Етимологія поняття «моральність»
О. С. Хомяков – один із засновників ідеології слов’янофільства – морально-релігійної філософії, що ґрунтується на основоположеннях православ’я.
«Моральність» – термін, уживаний у буденній мові і в спеціальній літературі як синонім термінів «мораль» та «етика». Так само, як грецький термін etos, латинський moralis, німецький sittlichkeit, російський термін «моральність» етимологічно сходить до слова «вдача» – характер.
«Моральність» – інтуїтивне поняття, яке розкривається через інші поняття, наприклад, «доброчесність» у Аристотеля, «свобода» у І. Канта. В історії філософської думки це поняття розкривалося, у тому числі, і як поняття філософії права. Концептуальна відмінність між мораллю та моральністю проведена Г. В. Ф. Гегелем у «Філософії права», де моральність представлена як завершальний етап розвитку об’єктивного духу, що слідує за абстрактним правом і мораллю.
У «Нікомаховій етиці», розкриваючи підстави моральності через абстрактне поняття «доброчесність», Аристотель стверджував:
«За наявності доброчесностей двох [видів], як розумової, так і моральної, розумова виникає і зростає переважно завдяки навчанню і саме тому потребує довгої вправи, а моральна (ethike) народжується звичкою (ex ethoys), звідки і дістала назву: від етос при невеликій зміні [літери].
Звідси ясно, що жодна з моральних доброчесностей не вроджена нам за природою, бо не усе природне може привчатися (ethidzein) до чого б то не було. …Отже, доброчесності існують в нас не від природи і не усупереч природі, але набувати їх для нас природно, завдяки навчанню (dia toy ethoys) ми в них удосконалюємося»[120]. У Аристотеля онтологічний аспект поняття «моральність» відображений у «Нікомаховій етиці». Він представлений: по-перше, роздумами про зміст абстрактних етичних категорій, які відбивають вироблені саме в даний момент і в цьому суспільстві норми комунікації індивідів; по-друге, можливість залучення людини до духовних цінностей. Такими цінностями є не лише етичні знання, які розкриваються в нормах поведінки, але й уявлення про картину світу. Етичні категорії у вченні Аристотеля відносяться до абстрактних понять і стосуються здатності людини до навчання, структури сформованого знання. Людина набуває необхідного знання лише тоді, коли їй ясні принципи його побудови.
Таким чином, у Аристотеля основоположення моральності пов’язані не лише зі змістом вироблених людиною, стосовно теперішнього моменту, норм комунікації, які відбиті в абстрактних етичних категоріях, але і з практичним осягненням світу кожним індивідом.
Згідно вчення Г. В. Ф. Гегеля, «моральність», як і в Аристотеля, розкривається в абстрактних етичних поняттях, таких як «доброчесність», «свобода» або «в собі і для себе суща воля». Окрім того, моральність розглядається як «суб’єктивний умонастрій». «Моральність є ідея свободи, як живе добро, що у своїй самосвідомості має своє знання, воління, а через його дію свою дійсність, так само як і самосвідомість має в моральному бутті свою в собі і для себе сущу основу і рушійну мету; моральність є поняття свободи, що стало наявним світом і природою самосвідомості. В цілому моральність є як об’єктивний, так і суб’єктивний момент, обоє вони суть тільки її форми. Добро є субстанція – наповнення об’єктивного суб’єктивним. Якщо розглядати моральність з об’єктивної точки зору, то можна сказати, що моральна людина сама не усвідомлює себе. У цьому сенсі Антігона говорить, що ніхто не знає, звідки прийшли закони; вони вічні, тобто вони в собі і для себе суть суще, що має виток з визначення природи речей. Проте це субстанціональне володіє не менше і свідомістю, хоча останній завжди властиве тільки положення моменту»[121]. На думку Г. В. Ф. Гегеля, абстрактне право – це сфера приватної власності, формальної свободи, одиничної для себе сущої волі і абстрактного добра. Мораль – це сфера реальної свободи, в якій суб’єктивна воля вважає себе, так само як і об’єктивна воля, вільною не лише в собі, але і для себе, як рефлексія самосвідомості до добра, як совість. Таким чином, моральність представлена низкою абстрактних понять, – це сфера практичної свободи, субстанціональної конкретності волі, що височіє над суб’єктивною думкою і бажанням, це – «в собі і для себе сущі закони і установи». Безпосередніми проявами моральності є родина, громадянське суспільство і держава.
Г. В. Ф. Гегель у «Філософії права» спирається на трактування поняття «етос», що склалося в давньогрецькій філософії. Але, крім того, він розуміє під моральністю «дійсність моральної ідеї» або «звичку до морального», яка утворюється в результаті з’єднання морального з дійсністю індивідів.
Немає необхідності звертатися до інших джерел в історії філософської думки. Поняття «моральність» у різних контекстах аналізувалося в XX столітті як вітчизняними, так і зарубіжними філософами. Подальші уточнення, якими б глибокими вони не були, все одно призведуть до узагальнення підстав моральності не лише у філософській системі Аристотеля, але й у філософії раціоналізму. Підстави моральності розкриваються через абстрактні етичні категорії, зміст яких постійно уточнюється залежно від того, яким мислити громадянське суспільство, і в якому сенсі існує в суспільстві «закон загальної згоди». Але при цьому існують безпосередні, необхідні в практичному прояві моральності ідеї. Вони схожим чином розкриті в творах згаданих вище мислителів. У Аристотеля вони осмислені як необхідність залучення людини до вироблених у суспільстві духовних цінностей, у Г. В. Ф. Гегеля – як необхідність надбання індивідом звички до морального.
