Основу господарської діяльності східнослов’янських племен становило орне господарство. Тому наші предки селилися поблизу річок, струмків та озер, де були придатні для обробітку землі. Спочатку використовувалося дерев'яне рало, згодом з'являються і залізні наральники і плуги. Переважно поле засівали. Врожай збирали серпами та косами, а зерно мололи ручними жорнами.
Поряд із традиційним землеробством для праукраїнців було тваринництво. Переважно розводили велику рогату худобу, свиней рідше овець, кіз, коней.
Значну роль у господарстві відігравали ремесла та промисли. Із ремесел найрозвинутіші були залізо будування та металообробка, котрі у великій мірі визначили рівень розвитку у суспільстві. Поширеними були ковальство, гончарство, деревообробка та інші. Свої вироби ремісники обмінювали на продукцію сільського господарства, що сприяло встановленню тісніших зв’язків між ремісничими центрами і ремісничою округою.
Певного рівня досягла зовнішня торгівля. Проукраїнські племена мали торгово-обмінні стосунки з містами-державами Північного Причорномор'я, Візантією, Великою Моравією, Болгарією, Хазарією та іншими країнами та народами. Вивозилися раби, зерно, хутра, шкіри, віск, мед, вироби зі скла, прикраси, срібні монети тощо.
Економічною основою східнослов’янського суспільства була родова власність на землю: роди входили до складу племені. Водночас у VIII-IX ст. суспільний розвиток відносин у слов'ян визначався зміцненням господарської самостійності малих сімей, які перетворювалися на головний виборчий осередок.
Суспільні відносини наших предків характеризувалися переходом від первісної демократії до військово-племінногооб'єднання, де влада концентрувалася в руках сильних вождів. Спершу вони обиралися громадою, а згодом їхня влада передається по спадковості. У межах союзів племен поступово долається племінна замкнутість і в процесі подальшої консолідації вони перетворюються на окремі князівства, на основі яких формується Руська земля.
Вірування
Відносини високого рівня розвитку досягли давні слов'яни в ідеологічній сфері. Вже в перших століттях нової ери вони мали язичницьку міфологію, яка являла собою цілісну систему уявлень про світ і місце людини в ньому. Боги уособлювали явища природи й космос, а з часом – і суспільні процеси. Провідне місце в язичницькому пантеоні посідали божества, пов’язані з аграрним культом: Даждьбог – бог сонця, Перун – бог грому, Сварог – бог неба, Стрибок – бог вітру, Род – бог природи та землеробства, Велес – бог худоби та ін. Наші предки обожнювали природу в усіх її проявах, поклоняючись горам, джерелам води,деревам, тваринам. Одних із них називали добрими, інших – злими. Щоб задобрити богів їм приносили жертви у вигляді їжі, напоїв, тварин. Здійснювалися і людські жертвоприношення.
Відомо про існування язичницьких культових споруд – храмів, капищ, треби, які використовувались для молінь та жертвоприношень. Служителями тут були жерці, яких називали волхвами. Вони володіли, окрім релігійних, ще й знаннями з медицини, астрономії. Вже тоді існував календар, який складався з 12 місяців і чотирьох пір року. Новий рік починався у березні, коли пробуджувалася природа.
Отже, протягом тисячоліття наші предки створили досить високу матеріальну й духовну культуру, яка стала основою для формування могутньої держави – Київської Русі.
Лекція № 2.
Київська русь, її суспільно-
Політичний розвиток
План
1.Теорія походження Русі. Норманська теорія. Руська земля за Діра і Аскольда.
2.Формування Київської Русі. Перші київські князі (Олег. Ігор. Ольга. Святослав).
3.Київська Русь в період Найбільшого піднесення. Правління В.Великого та Я.Мудрого.
4.Причини і етапи феодальної роздробленості. Занепад Києва.
Теорія походження Русі
1. «Норманісти» вважали, що як державність, так і саму назву «Русь» на київські землі принесли варяги — нормани, вихідці зі Скандинавії, які в добу появи Давньоруської централізованої держави вели активну військову, торгову й політичну діяльність. «Антинорманісти» рішуче заперечували проти абсолютизації «варязького фактора» в становленні державності русів і підкреслювали, що слово «Русь» є словянського походження і жодним чином не стосується варягів.
Творцями норманської теорії були німецькі історики Г. Байер, Г. Міллер, та А. Шльоцер, які працювали у другій пол. XVIII ст. в Академії наук у Петербурзі. Свою гіпотезу вони мотивували на основі довільного тлумачення «Повісті времених літ», де йшлося про закликання словянами на князювання варязького князя Рюрика та його братів. З українських учених норманську теорію підтримували О. Єфименко, Д. Дорошенко, Є. Маланюк та інші.
Антинорманську концепцію започаткував російський вчений М. Ломоносов, який написав німецьким історикам гнівного листа, доводячи провідну роль словян у створенні Киевської Русі. Такої ж думки дотримувалися більшість українських істориків, зокрема, М. Костомаров, В Антонович, М. Грушевський, Д. Багалій.
Сучасна наука, відкидаючи крайнощі обох підходів, визнає, що нормани протягом ІХ-ХІ ст. відіграли на Русі активну політичну роль і навіть очолили князівську династію (за іншою версією, це були не нормани, а представники словянських племен рериків, або ободритів, з Південної Прибалтики). Однак не вони стали засновниками Давньоруської держави, будучи насамперед професіоналами, готовими служити кожному, хто потребував їхніх умінь і міг заплатити за їхні послуги. Насправді держава на українських землях почала формуватися задовго до IX ст. як наслідок економічної, політичної та етнокультурної консолідації східного словянства. Цей процес був складним та тривилим, І йшов у рамках загальноєвропейської державотворчої традиції. Його перші ознаки виявляються ще в Антському об'єднанні (II-VII)
Так само хибною,на думку сучасних істориків, є теза про скандинавське коріння терміна «Русь». Цей етнонім має місцеве походження і тісно пов’язаний з назвами річок Рось, Руса, Роставиця у Центральній Україні (окремі дослідники виводять його назву від імені одного з кельтських (галльських) племен rutheni (русини), яке нібито в IVct. прийшло на землі полян).3 VII ст. він перейшов на групу східнословянських племен Середнього Подніпровя і став їх самоназвою, що підтверджується джерелами VIII-IXct.
Поняття «Русь» та «Руська земля» вживаються літописцем спочатку для порівняно невеликого регіону Середньої Наддніпрянщини, що охоплював Київщину, Чернігівщину, Переяславщину. Згодом, із розширенням Давньоруської держави і входженням до її складу всіх східнослов’янських племен, термін «Руська земля» поширився на всю територію їх розселення від Чорного моря до Білого і від Карпат до Волго-Окського межиріччя.
Занепадом державності на українських землях скористалися володимиро-суздальське, а згодом і московські князі, які, як підмітив український дослідник Ю. Терещенко, висловлюють свої претензії на культурну спадщину всієї старої Русі, її історію, традиції, загальноєвропейське визнання. Уже московський князь Симеон Гордий (1340-1353) наважився титулувати себе «великим князем всея Руси», хоча для цього не мав ніяких реальних підстав. Після входження України-Русі до складу Московської держави, її на противагу до останньої, що вперто іменувала себе «Великоросією» або «Великою Росією», в офіційному діловодстві стали називати «Малою Руссю» або «Малоросією».Цю невідповідність усвідомлювали в Західній Європі, де стосовно Московської держави аж до кін. XVII- поч. XVIII ст. вживалися переважно назви «Москва», «Московія»(а до її населення - «московита») і лише пізніше - «Росія» (від грецької вимови терміну «Русь»). У той же час щодо України застосовувалася її стара назва «Русь».
Впродовж XVIII ст., у добу піднесення Російської імперії, нею остаточно було привласнено політичну і культурну спадщину Київської Русі. У підвалини імперської ідеології було покладено формулу «єдиної неподільної Росії», яка на довгі роки стала засобом відлучення українців від створеної ними величної будови давньоруської державності і культури, засобом їх нещадної русифікації.
Отже, історично так склалося, що наша Батьківщина протягом тривалого часу мала дві головні назви - Русь і Україна (не відразу виникли й утверджувалися національні назви і в інших європейських народів — французів, німців, англійців, італійців тощо). Перша з них тепер уже стала історичною, а друга - остаточно утвердилась як національне найменування.
Вперше назва Україна (Оукраина) зустрічається в 1187 р. у Київському імператора Іоанна Цимісхія при невизначеній позиції болгар змусили Святослава піти на переговори. За мирною угодою Русь відмовлялася від претензій на візантійські володіння в Криму й на Дунаї. Візантія зобов'язувалася безперешкодно пропустити русичів з Балкан, забезпечивши їх при цьому харчами.
Повертаючись 972 р. додому, руська дружина в районі Дніпровських порогів потрапила у засідку печенігів, що діяли за вказівками підступної Візантії, і була розбита. У битві загинув і сам Святослав. Сповнилися пророчі слова киян, звернені до Святослава: «Чужого шукаючи, своє, згубиш». В історії України цей князь займає почесне місце під іменем Святослава Завойовника. Отже, Русь-Україна, досягнувши воєнної могутності завдяки походам київських князів, насамперед Святослава, значно зміцнила свої міжнародні позиції, ставала динамічним воєнно-політичним чинником, що реально впливав на перебіг політичних подій у світі. У той же час розширення кордонів Київської Русі таїло в собі велику небезпеку, бо вело до відтоку значних людських, матеріальних, духовних ресурсів, що спрямовувалися на колонізацію нових земель, і тим виснажувало державу.
2. Формування Київської Русі. Перші київські князі (Олег, Ігор,Ольга, Святослав)
У той час як Руська земля розвивалася й міцніла, на півночі у Славії, розгорялися внутрішні чвари. Для їх подолання на місцевий престол у 862р. Було запрошено норманського князя Рюрика. Прибувши разом зі своїми братами Синеусом і Трувором та військовою дружиною, новий приятель заходився підпорядкувати собі ворогуючі племена.
У 879р. Рюрик помирає і влада переходить до його малолітнього спадкоємця Ігоря. Хоча насправді фактичним правителем був опікун останнього – воєвода Олег.
У 882р. Олег організував похід на кривичів, головним містом яких був Смоленськ, а тоді, підступно вбивши київського князя Аскольда, заволодів і Києвом. Це був, по суті, династичний переворот. Коли замість династії Київичів, яка зійшла з історичноїарени. Зявляється династія Рюриковичів, оскільки формальним правителем вважався Ігор Рюрикович.
З утвердженням Олега в Києві вплив Руської землі, що обєднювала Київщину, Переясливщину,Чернігівщину, як її назва на інші північні території. Формується «Руська земля» у широкому значенні. У звязку з тим, що центром держави був Київ, в історичній літературі вона дістала назву Київської Русі (Давньоруська держава, Русь-Україна, Київська держава, Двня Русь).
Князювання Олега в Києві (882-912) характеризувалося послідовної і наполегливою політикою інкорпорації (від лат. – включення до складу) словянських і несловянських племен Східної Європи до складу Руської держави. Влада Києва поширилася не лише на полян, древлян і сіверян, але й на новгородських словян, кривичів, радимичів, хорватів, уличів, несловянські племена чудь і меря. Якщо руська земля являла союою федерацію племен, то натомість зявлялася централізована держава із самодержавною формою правління. Приєднані землі одразу ж обкладалися даниною, первісною формою якого було полюддя (від «ходіння по людях»). Місцеве населення також мало також літописи в значенні «край», «земля» і стосувалася Середньої Наддніпрянщини. У пізніших літописних звістках зустрічаються в тому ж значенні згадки про Україну Галицьку, Волинську та ін. Поступово термін «Україна», «Країна», «Вкраїна» персоніфікується і вживається як власна назва всієї території, де проживав український етнос. Назва «Україна» поширюється також в Європі, де, починаючи з другої половини ХVI ст., на багатьох географічних мапах поряд зі старою назвою 2 Русь» зустрічається нова назва Україна. Таким чном Україна стає народною назвою окремої землі з окремим народом. Разом з тим, за давньою традицією українці продовжували називати себе народом «руським» (в Галичині та Закарпатті, кі не входили до складу Росії й немали потреби захищати від неї свою окремишніть, термін «русин», «руський» вживалися аж до кінця ХІХ- поч. ХХст.), а росіян «московитами», «москалями».
Як і норманська теорія походження Київської Русі, не витримала критичної перевірки хозарська гіпотеза американського вченого О. Пріцака, яка виводила давньоруську державність з Хозарського каганату. Насправді Русь і Хозарія становили собою паралельні утворення, що розвивалися в приблизно однакових хронологічних межах.
Підсумовуючи розгляд проблеми походження централізованої держави на чолі з Києвом, слід зазначити, що її формування було наслідком органічного розвитку східнословянських племен, зумовленого низкою соціально-економічних, політичних та зовнішніх чинників. Відбувається майнове і соціальне розташування. Племінна знать – князь, бояри,дружиники – поступово зосереджує у своїх руках чималі багатства, захоплює землі сільської общини, використовує працю рабів та збіднілих одноплемінників, перетворюючи їх на феодально залежних.
Розвиток ремесла, зародження товарного виробницва зумовили поглиблення суспільного розподілу праці, розширення обміну всередині та між общинами. Це в свою чергу викликало активізацію в торгівлі – як внутрішньої, так і зовнішньої, сприяло міжрегіональних звязків, фформуванню спільної матеріальної культури. Виникають міста. Спочатку це були невеликі ремісничого-торговіпоселення, які згодом ставали центрами племінних обєднань.
Посилення обєднавчих тенденцій у суспільстві, укрупнення територіальних утворень, їх військова активність вимагали нових методів і форм управління. Народні віча стають неефективними. На чільне місце висувається князівська влада – спочатку виборна, а потім спадкова. Дружина як обєднання професійних воїнів поступово стає органом примусу.
Ще одним фактором, що відіграв важливу роль у державотворенні, була постійна загроза взовні. Вона підштовхувала, словянські землі консалідації та зміцнення сил. До того ж хлібороби-общинники були зацікавлені, щоб князь і дружинники зі зброєю в руках захищали їх, позбавляючи від обтяжливих і небезпечних ратних справ.
Писемні джерела, в т. ч. й «Повісті времених літ» літописця Нестора, засвідчують перші кроки в становленні централізованої держави на українських землях з VI ст.Важливим моментом у цьому процесі було заснування Києва (припускається, що він виник наприкінці V – у першій пол. VI ст.) котрий не лише став осередком політичної консолідації Полянського міжплемінного союзу, а й швидко зайняв позиції головного політичного та соціального центру східних словян. Першим київським князем, згідно з літописом, був Кий.
Наприкінці VIII- у першій половині IX ст., як уже зазначилося у попередній лекції, у Середньому Подніпровї склалося стабільне праукраїнське державне обєднання Руська земля. До його складуввійшли поляни, сіверяни, древляни.
Руська земля
За правління Кия Руська земля посилила вплив на навколишні племена та активізувала зовнішню політику, спрямовану на зміцнення своїх позицій на чорноморських ринках. Наприкінці VII ст. руський Бравлін здійснив вдалий похід на Таврійський півострів, фактично підпорядкувавши його собі. Існують свідчення, що в той час він охрестився. У першій половині IX ст. (не пізніше 842р.) руси вторглися в Амастриду і поширили свій вплив на значну територію малоазійського узбережжя Чорного моря, що належало Візантії. Тоді ж, у 839р., руське посольство відвідало імператора франків Людовіка Благочесного з пропозицією дружби. Це свідчило вихід молодої держави на міжнародну арену.
Починаючи з VΙΙ ст., постійним суперником Русі на південномуу сході стає могутня Хозарська держава, яка утворилася у пониззі Дону й Волги та на Північному Кавказзі. Протягом VIІΙ ст. хозари прагнули підкорити собі значну частину словянських, в т. ч. й тих, які проживали в Середньому Подніпровї. Однак зі зміщенням праукраїнської держави остання почала чинити сильний опір експансії Хозарського каганату на своїй землі. Якщо східні сіверяни, радимичі платили каганату данину, то поляни у відповідь на таку вимогу кагана послали йому меч. Руська мова та писемність поширювалася серед населення Хозарії поряд з давньоєвропейською.
Важливим етапом в історії становлення у Києві останніх представників династії Києвичів – Діра і Аскольда, що припадає, імовірно на 30-ті поч. 80-х р. Іxст. Територія держави охоплювала сучасну Київщину, Чернігівщину та Переяславщину. Арабський історик X ст.Аль- Масуді, характеризуючи князя Діра, зазначив:
«Перший між словянськими королями – король аль-Дир, він має великі міста, великі залюднені землі, великі залюднені землі, до столиці його держави приходять мусульманські купці з різних крамов».
У той час Русь не тільки спустошує околиці Візантійської імперії, а й завдає ударів по її столиці – Константинополі.У 860, 863, 866 та ін.роках князь Аскольд на чолі великої дружини напав на Константинополь і врешті-решт змусив візантійського імператора написати між Візантією і Руссю союзницький договір, який, по суті, був дипломатичним визнанням останньої. За договором Візантія платила Русі щорічну данину, а Русь зобовязувалася надати їй військову допомогу в боротьбі про прийняття християнства Аскольдом та хрещення Русі, яке, однак, торкнулися тільки
1. Галич, Чернігів, Переяслав, Володимир- Волинський, які ще з перших століть нової ери відіграли провідну роль в історії східного словянства.Під 1187р. у літописі вперше вживається назва «Україна», яка поступово поширюється на всі землі, заселені українським етносом.
Проте роздробленість Київської Русі у сер.XІΙ ст. зовсім не означала її повного політичного розпаду. Вона й надалі залишається відносно єдиною державою зі спільними законами, територією, церквою. Змінилася лише форма державного устрою: на зміну централізованій монархії прийшла федеративна. Із сер.XIІ ст. Давньоруською державою спільно керує об’єднання найвпливовіших і найсильніших князів, що розв’язує питання внутрішньої і зовнішньої політики на з’їздах – «снемах».
Такий порядок сумісного правління дістав у історичній науці назву «колективного сюзереніту.» Мала місце й система дуумвіратів, тобто двох співправителів – представників. Як правило, ворогуючих династій. Цим київське боярство, яке укладало з ними договір, прагеуло досягти відносної рівноваги сил, а відповідно й спокою.(Київська земля, на відміну від інших, не перетворилася на спадкову вотчину якоїсь із князівських ліній, а впродовж усього періоду феодальної роздробленості вважалися загальнодинастичною спадщиною давньоруського князівського роду.) Київ залишався загальнодержавним центром, у якому містилася резиденція митрополитів, і рією чи не кожного більш-менш значного члена родини Рюриковичів. На думку дослідників, аж до кінця 60-х років XIΙ ст. необхідною умовою досягнення князями політичної старшості було володіння київським престолом. Пізніше боротьба князівза відновлення загальноруської єдності відбувалвся шляхом утвердження в ролі об’єднавчого центру стольного міста однієї з земель, але за обо’язкової участі правителів у співволодінні Києвом. Та,як виявилося, переваги столиці були водночас і її нещастями. Тривалий час за право володіти нею велася невщухаюча боротьба між князями, яких вабили перспективи встановлення сюрезинітету над усією територією Київської Русі.Підраховано, що лише протягом останнього століття перед вторгненням на Русь монголо-татар київський престол 46 разів переходив із рук в руки. Найдовше правління тривало 13 років, а князювань – менше року кожне. Були також спроби силою підірвати роль Києва як загальноруського центру. Зокрема у 1169р. ростово-суздальський князь Андрій Боголюбський, захопивши Київ, здійснив там страшний, безпрецеденнтний погром. «Не було помилування а нікому і нізвідки,- писав літописець, - церкви горіли, християн убивали, других вязали, жінок вели в полон...»
Роздробленість була історично суперечливим явищем. Одночасно з відцентровими діяли, а той перемагали їх часом сили доцентрові, особливо у період небезпеки. Роздробленість послабила державу політично, але сприяла розвиткові економіки й культури на місцях. Виділення князівств створювало умови для вдосконалення державного апарагу, дальшого формування великого землеволодіння, розвитку сільського землеволодіння, розвитку сільського господарства, піднесення міст – осередків ремесла й торгівлі. Спостерігалося зростання населення. І лише з ХІІІ ст. сепаратистські тенденції у Київській Русі починають перемагати. Так, якщо у ХІІстю утворилося 15 князівств, то на поч. ХІІІст. Їхня кількість досягла вже 50. Загальна картина того часу зводилася до перманентного процесу виникнення та
2. Занепад торгівлі. Важливу роль у піднесенні Київської держави відграла міжнародпрестолонаслідування йшло від батька й до сина.Змішування цих двох принципів, що продовжували співіснувати, вело до міжусобиць, підривало оснна торгівля, яка здійснювалася через торговельні шляхи, що проходили через Русь (з варяг у греки, Соляний, Залозний) і зв’язували Азію з Європою, Чорне море з Балтійським. Однак з кінця Хіст. Транзитна торгівля Київської Русі починає занепадати. Це було викликано насамперед появою нового середземноморського торговельного шляху, що безпосередньо поєднав Західну Європу з Візантією, Малою Азією та Близьким Сходом. До того ж торговельні шляхи до Чорного та Каспійського морів були блоковані половецькими ордами, що захопили південні степи у ХІІ-ХІІІст. Усе це мало згубні наслідки для економіки Русі, особливо для Києва, як столиці держави, вело до подальшої її дезінтеграції.
3. Геополітичне розташування Київської Русі, яка знаходилася на межі зі степовими кочівниками. Віками на українські землі здійснювали спустошливі набіги гуни, авари. Хозари. Угри, печеніги, половці. З останніми точилася запекла боротьба протягом майже двох століть, до монгольської навали. Вона вимагала спільних дій князівств, насамперед Київського, Переяславського; Чернігівського, але в умовах зростаючої ворожнечі між князями це ставало дедалі проблематичнішим. Ситуація ускладнювалася й тим, що самі князі родичалися з половецькими ханами, використовуючи кочівників у міжусобних війнах. Не було й року, щоб половці не напали на Русь. Після себе вони залишали не тільки попелища, а й трупи багатьох тисяч людей, молодь забирали в полон. Занепадали міста і села, ремесла, торгівля, сільське господарство, культура.
Наслідки роздробленості
У процесі децентралізації Київської Русі на її території виділяються окремі політичні утворення. Першими відособилася Новгородськай Половецька землі, до яких не докочувалися хвилі половецьких вторгнень. Відносно самостійними стали також віддалені від театру русько-половецьких воєнних дій Ростово- Суздальське, Галицьке та Волинське, а згодом і Муромське, Переяславське, Чернігово- Сіверське, Полоцько-Мінські, Смоленське, Тмутараканське, Турово-Пінське князівства.
Поряд зі зміщенням окремих князівств на землях Київської Русі тривали й важливі перетворення у етнічній сфері. Зокрема на теренах Половецької, псковської та Смоленських земель внаслідок змішування слов’ян-переселенців з місцевим балтами формувалася білоруська етнічна спільнота. Територіальним ядром складання російського етносу стали Суздальська й Ростовська землі, де відбувалася енергійна словянська колонізація місцевих угро-фінських племен.(Відомий російський історик м. Покровський вважав, що в жилах великоросів тече 80% фінської крові.) Генетичною базою формування укр. Народу залишалися землі південної та південно-західної Русі на чолі з Києвом і такими містами, як зникнення окремих князівств, постійної зміни їх кордонів та володарів. Занепала система колективного управління Руссю. Змінювався статут Києва. Якщо раніше князі, щоб домогтися провідної позиції в державі, прагнули оволодіти Київським престолом, то тепер намагалися об’єднати інші землі навколо своїх спадкових володінь. Відповідно монголо – татарська навала застала Київську Русь роз’єднаною, ослабленою нескінченними усобицями й нападами половців.
