Антропологія О. С. Хомякова

Розглядаючи творчість О. С. Хомякова як морально-релігійну філософію, варто неодмінно звернутися до її антропологічного аспекту.

На думку І. Канта, антропологія – це систематичне вчення про людину, яке може бути представлене з двох різних точок зору, – фізіологічної і прагматичної. «Фізіологічне людинознавство передбачає дослідження того, що робить з людини природа, а прагматичне – дослідження того, що людина, як вільно діюча істота, робить або може і повинна робити з себе сама»[124]. Розставляючи для себе пріоритети в німецькому класичному ідеалізмі, О. С. Хомяков саме І. Канта виділив не лише як засновника, але і як найсильнішого мислителя великої школи.

В антропології О. С. Хом’якова особливо звертає на себе увагу вчення про цілісність людини. Роздумуючи про суть людини, він неодноразово звертається до вчень І. Канта, Г. В. Ф. Гегеля про людину. Цілісність душі – ядро антропології О. С. Хомякова, від якого він виводить різні побудови в гносеології і у філософії історії.

А. С. Хомяков розробив вчення про два основні типи особистості, яке згодом він поклав в основу історіософії. Твори, присвячені історіософії, розміщені в VI і VII томах його праць. Осмислення ним типів особистостей представлене у низці трактатів: «Перші кушитські держави. Вавилон. Єгипет. Південна Індія і Кашмір», «Історична діяльність Кушитів, Жерці, Касти», «Іранці. Боротьба їх з Кушитами. Нинь. Джемшидь, Семіраміда», «Громадське і розумове життя Кушитів, їх вплив на Іранців. Астрономія, письмена», «Мусульманський світ: Оммияди і Аббиси».

Осмислюючи типи особистостей, О. С. Хомяков доводить, що в окремій особі завжди йде боротьба двох протилежних начал, переважання одного з яких і утворює один або інший тип. Начала ці – свобода і необхідність. Вони становлять той таємний початок, біля якого в різних образах зосереджуються усі думки людини. Це означає, що свобода, як і любов, є такий дар, яким володіти нелегко, в силу чого дух наш може йти від свободи. У «Записках про всесвітню історію»[125] він називає той тип, в якому панує необхідність побудови свободи, іранським, а той, в якому панує необхідність побудови підлеглості, – кушитським. Для О. С. Хомякова вся історія рухається під знаком цих двох особових типів. Подолання рабства кушитства неможливе з огляду на природний порядок. Побудова свободи в іранському типі не розкриває її в усій повноті. Тільки на ґрунті православ’я, лише в Церкві, як благодатному організмі, в якому діє Дух Божий, в моральності і в соборній любові, а не в розбраті, торжествує дар свободи.

Світоглядна позиція О. С. Хомякова будується на уявленні «любові» і «розбрату», що яскраво проявляється саме в православній думці отців церкви. Про основоположення його світоглядної позиції свідчать «Записки по всесвітній історії», в основу яких покладений аналіз релігійних вірувань. Саме завдяки цьому аналізові письменник вибудовує узагальнення своєї історіософії про систему свободи і систему необхідності.

В антропології О. С. Хом’якова відсутня категорія «зло». Він не ставить питання про те, що є зло в людині, і звідки воно. Але О. С. Хомяков в антропологічній концепції доводить, що непросвітлена свобода носить у собі початок хаосу. Але чому і як початок свободи виявився близьким до шляхів зла, О. С. Хомяков не розглядає.

Таким чином, предметом осмислення підстав православної соборності і моральності в творчості О. С. Хомякова є, по-перше, його онтологічні, гносеологічні і антропологічні ідеї, по-друге, – трактування раціоналізму як розсудливо-логічного мислення, вершину якого він вбачав у працях Г. В. Ф. Гегеля. О. С. Хомяков ретельно аналізує характер античного раціоналізму і раціоналізму німецького класичного ідеалізму.

Антропологія О. С. Хомякова – дисципліна, яка є посередником між богослов’ям і філософією. Саме антропологія служить базою його гносеологічних побудов. З вчення про православ’я він виводить один з принципів моральності – «соборність» – вчення про особистість, яка відкидає індивідуалізм. «Недоступна для окремого мислення істина доступна тільки сукупності мислень, пов’язаних соборною любов’ю. Ця риса різко відрізняє вчення православне від усіх інших: від Латинства, що стоїть на зовнішньому авторитеті, і від протестантства, яке не пускає особистість до свободи в пустелях розсудливої абстрагованості. Те, що сказано про вищу істину, відноситься і до філософії»[126]. Окрема особа – це досконале безсилля і непримиренний внутрішній розлад. Лише у зв’язку з соціальним цілим особистість набуває сили. Для О. С. Хом’якова особистість має бути пов’язана з Церквою, щоб розкрити себе в повноті та силі.