Сприймання І. В. Киреєвським православної філософії як фундаменту культури

Православно-християнська церковна філософія, на думку І. В. Киреєвського, – фундамент культури. Філософ розробляє її проект у трактаті «Про необхідність і можливість нових начал у філософії». Мислитель намагається відповісти на питання: що таке православна філософія, чи не є цей проект занадто раціональний і чи досить у православній філософії віри. «У Церкві Православній відношення між розумом і вірою абсолютно відмінне від протестантських сповідань цього питання. Відмінність полягає між іншим у тому, що в православній Церкві Божественне Одкровення і людське мислення не змішуються; межі між Божественним і людським не перетинаються ні з наукою, ні з вченням Церкви. Як би не прагнуло віруюче мислення зіставити розум із вірою, воно ніколи не прийме ніякого догмата Одкровення за просте виведення розуму, ніколи не присвоїть виведенню розуму авторитет відвертого догмата. Межі стоять твердо і непорушно. Ніякий патріарх, ніякі збори єпископів, ніяке глибоке мислиме міркування ученого, ніяка влада, ніякий порив так званої загальної думки якого б не було часу не можуть додати нового догмата, ні змінити колишній, ні приписати його тлумаченню влади Божественного Одкровення і видати, таким чином, пояснення людського розуму за святе вчення Церкви, або вмішати авторитет вчених і непорушних істин Одкровення в галузь наук, що підлягають розвитку, змінності і помилкам і особистій совісті кожного»[136]. Філософія, згідно з І. В. Киреєвським, займає особливе місце. Вона – загальний підсумок і основа всіх наук, провідник думки між ними та вірою. З одного боку, вона сполучається з вищими питаннями віри, а з іншого, торкається розвитку наук – зовнішньої вченості. Характер пануючої філософії залежить від характеру пануючої віри, філософія зв’язує воєдино «внутрішнє» – Божественне Одкровення і «зовнішню творчість» – людське мислення. При цьому І. В. Киреєвський акцентує увагу на внутрішній творчості, розвиваючи східно-християнське вчення про «внутрішнє створення». Людина цілісна у своєму духовному становленні. Віра і істина осягнуті не одним розумом, а всією духовною сферою людини. Духовна цілісність багато в чому залежить від серця. Процес наукової творчості неодмінно пов’язаний з особовими якостями людини. Якщо людина не спрямовує себе до вирішення питання про сенс життя, і при вченості своїй зле серце має, то вона з усім своїм знанням гідна жалю. Така людина – сущий неук, вона шкодить самій собі, ближньому та суспільству загалом.

Всяка філософія в повноті свого розвитку має подвійний результат. По-перше, – це загальний підсумок виробленої наукової свідомості, по-друге, філософія – це пануюча вимога над науковим знанням. З цього виникає висновок, що остання істина, на яку спирається розум, вказує на той скарб, який людина піде шукати в науці та житті. У кінці філософської системи лежить вже не думка, а її внутрішня сила, її сокровенна музика, яка супроводжує всі рухи душі людини.

Говорячи про духовну цілісність людини, І. В. Киреєвський стверджує, що вільний розвиток природних законів розуму не може бути шкідливий для православної віри. Віра – не сліпе поняття, яке тільки тому в стані віри, що не розвинене природним розумом, і яке розум повинен підвести до ступеню знання. Віра – це не зовнішній авторитет, перед яким розум повинен сліпнути, це авторитет разом і зовнішній, і внутрішній. Віра – це вища розумність, яка живильна для розуму. Це – гармонійне співзвуччя між переконанням чуттєвим і суттєвим. Розвиток природного розуму служить для віри тільки східцями. Розвиваючи розум, віра тим самим прославляє його. У трактаті «Про необхідність і можливість нових начал у філософії» І. В. Киреєвський закликає не забувати, що в боротьбі з язичництвом християнство не поступалося йому розумом. Християнство підпорядкувало своєму служінню всю розумову культуру язичництва. Небезпека відхилитися від істинного вчення, як вважає мислитель, таїлася в неуцтві. Розвиток розумного знання не дає порятунку душі, а захищає від незнання. Віра при неуцтві вироджується в забобон і фанатизм. Від неуцтва розуму, навіть при найправильніших переконаннях серця, народжуються вади, відбувається ухилення розуму і серця від істинних переконань.

І. В. Киреєвський підкреслює той факт, що в період свого виникнення християнство не відкинуло давню філософію, а переосмислило її відповідно до власної вищої мудрості. Усі світила церкви були глибокими знавцями давньої філософії, але це зовсім не означає, що вони тлумачили християнське вчення лише через знайомі їм положення давньої філософії. Вони користувалися язичницькою філософією для розумної побудови першої християнської мудрості. Нині, згідно думки І. В. Киреєвського, істинна сторона язичницької філософії пройнята християнським духом, стала посередницею між вірою та зовнішньою просвітою людства. Вивчення спадщини грецьких філософів було загальним надбанням усіх учителів церкви, не лише за часів боротьби з язичництвом, але і пізніше. Це зовсім не означає, що для того, щоб вмістити усвідомлення Божественного Одкровення в людський розум, потрібен відповідний ступінь ученості, адже там, де існує справжня віра, навпаки, ученість робиться предметом християнської побудови. Щоб одушевляти розумове життя людства, божественна істина повинна панувати над розумом.

І. В. Киреєвський у межах свого аналізу «розум – віра» стверджував, що людина – це творіння слабке і хистке, ледаче розумом, без сили волі. Людина – це постійне ігрище пристрастей своїх і чужих, жертва всякої життєвої спокуси. Самостійно, без сторонньої допомоги, людина майже ніколи не може утримувати в собі душевної згоди і ніколи не має бути упевненою, що утримає її.

У своїх онто-гносеологічних побудовах І. В. Киреєвський доходить висновку про можливість духовної цілісності в людині, а також загальної згоди людей – соборності. Але якщо лише європейська вченість, яка є відродженням дохристиянського раціоналізму, буде спрямована на досягнення духовної цілісності в людині, то результат буде зовсім протилежний. Отже, необхідно, як і за часів «християнського посіву», здійснити той же християнський синтез, який був здійснений отцями церкви. Вчення Західних мислителів повинні стати тим же, чим стали для отців церкви вчення неоплатоників і стоїків – філософським матеріалом для ствердження істин християнства. Для здійснення духовної цілісності в людині, необхідно підпорядкувати західну вченість пануванню православно-християнського переконання. Православно-християнська особливість мислення може і повинна змінити шкідливу сторону західної вченості, якою є розсудливість. Її слід направити в істинне русло, оскільки початок православно-християнської вченості – це вищий ступінь вченості західної. Ідея синтезу культур при домінуванні в цьому синтезі православно-християнського стрижня вченості – шлях до цілісності людського духу та загальної згоди.