Релігійно-світоглядні засади творчості І. В. Киреєвського

І. В. Киреєвський не був автором глобальної філософської системи, він висловлював свої ідеї в численних статтях, щоденникових записах і листах. Не пов’язаний строгою філософською формою, він системно не розвивав своїх філософських концепцій, не обґрунтовував їх доказово, крок за кроком. Тому відтворити і проаналізувати його філософські ідеї як системне вчення, як сукупність ним самим структурованих ідей, наприклад, як це можна зробити відносно вчень Т. Гоббса, Б. Спінози або Г. В. Ф. Гегеля, – надзвичайно складно. Це перша – формальна – складність. Більш істотною є інша проблема. Річ у тому, що фундаментальні філософські ідеї слов’янофілів досить туманні, неясні, а тому вловити їх сенс, проаналізувати їх надзвичайно важко. Нарешті – і певною мірою, в силу цих двох труднощів виникає і третя – суперечність ідей І. В. Киреєвського. Виражені неясно за змістом і несистемно за формою, його думки не відповідають вимогам логічної несуперечності. Необхідність подолання вказаних труднощів визначає незвичайну форму подальшого викладу. Передусім, зробимо спробу уявити загальну концепцію І. В. Киреєвського в тій формі, в якій сам автор викладав її у більшості своїх робіт. Уже потім стає можливим виокремити з неї світоглядні принципи й зосередитися на них. З огляду на зазначені причини порушується послідовність, в якій викладатимуться філософські ідеї І. В. Киреєвського.

Центральною для світогляду філософа була проблема шляху розвитку Росії. Ставлячи це питання, він прагнув усвідомити, внаслідок яких причин його Батьківщина прийшла до того стану, в якому знаходиться, – усвідомити сучасність та історію Росії. Саме в процесі розгляду цієї проблеми він прийшов до необхідності, перш за все, зіставити стан історії Росії та Західної Європи з огляду на причини їх історичного розвитку. Постановка вказаної проблеми привела його безпосередньо до філософії історії. Далі, від філософії історії І. В. Киреєвський перейшов до розгляду загальнофілософських, переважно гносеологічних, проблем, які аналізував як релігійний філософ.

В історіософських дослідженнях І. В. Киреєвського вихідною позицією є невдоволення станом своєї Батьківщини. Він був невдоволений, по-перше, її просвітою; по-друге, її побутом. На думку мислителя, державність Росії не такою мала б бути, якби Росія розвивалася на основі своїх власних, одвічних принципів, якби вона розвивалася на їх основі, а не існувала такою, якою була в допетровські часи. Констатуючи це, І. В. Киреєвський стверджував, що Росія, особливо під впливом Петра I, зійшла зі свого істинного шляху тому, що сприйняла принципи західноєвропейського життя. У листі до графа Є. Є. Комаровського філософ висловив свою заклопотаність стосовно націленості Росії на систему європейської просвіти. «В останнє побачення наше ми багато розмовляли з Вами про характер просвіти європейської і про її відмінності від характеру просвіти Росії, що належала їй в давні часи і якої сліди досі ще не лише помічаються в звичаях і образі думок простого народу, але пронизують, так би мовити, всю душу, увесь склад розуму, увесь, якщо можна так сказати, внутрішній склад російської людини, не переробленої ще західним вихованням. …Звичайно, мало питань, які нині були б важливіші за це питання, – про відношення російської просвіти до західного зразка. Від того, як воно вирішується в умах наших, залежить не лише пануючий напрям нашої літератури, а, можливо, і напрям усієї нашої розумової діяльності, і сенс нашого приватного життя, і характер життєвих стосунків. …відмінність між просвітою Європи і Росії існує тільки в ступені, а не в характері і ще менш у дусі основних началах вченості. У нас, як говорили тоді (до Петра І), було раніше тільки варварство – вченість наша розпочинається з тієї хвилини, як ми почали наслідувати Європу, що нескінченно випередила нас в розумовому розвитку. «Хто б міг подумати, братики, – говорив Петро І в 1714 році в Ризі …хто б міг думати 30 років тому, що ви, росіяни, будете зі мною тут, на Балтійському морі, будувати кораблі і бенкетувати в німецьких сукнях?». – «Історики, – додав він, – вважають, що древні витоки наук із Греції, звідти перейшли вони в Італію і поширилися по всіх землях Європи. …Цей рух наук на землі порівнюю я зі згортанням крові людини; і мені здається, що вони (науки), знову коли-небудь покинуть своє місцеперебування в Англії, Франції та Німеччині та перейдуть до нас на декілька століть, щоб потім знову повернутися на свою батьківщину, в Грецію». Ці слова пояснюють захоплення, з яким діяв Петро І, і багато в чому виправдовують його крайнощі. Любов до просвіти була його пристрастю. У ній він бачив порятунок для Росії, а джерело порятунку він бачив лише в Європі. Але його переконання пережило його цілим століттям у створеному ним класі народному; і тому 30 років навряд чи можна було зустріти мислячу людину, яка б осягала можливість іншої просвіти, окрім запозиченої від Західної Європи»[133]. Такий хід думки зобов’язував І. В. Киреєвського з’ясовувати, які ж основоположення життя – західноєвропейські і які істинно російські, що обертало його погляд до початку історії Західної Європи і Росії. Говорячи про Західну Європу і Росію, він мав на увазі великі спільноти. Під Росією він мав на увазі «світ православно-слов’янський».

Результат розгляду І. В. Киреєвським західноєвропейських і російських принципів життя стали основою його поглядів в області філософії історії. Необхідно визначити загальну ідею його філософії історії, без чого неможлива характеристика філософської концепції в цілому.