Деонтологічний аспект філософського вчення Августина Аврелія

Християнство впровадило в життя погляди, згідно яким борг – обов’язок людини перед Богом, важливіший за обов’язок людини перед державою.

У середні віки конфлікт між обов’язком по відношенню до Бога і обов’язком по відношенню до держави прийняв форму конфлікту. Це конфлікт між церквою і світськими правителями. Церква в той період поєднує в своєму обличчі спадкоємність минулого і все цивілізоване в сьогоденні. Зрештою всі погоджувалися із тим, що всяка влада виходить від Бога.

Пов’язана з поняттям «борг – обов’язок» філософська думка Середньовіччя представлена, перш за все, ім’ям Августина Блаженного, який зіграв найважливішу роль в обґрунтуванні християнської концепції держави. Період Середньовіччя вирізняється поширенням релігійних концепцій на суспільне життя. Правова думка розвивалася як одна з галузей богослів’я (теології). Найважливішою її ознакою було визнання переваги церкви над державою, оскільки саме церква, а не держава, з погляду теологів, втілює божественний – справжній початок. Звідси й ідея про необхідність підпорядкування світської влади владі церковній. «Немає влади не від Бога, існуючі ж власті від Бога встановлені» – ця біблейська теза лежала в основі філософсько-правової думки Середньовіччя.

Августин Блаженний зробив особливо великий внесок у вчення про розділення влади на світську і духовну, державну і церковну та їх взаємодії. Визнаючи церковну владу вищою владою, Августин на той же час виступав за самостійність, незалежність кожної з властей, невтручання їх у справи один одного. Це не виключало їх взаємодії, особливо в плані взаємної підтримки: держава захищає церкву від її ворогів, а церква виховує всіх у дусі підпорядкування державі та закону. Вдосконалення державної влади, за Августином, можливе лише під впливом християнської моралі. Ідеалом «земного Граду» є для Августина «християнська держава», де всі люблять спільне благо, а вищим благом є Бог.

Деонтологічна складова філософських поглядів Августина Аврелія у відношенні розділення влади на світську і духовну, державну і церковну і їх взаємодії викладена, головним чином, у роботі «Про Град Божий до Марцеліна проти язичників» (413-426 рр.), але її можна інтерпретувати і в низці інших творів.

У розвинутій Августином християнській концепції історії людства, опертій на біблійні положення, всі соціальні, державні і правові установи і положення визнаються наслідком гріховності людини. Ця гріховність обумовлена тим, що Бог наділив людину вільною волею, тобто здатністю жити по-своєму, по-людськи, а не по-божому. А коли людина живе по-людськи, а не по-божому, вона подібна до диявола. Власне, на думку Августина, все людство у всі часи поділялося на два розряди: тих, хто живе по-людськи, і тих, хто живе по-богові, «ці два розряди ми символічно назвали двома градами, тобто двома суспільствами людей, з яких одному призначено вічно царствувати з Богом, а другому – підлягати вічному покаранню з дияволом»[71]. Перший – це «град Божий» – духовна спільність, яка базується «на любові до Бога, доведена до презирства до себе», другий – це «град Земний» – держава, яка базується «на любові до себе, доведена до презирства до Бога». «Громадян земного граду, – продовжує далі Августин, – породжує зіпсована гріхом природа, а громадян граду небесного породжує благодать, яка звільняє природу від гріха»[72].

Гріховність земного державно-правового життя (відносин і положень у «земному Граді») проявляється, згідно з Августином, у пануванні «людини над людиною», в існуючих відносинах управління та підкорення, панування і рабства. Такий стан справ, який склався внаслідок первородного гріха і гріховності людської природи, Августин називає «природним порядком» людського життя. Порядок, який склався природним шляхом, Августин критикує з релігійно-ідеальних позицій божого порядку і його земного прообразу, репрезентованого у житті «обраних» та їхніх общин (християнської церкви). Гріховний порядок світу носить тимчасовий характер і буде тривати до другого пришестя Христа і судного дня, коли буде встановлене «царство небесне» і благочестиві отримають «ангельське життя». Разом із тим, доки не наступив вказаний час, Августин підкреслює важливість земних державно-правових порядків і, навіть, бере їх під захист з єдиною умовою, що вони не повинні чинити перешкод розповсюдженню християнської релігії.

Важливим у концепції Августина є трактування зла. «Злом називається і те, що людина робить, і те, що вона терпить. Перше – це гріх, друге – покарання... Людина вчиняє зло, яке хоче, і терпить зло, якого не хоче»[73]. Сама поява зла, його сутність обумовлена вільною волею, вільним вибором людини та їхньою деформацією. Суть цієї ідеї зводиться до того, що Бог не відповідає за зло, зло обумовлене діями самих людей, деформованими свободою вибору та здатністю приймати рішення.

У питанні про різні форми людських спільностей Августин з певною християнською модифікацією поділяє органічну концепцію Цицерона про наявність таких спільностей, як сім’я, держава, мовна спільність і, зрештою, універсальна спільність, яка об’єднує все живе з Богом. Цікавим у цьому аспекті є твердження Августина про те, що було б краще, якби, замість світової римської держави, яка охоплює різні народи, виникло багато малих за розмірами «правлінь народів» (національних держав), які б жили поруч одна з одною в мирному сусідстві, як різні сім’ї.

Розглядаючи державу, Августин виділяє низку форм правління залежно від тих обов’язків, які покладаються на верховну владу. Головними серед них він вважає моральні та релігійні обов’язки, зокрема повагу до Бога і повагу до людини. Власне відмінність форми правління полягає у прояві, «що спустошує душу смертних», – «прагненні панування», супутниками якого є аморальність, несправедливість і жорстокість. З цих позицій він дещо інакше трактує терміни античних авторів. Несправедливого правителя, як і несправедливий народ, він іменує тираном, несправедливу аристократію – клікою. Держава, в якій ігнорується право, як втілення справедливості, є, на його думку, державою, що загинула. Якщо ж у державі зберігається справедливість і повага до релігії, то всі форми правління, так само як і авторитет, і повноваження влади, стають достойними того, щоб їм підпорядковуватися.

Розглядаючи вчення Августина про обов’язок і право, підкреслимо, що визначальне значення в цих поглядах має ідея непорушного вічного закону, який іде від Бога і діє також і в регулюванні людських відносин. Вічний закон, який є, згідно з Августином, виразом божественного розуму та волі, визначає природний порядок, а отже, і природне право. Цим самим, природне право походить від Бога і має теономний характер. «Хто інший, як не Бог, вписав у серця людей природне право?»[74] – риторично запитував Августин.

Етико-моральний підхід, притаманний августинівському розумінню форм державного устрою, притаманний і його судженням про законне та злочинне, різницю між проступками і злочинами. Так, на його думку, «коли непоборна пристрасть псує душу і тіло – це проступок; коли вона діє на шкоду іншому – це злочин»[75]. Таким чином, і покарання ніколи не буває зовнішнім свавіллям, оскільки справедливе покарання, згідно з Августином, уже міститься в самій вині і неминуче випливає з неї; і далі він уточнює: «Справедливе покарання... полягає у тому, що людина втрачає те, чим вона не захотіла добре користуватися... той, хто не захотів поступати правильно, коли міг, втрачає цю можливість, коли захоче поступати правильно»[76].

Історія, за Августином, підкоряється божественному провидінню і зумовлена ним. Бог так створив людину, що її прагнення до об’єднання спочатку виражається в створенні сім’ї, а потім в утворенні держави. Влада – не особиста власність, а засіб забезпечення миру і справедливості у відносинах між правителями і підданими. На відміну від стародавніх греків, він не надавав такого великого значення проблемі форм правління, вважаючи, що головне при будь-якій формі – вірність релігії та принципу справедливості.

Кажучи про деонтологічний аспект творчості Августина Блаженного, зазначимо, що він, окрім учення про розділення влади на світську і духовну, державну та церковну і їх взаємодії, розробив вчення про волю, яке стало стрижневим в епоху Середньовіччя, оскільки воно становить онтологічний доказ буття Бога. Проблемам волі, як етичним проблемам християнського боргу, присвячені трактати Августина «Про вільне волевиявлення», «Про благодать і вільне волевиявлення», «Сповідь». Згідно з його вченням, кожен вчинок християнин здійснює думаючи про сповідувальний акт. Це впливає на етичну свідомість останню, робить людину обумовленою не тільки минулим, але також і майбутнім, вже наявним у вічності відплати: карою або блаженством. Але разом з тим кожен вчинок є абсолютно вільним, оскільки в ньому життя завершується лише в думках, життя ще попереду і, здійснюючи той чи інший вчинок зараз, людина сама обирає і своє майбутнє, і свою вічність. «Це – животворящий дух, – стверджує Августин, – творець усякого тіла і дух всякого творіння є сам Бог, дух в усіх відношеннях не створений»[77]. Воля, на думку Августина, підтверджує собою саме відношення, в якому вона набуває своєї сутності та якості.

У Августина ідея визначення тісно пов’язана з ідеєю передзнання (прогнозу), вона розглядається ним у тісному зв’язку із думкою про свободу волі. Визначення і доля – це різні поняття.

Мудрість є знанням, яке робить філософа блаженним. Душа його при цьому проходить низку ступенів, перш ніж досягає мудрості. Цими ступенями є спочатку страх, потім благочестя, а потім і знання. Відмінність його від мудрості в тому, що воно не обов’язково може бути направлене на благо.

Душа, що досягла межі благодатного пізнання, сприймає осяяння, яке сприяє виникненню моральної свідомості, або совісті. Вона і є основою, яка додає загальнонеобхідний характер уявленням людини. Таким чином, совість є узгодженням божественного закону і людських моральних установок. Мораль же є покажчиком певного виду буття.

Людина може бути вільна від зла, а відповідно і від проблеми вибору між добром і злом. У цьому випадку вона може використовувати не свободу волі, а благодатні дари Бога.

Обговорення ідей визначення, долі, свободи волі, блага, представлених у християнській культурі Августином Аврелієм, стало загальним для всього Середньовіччя.