Західноєвропейське і східнослов’янське розуміння права суттєво різниться. Перша правова традиція ґрунтується на індивідуалізмі та розсудливій формалізації норм права. Західноєвропейська ж правова традиція не поєднується зі східнослов’янською соціальною практикою, що має інші духовні основоположення.
І. Кант стверджував, що якщо джерелом істини в пізнанні природи є досвід, то на відміну від пізнання природи закони моральності не можуть бути виведені емпірично, з існуючих стосунків між людьми. Саме тому неможливо створити наукову теорію моралі та права методами, що притаманні природничим наукам. «Для філософа тут залишається один вихід: оскільки не можна передбачати у людей, в сукупності їх вчинків, будь-яку розумну мету, треба спробувати відкрити в цьому безглуздому ході людських справ мету природи, на підставі якої в істот, що діють без власного плану, все ж таки була б можлива історія згідно з певним планом природи»[159]. Завдання моральної філософії полягає в тому, щоб, виходячи з розуму, вказати загальні правила поведінки, яким людина повинна слідувати у своєму емпіричному існуванні. З питанням про загальний критерій справедливості юрист ніколи не впорається, якщо не залишить на деякий час емпіричні начала і не віднайде джерело суджень в одному лише розумі. Лише при дотриманні вказаних умов пошуку джерела суджень в одному лише розумі, етика разом з теорією права стає наукою. У «Філософії права» Г. В. Ф. Гегеля онтологічний статус феномену права постає як специфічний порядок громадських стосунків. Онтологічний статус громадянського суспільства визначається крізь призму метафізичного буття, в якому «заклопотаність власним існуванням» виражається одночасно у формі загального та локально-індивідуального. Онтологічний статус держави за вченням Г. В. Ф. Гегеля – це статус «об’єктивного духу».
У європейській традиції основоположення права ґрунтуються на аргументах розуму. Східнослов’янська соціальна практика заснована на солідарності, вона не передбачає раціонального пояснення основоположень права. Східнослов’янська соціальна практика до певного часу сприймала одним з основоположень права солідарність – співчуття, співпереживання, співучасть. Солідарність – це сприяння, з’єднання, а не розділення між індивідами. Людський світ існує в єдності соціального і духовного життя, єдності духовних основ суспільства та держави. Східнослов’янська духовна практика також передбачала не аналіз буття, а переживання його цілісності. Тому правова культура східних слов’ян, як і власне філософські побудови, наскрізно онтологічна.
