче включав, як свою передумову, сприйняття норм культури, традицій – неодмінне звертання до світу. Рух до неба виражався посиленням релігійного умогляду і містики, відчуженістю від усього земного і мирського. Ці тенденції і обумовили основну суперечність у культурі середньовіччя але саме вказана суперечність могла бути вирішена через більш напружене і реальне розуміння відносин між Богом і світом людини, його працею і культурою, тобто в глибшому Богопізнанні, яке передбачає збагнення і розуміння Божественної єдності світу.

Середньовічна культура представлена багатьма прославленими іменами, як на Заході, так і на Сході. Провідною тенденцією Східного християнства і його особливої гілки – православ’я, був рух від земного існування до небесного світу.

Звернення до творчості Августина Блаженного при аналізі предмету і змісту філософської думки в християнській середньовічній культурі не випадкове. Його творчість є цілісною, у ній відсутня зазначена вище суперечність – рух від земного світу до піднебесся і від небесного світу до земного існування. Для всього християнського світу Августин Блаженний став авторитетним батьком церкви, основоположником схоластичного методу мислення. Згодом П. Абеляром йому був присвоєний титул «Exellentissimus doctor».[58]

Августин Блаженний (Augustinus Sanctus) (354-430 рр.) – християнський теолог, видатний представник західної патристики. Він захоплювався маніхейством – релігійно-філософським вченням, що виникло в III столітті на Близькому Сході і поширилося в III-XI століттях від Північної Африки до Китаю. У пізній Римській імперії та Візантії маніхейство піддавалося запеклим гонінням з боку держави й ортодоксального християнства. У Середній і Центральній Азії знайшло сприятливіший ґрунт і в VIII-IX століттях стало державною релігією уйгурів. Основою маніхейства був його дуалізм – віра в дві вищі сили, керуючі світом, що вічно протистоять одна одній. Як зла сила у маніхеїв виступав Бог Старого Завіту, а як добра – Бог Нового Заповіту. Маніхейство бачило справжню реальність лише в явищах матеріальної природи, наділяючи надприродною силою Сонце, Місяць, планети і рослини. Як релігійно-філософське вчення маніхейство було: по-перше, раціоналістичним підходом до світу; по-друге, радикальною формою матеріалізму; по-третє, пафосним дуалізмом добра і зла. Вказані початки розумілися в маніхействі не просто як моральні, а як онтологічні та космічні початки. Засновник маніхейства – Сураїк (214–277 рр.) із перського княжого роду, що був прозваний Мані.

У 387 році Августин Аврелій прийняв хрещення, з 395 року – був єпископом Гиппона. Шлях, який привів Августина Аврелія до Христа, був складний, але плідний. Володіючи величезними талантами письменника та психолога, Августин зумів проаналізувати свої духовні пошуки, відобразив їх в безсмертних творіннях, що увійшли до числа шедеврів світової літератури. Серед цих творів особливо вирізняється «Сповідь», в якій великий учитель Церкви розповідає про свій життєвий шлях і покликання.

Духовному світу Августина властива низка суперечностей: унікальна розумова сприйнятливість і устремління до єднальної догми, розвинена індивідуалістична самосвідомість і містика церковності. У Східні місяцеслови його ім’я було включено лише в XIX столітті.