Гносеологічні переконання І. В. Киреєвського

У гносеологічному контексті в творчості І. В. Киреєвського представлена ідея синтезу науки, мистецтва та релігії. Вибудувавши абстрактні проекти, мислитель відштовхується від основ, які таяться в душі людини. Він акцентує увагу на індивідуальному подвижництві в соборності. На думку І. В. Киреєвського, кожна моральна перемога однієї християнської душі над таємницею науки, мистецтва чи релігії є перемогою для всього християнського світу. Ціле проявляється тільки через одиничне, велике проявляється в малому, особисте людське «Я» рівне абсолютному «Я». Уся повнота культурного простору – зовнішньої творчості кожного християнина – повинна поєднуватися з його напруженою внутрішньою роботою. Тільки при виконанні всіх перерахованих умов знання переросте в те сокровенне знання, яке здатне змінити стан світу. «…необхідно зв’язувати напрям свого життя зі своїм внутрішнім переконанням віри, з’єднати з ним головне зайняття і кожну особливу справу, щоб всяка дія була виразом одного прагнення, кожна думка шукала однієї основи, кожен крок вів до однієї мети»[139]. Без вказаного синтезу життя людини не матиме сенсу, вважає І. В. Киреєвський, оскільки і людини не буде.

У статті «Про характер просвіти Європи і про його відношення до просвіти Росії» І. В. Киреєвський виявляє витоки західної і російської просвіти. Західну культуру він виводить з трьох елементів: по-перше, класичний світ давнього язичництва; по-друге, римське християнство; по-третє, світ неосвічених варварів. Генезу європейської вченості філософ бачить у дохристиянському раціоналізмі. Так, недостатній вплив античної просвіти на вітчизняну культуру стає, з одного боку, гідністю, а з іншого, – недоліком. Мислитель протиставляє грецьку та римську лінії вченості. Не грецька, а римська просвіта була передана германцям і успадкована Заходом. У римській вченості та римській культурі взагалі культ насильства, завоювання держав поєднується з повним знеціненням людського життя. І. В. Киреєвський пише, що не вся вченість дохристиянського світу була відома Заходу до першої половини XV століття. У Західну Європу спочатку проникла вченість давнього Риму, якому належало матеріальне панування над світом, тоді як грецька вченість, якій належало розумове панування, не проникала в Європу до підкорення Константинополя. Коли ж грецька спадщина стала відома європейцям, вона не змогла змінити як склад розуму, що вже сформувався, так і склад власне життя.

У Росії давня язичницька грецька спадщина освоювалася крізь призму християнського вчення. Таким чином, слов’янський світ виявився самим християнським, оскільки впливу язичницького грецького вчення на громадське життя людини православно-слов’янський світ не лише не перешкоджав, але навіть сприяв особливостями свого побуту.

У статті «Про необхідність і можливість нових начал для філософії» І. В. Киреєвський, виводячи можливість усієї просвіти людства із побудов давньогрецької філософії, зіставляє грецьку – «платонівську» і римську – «аристотелівську» лінії вченості. Розум західної людини має особливу спорідненість з ученням Аристотеля, система якого розірвала цілісність розумової свідомості. Вченням Аристотеля корінь внутрішніх переконань людини перенесений поза мораль і естетику, в абстрактну свідомість розуму. Єдність у Аристотеля логічна, холодна, «правильна», вона – символ повноти і задоволеності світу, який ніколи не був і не буде кращий, тому що він ніколи не починався, не змінювався і не кінчався, але, будучи досить прекрасним, змінюватиметься і знищуватиметься лише частково. Зовнішня реальність містично ставала втіленням «голої», холодної єдності, вищої розумності, де немає Бога. Людина зробилася «розумною матерією», яка підкоряється силі земних двигунів – вигоді та страху. На Сході Аристотеля прийняли неохоче, віддаючи перевагу вченню Платона, оскільки спосіб мислення останнього поставав як більш цілісний. У способі мислення Платона, в умоглядній діяльності розуму відчувалася теплота і гармонія.

На думку І. В. Киреєвського, відношення, яке існувало між філософією Платона і Аристотеля в давнину, існує між філософією латинського світу, яка вироблялася в схоластиці, і духовною філософією отців церкви, а пізніше – святих отців, що жили після падіння Риму. «Чи тому, що християни на Заході піддалися беззаконно впливу класичного світу, або випадково єресь зійшлася з язичництвом, але тільки римська церква в ухиленні своєму від східної відрізнялася саме тією ж піднесеністю раціоналізму, піднесеністю зовнішньої розумності над внутрішнім духовним розумом»,[140] – пише І. В. Киреєвський, протиставляючи католицтво та православ’я.

Ідея соборної любові та пошуку істини найповніше розробляється у богословських працях О. С. Хомякова. І. В. Киреєвський вживав поняття «церква», «жива єдність», «первозданна неподільність», «первісна цілісність» як синоніми поняття «соборність». Церква – живий, діяльний організм, що складається з багатьох і різних складових, які пов’язані союзом співдружності та любові. Тільки у православ’ї «творіння кожної особистості творить усіх і життям усіх дихає кожна особистість»[141]. І. В. Киреєвський доводить, що в католицизмі «зовнішнє» – це єдність без свободи; «зовнішнє» – це «зовнішня, мертва єдність». У протестантстві «зовнішнє» – це свобода без єдності. Католицтво та протестантизм не можуть стати живильним джерелом людського духу. Вони не прагнуть свободи волі окремої людини і не відкривають простір для її творчості, яка дасть суспільству бажану внутрішню єдність. І католицтво, і протестантизм страждають єдиним недоліком – спотворенням ідеї особистості і її свободи. Від неуцтва розуму, від папського владолюбства пішов відрив західного християнства від єдності церкви. І. В. Киреєвський переконаний у тому, що незаконне верховенство пап – незаконне збільшення їх влади до символу віри є тією перешкодою, яка заважає поверненню до церковної єдності. Найтяжчий гріх католицтва філософ бачить у посяганні людського розуму на область містичних першооснов віри – Божественне Одкровення. Чистота православ’я полягає в тому, що межі між божественним і людським не переступає ні наука, ні вчення церкви. Межі між Божественним Одкровенням і людським мисленням мають бути непорушні.