Клас феодально-залежних людей.
Поміщики: царська влада закріплювала за землевласниками право монопольного володіння земель і кріпаками, їх права та привілеї по службі в органах державної влади і управління.
Як вже говорилося, найбільшим землевласником був сам цар. У XVII столітті царський домен обчислювався багатьма десятками тисяч десятин землі з палацовими і чернотягловимі селами і селами.
Царський уряд надало поміщикам міняти маєток на маєток, але для цього було необхідно «бити чолом государеві, і чолобитні про те подаваті в Помісному наказі». Мінова операція санкціонувалася царем. Встановлюється принцип міни помість - «чверть на чверть», «житлове на житлове», «порожнє на порожнє», «нежитлове на порожнє».
Поміщики, що знаходилися в полоні від 10 до 20 і більше років, після повернення з полону мали право просити царя про повернення належних їм маєтків батьків, якщо такі надійшли вже в помісний указ для роздачі.
Маєтки, що належали «іноземцям», дозволялося перепродувати людям з інших держав. Маєтки, що належали російським землевласникам, передавати іноземцям заборонялося.
Вотчинники: У Уложенні відводиться ряд статей, присвячених питанню вотчинного земельного володіння. Вотчина була також як і маєток, феодальним земельним володінням, власник якого був пов'язаний зі службою цареві, але на відміну від маєтку вотчина передавалася у спадщину, її можна було купити. «Порозжія землі» в Московському повіті продавалися з дозволом царя в вотчину. Такі ж вотчини можна було придбати в Дмитрові, в Рузі, в Звенигороді за рахунок пустопорожніх земель. Особи, які набували землі за договором купівлі продажу, мали право володіти купленими вотчинами по купчих, і не тільки самі, але і їх дружини і діти.
Куплені вотчини можна було продати, закласти і дати в придане. Вотчинники могли були продати свої родові, куплені і вислуженние вотчини, видавши новому власнику купчу і записавши її а Пометном наказі за набувачем. Якщо вотчинник не записував «крадіжкою своїм» проданої вотчини в Помісному наказі за новим власником, а потім оформляли продаж цієї ж вотчини вдруге, але піддавався жорстокому покаранню - «при багатьох людех у наказом бити батогом нещадно».
Власнику вотчини надавалося право закласти вислуженние або куплену вотчину на певний термін «і заставну кабалу на себе дати». Однак викуповувати її він повинен був тільки в строк; при пред'явленні позову на викуп вотчини після закінчення терміну в позові вотчинники відмовляли, а закладені на викуп йому не давали. Закладені вотчини переходили у володіння заставодержателя - «у кого вони в закладі будуть».
Право спадкування вотчини надавалося синам померлого вотчинника. Але ні один син без згоди братів не міг ні продати, ні закласти вотчину, якщо ж було необхідно зробити це, - то «всім же вопче».
Дружина мала право володіти родовими або вислуженние вотчинами, якщо у неї не було синів, і то тільки до своєї смерті. Продавати вотчини, закласти або «до душі віддати» вона не могла. Після її смерті вотчини переходили в рід вотчинника.
У розділі IX «Про митах і про перевезення, і про мости» феодальна власність на землю поширюється і їх угіддя, що входять до складу вотчини або помістя.
Важливе значення має глава XIX Уложення «Про посадських людей".
Ліквідацією приватновласницьких слобід, повернення заставників»і«беломестцев»в тягло і подальшим масовим розшуком швидких посадських людей, Забороною селянами тримати в містах лавки для торгівлі (їм дозволялася торгівля з возів і стругів) уряд задовольнив основну вимогу чолобитних. Інтересам торговців відповідали і постанови голови «чотири».
