Регіональні міжнародні організації
Лекции.Орг

Поиск:


Регіональні міжнародні організації




Розділ VIII Статуту ООН (статті 52—54) присвячений регіональним угодам, що існують поряд з ООН. Статут ООН "ніякою мірою не перешкоджає існуванню регіональних угод або органів для розв'язання таких питань, що стосуються підтримання міжнародного миру і безпеки, які є прийнятни­ми для регіональних дій, за умови, що такі угоди або органи і їхня діяльність сумісні з цілями і принципами Організації" (ст. 52). При цьому підкреслюється, що діяльність регіональ­них угод ніяким чином не зачіпає застосування статей 34 і 35 Статуту ООН, які регулюють питання мирного розв'язан­ня спорів, не повинна суперечити їм. Таким чином, Статут ООН зобов'язує членів Організації забезпечити мирне роз­в'язання місцевих спорів за допомогою таких регіональних угод або таких регіональних органів до передавання цих спо­рів до Ради Безпеки.

Розглянемо деякі регіональні міжнародні організації, що відіграють у наш час істотну роль у питаннях регіонального співробітництва держав, координації зовнішньої політики, зовнішньоекономічних зв'язків, соціальних, культурних, пра­вових та інших відносин.

Організація з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ). Ця організація перебуває у стадії становлення. її історія починається з тріумфального підписання 1 серпня 1975 р. у Гельсінкі (Фінляндія) Заключного акта Наради з безпеки і співробітництва в Європі. Під ним поставили свої підписи глави держав і урядів 33 європейських держав, а та­кож США і Канади. Заключний акт втілив у собі колектив­ний досвід Європи після двох світових війн, у тому числі пе­ріоду "холодної війни" . Він складався з преамбули і п'я­ти розділів: "Питання, що стосуються безпеки в Європі", "Співробітництво в галузі економіки, науки і техніки та до­вкілля", "Питання, що стосуються безпеки і співробітництва в Середземномор'ї", "Співробітництво в гуманітарних та ін­ших галузях", "Подальші кроки після Наради".

Для науки міжнародного права цей документ має неабия­ке значення як джерело міжнародного права вже тим, що він із високою мірою деталізації відтворив і конкретизував ос­новні принципи міжнародного права, закріплені у Статуті ООН. При цьому до рангу принципів уперше введені норми про непорушність кордонів, територіальну цілісність держа­ви, поважання прав і основних свобод людини.

В останньому розділі Заключного акта держави-учасниці погодилися з тим, що нарада стала важливою частиною про­цесу зміцнення безпеки і розвитку співробітництва в Європі, а також заявили про свою рішучість продовжувати багато­сторонній процес, розпочатий нарадою. У межах цього бага­тостороннього процесу відбувалася Мадридська зустріч (1980—1983 pp.), Стокгольмська конференція щодо заходів зміцнення довіри і безпеки та роззброєння в Європі (1984— 1986 pp.), Віденська зустріч (1986—1989 pp.), а також зуст­річі на найвищому рівні в Парижі (листопад 1990 p.), Гель­сінкі (липень 1992 р.) та Будапешті (грудень 1994 p.).

Слід зазначити істотну особливість ОБСЄ як організації — вона заснована не міжнародно-правовою, а політичною угодою. Майже через 20 років успішної роботи політичного форуму — Наради з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ) — рішенням будапештської наради 5—6 грудня 1994 р. вона була трансформована в організацію (ОБСЄ), що має на меті досягнення таких цілей:

• створення сфери загальної безпеки шляхом використання норм і стандартів;

• забезпечення реалізації усіх зобов'язань НБСЄ;

• залишатися консультативним форумом;

• сприяти розвиткові превентивної дипломатії і заохочувати його;

• сприяти врегулюванню спорів і конфліктів;

• заохочувати миротворчі операції;

• здійснювати контроль за озброєннями і роззброєнням;

• сприяти забезпеченню прав людини;

• розвивати співробітництво в напрямі утвердження ринкової економіки.

Статус органів ОБСЄ також перебуває у стадії станов­лення. Вони трансформувалися з органів НБСЄ у такий спосіб.

Вищим органом ОБСЄ є Нарада глав держав і урядів країн-членів. Водночас функції центрального керівного ор­гана ОБСЄ виконує Рада міністрів, що фактично відпові­дальна за прийняття рішень. Вона представляє рівень міністрів закордонних справ держав—членів організації. Засідання Ради міністрів ОБСЄ проводяться по черзі в різних країнах. Підготовка засідань Ради міністрів, виконання прийнятих нею рішень, координація діяльності всіх допоміжних органів покладено на Керівну раду (вона замінила в існуючій струк­турі НБСЄ Комітет старших посадових осіб). Крім того, Ке­рівна рада повинна обговорювати і формулювати керівні принципи політичного і загального бюджетного характеру, розглядати питання, пов'язані з виникненням критичних си­туацій у регіоні, а також адекватно задіяти механізм мирно­го врегулювання міжнародних спорів. Засідання Керівної ра­ди на рівні представників міністерств закордонних справ країн-учасниць проводяться у Празі.

Основним органом для розгляду надзвичайних ситуацій, ведення політичних консультацій і прийняття поточних рі­шень є Постійна рада (у неї трансформувався Постійний комітет, що функціонував у межах НБСЄ). До складу По­стійної ради входять представники держав-учасниць, які пра­цюють на постійній основі. Засідання ради проводяться у Відні.

Організаційно-технічне забезпечення роботи ОБСЄ здійснює Секретаріат, що відає документацією й архівом, публікує необхідні документи, обслуговує наради і засідання вищого і керівних органів ОБСЄ. Очолює його Генеральний секретар, що бере участь у координації всього механізму ді­яльності органів ОБСЄ.

У межах ОБСЄ діє також ряд інститутів, спрямованих на забезпечення додержання прав людини, проведення аналізу становища національних меншостей в окремих країнах і т. п.

Співдружність Незалежних Держав (СНД). Поча­ток цій регіональній міжнародній організації поклала Угода про створення Співдружності Незалежних Держав, підписа­на Росією, Білоруссю й Україною 8 грудня 1991 р. .

"Ми, Республіка Білорусь, Російська Федерація (РСФСР), Україна як держави — засновниці Союзу РСР, що підписали Союзний договір 1922 p., констатуємо, що Союз РСР як суб'єкт міжнародного права і геополітичної реальності при­пиняє своє існування" , — вказується у преамбулі доку­мента. У ньому також констатувалося, що СНД є відкритою для приєднання усіх держав — членів колишнього Сою­зу ССР, а також для інших держав, що поділяють цілі і прин­ципи цієї угоди. Вже 21 грудня 1991 р. спеціальним протоко­лом до учасників угоди приєдналися Азербайджан, Вірменія, Казахстан, Киргизстан, Молдова, Таджикистан, Туркмени­стан, Узбекистан.

22 січня 1993 р. був прийнятий Статут міжнародної ор­ганізації — СНД. Вона заснована на засадах суверенної рів­ності всіх її членів, що є самостійними і рівноправними суб'єктами міжнародного права.

Цілями Співдружності є:

• здійснення співробітництва в політичній, економічній, екологічній, гуманітарній, культурній та інших сфе­рах;

• всебічний і збалансований економічний та соціальний розвиток держав-членів у межах загального економіч­ного простору;

• забезпечення прав і основних свобод людини відповідно до загальновизнаних принципів і норм міжнарод­ного права і документів НБСЄ;

• взаємна правова допомога і співробітництво в інших сферах правових відносин і т. п.

Держави—члени СНД зобов'язалися для досягнення за­значених вище цілей керуватися такими взаємозалежними і рівноцінними принципами:

• поважання суверенітету держав-членів, невід'ємного права народів на самовизначення;

• непорушність державних кордонів;

• територіальна цілісність держав і відмова від будь-яких дій, спрямованих на розчленування чужої території;

• розв'язання спорів мирними засобами таким чином, щоб не піддавати загрозі міжнародний мир, безпеку і справедливість тощо.

Статут СНД складається з преамбули і дев'яти розділів, що мають 45 статей. Однак ні Статут СНД, ні зазначені пер­винні установчі акти не містять чіткої характеристики юри­дичної природи Співдружності. "Співдружність не є держа­вою і не має наднаціональних повноважень", — сказано у ст. 1 Статуту СНД. Водночас, виходячи з концепції зовніш­ньої політики України, можна кваліфікувати СНД як міждержавне утворення з координаційними повноваження­ми . За останні роки вимальовується природа СНД як регіональної міжнародної організації. Про це свідчить прий­няття резолюції Генеральної Асамблеї ООН у березні 1994 р. про надання СНД статусу спостерігача в Г А ООН.

Членство в СНД. Відповідно до статей 7 і 8 Статуту чле­нами Співдружності є:

держави—засновниці Співдружності, тобто держави, що підписали і ратифікували Угоду про створення СНД від 8 грудня 1991 р. і Протокол до неї від 21 грудня 1991 р. до мо­менту прийняття Статуту СНД;

держави—члени Співдружності — це ті держави-засновниці, що беруть на себе зобов'язання за Статутом протягом одного року після його прийняття Радою глав держав;

держави, що приєдналися, — це держави, які поділяють цілі і принципи Співдружності і беруть на себе зобов'язання, що містяться у Статуті СНД;

асоційований член Співдружності — це держава, що ба­жає брати участь в окремих видах діяльності СНД на умовах угоди про асоційоване членство на підставі рішення Ради глав держав. Відповідно до ст. 9 Статуту будь-яка держава-член має право вийти зі Співдружності. Про такий намір во­на сповіщає письмово депозитарію Статуту СНД за 12 міся­ців до виходу.

Органи СНД. Вищим органом Співдружності є Рада глав держав. Вона обговорює і вирішує принципові питан­ня, пов'язані з діяльністю держав-членів у сфері їх загальних інтересів. Рада глав держав збирається на засідання двічі на рік. Позачергові її засідання можуть скликатися з ініціативи однієї з держав-членів.

Поряд із Радою глав держав Статутом передбачена діяль­ність Ради глав урядів, що координує співробітництво орга­нів виконавчої влади держав-членів в економічній, соціаль­ній та інших сферах спільних інтересів. Рада глав урядів проводить свою роботу в період засідань, що збираються чо­тири рази на рік. Передбачено і позачергові засідання.

Рішення зазначених двох Рад приймаються за спільною згодою — консенсусом. При цьому будь-яка держава може заявити про свою незаінтересованість у тому або іншому питанні, і це не розглядається іншими як перешкода для ухва­лення рішення.

Статут передбачає і можливість створення робочих і до­поміжних органів як на постійній, так і на тимчасовій осно­ві. Такі органи формуються з представників держав-членів, наділених відповідними повноваженнями. До роботи на їх засіданнях можуть залучатися необхідні експерти і консуль­танти. Крім того, для розв'язання питань співробітництва в деяких галузях можуть скликатися додаткові наради керів­ників відповідних державних органів.

Рада міністрів закордонних справ здійснює координацію зовнішньополітичної діяльності держав-членів, включаю­чи їх діяльність у міжнародних організаціях. Крім того вона організовує консультації з питань світової політики, які становлять взаємний інтерес. Рада міністрів закордонних справ діє відповідно до Положення, що затверджується Радою глав держав.

Координаційно-консультативний комітет є постійно діючим виконавчим і координуючим органом Співдружності. Він не тільки виробляє і вносить пропозиції з питань регіо­нального співробітництва, а й сприяє реалізації домовленос­тей з конкретних напрямів економічних взаємовідносин, за­безпечує проведення засідань Ради глав держав і Ради глав урядів і т. п. Він складається з постійних повноважних пред­ставників, по два від кожної держави — члена Співдружнос­ті, і Координатора Комітету, призначуваного Радою глав дер­жав. Координатор Комітету керує Секретаріатом, який здій­снює організаційно-технічне забезпечення роботи Ради глав держав, Ради глав урядів та інших органів. Місцеперебуван­ня Комітету — м. Мінськ (Республіка Білорусь).

У межах Ради глав держав функціонує і так званий дру­гий ешелон керівних органів Співдружності. До них нале­жить Рада міністрів оборони. Вона координує питання вій­ськової політики і військове будівництво держав-членів. Головне командування Об'єднаних Збройних Сил СНД здійснює керівництво цими силами, а також групами війсь­кових спостерігачів і колективних сил з підтримання миру у Співдружності. Питаннями охорони зовнішніх кордонів дер­жав-членів і забезпечення стабільності на них відає Рада командувачів Прикордонних військ. Усі перелічені органи другого ешелону діють на підставі відповідних положень про них, затверджених Радою глав держав.

На відміну від перелічених органів Економічний суд є самостійним утворенням, а не органом Ради глав держав. Завдання суду — забезпечити виконання економічних зо­бов'язань у межах Співдружності, розв'язання спорів, що виникають при виконанні таких зобов'язань. Економічний суд має право тлумачити положення угод та інших актів Співдружності з економічних питань.

Комісія з прав людини у межах Співдружності є кон­сультативним органом і спостерігає за виконанням зобов'я­зань, взятих у цій сфері на себе державами-членами. Місце­перебування комісії — м. Мінськ.

Статут передбачає можливість заснування на основі угод держав-членів про співробітництво в економічній, соціальній та інших галузях органів галузевого співробітництва. Во­ни покликані виробляти погоджені принципи і правила спів­робітництва, сприяти їх практичній реалізації. У разі потре­би вони можуть вносити пропозиції на розгляд Ради глав урядів.

Статут СНД передбачає міжпарламентське співробіт­ництво держав-членів. Воно здійснюється у рамках Міжпар­ламентської асамблеї, яка складається з парламентських делегацій. Місцеперебування Міжпарламентської асамблеї — м. Санкт-Петербург.

 





Дата добавления: 2015-05-05; просмотров: 618 | Нарушение авторских прав | Изречения для студентов


Читайте также:

Рекомендуемый контект:


Поиск на сайте:



© 2015-2020 lektsii.org - Контакты - Последнее добавление

Ген: 0.005 с.