Саме «соборне спілкування в любові» – не лише онтологічна передумова гносеології О. С. Хомякова, але й основа моральності. Гносеологія мислителя загалом ґрунтується на цій тезі. Осягнення сущого, а також інтуїція сущого можливі лише в соборному спілкуванні. У основі знання лежить віра. Вона – первинне, первородне розуміння законів буття сущого. В основі всякого знання, у тому числі й вироблених основоположень моральності, в церковному православному суспільстві лежить віра. У первинній свідомості, що не раціоналізована, реальність сприймається вірою. Відмінність між реальним і ілюзорним, а також між суб’єктивним і об’єктивним, встановлюється лише актом віри, який передує логічній свідомості. Суще сприймається вірою, воно дано ще до раціоналістичного розтину цілісного життя духу. Урочистість же раціоналістичної свідомості – логічного розуму – веде до того, що втрачається відмінність між реальним і нереальним. Лише у вірі, що передує всякій раціоналізації, дана тотожність суб’єкта й об’єкта і можливість осягнути суще.
Лише у вірі людина стає істинною, обертає «те, що може розумітися» як істинне знання. На думку О. С. Хомякова, віра – це функція саме волі, яка є основою цілісної духовної істоти. У зв’язку з цим відмітимо, що окрім принципу «соборного спілкування в любові», вчення про розум, що воліє, і розумну волю також є ядром онтології та гносеології письменника. Принципи «розуму, що воліє» і «розумної волі», разом з принципом «соборного спілкування в любові», слід вважати основоположеннями філософії О. С. Хомякова.
У творчості мислителя вчення про волю – це одна з підстав моральності – соборності. Думки про розум, що воліє, знаходяться в різних творах О. С. Хомякова, але найяскравіше представлені в трактатах «Про сучасні явища в області філософії», «Про громадське виховання в Росії», «Церква одна».
Вчення про розум, що воліє, у О. С. Хомякова з’явилося задовго до схожого вчення А. Шопенгауера, досить швидко стало популярним в європейській філософії. Воно принципово відрізняється від усіх подальших вчень про волю в європейській філософії. Наприклад, у вченні А. Шопенгауера «розум, що воліє» має нахил до ірраціональної волі. Основна тенденція «розуму, що воліє» в західній філософії – заперечення Логосу. У вченні О. С. Хомякова, навпаки, «розум, що воліє» з’єднується з Логосом, з визнанням розумності волі і Логосу-буття. «Знаю добре, що істота мисляча і та, що воліє, може бути тим, що розглядається по відношенню до свого буття, свого мислення і свого воління; але сказати, що буття і воля різні, воістину немає сенсу. Що таке істота мисляча і та, що воліє, без її мислення і воління? Це заперечення самого себе, інакше – «ніщо». Здається, що по вашому, воля, тотожна із Словом, з Логосом; бо декількома рядками вище ви говорите, що утілилася воля, а в наступному уривку, що утілилося Слово; але, хіба слово є тільки одно воління без мислення? Якщо слово містить у собі ці дві стихії (не думаю, щоб кому-небудь коли-небудь прийшла думка відкинути це відносно існуючих розумних або, принаймні, тих, що міркують), як ви розлучаєте ці вірші у Божестві? А якщо ви їх не розлучаєте, то чому ж говорите ви, що утілилася воля, нібито думка залишилася чужому втіленню»[131]. «Розум, що воліє» О. С. Хомякова не є абстрактним началом, воля не відсічена від цілісного, розумного духу. О. С. Хомяков височіє над сучасною йому протилежністю «розуму, що воліє» і раціоналізму. Його вчення про «розум, що воліє» відбилося не лише в його онтології, але й в гносеології. Можна з упевненістю стверджувати, що філософія О. С. Хомякова – це філософія вільного духу, вона протилежна до детермінізму і необхідності.
О. С. Хомяков доводить, що тільки той, що воліє, а не безвільний розум, розкриває відмінність між «я» і «не-я». Воля в здоровому стані відділяє результат розсудливої логічної побудови від того, що знаходиться у реальному світі. Воля – ця відмінність першооснов, з яких витікає існування або зміна пізнаваних предметів. Початок явища О. С. Хомяков бачить у «думці вільній, тобто волі розуму». Воля – це останнє слово для свідомості, так само, як воно перше для дійсності. «І так власне несвідомим можна назвати тільки ту розумну справу, в якій не відсутня свідомість, але в якій вона не відокремилася і не отримала самостійності; у цьому обмеженому сенсі, тільки в ньому, справедлива висока повага до несвідомих виразів розуму, що воліє, або розуміючої волі; бо окрема самостійність свідомості законна після розумової справи, не повинна їй передувати: інакше вона безсила або уб’є саму справу своєю обмеженістю і схильністю до розсудливої однобічності. Вона остання і замикаюча ланка в ланцюзі духовних явищ і не повинна ставити себе на таке місце, яке їй не слідує займати»[132]. У розумі, що воліє, О. С. Хомяков бачив суще, але він бачив суще у волі розумній, тотожній розуму. У розумі, що воліє, в розумній волі дана тотожність мислення і буття.
Філософські твори А. С. Хомякова носять переважно онтологічний характер. Гносеологія в них займає підпорядковане місце, а логічні проблеми спеціально не розроблялися.
Біблія прийшла на Русь відразу в старослов’янському перекладі. Це відрізало російську культуру від античних джерел. У результаті Середньовічна Русь розвинула якнайглибший «умогляд у фарбах», але не виробила такий же, як західна схоластика, світогляд у поняттях. Включення категорій християнського мислення з властивим йому натуралістичним пантеїзмом у духовний світ Давньої Русі радикально змінило установки язичницького сприйняття світу. На передній план виходить напружене протистояння духу та матерії. У світі і в людині вбачається непримиренна боротьба двох протилежностей, що втілюються Богом і дияволом. Зароджується ідея індивідуальної моральної відповідальності. Вказані ідеї розвиваються давньоруською думкою не стільки в понятійно-категоріальній формі, скільки через художньо-пластичні образи. Така ідеологічна своєрідність формує характерне для вітчизняної філософії в цілому тяжіння до живого, образного слова, публіцистичність, особливий інтерес до історичної і морально-етичної проблематики, її тісне переплетення з художньою літературою, розмитість в усьому контексті культури, використання великої гамми виразних засобів.
В якості висновку необхідно відмітити, що О. С. Хомяков поклав початок традиції у вітчизняній релігійній філософії XIX століття, позначивши її домінуючу проблему – «Росія і Захід». Ця проблема формулюється саме як релігійно-метафізична у формі питання, який шлях Росії у світі? О. С. Хомяков виявив напрям російської релігійної філософії – подолання абстрактного раціоналізму і абстрагованості у філософії цілісного знання, цілісного духу. Саме у традиції О. С. Хомякова працював надалі В. С. Соловйов, що створив «Критику абстрактних начал» і «Філософський початок цілісного знання».
Розглядаючи специфіку традиції, закладеної О. С. Хомяковим, можна говорити про те, що вся вітчизняна філософія XIX-XX століть бореться з індивідуалізмом за соборність свідомості, за визнання розумності волі та Логосу-буття.
Філософія О. С. Хомякова за своїм духом – філософія православна. Вона побудована на містичному сприйнятті конкретних реальностей, має розум не абстрактний, а органічний, будується на протиставленні «любові» і «розбрату», що чітко простежується саме в православній думці. Звідси беруть начала і основи моральності. Це не абстрактні розсудливі поняття в традиціях європейської філософії, а конкретні реальності, перша – «соборне спілкування в любові» – вчення, що відкидає індивідуалізм. Недоступна для окремого мислення істина доступна тільки сукупності мислень, пов’язаних любов’ю. Торкання сущого, а також інтуїція сущого можливі лише в соборному спілкуванні. В основі всякого знання лежить віра. Другим принципом моральності слід вважати вчення про розум, що воліє, – саме у розумі, що воліє, в розумній волі дана тотожність мислення та буття.
О. С. Хомяков безпосередньо пов’язує свої морально-релігійні та філософські побудови – моральність – та її релігійне основоположення – соборність – з практичним, поведінковим аспектом православ’я. Поведінка повинна регулюватися соціальними нормами, разом зі звичаями. У своїй творчості він неодноразово звертається до проблеми виховання, говорячи про те, що звичаї передаються попередніми поколіннями наступним, виховання повинно містити в собі начала, якими живе і розвивається історичне суспільство. Виховання повинно відповідати не лише принципам богобоязливості та Християнства взагалі, а, перш за все, основам православ’я – «соборним спілкуванням у любові» для спільного пошуку істини, розумності волі.
