Лекции.Орг

Поиск:


СОЦІАЛЬНО-ФІЛОСОФСЬКе вчення СЛОВ’ЯНОФІЛІВ – ЕТАП звернення до моральних цінностей ПРАВОСЛАВ’Я В РОЗВИТКУ вітчизняної філософії




 

Становлення самобутньої вітчизняної філософії розпочалося з постановки і осмислення питання про історичну долю Росії. У полеміці кінця 30-х – 40-x років XIX століття про місце Росії у світовій історії сформувалися протилежні течії вітчизняної соціально-філософської думки – слов’янофільство та західництво.

У період 1840-1850-х років слов’янофільство набуло особливої ролі в розвитку вітчизняної філософії. У світогляді слов’янофільства саме філософія історії розкриває в православ’ї своєрідність історичного процесу Росії і з необхідністю переростає в релігійну філософію.

У творчості Олексія Степановича Хомякова (1804-1860 рр.), Івана Васильовича Киреєвського (1806-1856 рр.), Костянтина Сергійовича Аксакова (1817-1860 рр.), Юрія Федоровича Самаріна (1819-1876 рр.) була заявлена потреба вітчизняної культури в самобутній філософії. У їх творчості визначені ключові проблеми вітчизняної філософії, її особливості, причому в контексті критики, що стала надалі традиційною, «абстрактних начал» німецької класичної філософії. Основоположенням філософії слов’янофілів стало вчення про духовність.

У світогляді слов’янофілів духовність – це фундаментальний принцип буття, пізнання, моральності, етики, це основа досягнення за допомогою віруючого розуму знання, яке повинно лягти в основу індивідуального світогляду і суспільного устрою. Ця установка втілилася в вітчизняній філософії в понятті соборності – загального метафізичного принципу буття, а також у затвердженні примату внутрішньої свободи відносно зовнішньої.

Вчення слов’янофілів – закономірний етап в розвитку філософського умонастрою, який проявився в Росії вже в XVIII столітті. У наступному, XIX столітті, воно стало альтернативою значному поширенню в суспільстві раціоналістичних теорій, передусім, ідей французької Просвіти. Вказаний умонастрій був спрямований на витіснення впливу філософії французьких просвітників і переорієнтацію вітчизняної думки на новітню німецьку філософію, особливо на Г. В. Ф. Гегеля і Ф. В. Шеллінга.

За цих умов у 30-40-і роки XIX століття формується новий релігійно-філософський напрям – слов’янофільство. Його центром стала Москва, а прибічниками – випускники Московського університету, молоді освічені дворяни. О. С. Хомяков та І. В. Киреєвський стали родоначальниками цього нового руху філософської та суспільно-політичної думки. До них приєдналися Ю. Ф. Самарін, К. С. і І. С. Аксакови, О. І. Кошелєв та ін. Представники нової ідейної течії, що називали себе «московським напрямом» (в протилежність «петербурзькому»), дістали літературно-публіцистичну назву слов’янофіли, що закріпилося в ході журнальних дискусій 40-х років.

Як незалежні мислителі, слов’янофіли не були філософами, пов’язаними з якою-небудь певною традицією. І. В. Киреєвський займався власне філософською проблематикою, О. С. Хомяков – богослов’ям і філософією історії, Ю. Ф. Самарін – селянським питанням, К. С. Аксаков – проблемами соціально-філософського характеру. Один із принципів філософії слов’янофілів – це заклик до освоєння духовної спадщини Київської Русі і спадщини Московської.

Слов’янофіли виходили з того, що віра є «крайня межа» людського знання, яка визначає собою усі сторони думки. Релігія – не лише початковий момент, що формує переконання окремої особи, але і духовне ядро, що впливає на життя суспільства в цілому, на хід історії. Філософія трактувалася слов’янофілами як перехідний рух розуму людського з області віри в область різноманітного застосування побутової думки. Практичне життя являється, на думку слов’янофілів, процесом, в ході якого поступово реалізуються начала, що включають «абстрактний зміст», доступний філософському пізнанню. Завдання філософії полягає в тому, щоб осмислити їх і на цій основі правильно вирішувати поставлені самим життям питання. Ключовим для теорії пізнання слов’янофілів стало поняття «духовність». Досягнення істини неможливе за допомогою тільки інтелектуальних здібностей людини. Істина стає доступною, як вважав О. С. Хомяков, лише живому (цілісному) знанню як органічному синтезу чуттєвого досвіду, розумного досягнення і містичної інтуїції. Особливий акцент у теорії пізнання слов’янофіли робили на такі поняття, як воля і любов. Істина, із їхньої точки зору, не може бути надбанням окремої людини. Вона відкриває свої таємниці «соборній свідомості» людей, об’єднаних на принципах свободи та любові. Філософія слов’янофілів була спробою спростувати німецький тип філософствування, спираючись на тлумачення російського православ’я, основою якого є твори отців східної церкви, і яке виникло як результат самобутності вітчизняного духовного життя. Саме тому філософія О. С. Хомякова і І. В. Киреєвського однією зі своїх підстав містить критику «абстрактних начал» – логіки і феноменології Г. В. Ф. Гегеля, а також побудов Ф. В. Шеллінга.






Дата добавления: 2015-09-20; Мы поможем в написании ваших работ!; просмотров: 329 | Нарушение авторских прав | Изречения для студентов


Читайте также:

Поиск на сайте:

Рекомендуемый контект:




© 2015-2021 lektsii.org - Контакты - Последнее добавление

Ген: 0.002 с.