«Цілісність духу» – основоположення антропологічних переконань І. В. Киреєвського, які ґрунтуються на його онто-гносеологічних побудовах. У своєму вченні про душу він розкриває її ієрархічну структуру. В основу вчення про душу філософ покладає християнський антропологічний дуалізм – розрізнення «внутрішнього» і «зовнішнього» в душі людини. Він розрізняє дві сфери душі з їх численними функціями.
Внутрішня – глибинна сфера, лежить нижче від порога свідомості, її центральне осереддя можна назвати «глибинним Я». Внутрішня сфера душі – це сили духу, які знаходяться всередині людини, за порогом свідомості, завдяки чому не порушується одвічна цілісність, в якій таїться корінь індивідуальності та її своєрідність. Внутрішня людина закрита від гріха. Долаючи гріх і «збираючи» сили душі, людині потрібно прагнути зв’язати внутрішню сферу душі з її глибинним центром – «внутрішнім осереддям». До цього можна прийти лише підпорядкувавши зовнішнє «внутрішньому зосередженню» – внутрішній сфері душі. «Головний характер віруючого мислення полягає в прагненні зібрати всі сили душі в одну силу. Для цього потрібно відшукати те внутрішнє осереддя буття, де розум, воля, почуття, совість, прекрасне й істинне, дивовижне і бажане, справедливе та милосердне зливаються з розумом, завдяки чому відкривається відновлена істотна особистість і цілісність духу людини в його первозданній неподільності»[137]. У відновленій цілісності сил душі – в цілісності духу особистості на вершині ієрархії знаходиться моральна сфера, від здоров’я якої залежить здоров’я всіх інших сторін або властивостей душі.
У гріхопадінні лад душі порушується. Віра сягає глибини душі, але їй все ж залишилася властива та сила, яка може відновити загублену цілісність духу в тій мірі, в якій віра збереглася у внутрішньому осередді душі. У гріхопадінні лише віра здатна бути рушієм природної роботи розуму і націлити розум, показати розуму, що він відхилився від своєї первісної цілісності. Віра здатна спонукати розум до повернення на ступінь вищої діяльності, тобто піднятися вище за свій «природний» стан. «Бо православно-віруючий знає, що для цілісності істини потрібна цілісність розуму, і побудова цієї цілісності є постійним завданням його мислення»[138]. Таким чином, у мисленні віруючої людини відбувається подвійна робота: стежачи за розвитком свого розуміння, віруюча людина разом із цим стежить і за способом свого мислення, контролює правильність діяльності мислення. Віруюча людина постійно прагне підвищити розум до того рівня, на якому б він міг відчувати віру. Саме завдяки цьому пошкодження розуму внаслідок розпаду цілісності душі заповнюється тим, що вносить у нашу душу віра. На вказаному шляху, вважає І. В. Киреєвський, немає місця насильству над розумом, яке підривало б його свободу і творчі сили, але є зведення розуму з нижчого ступеня на ступінь вищий.
Обґрунтувавши свої онто-гносеологічні побудови та антропологічні переконання на принципах православної Церковності, І. В. Киреєвський вирішує основну проблему власних гносеологічних переконань – узгодження віри та розуму.
З антропологічних переконань І. В. Киреєвського стає можливим вивести один із принципів моральності його філософії – цілісність душі зовнішню і внутрішню – тих сил, в яких таїться корінь індивідуальності, які забезпечують цілісність духу. Таким чином, цілісність духу – один із найважливіших принципів моральності у філософії І. В. Киреєвського.
У творчості І. В. Киреєвського в симбіозі – нерозривній єдності представлені його історіософські, онто-гносеологічні і антропологічні побудови, виходячи з яких можливо виявити і його світоглядну позицію, і принципи моральності.
