Лекции.Орг

Поиск:


Устал с поисками информации? Мы тебе поможем!

Основоположення вчення К. С. Аксакова




 

Творчість слов’янофілів відноситься до різних філософсько-світоглядних сфер. О. С. Хомяков займався богослов’ям і філософією історії, І. В. Киреєвський у своїх творах приділяв увагу власне філософській проблематиці, К. С. Аксаков піддавав аналізу, головним чином, проблеми соціально-філософського характеру, що відображено в першому томі його праць, виданому І. С. Аксаковим.

Істотна частина творчої спадщини К. С. Аксакова присвячена російській історії та російській літературі. Його основний внесок у слов’янофільське вчення – суспільно-політична теорія, яка ґрунтується на аналізі російської історії, і система естетичних поглядів.

Говорячи про філософські погляди К. С. Аксакова, В. В. Зеньковський відмічав у якості основоположень його концепції гегельянство, слов’янофільство й антропологізм: «Разом із Самаріним, в цей час теж гегельянцем, Аксаков проповідує гегельянство в слов’янофільському його тлумаченні і застосуванні. У своїй дисертації (про Ломоносова) так само, як в історичних і філософських роботах, Аксаков залишається дуже вдумливим та оригінальним мислителем, – особливий інтерес являє вчення Аксакова про мову. Ми не входитимемо у виклад цього вчення, у вигляді все ж спеціального характеру цих досліджень Аксакова відмітимо лише, що дух Гегеля дійсно почив в історичних схемах і філологічних роздумах Аксакова. У різних його висловлюваннях ми бачимо лише те, що діалектично пов’язане з основними темами російської філософської думки. Я маю на увазі проблему особистості – питання антропології; хоча Аксаков тут не вніс нічого порівняно нового з іншими слов’янофілами, але у нього є власний підхід до цих питань»[150].

Уперше свої суспільно-історичні переконання К. С. Аксаков цілком ясно сформулював у 1848 році в статті «Семисотріччя Москви»: «… чи тому, що вже прийшов час й історія вибрала випадково, можливо, Москву; чи тому що в ній, в її особливості, лежав цей загальний не виключний початок; але Москва, без сумніву виразила в собі загальне Російське значення, і для нас в усякому разі є вона представницею Російської землі, життя земського (власне народного). Москва висловлювала собою не владу над Російською землею, але владу Російської землі; і якщо Москва брала участь у війнах і нерідко підступних вчинках у свій час, якщо вона винна в тому, в чому було винне кожне місто Російське, – тим вона загладила провину свою, зберігаючи святу Русь і терплячи за неї, висловлюючи в собі спільне російське життя»[151]. Обґрунтувавши своє розуміння своєрідності російської історії, К. С. Аксаков звертався до дослідження літературно-історичних пам’ятників і національного фольклору. Він висловлював ідеї: по-перше, про відсутність у древніх слов’ян розвиненого родового ладу і вирішальної ролі в їх житті сімейно-громадських стосунків; по-друге, писав про переважно мирний розвиток російської державності; по-третє, критикував петровські реформи за те, що вони перервали органічний розвиток російського суспільства і порушили вікову традицію взаємовідносин землі (народу) і влади (держави). Важливий елемент слов’янофільського вчення – концепція «землі» і «держави» – грала істотну роль у слов’янофільській критиці Заходу, служила обґрунтуванням особливого історичного шляху російського народу, згідно К. С. Аксакову, «шляху внутрішньої правди» (християнсько-моральний уклад громадського життя, втілений в селянській общині) – на відміну від «зовнішньої правди» (політично-правова організація суспільства західного типу).

Російський народ, згідно К. С. Аксакову, розрізняє «землю» і державу. «Земля» – це община, вона живе згідно з внутрішньою, моральною правдою, віддає перевагу мирному шляху, згідному з вченням Христа. Але наявність войовничих сусідів примушує утворити державу. Для цієї мети росіяни призвали варягів і, відокремивши «землю» від держави, передали політичну владу вибраному государеві. Держава живе зовнішньою правдою, вона створює зовнішні правила життя, розпорядження і прибігає до примусової сили. Переважання зовнішньої правди над внутрішньою є шлях розвитку Західної Європи, де держава виникла шляхом завоювання. Навпаки, в Росії держава виникла внаслідок добровільного покликання варягів «землею» – общиною. Тому в Росії існує союз «Землі і держави». Землі – общині належить дорадчий голос, сила «думки», а влада, що приймає остаточні рішення, належить государеві. Таке було відношення, наприклад, між Земськими Соборами в Московській Русі і государем. Реформи Петра Великого порушили цей ідеальний порядок. К. С. Аксаков спочатку вихваляв Петра Великого, як визволителя росіян «від національної винятковості», а потім зненавидів його реформи, але як і раніше продовжував висловлюватися проти національної винятковості. Вищу гідність російського народу він бачить саме в тому, що в російському народі загальнолюдські начала розвинені вище, ніж у інших народів, йому властивий «християнсько-людський дух». Що ж до західноєвропейських народів, їм властива національна винятковість або ж, як реакція проти неї, космополітизм, заперечення національного начала, що також є помилкою.

Ідеалізуючи російську історію, К. С. Аксаков писав про те, що вона є «Всесвітня Сповідь» і може «читатися, як життя святих». Упокорювання російського народу виявляється в тому, що кожен подвиг, кожне високе досягнення своє він приписує не собі, а Богові, і прославляє Його хресними ходами, молебнями, закладенням церков, а не пам’ятниками собі і своїм великим людям. До Західної Європи К. С. Аксаков висловлює ненависть, в такій же мірі пристрасну, якою пристрасною була його любов до Росії. І. В. Киреєвський і О. С. Хомяков, вказуючи на негативні боки західноєвропейської культури, все ж таки бачили і її переваги, заявляли про свою любов до неї і наполягали на необхідності синтезу ціннісних начал західного і російського духу. К. С. Аксаков бачив тільки тіньові сторони західної культури: насильство, ворожнечу, неправдиву віру (католицтво та протестантизм), схильність до театральності, «дряхлість» Заходу.



К. С. Аксаков переконаний у тому, що в майбутньому громадянському облаштуванні Росії формою співпраці держави і народу повинні стати земські собори, в яких будуть представлені усі стани. У той же час можливість конституційних обмежень самодержавства їм рішуче відкидалася. Конституція – «здійснена брехня і лицемірство», республіка – «найшкідливіша урядова форма».

У К. С. Аксакова саме «народність» є основним критерієм, у тому числі і художньої творчості. «Питання: коли почалася у нас література? – вирішується відповіддю на інше питання: що розуміти під словом література! Якщо розуміти зібрання драм, романів, елегій, еклог, ідилій, сонетів та іншого, то хоча із натяжкою, можна б погодитися, що ця низка віршів і прозаїчних творів, увесь цей паперовий мотлох, яким ми досить багаті, звичайно, розпочався з Петра. Якщо сказати, що література є сукупністю творів витончених, поетичних не лише по одній формі, але й за внутрішнім змістом (визначення вірне відносно літератури), то наведена вище думка буде очевидно справедлива, хоча тут може виникнути суперечка»[152]. Відкидаючи рівною мірою концепцію «чистого мистецтва» і «натуралізм» (натуральну школу), в статті «Погляд на русяву літературу з Петра Першого» він говорив про те, що сучасна література, яка прийшла на зміну традиційній народній творчості, поступиться місцем новому «синтетичному» мистецтву. У гоголівському творі «Мертві душі» він побачив прообраз такого мистецтва.

 

 






Дата добавления: 2015-09-20; Мы поможем в написании ваших работ!; просмотров: 378 | Нарушение авторских прав | Изречения для студентов


Читайте также:

Поиск на сайте:

Рекомендуемый контект:





© 2015-2021 lektsii.org - Контакты - Последнее добавление

Ген: 0.003 с.