Християнська гносеологія О. С. Хомякова

Роздумуючи про співвідношення «розум – віра» в пізнанні світу в традиціях, по-перше, православ’я, по-друге, західної Церкви і західноєвропейської філософії, О. С. Хомяков констатував, що розвиток раціоналістичної західноєвропейської філософії був протилежний розвитку вітчизняної вченості.

О. С. Хомяков, аналізуючи систему німецького класичного ідеалізму, визначив у собі, у власному духовному світі складну боротьбу. Він будував свою теорію пізнання, виходячи з того, до чого його звала православна церковна свідомість, але в той же час О. С. Хомяков перебував під впливом німецького раціоналізму, зокрема – вчення Г. В. Ф. Гегеля, здолати яке йому до кінця не вдалося. Його критика Г. В. Ф. Гегеля визначалася неприйняттям саме ідеалізму німецької класичної філософії. Виходячи з цього, О. С. Хомяков прокладає шлях онтологічним побудовам у вченні про пізнання. Його гносеологічні ідеї, зокрема, вчення про рокові помилки – «розсудливе пізнання», пов’язане не лише з термінологією, але й самим духом німецького ідеалізму.

У філософській творчості О. С. Хомякова, зокрема, в його гносеології, йдеться не про те, щоб наповнювати індивідуальну свідомість тим, що дає соціальне середовище (саме такими він сприймав філософські вчення німецького класичного ідеалізму), а про те, щоб шукати наповнення індивідуальної свідомості в православній церкві, як благодатному соціальному організмі.

О. С. Хомяков у пошуках наповнення індивідуальної свідомості аналізує відмінності античного раціоналізму і раціоналізму німецького класичного ідеалізму. Саме на основі критики ідей раціоналізму, як розсудливо-логічного мислення, він побудував свою онтологічну концепцію.

А. С. Хомяков високо цінував Сократа і, особливо, Платона, за духовне багатство його «вільних ворожінь». Родоначальником розпаду філософії в Західній Європі – родоначальником раціоналізму, в результаті якого втрачені духовні традиції Платона, був, на його думку, Аристотель. «Така внутрішня історія Еллінського розуму. Перша епоха – Омір, остання – безмовний Сократ, красномовними вустами якого був Платон. Дивний світ Платона, сповнений усією привабливістю, усією плідною силою, усією глибокою думкою Еллінською. Але строгий аналіз був ще недозволений: тверезішим ставав він і сухішим, втрачаючи увесь блиск, красу молодого віку. …Аристотель закінчив у Елладі справу аналізу. Аналіз міг бути в ній плідний, він міг продовжити свій розвиток, не порушуючи самих основ життя, з якого виник. З Аристотелем і Олександром, його сучасником і учнем, кінчається історична епопея Еллади, її героїчне століття. Нічого говорити про те, як подальший розвиток розуму перейшов в одностороннє переважання розуму, і як розум, у своїй однобічності, як скептик, засушив, підкопав і викоренив усе живе; як хворобливо шукав він істини, як гордився своїм безсиллям, як самовдоволено кинув він Істину; з’явилося, питання: що таке істина? І відвернувся розум від відповіді»[127]. Від первинного розвитку антропоморфізму (обожнення людини), від захоплення архаїчним і класичним періодами історії свого духовного життя, коли в Греції панувало преклоніння перед гармонійною людиною, Еллада усе більш переходила до раціоналізму. Під знаком аристотелівського раціоналізму виникала, на думку О. С. Хомякова, і подальша історія західноєвропейської філософії. Законний владика стародавнього філософського світу і кумир середньовічного, Аристотель був повалений повстанням великих і вільних мислителів. Але повалений, за переконанням О. С. Хом’якова, був тільки кумир, а не цар древньої науки.

О. С. Хомяков протиставляє знання, вироблене розумом, і релігійну віру – «розум» і «віру». Головним об’єктом його критики був релігійний бік у культурі Заходу. Він певною мірою ототожнює західне християнство з усією системою раціоналізму. За переконанням О. С. Хомякова, раціоналізм знайшов у вченні Г. В. Ф. Гегеля свій вінець у вигляді логічної розсудливості.

Найбільш «вічним» О. С. Хомяков вважав І. Канта. Найбільш гідним уваги – продуктивним у власних побудовах – він називає Г. В. Ф. Гегеля. У Ф. В. Шеллінга О. С. Хомяков до найбільш значимих відносить його ранні праці.

А. С. Хомяков осмислив вчення Г. Ф. В. Гегеля у багатьох його складових частинах. Але О. С. Хомяков не повною мірою реконструює ідеї його філософської системи. Це, в першу чергу, відноситься до основоположень моральності, які викладені Г. В. Ф. Гегелем у «Філософії права».

При аналізі творів О. С. Хомякова, присвячених його дослідженню вчення Г. В. Ф. Гегеля, видно, що він ставив собі за мету лише виявлення онтології розсудливих понять. «Гегель щонайповніший і, сміливо скажу, єдиний раціоналіст у світі. Те, що у Фіхте стало мимовільним висновком з напряму, визнане його розумом за єдино розумне; те, що Фіхте проповідував і захищав наперекір усім внутрішнім прагненням своєї благородно-пристрасної природи, усе це абсолютно узгоджувалося з характерними особливостями генія Гегеля і є мірками його тонкого і строгого діалектичного розуму, його сміливої і глибокодумної, але дещо сухої і односторонньої природи, нездібної до захоплення, образним мисленням і цілком задоволеної безстатевим світом поняття. Гегель міг довести і довів раціоналізм до крайньої межі. Щоб побачити разом увесь шлях, пройдений від Канта до Гегеля, досить одного прикладу»[128]. О. С. Хомяков критикує Г. В. Ф. Гегеля, в першу чергу, за філософський ідеалізм. За те, що Г. В. Ф. Гегель вважає поняття передуванням речі, більше того, вважає, що саме суще створюється з поняття – «з абстрактного закону», як і дух. Критиці підданий той факт, що Г. В. Ф. Гегель розпочинав побудову своєї філософії з «відсутності субстрату», прагнув «створити світ без субстрату», «шукав неможливого субстрату в понятті». О. С. Хомяков пише про те, що філософія Гегеля, як завершення школи І. Канта, відбиває світ «без його дійсності». О. С. Хомяков критикував побудови Г. В. Ф. Гегеля за те, що у нього логічна формула визначає дійсність, явище. На думку О. С. Хомякова, уловивши тотожність логіки мислення і логіки речей, Г. В. Ф. Гегель не зрозумів, що ці логіки мають зворотні знаки, що шляхи поняття і реальності дійсно тотожні, але тотожні, як сходи, один і той же для висхідного і низхідного. Шлях той же, проте рух діаметрально протилежний. У Г. В. Ф. Гегеля, як затверджує О. С. Хомяков, для поняття річ зізнається, і тому вона є. У реальності ж вона є, і тому вона зізнається або може бути розкрита в понятті.

Неможливо стверджувати, що О С. Хомяков повністю не сприймав філософію Г. В. Ф. Гегеля. Як зазначалося раніше, найбільш суттєве, що він виділив у якості орієнтиру для критики, полягає у феноменології і логіці Г. В. Ф. Гегеля – проникнення в природу мислення.

У працях Г. В. Ф. Гегеля О. С. Хомяков розглядав дух кушитства, який відкидає вільну творчість. Гегельянство – вершина усієї західної філософії, її останній ступінь. За переконанням мислителя, висловленим у праці «Про сучасні явища в області філософії», крах гегелівської філософії був кризою філософії взагалі.

О. С. Хомяков жив духовною атмосферою класичного німецького ідеалізму і замислювався над протиріччями ідеалізму і причинами його невдач. На його думку, основа загальної помилки Г. В. Ф. Гегеля і помилки усієї школи німецького класичного ідеалізму полягає в тому, що розум був прийнятий за цілість духу. Уся школа не помітила, що, приймаючи поняття за єдину основу мислення, стає можливим зруйнувати уявлення про цілісність світу. Поняття обертає всяк у йому належну дійсність в чисту, абстрактну можливість.

О. С. Хомяков передбачав неминучість переходу гегелівського абстрактного ідеалізму в матеріалізм, про що висловлював думки в творах: «Про сучасні явища в області філософії», «З приводу уривків, знайдених у паперах І. В. Киреєвського». Філософи у пошуках субстрату вхопляться за матерію. Не можна жити і мислити у не сущій абстрагованості. У роботі «Про сучасні явища в області філософії» О. С. Хомяков передбачає навіть появу діалектичного матеріалізму. «Критика усвідомила одне: повну неспроможність гегельянства, що намагалося створити світ без субстрату. Учні його не зрозуміли того, що саме в цьому і полягало усе завдання учителя і дуже простодушно уявили собі, що тільки варто ввести в систему цей субстрат, і справа буде злагоджена. Але звідки узяти субстрат? Дух, очевидно, не годився, по-перше, тому, що саме завдання Гегеля прямо виражало себе як шукання процесу, що творить дух; а по-друге, і тому, що самий характер раціоналізму Гегеля, вкрай ідеалістичний, зовсім не був спіритуалістичним. І ось найабстрактніша з людських побудов – гегельянство – прямо схопилося за матерію і перейшло в чистісінький і грубий матеріалізм. Матерія буде субстратом, а потім система Гегеля збережеться, тобто збережеться термінологія, велика частина визначень, уявних переходів, логічних прийомів, збережеться, одним словом, те, що можна назвати фабричним процесом розуму Гегеля. Не дожив великий мислитель до такого осоромлення; але, можливо, і не наважилися б його учні піти на таке осоромлення учителя, якби труна не приховала його грізного обличчя»[129]. О. С. Хомяков виходив з того, що філософія німецького класичного ідеалізму – продукт протестантизму, що І. Кант – один із рушіїв у розвитку протестантського руху, а Г. В. Ф. Гегель – завершувач протестантського раціоналізму. Відщеплення від церкви як живого організму, як онтологічної реальності, призвело до руйнування цілісного життя духу, до відпадання розсудливо-логічного мислення від цілісного розуму.

Проти небуття, що торжествує в раціоналістичній філософії духу, О. С. Хомяков затверджує саме онтологічну концепцію. Для нього гегелівський панлогізм не був онтологічним. Гегелівське ототожнення логіки з онтологією було лише однією з форм відірваності розсудливо-логічного мислення від живого буття. За переконанням О. С. Хомякова, подолання гегелівського абстрактного ідеалізму породить той ідеалізм, який затверджує цілісний дух як суще.

Слов’янофільська філософія свідомо звернулася до релігії, в якій і знайшла субстрат. Західна ж думка після краху гегельянства шукає суще в матерії, в чуттєвості, в позитивній науці. Російська думка шукає суще в православному досвіді.

Слов’янофільська філософія, ідеологом якої був О. С. Хомяков, оригінальна вже тому, що в її основі лежить релігійний досвід православного Сходу. Цілісне життя духу, яке сповідували слов’янофіли, – це православно-релігійний досвід.

Християнська гносеологія О. С. Хомякова пройшла через німецький ідеалізм, здолала кантіанство та гегельянство. Подолання це здійснилося не шляхом звернення до нової філософії західного зразка, а шляхом звернення до філософії цілісного життя духу. Гносеологія О. С. Хомякова не розділяє суб’єкт і об’єкт і не розділяє дух. О. С. Хомяков принципово затверджує залежність філософського пізнання від релігійного життя, від релігійного досвіду. Він стверджує свободу філософії, вільну філософію, але вільна філософія повинна усвідомити, що релігійна повнота досвіду і життя духу є джерелом пізнання сущого.

У сучасному прагматизмі, у філософії дії є точки зіткнення із слов’янофільською філософією. Прагматизм представляє пізнання як факт життя, він заперечує раціоналістичні критерії істини. Слов’янофільська філософія, по-своєму, була філософією дії, антиінтелектуалізмом. Для О. С. Хомякова істина відкривається у дії, в релігійному досвіді, в практиці цілісного духу – «соборності», яка є основою моральності. Прагматична філософія відрізняється від філософії слов’янофільської тим, що вона не знає позитивного релігійного досвіду, не знає Логосу в дії та практиці життя. Антиінтелектуалізм цієї філософії став реакцією проти інтелектуалізму і тому набув форми алогізму, ірраціоналізму. Філософія слов’янофільства, ідеологом якої є О. С. Хомяков, як філософія дії набуває Логосу в цілісному житті духу, вона виходить не просто з життя і його потреб, а з життя православно-слов’янського. Але антиінтелектуалізм і життєвий прагматизм мали місце в слов’янофільській філософії, яка шукала критерії істини в цілісності духу, а не в інтелекті, в абстрактній логіці, вона шукала дієві критерії, що постійно змінюються. Динамічний Логос – ось основоположення філософії слов’янофілів.

Своєрідність гносеології О. С. Хомякова полягає в тому, що він пропагує соборну – церковну гносеологію, у тому числі і як принцип моральності. Суще дано лише соборній свідомості. Індивідуальна свідомість безсила осягнути істину. Самоствердження індивідуальної свідомості завжди є, в той же час, розтином цілісного життя духу, відщепленням суб’єкта від об’єкта. Цілісний дух завжди пов’язаний із соборністю. Тільки в релігійному житті може бути джерело істинної філософії, оскільки лише в ньому наявна соборна свідомість. У релігійному ж відщепенстві дух розщеплюється, і торжествує індивідуальний розум – замість розуму соборного.

О. С. Хомяков бачить у церковному спілкуванні християн джерело і критерій пізнання. «І так, для досягнення розумної цілісності сущого, для розуміння його істинної і живої дійсності, для відчуття до-предметного руху думки, нарешті, для сприйняття всього того, що прийнято визначати свідомістю волі, як «Я» але не від мене, потрібний розум, згідний із законами усього розумно-сущого не лише у відношенні до діалектичного розуму, але і у відношенні до усіх живих і моральних сил духу. …Спілкування в любові не лише корисне, але цілком необхідне для досягнення істини. Спілкування в любові ґрунтується на істині і без неї неможливе. Недоступна для окремого мислення істина доступна тільки для сукупності мислень, пов’язаних любов’ю. Ця риса різко відділяє вчення православне від усіх інших: від латинства, що стоїть на зовнішньому авторитеті, і від протестантства, яке не допускає особистість до свободи в пустелях розсудливої абстрагованості»[130]. Принципи моральності – «соборність», «спілкування в любові» – не були для О. С. Хомякова філософськими ідеями, запозиченими у західної думки, а були основоположеннями, взятими з досвіду східної Церкви. Соборність нічого спільного не має зі «свідомістю взагалі», з «трансцендентальним суб’єктом» і відповідними абстрактними побудовами західних філософів. Соборність узята з православного життя.